Читать книгу Коса. Сплетіння долі - Летиція Коломбані - Страница 9

Палермо, Сицилія

Джулія сіпнулася та прокинулась.

Сьогодні вночі їй наснився батько. Коли вона була ще дитиною, вона обожнювала супроводжувати його під час «турне». Рано-вранці вони всідалися на його «веспу», причому вона вмощувалася не позаду, а спереду, на батькових колінах. Над усе їй подобалося відчувати, як вітер розвіває волосся, коли мопед набирав достатню швидкість – від цього усвідомлення безмежності й свободи паморочилося в голові. Страху не було – її міцно обіймали татові руки, тож з нею нічого не могло трапитися. На крутих спусках вона верещала від задоволення та збудження. Дівчинка дивилася, як із-за обрію, з-за берегів Сицилії, сходить сонце, як оживають передмістя, як пробуджується життя нового дня.

Найбільше вона полюбляла дзвонити у двері. «Доброго дня, це з приводу cascatura», – гордо повідомляла вона. Інколи жінки дарували їй якісь солодощі чи гарну картинку, віддаючи пакунок зі своїм волоссям. Вона з гордим виразом обличчя приймала цей трофей та передавала його papa. Він, у свою чергу, виймав із сумки чавунні ваги, котрі носив усюди із собою; вони дісталися йому від батька, а тому – від діда. Зважуючи пасма, він визначав їхню цінність та давав за них жінкам кілька монет. Колись вони обмінювали волосся на сірники, але з появою запальничок цю торгівлю довелося згорнути. Тепер вони мусили платити готівкою.

Тато частенько, сміючись, згадував літніх жіночок, настільки зморених і знесилених, що вже не могли виходити зі своїх спальних кімнат, тож своє волосся вони спускали через вікно, викидаючи кошик на мотузці. Він вітав їх помахом руки, забирав пасма волосся, а тоді клав гроші до кошика, що так само повертався до власниці.

Джулія пригадує, як сміявся батько, коли розповідав їй про це.

Потім вони йшли вдвох до інших будинків.

– Arrivederci![21]

У перукарнях на них чекала вагоміша здобич. Джулія любила цей вираз батькового обличчя, коли йому до рук потрапляла коса довгого волосся, рідкісного й дорогого. Він зважував його, вимірював, проводив по ньому пальцями, перевіряючи текстуру та щільність. Тоді платив, дякував і виходив. Робити все треба було швидко, бо, крім Палермо, у майстерні Ланфреді була сотня постачальників у всіх куточках Сицилії. Якщо поквапитися, вони встигнуть повернутися до обіду.

Ще якусь мить цей образ стоїть у Джулії перед очима – їй дев’ять років, вона сидить на батьковій «веспі».

Наступні кілька секунд виявилися розмитими, незрозумілими, ніби реальність намагалася втрутитися та змішувалася зі сном, який щойно закінчився.

Отже, це правда. Із papa стався нещасний випадок напередодні, під час його подорожі. З якоїсь незрозумілої причини «веспа» з’їхала на узбіччя. Але ж він знає цей шлях напам’ять, він же сотні разів їздив цим маршрутом. «Може, якась тварина вибігла на дорогу, – припускали рятувальники, – або йому стало зле». Ніхто не знає. Зараз він бореться за життя у лікарні Франческо Саверіо. Лікарі відмовляються робити якісь прогнози. «Ви повинні підготуватися до найгіршого», – сказали вони mamma.

Про найгірше Джулія навіть помислити не може. Батько ж не вмирає, батько вічний, він – скеля, незворушна опора, особливо її батько. П’єтро Ланфреді був силою самої природи, що завжди відзначав його друг, лікар Сіньйоре, пропускаючи з ним чарчину grappa[22] та примовляючи: «Та він до ста років доживе, от побачите!» Він, П’єтро, справжній бонвіван, людина, що отримує задоволення від життя та полюбляє хороші вина, papa, патріарх, начальник, пристрасний холерик, її батько, обожнюваний нею батько, просто не міг піти. Не зараз. Не так.

На сьогодні випадає день вшанування святої Розалії. «Яка жахлива іронія», – сумно всміхається Джулія. Сьогодні мешканці Палермо влаштують веселу ходу на честь своєї святої покровительки і гулятимуть цілий день. Festinu[23] йтиме повним ходом, як і щороку. Зазвичай цього дня її батько давав усім працівницям відпустку, щоб ті могли взяти участь в урочистих заходах – святковій процесії вздовж Corso Vittorio Emanuele,[24] – а потім, коли вже стемніє, подивитися на феєрверк на Foro Italico.[25]

Джулії душа до свята не лежить. Не звертаючи уваги на радість, що панує на вулицях, вона йде до лікарні, чергувати біля батькового ліжка разом із матір’ю та сестрами. З виразу обличчя papa здається, що він принаймні не страждає, – це трохи її заспокоює. Колись могутнє батькове тіло сьогодні на вигляд настільки тендітне, що здається, ніби в ліжку лежить дитина. Він здавався меншим, ніж раніше, ніби схуднув чи всох. Може, так і стається, коли душа полишає тіло… Вона негайно відганяє цю скорботну думку. Їхній батько тут. Він ще живий. Треба покластися на це. Ураження мозку, як стверджують лікарі. Ці слова означають: ніхто не знає, ніхто не може сказати, чи житиме він, чи помре. Здається, він сам іще не вирішив.

«Треба молитися», – каже mamma. Сьогодні вранці вона просить Джулію та її сестер приєднатися до неї під час процесії на честь святої Розалії. Заквітчана Діва творить дива, каже вона, колись вона вберегла місто від чуми, тож треба йти та благати її про допомогу. Джулії не подобаються ні прояви релігійного шалу, ні скупчення людей, що лякають її непередбачуваною поведінкою. До того ж вона не вірить у все це. Звичайно, вона хрещена, ходила на перше причастя – вона згадує той день, коли, одягнута у традиційну білу сукенку, вперше прийняла святе причастя під суворими, сповненими благоговіння поглядами її сім’ї. Цей спогад, мабуть, один із найпрекрасніших за все її життя. Але сьогодні вона не хоче молитися. Вона хотіла б лишитися біля papa.

Мати наполягає на своєму. Якщо лікарі безсилі, тільки Бог може врятувати його. Вона говорить це настільки переконливо, що Джулія раптом заздрить її вірі, цій сліпій вірі, яка ніколи її не полишає. Її мати – то найбільш набожна людина, яку вона тільки зустрічала. Вона щотижня ходить до церкви, слухаючи меси латиною і майже жодного слова не розуміючи. «Щоб шанувати Бога, розуміти не обов’язково», – любить повторювати вона. Джулія врешті-решт погоджується.

Між собором і Quattro Canti[26] вони приєднуються до кортежу та натовпу шанувальників святої Розалії. На площі – справжнє людське море: всі зібралися тут прославити Заквітчану Діву, гігантську статую якої проносили вулицями. У липні в Палермо досить спекотно і все місто з його широкими проспектами заливає виснажлива задуха. Джулія задихається в цьому натовпі. Вона відчуває, як у вухах починає гудіти, а перед очима все розпливається.

Скориставшись тим, що мама зупиняється, аби привітатися з сусідкою, яка цікавиться станом papa (ця новина облетіла вже весь квартал), Джулія відходить убік від процесії. Вона ховається в затінку на бічній вуличці та підходить до фонтана, щоб освіжитися. Дихати після цього знову стає легше. Коли вона приходить до тями, то чує голоси, що лунають трохи вище вулицею. Двоє carabinieri[27] в однострої зупинили темношкірого чоловіка. У нього міцна статура і чорний тюрбан на голові, який охоронці порядку вимагають зняти. Чоловік бездоганною італійською мовою, у якій, проте, відчувається іноземний акцент, заперечує їм: він нічого не порушує, навіть готовий показати свої документи, але поліцейські його не слухають. Вони нервуються, погрожують забрати його до відділку, якщо він і далі відмовлятиметься виконувати наказ: хтозна, кажуть вони, може, він ховає зброю під своїм тюрбаном, а в цей святковий день, коли на вулицях повно людей, нічого не можна лишати поза увагою. Чоловік опирається. Цей тюрбан, мовляв, – то ознака приналежності до релігії, і знімати його на публіці заборонено. Тим паче, що це не заважає їм перевірити його особу, продовжує він, на фотографії у паспорті він так само в тюрбані – цей привілей наданий сикхам італійським урядом. Джулія стурбовано спостерігає за цією сценою. Чоловік дуже гарний: спортивна статура, тонкі риси обличчя, темна шкіра та на диво світлі очі. Йому близько тридцяти років, не більше. Carabinieri підвищують голос, один із них починає штурхати затриманого. Скрутивши його, вони ведуть сикха в напрямку поліційного відділку.

Незнайомець не опирається. Коли карабінери проводять його повз Джулію, вигляд у нього гідний і водночас відсторонений. На мить їхні очі зустрічаються. Джулія не відводить погляд – незнайомець так само. Трохи згодом вони зникають за рогом.

– Che fai?![28] – лунає з-за спини голос Франчески, змушуючи її мало не підстрибнути від несподіванки. – Ми тебе скрізь шукаємо! Andiamo! Dai![29]

Джулії, хоч як їй шкода, доводиться приєднатися до ходи разом зі старшою сестрою.

Увечері вона ніяк не може заснути. Образ темношкірого чоловіка не йде їй з голови. Вона не може втамувати хвилювання, змучуючи себе запитаннями: що з ним сталося, що йому зробили поліцейські? Вони допитали його, може, навіть побили? Чи вислали назад до батьківщини? Думки розбігаються від марних припущень. Втім, одне питання пригнічує її дужче за інші: чи слід було їй втрутитися? І що вона могла зробити? Вона відчуває себе винною за ту пасивність. Дивно, але вона не може збагнути, чому доля цього незнайомця так її цікавить. Якесь невідоме почуття оселилося в її серці, коли він подивився на неї, – почуття, з яким вона досі не стикалася. Може, це допитливість? Чи співчуття?

Хіба що це якесь інше почуття, назви якого вона ще не знає.