Читать книгу Бот. Атакамська криза - Макс Кідрук - Страница 15

Штаєрман переминався з ноги на ногу біля ескалатора, голосно зітхав і підкреслено часто зиркав на годинник. Тимур та Аліна стояли поодалік. Тимур дивився під ноги. Дівчина відвернулась, споглядаючи крізь вікно на стоянку перед старим терміналом.

Час спливав. Парочка наче й не збиралася прощатись.

Терпець Штаєрману вривався. Він кашлянув і сухо, але делікатно мовив:

– I think we must go[28].

Тимур покосився на чилійця так, наче бачив його вперше.

– It’s time[29], – чорнявий дженджик проявив настирливість. Він реально нервувався. Він не заспокоїться, поки програміст не пройде паспортний контроль, опинившись у транзитній зоні аеропорту.

– Зажди, Оскаре. Ще трохи, – відмахнувся хлопець. А тоді, набравшись сміливості, повернув обличчя Аліни до себе: – Ну, мені пора… Ти тут… цеє… не…

Її шкіра була гарячою, наче вона щойно повернулася з пляжу.

– Я тебе ненавиджу, – дівчина схрестила погляд зі своїм хлопцем.

Тимур розумів, що попросту не має часу розгортати новий виток суперечки. Хлопець рішуче обхопив Аліну за талію, підтягнув до себе і притиснувся губами до її губ. Дівчина не пручалася. Відповіла на обійми, потім, перервавши поцілунок, поклала голову на Тимурове плече.

– Я тебе ненавиджу, – повторила вона, проте цього разу в голосі не було ані краплі злості.

– Я знаю. Я – гівно.

– Гірше.

Відчуваючи під тонкою кофтою м’які груди, Тимур зловив себе на тому, що починає заводитись. Електричне збудження прокотилось його тілом від живота і до шиї. За мить йому стало тісно у джинсах.

– І треба було тобі отак викаблучуватись? – куйовдячи пальцями запашне волосся, прошепотів він на вушко Аліні. – Ми не бачитимемось довбаних два місяці, а у нас учора навіть сексу не було!

– Сексу в тебе не буде ще два місяці після повернення, – вдала розлюченість чорнявка. Тимур поблажливо посміхнувся. – Я тобі це обіцяю, юначе!

– Це ми ще побачимо, – програміст міцніше обійняв її.

– Запам’ятай мої слова! – спалахнула Аліна і боляче вкусила його за шию.

– Добре. Тільки не сердься… Я напишу тобі. Відразу після прильоту, – програміст задумався. Навряд чи у нього буде можливість вийти в інтернет в аеропорту Сантьяго. – Хоча не знаю. Я постараюсь написати із Сантьяго. Як ні, то озвуся вже з місця роботи.

– Тільки спробуй не написати!

Штаєрман вдруге прокашлявся і поклав одну руку на перила ескалатора.

– Все, я погнав. Люблю тебе.

– Па, – Аліна послала йому повітряний поцілунок, вичавила з себе посмішку. – Пиши мені, бо я тобі… – і потрусила кулачком.

– Нарешті, – видихнув чилієць.

Тимур піднімався на ескалаторі, стоячи на три сходинки нижче за Оскара Штаєрмана. Проїхавши половину шляху, він повернувся і помахав на прощання рукою. Жест вийшов незграбним. Можна сказати, навіть дурнуватим. Аліна пирснула і показала язика у відповідь.

Навряд чи вона була б такою веселою, якби знала, що так і не отримає від коханого жодного листа…