Читать книгу Бот. Атакамська криза - Макс Кідрук - Страница 18

– Де конвой? – ще здалеку визвірився Оскар Штаєрман.

Повітря було прохолодним – ледь присмачене океанським запахом – і дуже сухим. На стоянці на них чекав потовчений і сірий від пилу джип «Toyota Tundra». Машина була новою, проте за кілька місяців виснажливої роботи у пустелі набула вигляду роздовбаного корита. Замащений капот практично не виблискував у променях пустельного сонця.

Оскар, Ігор та Тимур вийшли з аеропорту, штовхаючи перед собою візки з речами. Назустріч їм з кабіни пікапа висковзнув шофер: невисокий, коротко стрижений американець у соковито-червоних шортах, жовтій майці, спортивних кедах та модній, хоч і полинялій бейсболці з написом «Bon Jovi». На вигляд – одноліток Тимура. Він по черзі потиснув руки новоприбулим, після чого допоміг закинути речі в кузов і всадовив гостей на задні сидіння.

– Джеффрі, де, в біса, конвой?! – проричав Штаєрман прямісінько у вухо водію.

– Я і є ваш конвой, – тихо проказав він, звівши зелені очі на чилійця.

– Що це означає?

– Прикриття не буде, старий, – Джеффрі Такер запхав руки в низькі кишені шортів. – Знаєш, що вчора було? – він стишив голос. – Вони на хрін розпанахали загорожу.

– Що?!

– Те, що почув, чорнявий. Боти подерли її на німецький хрест. У двох місцях… Зараз усі на роботах.

Оскар закляк. Чергова порція агресивних словечок застрягла в горлянці. Його обличчя сіріло на очах, а очі заметалися, мов у божевільного.

– От чорт. Як таке може бути? Зовнішню загорожу? А як же сенсори?

– Отож бо й воно. Ніякі сенсори не спрацювали. Позавчора кілька вишкребків залишилися під одним з пагорбів. Вони копали цілий день. Уявляєш? На вечір вони вже були під огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Кляті вилупки! – Джеффрі заговорив спокійніше: – Якщо до вечора периметр не поновлять і не поставлять під напругу, цілком імовірно, що нам уже не буде куди їхати.

– Але як ми… – затинався чилієць, – …як ми доїдемо самі?

– Так само, як я приїхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, – Джеффрі сплюнув під ноги. Він теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навіть більше, просто не показував цього. – Сподіваюсь, встигнемо до смерку.

– А раптом проб’ємо шину? А що, як полетить ходова? Що тоді?!

Зеленоокий американець начепив на носа темні окуляри. Йому не хотілося думати про те, що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.

– Хто з них програміст?

– Молодший, – не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. – Тимуром звуть.

– Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… – Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: – Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.