Читать книгу Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник) - Марианна Гончарова - Страница 5

Женік мав приїхати до нас у червні. З Америки. На кілька днів, із Києва, куди він прилетів у справах. Женік став в Америці значною персоною – проповідником у якійсь конфесії. Ніхто не вірив. Наш недорікуватий трієчник Женік, який англійською знав лише «Stand up and go out!», переконував тепер натовпи англомовного люду в перевагах праведного життя задля спасіння душі.

Ми всі – його старі друзі та однокласники – почали готуватися. Зробили ремонти у квартирах та під’їздах. Помили вікна і змусили сусідів. Щоб було не соромно за прожиті без Женіка роки. Михайло Постельник здійснив узагалі неймовірну річ. Позаяк Женік мав зупинитися у мене, Михайло пригнав на мою вулицю асфальтоукладач та чотирьох майже тверезих робітників із дорвідділу. І вони поклали на нашій вулиці новий асфальт.

У неділю, в день прибуття Женіка, о четвертій ранку, ми всі вирушили до аеропорту. Рейс затримувався через туман. Але ми чекали. Ми навіть не почали випивати. Хоча у нас було з собою. Мабуть, через забобони. А на думку це спадало кожному, настирливо спадало. Втім, висловити ідею вголос ніхто не наважувався. Перебиваючи одне одного, ми згадували події з нашого з Женіком спільного життя. Яким веселим він був, розсіяним і безтурботним, чарівним і щедрим.

Ми були щасливими того ранку. І почувалися молодими, бо зібралися всі разом зустрічати нашого друга, нашого старого друга Женьку Титаренка. З Америки.

Ми тверезо дочекалися літака, і нарешті Женік вийшов, полисілий, роздобрілий, величний. Але ми одразу його впізнали! Женька! Женька!

Його квасне невдоволене обличчя красномовно свідчило, що це не найкращий день в його житті. Мляво відповідаючи на наші обійми, Женік бурчав, який мерзенний аеропорт у Києві. А в Чернівцях іще гірший. Яка осоружна погода тут у нас. «У вас» – сказав він. Яка капосна стюардеса була в літаку. І пілот керував літаком, ніби вчора закінчив авіаційний інститут і літав досі лише на тренажерах. І що всі ми постарішали. І маємо поганий вигляд. І у Михайла, зважаючи на мішки під очима, явно нирки. І що Аркадій багато курить, а Юра – мєнт поганий і таким зостався. А мені варто б скинути кілограмів п’ять. І що Лариса вже сива. І всю дорогу Женік говорив, як йому добре там і як йому зараз погано тут. «І не називайте мене Женіком. Я Джеймс. Я так звик».

Ми подумали: нічого, він зараз відпочине, розслабиться, вип’є, і ми отримаємо нашого старого Женьку, душу компанії, веселуна і балагура. Нічого. Під’їжджаючи до мого дому, Женік поблажливо похвалив дорогу, організовану Михайлом, і заохочувально сфотографував нас усіх на тлі відремонтованого будинку.

Ну, ви знаєте, як ми можемо прийняти гостя. Як мама навчила. Що вже ми тільки не клали на стіл – мій дідусь-гурман тішився, мабуть, на небесах. Женік, тобто Джеймс, вийшов до столу з ванної ще похмуріший, ніж був. Він понарікав на занадто жорстку воду і повідомив, що користується милом та шампунем лише фірми «Клінік». І жодними іншими. А у мене у ванній кімнаті «Клінік» він не знайшов.

Сіли за стіл. Ну! Ось тут наших зголоднілих хлопців, котрі до того ж стоїчно витримали спокусу в аеропорту, спіткало нове випробування. Джеймс склав свої пухкенькі білі випещені лапки під підборіддям і заходився молитися. Сказав, що без цього взятися до трапези не може. Молився довго, гучно, надсадно, докладно, скорботно, з докором поглядаючи на нас. Він перелічив усіх своїх родичів, родичів дружини, подякував небу за вдалий переліт і за нову краватку, придбану в «Дьюті фрі» зі знижкою. І за ці нікчемні крихти на ось цьому столі.

– Женіку! Ти здурів, Женіку? Ти здурів? – це не витримав Аркадій. – Які крихти?! Чого тобі ще треба? Подивись на цей стіл – це ж шаленство, Женіку!

– Джеймс!

– Джеймс!!!

– А що тут їсти? – мляво поцікавився Женік. – Я цього не їм. І це я не їм. І цього мені не можна. І не п’ю…

За сніданком Женік длубався в тарілці, зітхав і вголос тужив за покинутою ненадовго батьківщиною Америкою та американською їжею, нещадно нарікаючи на Чернівці, дорогу, повітря та зготовану для нього їжу.

Ми всі розгубилися. Женіку й справді було погано. Він мало не плакав. І ми потерпали від того, що ніяк не могли йому догодити.

– Женіку! – запропонувала наша добра Лариска. – А давай, Женіку…

– Джеймсе.

– Тобто Джеймсе, може, поїдемо до озера? На природу?

Женік сумно кивнув. Він погодився. І дарма. Так, ми всі пам’ятали, як Женік організував гру в індіанців на маленькому острівці на Пруті і як увечері всі поспішали додому, а Женька переконував усіх залишитися і брудно лаявся: «Боягузливі блідолиці собаки!» І сам-один ночував у гайку, в курені. І нічого. Але ж це було тоді… А зараз у нього виявилася алергія на укуси комарів. Наш Джеймс опух и скис іще більше. Все, Женічко, все. Вирішили їхати на дачу до Юри-мєнта. Там прохолодно, Женік відіспиться, відпочине. А ми тим часом розробимо план дій. І вже нарешті вип’ємо.

Дорогою на дачу Женіка захитало. Він позеленів і закотив очі. Ледь довезли його, бо в нього виявилася ще одна алергія. На дорожню пилюку. Він чхав і обливався слізьми.

На Юриній дачі справді було прохолодно та затишно. Гостю надали найвіддаленішу кімнату. Він випив якусь пігулочку й приліг. А ми пречудово розмістилися на веранді, але не встигли накрити на стіл, як зі свого притулку вилетів Женік. Вирячивши очі, сонний і скуйовджений, він тицяв пальцем туди, звідки втік, і лопотів:

– Там… там… там!.. Муха!!!

Муха, що напала на Женіка, була звичайною дрібною безпородною мухою. Та ми всі накинулися на неї, немов підрозділ американських морських піхотинців на Бен Ладена. Муху, завдяки нашим згуртованим діям, було знищено. На відміну від Бен Ладена. І навшпиньках ми тихо повернулися на веранду. Спи, Женічко!

– Дже-еймсе…

– Джеймсе, Джеймсе. Спи, відпочивай…

Доки змучений Женік дрімав, ми радилися, куди б його повезти, щоб не провокувати його букет алергій, щоб йому сподобалося, щоб усім було весело, щоб не було комарів та мух.

– В гори, – запропонував мудрий Аркадій, – мух і комарів немає в горах. В гори!

Ми розбудили Женіка і трьома машинами рушили в Карпати.

«Друга в гори тяні, ріскні», – горлали ми дорогою.

Женік сумно зітхав, був відчуженим і печальним. Нічого, нічого, Джеймсе, ти зараз побачиш таку красу! Таку, Джеймсе, що миттєво станеш Женіком!

Аркадій знався на своїй справі. Ми приїхали до маленького гірського села під Косовом, до вуйка Василя, котрий тримав колибу – таку дерев’яну гуцульську хату, в центрі якої палало вогнище, на вогні смажилося свіже м’ясо, а Марічка, невістка вуйка Василя, бігала в постолах поміж зрублених навіки столів і подавала домашнє вино.

Господар міцно обійняв Аркадія, ми завели блідого ниючого Женіка і зручно повсідалися на вкритих домотканими веретками лавицях. Аркадій пошепотівся з господарями, і вуйко Василь підсів за наш стіл. Приобійнявши Женіка велетенською рукою колишнього плотогона, вуйко Василь почав співчутливо приповідати:

– Йой, яка людина хвора! Треба лікувати…

Женік занепокоєно зблискував очима і монотонно твердив:

– Я не п’ю, не п’ю. Я не п’ю…

А Василь – мовляв, йой, таж не даю тобі пити, даю лікуватися. І крикнув Марічці:

– Дитино, принеси мені джинджери з комори.

Усміхнена Марічка бігом притягла скляну банку, де в темно-зеленій рідині плавав якийсь непримітний корінець.

– Ось, дивись, – ще міцніше обійнявши ослаблого Женіка, запропонував вуйко Василь, – от бачиш корінь?

– Так! – ледь не плачучи, кивнув Женік.

– Бачиш – він як людина: ось голова, руки, ноги… От вип’єш цієї води живої, тільки крапельку – будеш літати, як птах, вип’єш дві крапельки – будеш сильний, як ведмідь, а втретє вип’єш – будеш міцний, як гуцул! І ніколи не забудеш вуйка Василя!

Вуйко Василь був таким переконливим, так впевнено й спокійно обіцяв недовірливому Женіку, що той здихається всіх хвороб… І Женік зважився скуштувати. Але ніхто не сказав Женіку-Джеймсу, що корінь життя – джинджер – настояний на дев’яностошестиградусному спирті. Женік випив ковток, і око його заблищало, рум’янець забарвив щоки. Женік випив іще ковток, лайнувся, схопив гітару і заспівав пісню нашого класу: «Надіє, я вернусь тоді, коли сурмач відбій зіграє…». Женька випив третій ковток, глибоко зітхнув і стримано, щоб не розхлюпати радість, тихо, але чітко промовив:

– Гу-ля-єм!

– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Він повернувся!!!

Ми вибігли на повітря, до річки, милувалися маленькими водоспадами і поріжками. Ми слухали птахів і співали тихенько самі. А увечері розпалили вогнище і розмовляли, розмовляли, розмовляли…

Женік уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарікав на Америку і тужив за нашою радісною безтурботною юністю. «А пам’ятаєте? А пам’ятаєте? А пам’ятаєте?» Втомлений, захмелілий, змішавши на додачу спирт із ранковими таблетками, Женька завалився спати в одній із машин, махнувши нам:

– Гуляйте, друзяки!

З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем і вирушили додому.

Дорогою посигналив Юра-мєнт, він повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потім відстала й друга машина з Ларисою та її чоловіком. Коли ми приїхали додому, було вже геть темно.

– Женько, вставай! Приїхали, – обережно погукав Аркадій.

– Женічко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – і охнула. Женьки на задньому сидінні не було. – Де Женька?! – запанікувала я. – Женька де? Йому ж завтра летіти в Київ!

Аркадій замислився: Женька пішов спати до якої машини? Нашої, Юриної чи до Лариски?

– Не пам’ятаю. Здається, до нашої. Чи до Ларисиної. Чи до Юриної.

Ми увірвалися в дім і кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттєво, ніби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неї. Але його не було в її машині. Вона навіть у багажник зазирнула. Юрин мобільний відповідав жіночим голосом англійською: мовляв, господар не може зараз підійти. Потім.

Ми, звісно, втомилися, зголодніли і страшенно хотіли спати, але повернулися до машини і поїхали в дачне селище до Юри-мєнта. Дорогою до нас долучилася Ларисина машина. Ось що таке друзі! В біді не покинуть. Аркадій бурчав, що якщо ми забули Женіка у вуйка Василя, на березі Черемоша, то туди ночами навіть вовки приходять. І дикі кабани. Аркадій – він молодець, вміє втішити, заспокоїти.

Довго ми гримали в Юрину хвіртку, сигналили, розбудили ціле дачне селище. Нарешті Юра нам відчинив. З його розгубленої сонної фізіономії ми зрозуміли: Женіка в нього нема.

Ні на що не сподіваючись, ми всі, озброївшись ліхтариками, рушили до Юриного гаража за будинком. Гаражем снував привид. Привид у відчаї здіймав руки догори, стогнав і запитував у гаражного даху англійською:

– What’s up? Where am I? (Що відбувається? Де я?)

– Женіку… – несміливо та винувато покликала я. – Женіку… Їдьмо додому. Ми тебе забули…

– Ви мене напоїли! Ви мене спокусили! Ви мене покинули!!! В аеропорт!!! Додому!!! В аеропорт!!! – ридав привид. – За речами і додому!!!

Ми не змогли вмовити його залишитись. Він навіть не погодився поїсти і взяти з собою солодощів у дорогу. Ми стояли посеред зали аеропорту, коли Женька помчав на паспортний контроль. І знаєте: він навіть не озирнувся. А Юра-мєнт сказав, що ось, мовляв, ніби ми й не йшли звідси від четвертої ранку. Ніби все ще зустрічаємо нашого Женьку.

– Бідолашний Женька. Бідолашний хлопчик… – це зітхнула звичайно ж Лариска. Вона у нас добра.

– Так, – погодилась я, – бідолашний хлопчик.

– Який хлопчик? – закурюючи, поцікавився Аркадій.

– Який хлопчик? – похмуро запитав Юра.

А чи був хлопчик? Хлопчик-то чи був?