Читать книгу Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник) - Марианна Гончарова - Страница 8

Того дня в нашому маленькому прикарпатському місті було храмове свято. У такі дні в нас ніхто навіть не поворухнеться, аби щось таке робити, лиш би не відпочивати. Навпаки. Все зачиняється – заклади, контори, офіси, магазини, майстерні, ринки. Хворі не хворіють, породіллі не народжують, шевці не тачають, ткачі не тчуть, швеї не шиють. Тихо. Ніхто нічого важчого за склянку не підійме.

Тут один у храмове свято взяв до рук лопату черв’яків накопати для риболовлі. То сусіди з ним півроку не розмовляли. І якщо потім дощі чи посуха, на нього гнівались, казали, мовляв, це тому, що ти, Бронька Кордонський, у храм копав. Ось як суворо в нас із цим.

Свято. Трембіти гудять. Дзвони дзвонять. А як це красиво! Рано-вранці йдуть через підвісний місток «люде» у вишиванках, у капелюхах зелених з перами, урочисті, величні та значні, немов пряники. Йдуть неквапливо до церкви Святої Параскеви. Слідом за «людьми» виступають «жіночки» в намистах і хустках сонячної яскравості, за ручку ведуть ошатну дітвору. Хлопчики вбрані, як «люде», – поважні, пихаті, у великих капелюхах на червоних притлумлених вухах, дівчатка – як «жіночки», чистенькі, аж світяться, знічені, принишклі, в хусточках та спідницях довгих, в нових туфельках. Ополудні юрбою йдуть назад. «Люде» потирають руки в передчутті хорошого та довгого застілля. Ну а ввечері звідусіль музика – скрипки, барабани, зойки та ухкання розпашілих танцюристів.

Наступного ранку господині хутенько вибігають на річку Пістенку полоскати білизну. Від цієї води річкової оті всі вишиванки, скатертини та рушники стають білими-білісінькими, а вишивка дивовижна – густою та соковитою. Полоскають в річці жіночки білизну, іноді й схлипуючи, соромливо прикриваючи хусткою синець під оком, – погуляли. Свято було. Храм.

Саме в таке храмове свято діти знайшли в лісі дорогою з церкви орлятко, що випало з гнізда. Орелика. І куди його? Школу замкнено. Ветлікарню також. Понесли до Михася, Михайла Григоровича, голови райвиконкому. Хороший він хлопака, цей Михась, довгих літ життя йому. А що? І поміж голів виконкомів у нас добрі люди трапляються. А що Михась хороший, то діти до поганого орелика б не понесли.

І що Михасеві з ним було робити? Храм. Свято ж бо. Скільки можна повторювати. Відвіз до тещі на околицю міста. У тієї обійстя, господа. Розмістили орелика в стодолі. І згодом (беркут виявився) нарекли його гордим східним ім’ям Аятолла. Щоправда, потім за привітність та доброзичливий норов перехрестили на Толіка.

От у Михася родина – золото! Навіть теща рідкісна. Вона, Михасева теща, взагалі всіляку живність полюбляла розводити. У неї якось свиня Донна Бейджа, молода зовсім, раптом кашляти почала. Кашляє та кашляє. Натужно так. Ну просто як людина. А в місті, як на біду, знову свято. Знов ніхто не працює. Тим паче у ветеринара Оксани весілля. З ветеринаром Серафимом. І всіх ветеринарів на це весілля запрошено. А свині ж бо шкода, просто жах як шкода. І що ж? А Михасева теща свиню заходилася травами відпоювати і банки поставила. Розсудила, що не зашкодить. І знаєте що?! Всі навколо вмирали зі сміху (випили вже – свято), вся околиця у Михасевої тещі на плоті висіла, на Донну Бейджу витріщалася, що вона з банками на спині, наче бронтозавр який. А потім, коли банки зняли, ходила Донна Бейджа, свиня в крупний горох, – її навіть сусід на відеокамеру зафільмував, кінозірку пихату. Зате кашляти припинила. Тож теща Михасева була людиною посвяченою. І проти орелика не заперечувала.

Орел Толік ріс із курми. Приятелював з усім обійстям, сперечався іноді з індиком, навідувався до Донни Бейджі та зачіпався з котом, бувалим хуліганом Василем. Обожнював Михася. Підстерігав його вечорами, сидячи з когутом на плоті.

Літати Толік не квапився. Натомість бігав. Не згірш за собаку. З шаленою швидкістю. Михась привчив його сидіти на руці, вбраній у боксерську рукавичку. Спершу нічого, але згодом Толік обважнів. Адже не сокіл якийсь дрібний – беркут, найбільший орел у пташиному світі. Та ще й вареники наминав, вінегрет із великим задоволенням. І у свині частувався чим Бог послав. І у домашнього птаства. І все, що Михась та діти йому приносили. Такий красень – вигнутий гострий дзьоб, блискуче шоколадне пір’я, чіпкі хижі кігті та суворий гострий погляд, – розбійник вийшов із Толіка бездоганний. Орел, одне слово – орел!

Михась виїздив із Толіком за місто, в поле, на своєму «уазику», підкидав орелика на руці. Той злегка бовтався у повітрі, спроквола та незграбно водячи крилами, – та й усе. Ні, ну що це таке?! А літати?

– Що ж ти, брате, – обурювався Михась, – як тобі не совісно пішки ходити? Ти ж, Толіку, наше національне надбання! – переконував Михась орла. – Твій портрет, Толіку, зображено на гербах! Ти ж цар птахів, Толіку! Ти беркут – а з індиками знаєшся! Зі свинею дружиш, хоч і з Донною Бейджею…

– Кльок! – огризався непутящий Толік. – Велике діло!

– Ти ж символ могутності та влади, Толіку, а харчуєшся вінегретом. Тобі не совісно? Ти кривавий харч маєш клювати, Толіку!

– Кльок, – присоромлено опускав голову Толік і продовжував любити те, що йому дають удома.

Минув рік.

– Літати – це дар Божий, це насолода, – з глибоким знанням справи інструктував Толіка Михась.

Він крокував полем, а слідом за ним приречено та похмуро плентався Толік. І так вони прогулювалися разом, ведучи мирну бесіду про вічне, закинувши за спину хто руки, хто крила.

– Де ж ми тобі пару знайдемо, якщо ти не літатимеш і не полюватимеш? – занепокоєно чухав потилицю Михась. – Нам же треба примножувати поголів’я беркутів у нашому регіоні. Що ти собі думаєш?

– Кльок, – ніяковів Толік, – мені ж начебто рано ще…

– Адже беркут, Толіку, виконує роль санітара і приносить користь природі та нам, людям. А людина, Толіку, вінець природи.

– Кльок, – дивувався Толік. – А я ж тоді хто?

– Отож-бо! – парирував Михась.

Довелося Михасеві, наполегливому та невтомному, вдатися до крайніх заходів. Поїхали вони з Толіком на «УАЗі» до «Притулку чотирьох» – це така маленька перевалочна база для мисливців і туристів є у нас, хатка дерев’яна, однією стіною до скелі приліпилася. Михась видерся з Толіком на самий вершечок гори та скинув його з рукавички просто у прірву. Толік бухнув у прірву, як мішок картоплі, але вчасно отямився, – він тямущий, наш Толік. І ширнув у небо.

– Кльок! Кльок! – торжествував Толік. – Я лечу! Дивись, Михасю, я лечу!

– Бодай тобі, – благословив Толіка Михась, розчулено покашлюючи. – Нарешті!

Так Михась навчив орла літати.

Минуло два роки. Тримати орла на тещиному обійсті ставало дедалі небезпечніше. І хоч як приязно поводився Толік, сусіди почали нарікати, непокоячись за своїх курчат. А Толік вимахав у таке одоробло, що лякав своїм виглядом дітей, поштарів, контролерів і агітаторів. Щоправда, якось Толік на загальну радість шугонув Криву Грету, та ще й так, що вона втратила свій дар, переданий їй від бабусь і прабабусь у спадок.

Не любили її в місті. Між нами, не проста була бабуленція, прикра. Її остерігались і намагалися з нею не сваритися, щоб не наврочила. Цілими днями Крива Грета бігала містом, вертлява, маленька, жилава, з гострими дрібними оченятами, що дивилися в різні боки, лаялась і сварилася з усіма. І плювала. Добряча зміюка була та Крива Грета. Де плюнула, там чекай неприємностей. А як ви гадали? У нас в Карпатах стільки намішано, не розберешся: чаклуни, ворожки, духи, голоси, змії летючі, опришки – ой, стільки таємниць, лишень ходи, слухай, дивись і записуй! Так ота Крива Грета щоранку зі своєї Чорториї – село таке є в горах, Чортория (ну, я ж кажу!), – чвалала до міста, як на роботу. Плюватися. А увечері – назад. І не заявиш же на неї в міліцію, що вона бігає і плюється.

І ось Михась якось їде до «Притулку чотирьох» Толіка вигулювати й навчати полювання на дрібних гризунів і дещо більших тварин, а дорогою прудко чимчикує Крива Грета, руками розмахує, розчервонілася, міцненька така, енергійна, сповнена сили. Михась, добра душа, пересадив Толіка на заднє сидіння й спинив машину:

– Сідайте, жіночко. Підвезу.

Крива Грета стрімко застрибнула, а безпутній Толік, допитливий, не може тихо всидіти. Через її плече перегнувся і своєю довбешкою Кривій Греті в обличчя:

– Кльок? – питає. – Як ся маєш, бабцю?

Грета тут же й вистрибнула з машини у відчинені двері – добре, хоч машина ще швидкості не набрала, – і накивала п’ятами у зворотному напрямку, як заєць якийсь. Тільки її і бачили. І все.

Відтоді, на загальний подив, принишкла Крива Грета. Ну, Толік! Ну, орел!

Після цього випадку багатьом спало на думку Толіків портрет на гербі міста розмістити. У профіль.

А тут надійшла третя Толікова весна. І коли вона сягла піку, ця чарівниця легковажна, й аромати зігрітих сонцем квітучих дерев і трав кого завгодно вже могли звести з розуму, вона, ця весна, нарешті зачепила і чисту душу нашого Толіка.

Їздили вони з Михасем до лісу. Михась відпускав Толіка – лети! Куди-куди… Туди, Толіку! Туди, де за хмарою біла гора, Толіку… Думав Михась: вже полетить – то полетить. Тепер точно не пропаде. Лети, брате, світ за очі! Толік злітав, і пильні очі його з висоти бачили тільки дах Михасевого «уазика», що втікав до міста. Толік легко наздоганяв і переганяв «уазик» і, прилітаючи раніше за Михася додому, мирно зустрічав його, сидячи безтурботно, як і досі, на паркані поряд із когутом.

І якось Михась із Толіком нарешті побачили її, завислу над прірвою, немов на ниточці, з розгорнутими потужними іскристими крилами, – її, юну орлицю-беркута. Затріпотіло серце приголомшеного Толіка. Ще б пак! Страшенно він був у собі не впевнений, почувався таким собі вайлуватим невільником. Але Михась – справжній друг Михась – переконував його:

– Ти що, Толіку?! Ти ж орел! Не будь боягузом, Толіку, вперед!.. Жінки, вони ж як, – міркував Михась, з-під долоні спостерігаючи за польотом орлиці, – вони пісні всілякі полюбляють. Льва Лещенка, наприклад…

– Кльок! – обурився Толік.

– Ну або хто кого, – невизначено погодився Михась. – Різні жінки люблять різні пісні. Ти ж птах, Толіку, заспівай їй що-небудь своє, нумо!

Два дні поспіль їздили Михась із Толіком залицятися до молодої орлиці-беркута. А на третій день рано-вранці Толік відлетів. Сам. І більше не повертався.

Михась та вся його родина, і навіть теща Михасева, засумували. Михась їздив до «Притулку чотирьох». Проте орлів там уже не побачив. І розумів, що Толіку добре, що Толік щасливий, та душа все одно непокоїлася. Звик.

Атож… Беркути – птахи загадкові, горді та мудрі. А ще віддані. Люблять раз і назавжди. Адже розуміють, що їхня вільна, пронизана синіми гірськими вітрами орлина любов робить їх, беркутів, безсмертними. Тож тут обирати треба: або вареники з вінегретом щодня, або вічність. Тут уже хто що обере.