Читать книгу Армагед-дом - Марина и Сергей Дяченко - Страница 2

Історик Михайло Феоктистович мав дивну манеру читати лекції. Він то промовляв спокійно й виразно, то раптом напружувався, підвищував голос, вигукував різко, ледь не люто. «Ніби йому наступили на хвіст», – казала Лідчина сестра Яна. І Лідка тоді уявляла, що за кафедрою, схований від чужого ока, лежить згорнутий лекторський хвіст – довгий і ребристий, ніби шланг від пилососа. І чиясь нещадна нога в черевику наступає на нього, й тоді Премудрий Фео витріщає очі:

– Правління Тимчасових зборів завершилося в ніч проти третього грудня! Сто двадцять людей було заарештовано і, ймовірно, страчено. У той час масові репресії…

Лідка малювала чоловічків. Одного за одним; від початку лекції їх було вже дев'ять. їх могло бути більше – та Лідка дуже ретельно вимальовувала деталі, кишеньки на штанях, шнурки на черевиках.

Сьоме жовтня. Сьоме. Середа. До дев'ятого червня, теж середи, лишається рівно вісім місяців.

Вісім. Мороз поза шкірою. Учора ввечері батьки на два голоси бубоніли на кухні, думаючи, що Лідка їх не чує: «Дозволяти дивитися телевізор після десятої години… Навіть у суботу… Неприпустимо! Твій лібералізм… Десята година – у ліжко! Все!»

Останніми днями мама нервується більше, ніж зазвичай. В учорашніх «Вістях» велика стаття. «Пуп землі», суботню забавку, закрили з тріском.

До дзвоника п'ятнадцять хвилин. Чотирнадцять…

Ігор Рисюк, Лідчин сусід по парті, чемно підняв руку:

– Михаиле Феоктистовичу, можна питання?

Час від часу Ігореві хотілося бути найрозумнішим; низько схилившись над партою, Лідка розмальовувала своєму чоловічкові піджак.

Учитель насупився:

– Запитання, Ігорю, будуть тоді, коли я попрошу їх ставити… Отже, початок катаклізму збігся в часі з проголошенням імперії. Стихійні лиха призвели до того, що єдина держава розпалася, по суті, на безліч закритих громад… – тут Фео знову напружився, ніби йому наступили на хвіст. – Імперія кінчилася сама собою! То була одна з найпізніших і найтриваліших криз…

– Малювати на уроці негарно, – сказав Ігор Ліді. – Тебе Славко Зарудний шукав.

– Нащо? – механічно спитала Ліда.

Ігор закотив очі:

– Любофф…

– Дурень, – іноді Лідка відчувала до Рисюка справжню відразу.

Він сидів за першою партою зовсім не тому, що був короткозорим. Він любив лізти вчителям у вічі – а Лідка, навпаки, не любила, але вибору в неї не було, бо її недарма прозвали «малою». Вона була наймолодшою й найменшою в класі, у групі, іноді їй здавалося, що вона найменша у світі. «Пізня дитина», «дитя на межі ризику», «остання дитина циклу»… Уже в перший день навчання її запхали за цю першу парту, під ноги довелося підставляти ослінчик, а під зад класти подушку. «Ліда маленька, не кривдіть її». «Ліда молодша за вас, дайте їй спокій»… Відтоді минуло дев'ять років, та мало що змінилось.

– П'ять хвилин до дзвоника, панове ліцеїсти. Що ви хотіли спитати, Ігоре?

Ігор підвівся:

– Михаиле Феоктистовичу, а чи можна точно передбачити дату мриги?

Якщо хто й вовтузився в передчутті перерви – одразу затих. Лідка зіщулилась, олівець її смикнувся й наскрізь проштрикнув аркуш зошита.

Фео підвів на Рисюка мудрі вицвілі очі:

– По-перше, не «мриги», Ігоре, а апокаліпсису… По-друге, таких прогнозів не існує. Це шаманство, істерика й містифікація, розраховані на ідіотів. Узяти, наприклад, цей останній скандал із телепередачею. Ви, як інтелігентні молоді люди, не дивитеся, звісно, пришелепуватих шоу… Там сталося самоспалення в прямому ефірі. До участі в передачі допустили юнака з виразними психічними відхиленнями… що й не дивно, бо подібні програми збирають навколо себе дебілів – так гній, перепрошую, приваблює мух… Можете повірити старому – перед кожним апокаліпсисом починається своєрідний психоз. Інтелігенції належить не піддатися. Точне передбачення дати, а тим паче переконання, що цей апокаліпсис буде, мовляв, остаточним й останнім, безпідставні, тому що…

У вікно вдарив камінь. Скло гримнуло осипаючись; у клас увірвався град скалок, осінній вітер, чийсь сміх і тупотіння ніг.

* * *

Учениці молодшої групи

4-Б класу

СОТОВОЇ ЛІДІЇ

твір на тему:

«Куди ховаються люди»

Кінець світу по-науковому називається апока… (закреслено)…сисом. Тоді стаються великі нещастя. Ідуть дощі з вогню. Нічим дихати. Усі люди загинули б, якби не Ворота.

Ніхто не знає, як вони влаштовані. Учені всього світу сушать над цим голову. Дехто каже, що Ворота поставили прибульці – але це анте… (закреслено) антинаукова нісенітниця.

Ворота відчиняються там, де люди можуть знайти їх. Вони відчиняються в кількох місцях. Люди заходять у Ворота й перечікують там страшний час. Усередині Воріт проходить усього тридцять шість годин. Потім вони виходять із Воріт – і починається новий цикл життя.

Той, хто не встигне вчасно дістатися Воріт, обов'язково загине. Тому вони мають заходити у Ворота дуже швидко. Чоловіки повинні пропускати вперед жінок і тих, хто не вміє швидко бігати.

Про те, де відчинилися Ворота, повідомляє служба ЦО. Треба уважно слухати повідомлення по радіо і бігти не до найближчих Воріт, а до тих, на які вкаже служба. Інакше біля Воріт може виникнути тиснява…

ОЦІНКА: чотири з мінусом.

ПРИМІТКИ: учись викладати свої думки. Чому ти весь час повторюєш – «вони»? Добирай інші слова.

ЗАВДАННЯ: випиши в зошиті слово «апокаліпсис» двадцять разів.

* * *

– Дев'ятий «Б»! Не розходьтеся!..

Ліцей здавався тепер незвично просторим. Старша група випустилася навесні, залишивши будівлю на поталу середнім і молодшим. Зникла звична метушня в коридорах, зручнішим зробився розклад – але над усіма, особливо в перші дні, нависало усвідомлення втрати.

Наступної осені на заняття прийде лише молодша група.

Якщо вона настане, ця осінь.

– …Агов, мала, що там у вас сталося?

Хтось хапнув Лідку за рукав; вона здригнулася, ніби її вдарило струмом.

– Чого це ти? – здивувався Славко Зарудний.

Лідка перевела подих; серце калатало як скажене.

– То що сталося?

– Скло розгепали… Удруге вже.

– Це хлопчаки з двісті п'ятої школи, – Славко спохмурнів. – Мишкові позавчора морду набили…

– То й ви їм набийте.

Славко посміхнувся:

– Ач, яка моторна…

Спіймав н долоню. Сильно стискати не став, так, легесенько потиснув:

– У вас наступний урок який?

Лідка інстинктивно озирнулася, чи немає поблизу дотепника Рисюка.

– Математика…

– А я в Музеї чергую, – сказав Славко з дивним виразом.

Із прочинених дверей класу тягло холодом. Вибите вікно нашвидкуруч намагалися прикрити якимось шматком картону.

– Чуєш, мала? У Музеї… пил витираю. Від фізкультури звільнений.

– Вітаю, – сказала Ліда.

Славко помулявся:

– То ти знатимеш, куди прийти, якщо у вас математику відмінять?

– Не відмінять, – вона знизала плечима. – Он порожніх класів скільки.

– Ну то сама відміни…

Ліда поблажливо всміхнулася.

Це в середній групі можна так от запросто прогуляти урок. А її, Лідчину, відсутність математичка помітить відразу – порожнє місце на першій лаві, під самим носом. Навіть якщо Рисюк промовчить, а мовчати він, звісно, не буде…

Продзвенів дзвоник на урок. Математичка з'явилася, брязкаючи ключами, як тюремний сторож – під її заняття виділили кабінет цивільної оборони, що зазвичай замикався на три замки. Там зберігалися протигази, акваланги, ракетниці й інше обладнання, дороге й привабливе для злодюг. А вже злодюг останнім часом розвелося понадміру, навіть у ліцеї, навіть незважаючи на цілодобове чергування міліції…

Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці:

– Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні й вічно не вистачає. Тільки швидко – одна нога тут…

– Ага, – сказала Ліда. – Зараз.

І попливла проти течії – й однокласники вгору, сама вона – вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо – туди, де вчительська, комірчина й Музей.

Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні…

Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі.

Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів:

– Відмінили?!

– По крейду послали, – сказала Ліда, відводячи погляд. Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився.

– Ти слухай, мала… Може, після уроків?

– Після уроків по мене батько заїде, – Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім.

– А що ти мені хотів показати? – спитала вона буденно. – Може, хвилини вистачить?

– Хвилини?! – обурився Славко.

Музей остогид Лідці ще в другому класі. Запилену експозицію вона знала назубок – звичайно, тільки ту її частину, яка була відкрита для відвідувань. Казали, що в закритій частині музею, куди пускають лише вчителів і випускників, уже три роки зберігають справжню мумію, засмолений труп людини, яка не добігла свого часу до Воріт; зазвичай тіла загиблих перетворюються на попіл, але археологи (або звичайні будівельники) часом знаходять у завалах такі от засмолені тіла. І лише фахівець може визначити, чи жила людина десять циклів тому – чи твої батьки були з нею знайомі ще в минулому циклі…

Лідка не любила й боялася про це думати.

– Чекай, Зарудний.

Вона увійшла в підсобку. Взяла три шматочки крейди – червоний, синій, білий. Загорнула в папірець; вона терпіти не могла, коли руки пахнуть крейдою, і тому не любила відповідати біля дошки.

Славко чекав біля входу в музей:

– Слухай, мала, гаразд, хоч на хвилину зайди…

Лідка зупинилася. Зважила в руці свою крейду й вирішила, що коли затриматися, а потім швидко-швидко вибігти сходами, то за часом вийде те саме, якби вона просто підіймалася непоспіхом.

Славко відступив у глибину, запрошуючи; Лідка увійшла. Славко відразу ж замкнув двері на ключ.

– Ти це для чого? – здивувалася Лідка.

– Технічка лається, коли відчинено. Тут же режим…

Лідка поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою:

– Ну, показуй, що хотів.

Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою – стародавнє місто із забутою назвою, колись дощенту знищене апокаліпсисом і реконструйоване за збереженими гравюрами. Навпроти, у вітрині, лежали на вилинялих подушечках закопчені металеві уламки, а зверху, на стіні, мідними літерами було викладено чийсь вислів: «Доки ми пам'ятаємо про загиблі цивілізації, історія триває».

Лідка пересмикнула плечима.

– Ходімо, мала…

– У мене є ім'я, – сказала Ліда більше для годиться. Вона давно не ображалася на прізвисько, тим більше що в Славкових устах воно звучало майже ніжно.

– Ходімо, тут новий експонат…

Фотографія справді була нова, матова, кольорова. І величезна, заввишки майже метр; крізь дим і язики полум'я на Лідку дивилася, як жива, здоровенна потворна глефа.

Лідка відсахнулася.

– Страшно? – підкреслено байдуже спитав Славко.

– Гидко, – сказала Лідка, дивлячись убік. – Для чого ЦЕ показувати?

– Для того, що скоро вони з моря полізуть, – Славко повчально підняв палець. – Ми маємо бути готові…

– Я не збираюся на них дивитись!

– Ось бачиш, ти боїшся! А знаходяться ж хоробрі люди, які їх фотографують! Це справжній знімок, вісімнадцять років спецзберігання…

Лідка ще раз мигцем глянула на фото. Потім на Славка; глузливо примружилася:

– Спецзберігання? Вісімнадцять років? Слухай, це підробка. Я в дитинстві теж глеф малювала. Містифікація…

Славко надувся:

– Скажи ще раз.

– Мі-сти-фі…

Славко швидко нахилився вперед і губами спіймав Лідчині губи. їй зробилося страшно й неприємно; вона не думала, що симпатяга Зарудний здатен на таку дурницю.

– Дурень…

Вириваючись, Лідка спіткнулась і сіла на волохатий килим. І відбила б собі м'яке місце, якби Славко не підхопив її.

– Дурню, Зарудний, зовсім сказився?!

– Мала… – сказав Славко жалібно. – Встигнеш на свою математику…

Руки в нього були дорослі – жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу.

– Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка?

– А як тебе пестити, мала?

– Ніяк, пусти…

Він не дозволив їй устати. Навпаки, навалився зверху і знову поліз цілуватися. Лідка вирішила хвилинку потерпіти – колись же він відчепиться?! А на майбутнє треба буде затямити: Зарудний – дурень…

Але Славко не думав дати їй спокій. Навпаки, поліз рукою Лідці під спідницю, а цього вона не збиралася терпіти в жодному разі.

– Очманів?! Зараз як закричу…

– Чого б тобі кричати? Дурненька, чи що?

– Пусти!

– Та перестань…

– Пусти, кажу!

Вона все ще сподівалася на його розсудливість і не наважувалась вириватися насправжки. І закричати теж не наважувалась, а потім уже було пізно, бо Славко затулив їй рота своїм ротом, і важко стало не те що видавати звуки – дихати. А коли він заходився стягувати з неї колготки і було зрозуміло, що все це – не гра, у Лідки раптом не стало сил. Тепер вона пручалася ледь-ледь, і Славкові, певно, здавалося, що дівчина опирається лише для годиться.

– Пус…ти… іді…от…

У двері постукали.

Новий жах додав Лідці сили. Вона вирвалась. Навкарачки відповзла вбік, натягла колготки, гарячково обсмикала спідницю. Губи її пекли й боліли – здавалося, рота розірвали до вух, як у клоуна.

– Зарудний, відчини, будь ласка. Я знаю, що ти тут.

Голос завучки, і досить роздратований.

– Зарудний, відчини негайно!

Лідка зацьковано роззирнулась. Під стелажами не сховаєшся, двері у спеціальну залу замкнені на кодовий замок. І Славко сполошився, видно, он як збліднув, навіть губи трусяться.

– Не-гай-но! Або матимеш неприємності, чуєш?!

Стукіт підборів по паркету; іще чиїсь голоси. Скільки їх там зібралось? І коли порозходяться?!

Славко точно вирішив не відчиняти. І їй махнув рукою, мовчи, мовляв, сиди як миша, минеться…

– Принесіть другий ключ! – голос завучки був як струна. – Єлизавето Павлівно, другий ключ, будь ласка…

Лідка встигла подумати, як легко проходять звуки крізь укріплені двері Музею. Клацнув замок, і двері повільно, як у жахливому сні, почали відчинятися.

Славко вже стояв, притиснувши одну долоню до обличчя, а другу до грудей, ніби наважившись в останню мить симулювати серцевий напад.

А Лідці не було чого симулювати. Вона сиділа під вітриною, під рештками загиблої цивілізації, й дивилася на себе ніби збоку – на перелякане, розхристане, з розпухлими губами дівчисько.

Увійшли завучка, технічка, математичка, директор. Якийсь час було тихо, потім завучка глухим голосом промовила:

– У святому для нас місці…

На Славка майже не дивилися.

* * *

Маму було шкода.

Мамі Лідка розповіла, як усе було насправді, та легше від цього не стало. Брат демонстративно не бажав розмовляти з пропащою сестрою, батько ходив пригнічений і мовчазний, зате Яна ніяк не могла стримати язика:

– Дурепа! Кретинка! Що в тебе в голові – ганчір'я?! Дострибалася, дурепо, от вилетиш із ліцею, от потрапиш у двісті п'яту… Панькалися з тобою, няньчилися з тобою, виняньчили тебе… Дебілку, імбецилку, ідіотку…

– Замовкни, – стомлено казав батько, і Яна змовкала, і заведений мотор усередині її працював ухолосту аж дві хвилини, а потім мовчання вичерпувалося й усе починалося спочатку:

– Дурепа… Кретинка… Хвойда мала… До чого ти матір довела…

Батько тричі ходив до директора. Нібито мали виключити обох – і Зарудного, і Ліду, але вже від початку зрозуміло було, що на Славка у ліцейських начальників рука не здійметься. У Славка надто відомий батько. Академік і депутат.

Лідці не ставало сил сидіти вдома, але й вештатися вулицями було небезпечно – ще зустрінеш знайомого чи однокласника. До ліцею вона боялася підходити на гарматний постріл, а тому від самого ранку йшла на берег, залазила в скелі й сиділа, зіщулившись, на уламках чи то колод, чи то щогл, роз'їдених сіллю, почорнілих, колись поглинутих, а потім викинутих морем.

Кілька разів їй випадало бачити дальфінів – далеко від берега, цілком безпечно, та все одно нервовий холод пробирав до кісток. Утім, вона й без того мерзла; от захворіти б і померти. Лідчин день народження пройшов буденно й безрадісно. Чотирнадцяте жовтня, знову середа. До призначеного часу лишилося сім місяців і три тижні.

Замість обіцяних роликових ковзанів їй подарували коробку цукерок і якісь нудні книжки. Піввечора вона проплакала, сховавшись під ковдрою, – чи через ковзани, чи через ліцей, чи через близьку й невідворотну смерть.

А за тиждень виявилося, що, раз виключити Зарудного немає жодної можливості, то й Сотову не чіпатимуть. Полаяли, винесли догану – і хай пам'ятає добре до неї ставлення.

Батько прийшов із ліцею знервований, але рум'яний і з блиском в очах. Минулося, сказав він мамі. Замовкни, сказав він Янці, що була підхопилась. Лідці усміхнувся, скуйовдив волосся, минулося, мовляв, збирайся завтра в ліцей…

Лідка уявила, як увійде до свого класу. Як сяде за першу парту поруч із Рисюком. І двадцять пар очей роздивлятимуться її, ніби вперше побачили.

Вона звірилася з розкладом – двадцять перше жовтня, середа – і поскладала в торбу книжки. Але пішла не в ліцей, а до моря.

Хмари мінилися багатьма відтінками сірого, здавалося, що небо вкрите брудним настовбурченим пір'ям і було схоже на лежалу дохлу чайку. З моря дув недобрий вітер; Лідка сховалася серед каміння й розгорнула книжку. Роман «Бідна Анна» належало прочитати за програмою ще минулого літа, це був найнудніший у світі роман, але Лідка читала, продираючись крізь довгі описи природи й геть уже нескінченні монологи. Героїня не могла мати дітей, а дітородний період циклу спливав, і й чоловік збирався кинути її заради іншої; Лідка перегортала сторінки, майже нічого не тямлячи. Що за проблеми в цих персонажів, адже вони щасливо пережили свою мригу, теперь на них чекає два десятки років безтурботного життя…

А в Лідки – сім місяців і два тижні.

В остаточний апокаліпсис вірять лише ідіоти. А вона, Лідка, вивчала історію. Вона розумна.

Літери зливалися перед очима.

Близько полудня з усіх боків у бухту стяглися патрульні катери. Вони стояли далеко від берега, там, де Лідці траплялося бачити дальфінячі спини. Чорні силуети витяглися вервечкою від миса до миса. Кораблів було не менш як двадцять; із боку бази ЦО з'явилися два гелікоптери. Покружляли над морем, погуркотіли, полетіли; Лідка встала, щоби скоріше піти.

– Що ти тут робиш?

Від несподіванки торба ледь не вискочила з Лідчиних рук. Патрульні виникли ніби з-під землі – двоє солдатів і офіцер, озброєні, в камуфляжі.

– Дівчинко, що ти тут робиш?!

– Прогулюю уроки, – сказала Лідка тихо.

Патрульні перезирнулися. Здається, чесна відповідь налаштувала їх трохи миролюбніше.

– Оголошено військовий стан, – різко повідомив офіцер. – Діти повинні сидіти вдома.

Лідка міцніше стиснула торбу. Губи почали тремтіти раніше, ніж значення сказаного дійшло до неї.

– Як… що ж…

– Ану сюди, бігом!

Її взяли за лікоть і потягли – не дуже швидко, але вона все одно раз у раз спотикалася. Від страху заклало вуха.

Бетонними сходами її витягли на набережну; від торгових яток лишилися металеві кістяки, під ногами валялося шмаття газет, і нікого не було, ні торговців, ні тих, хто вийшов прогулятися, лише військові машини в ґратчастих залізних окулярах. І люди, цивільники, й у кожного другого – рація. Колінчасті антени здригалися, ніби чорні тарганячі вуса.

І ще тут був Ігор Рисюк. Стояв, прихилившись до машини, дивився вбік, ніби непричетний ні до чого в світі.

– Егей, хлопче, це те саме дівчисько?

Рисюк кинув на Ліду погляд і одразу відвернувся:

– Так.

– Та, що уроки прогулює?

– У неї особиста драма, – сказав Рисюк, майже не розтуляючи губи. – Нещасливе кохання.

Хтось реготнув.

– Гаразд, хлопче, ти б уже не брехав… Куди вас обох, у приймальник-розподільник?

– Ми нічого не зробили, – тонко сказала Лідка.

– А нема чого ходити в недозволених місцях… Адреса?

– Що? – тупо перепитала Лідка.

– Де живете? Далеко?

– На Наріжній…

Ігор промовчав. Сам він жив значно далі, на Зеленій Гірці.

– Добре… До Наріжної підкинемо, але щоб із дому – ні ногою! Второпали?

Слідом за солдатом, від якого пахло неприємно й гостро, вони залізли в тісний салон. Машина шарпнулася – Ігор і Лідка мимоволі схопились одне за одного.

– Ти чого не прийшла в ліцей? – пошепки роздратовано спитав Рисюк. – Зарудний же ходить…

– Відчепись.

– Чого ти така нечема?

– Чого ти такий кретин?

Десь завивала сирена. її виття спершу наростало, потім ударило хвилею й відразу зійшло, віддаляючись. Машина з сиреною пронеслася в протилежному напрямку – до моря.

– А що було в ліцеї?

Рисюк стенув плечима:

– Тривога. Усіх відпустили додому.

– А ти звідки знав, де мене шукати?!

– З чого ти взяла, що я тебе шукав?

Лідка прикусила язика.

– Гей, діти, – сказали з кабіни. – Який номер на Наріжній?

– Наріжна, двадцять сім, – пробурмотіла Лідка. – Поруч з універмагом.

Машина виїхала на трасу й пішла швидше.

– Слухай, Рисюк…

Питання застрягло в неї в горлі.

– Мрига? Сьогодні? – глузливо спитав Ігор. – А як же твоє улюблене дев'яте червня?

Лідка здригнулася. Захотілося вдарити – так зацідити невисокому Ігореві по щоці, щоб коротко стрижена голова гепнулась об борт…

– Не бійся, це нормальна криза, – Ігор усміхнувся. – Військовий переворот чи ще щось таке. Якби ти вчила історію, то знала б, що за кілька років перед апокаліпсисом настає…

Машина пригальмувала.

– Вимітайтесь, діти! І щоб ні ногою з дому, ясно?

– Ми вже не діти, – пробуркотів Рисюк собі під ніс. – Звикли, бач…

Машина газонула, обдавши обох смердючою хмарою вихлопу.

* * *

Учениці молодшої групи

3-Б класу

СОТОВОЇ ЛІДІЇ

твір на тему:

«Люди й дальфіни»

Якось дівчинка прийшла на море. Погода була гарна. У воді перекидалися рибки. Світило сонце. Дівчинка вирішила скупатися.

Вона зайшла далеко від берега й почала тонути. Вона покликала на допомогу. Але ніхто не почув.

Раптом приплив дальфін із моря. Дівчинка дуже злякалась. Але дальфін підштовхнув її до берега і врятував.

Дівчинка була дуже рада. Дальфін плавав навколо й показував спину. Вони подружилися. Дівчинка почала часто ходити на море й зустрічати там дальфіна.

Потім дівчинка виросла й настав кінець світу. Дальфіни скинули шкіру й пере…(закреслено) на личинок, тобто глеф. Вони вийшли на сушу. Дівчинка (закреслено). Він упізнав її і не став їсти її. Але він поранив її. І тому вона не встигла до Воріт, у Сховище.

Дальфіни – небезпечні створіння. У пе-рі-од циклу вони плавають далеко від берега й не виходять на сушу. Але коли настає кінець світу, дальфіни стають личинками-глефами й виходять на сушу. Діти, будьте обережні!

ОЦІНКА: три з плюсом.

БРУДНО! І думай, Лідо, про що пишеш.

* * *

Удома й зустріли тихою істерикою. Тихою, бо до квартири вони з'явилися разом із Рисюком. У присутності однокласника Лідці не наважились влаштовувати сцену.

Рисюк зайшов, щоб подзвонити, і навіть не встиг бовкнути в слухавку щось типу «Живий, здоровий, у Сотової», після чого телефон помер, замовк, ніби слухавку напхали ватою. «Теперь іще й зв'язок», – крізь зуби процідив Лідчин батько. Рисюк попрощався й рушив до дверей.

– Ігоре, ти нікуди не підеш, – дуже спокійно сказала мама. – У кращому разі тебе забере патруль.

– А в гіршому? – здивувався Рисюк.

По всій квартирі розкидані були речі. Біля порога стояли п'ять заплічників – як на малюнку в підручнику ІДО.

– Звільняй свою торбу, – сказав Тимур, Лідчин брат, притихлому Рисюкові. – Якщо оголосять евакуацію…

– Бухту оточили, – сказала Лідка.

– Мабуть, глефи вже лізуть, – весело пожартував Тимур.

Яна заплакала. Батько гримнув на неї – не злостиво, радше розгублено.

Телевізор був увімкнений, але блимав сірим більмом порожнього екрана. Якщо довго не відводити погляду, почне здаватися, що екраном повзають тисячі дрібних комашок. Лідка відвернулась.

Рисюк мовчки витрусив на підлогу кілька підручників, папку з зошитами, щоденник, пенал, іще якісь дрібниці. У звільнену торбу вмістилися термос, поліетиленовий пакет із пайкою й аптечка. На Лідку цей обмін справив гнітюче враження – вона пішла в свою кімнату, сіла на диван і ввімкнула магнітофон, на щастя, батарейки були ще живі. І, заплющивши очі, можна було уявити, що нічого не сталось.

– А я вчора був на вечері у двісті п'ятій, – сказав Рисюк.

– Нащо? – мляво поцікавилася Лідка.

– Так… Спершу цікаво було, дівчата їхні прийшли хто в чому, а хто й майже без нічого…

– Дуж-же цікаво, – саркастично вставила Лідка.

– Так. А потім вони нажерлись якоїсь гидоти, і бійка почалась. Я ледве встиг ушитися. А в тебе з Зарудним – усерйоз чи жартома?

Лідка мовчала. Дивна річ, до дев'ятого червня лишилося сім з половиною місяців, а вона так злиться через цього зануду, кривляку Рисюка. Який навмисне її дражнить.

Затріскотів телевізор у сусідній кімнаті. Запищав; на цей писк збіглися з різних кімнат Тимур і Яна, мама, тато і Лідка з Рисюком.

– Любі співвітчизники…

Чиєсь молоде на вигляд, тонке обличчя. Напівзнайоме – Лідка ніколи не цікавилася політикою й не дивилася новин, але здогадалася, що цього разу перед камерою сидить не журналіст і не диктор.

– Любі співвітчизники, надзвичайну ситуацію ліквідовано. Просимо всіх зберігати спокій… У столиці зірвано змову проти законного уряду, яка мала на меті повалити конституційний…

Звідки я його знаю, подумала Лідка. І майже відразу ж Рисюк прошипів у неї над вухом:

– Чо-орт… Це ж…

– Що? – знервовано спитала мама.

– Це Зарудний, – сказав батько. – Депутат Зарудний.

З екрана дивився Славків татусь.