Читать книгу Армагед-дом - Марина и Сергей Дяченко - Страница 6

Вона йшла, запхнувши руки глибоко в кишені куртки.

Було холодно. Знову вогка весна.

Уздовж лавки, відремонтованої, добудованої новими дошками, стояло штук шість дитячих візочків. Із них половина нових. Це ж треба, вже й візочки виробляють, швидко розкрутилися…

– Вітаю, Лідо! – сказала Свєтка з четвертого поверху, рум'яна, незвично розповніла. Її хлопчикові вчора виповнився місяць.

– Вітаю! – Лідка помахала рукою. У рукав відразу ж пірнув холодний вітер; Лідка зіщулилася, знову запхнула руку в кишеню, та так енергійно, що маленька дірочка на внутрішньому шві, що вже розлазився, зробилася більшою.

Дірка в кишені, це ж треба.

Сусідки теревенили, не звертаючи уваги на Лідку. До шістьох молодих матусь підсіла одна матуся потенційна; двійня в неї буде, чи що, але широке пальто ледве сходиться на величезному животі…

На вулиці Лідку наздогнало сонце. Вискочило, як бандит із засідки, зазирнуло в кожний куток, у кожну щілину, висвітило бліді обличчя перехожих – переважно жінок на різних стадіях вагітності. Стрибнуло у візочки – і нове покоління замружилося, скривило червоні личка, найстарші потяглися, звільняючи з-під ковдр короткі руки в крихітних рукавичках…

Лідка підняла голову і глибоко зітхнула.

Як же осточортів запах пелюшок. Уся кухня завішана випраною тканиною. У Тимура дівчинка, Тимурову дружину звуть Саня, і Лідка більш ніж упевнена, що брат познайомився з нею за тиждень до весілля. Тепер Тимур лається з дружиною і, забуваючись, іноді називає її Яною…

Лідка закусила губу. Попленталася далі, дивлячись під ноги.

Янка, Янка. Янка, буркотуха, що вічно відбирала Лідчині іграшки. Лишилася там, у тому циклі. На тій рівнині. Перед тими Воротами. Не вберегли. Усіх – не вберегти…

Думки про Яну майже не завдавали болю. Текли звично. Тимур назвав Яною свою доньку, а у мами, схоже, буде хлопчик. Цікаво, як вона його назве?

Батько останнім часом ну просто-таки розквітнув. Хоч приходить із роботи напівмертвий, та після єдиного погляду на мамин живіт – ну просто весна з людиною, весна і шпаки прилетіли… Як здається Лідці, нічого красивого немає в цих животах. Вони потворні. Ну нехай, от народить мама, і Тимур няньчитиме одночасно доньку і братика.

Вона минула ріг будинку, і вітер подув із новою силою. Лідка підняла плечі, повернулася до вітру спиною, захищаючись від надто дошкульного пориву. Мама не раз натякала, що з маленьким братиком їй знадобиться Лідчина допомога. А Лідка натякала у відповідь, що на неї в цій справі краще не покладатися.

Вона пройшла повз будівництво. І ще одне. І ще один будинок, відбудований іще восени. Новенькі рами, новенький дах, тільки нижні поверхи старі, цегла потемніла від часу й де-не-де закіптюжена.

До літа обіцяють остаточно відбудувати швидкісний трамвай. А поки що доводиться діставатись абияк, хоч на попутних машинах…

Лідка вийшла на перехрестя і підняла руку. Машина зупинилася відразу.

– У центр? Сідай.

За кермом був хлопець, чимось схожий на Тимура. Утім, це в тому циклі було заведено казати – «хлопець». У цьому циклі кажуть – «чоловік».

– По крамницях? – хлопець вів авто звільна, і настрій у нього був чудовий. Саме час поговорити.

Лідка похитала головою:

– У гості. До нареченого.

Ось так. Універсальна фраза. А інакше – Лідка чудово знала! – відразу стають можливими варіанти. «У тебе вже є чоловік? Ти така симпатична жінка…»

Бо й Лідка в цьому циклі автоматично втратила право називатися дівчинкою чи дівчиною. Вона жінка, а що їй ледве стукнуло сімнадцять – мало кого хвилює.

Погано бути пізньою дитиною.

Як там казала мама? «Подумай, Лідо. Дітородний період такий короткий, озирнутися не встигнеш, а він уже пройшов, і тоді вже не завагітніти, ти ж вивчала фізіологію… І залишишся бездітною. Може, не варто чекати? Подивись, усі твої однокласниці…»

Лідка скривилась, як від болю. Навіть веселий водій спитав стурбовано:

– З тобою все гаразд?

Звична турботливість. Будь-якій жінці може стати погано на вулиці чи в крамниці, й відразу ж юрби доброзичливців: «З вами все гаразд? Покликати лікаря?»

– Ось тут, – відчиняючи дверцята, Лідка тицьнула хлопцеві в руку пожмаканий папірець. Вийшла під знаком «Зупинку заборонено», добре що міліції поблизу не було.

«Тату, а ти завжди переходиш дорогу на зелене світло?» Давно, тисячі років тому, Славко дражнився, провокуючи Андрія Ігоровича, тоді ще живого, спокійного, надійного…

Будинок Зарудних зберігся весь. Йому не зашкодили підземні поштовхи, на нього не впав палаючий гелікоптер, його не обпекло небесним вогнем і не накрило метеоритним завалом. Навіть, кажуть, деякі шибки лишилися цілими…

Лідка увійшла в знайомий під'їзд.

Будку консьєржа давно прибрали. На звільненому місці стояли ті самі візочки – плетені, клейончасті, червоні, сині й кольорові. Поки що в елітарному будинку – сум'яття і тіснота; років за п'ять із будинком почнуть розбиратися. Кого залишити, кого – в новобудову…

Лідка подзвонила біля входу. Тричі, як і було домовлено. Двері відчинив Славко; в ніс ударив той самий запах випраних пелюшок.

У колишній заруднівській квартирі мешкали вже чотири сім'ї з трьома немовлятами. Славко з Клавдією Василівною жили в кабінеті Андрія Ігоровича; Зарудна ніде не працювала, Славко ніде не навчався. Андрій Ігорович залишив їм певну суму на страховому рахунку – поки що на життя вистачало. Якщо це можна назвати життям.

Славко заріс неохайною щетиною. Одягнений був у неохайний спортивний костюм і так само неохайні капці. Очі гарячково блищали. Недобрий блиск, подумала Лідка.

– Коли ти востаннє виходив на вулицю? Славко махнув рукою:

– Проходь…

Просторий коридор, голі стіни. Зате в кабінеті – не ступити, сюди стягли й зібрали меблі й речі, які не вдалося продати. Самий архів, укладений у картонні коробки, утворював вежу майже до стелі.

Лідка роззирнулась. Клавдії Василівни не було в кімнаті. Славко випередив її запитання:

– Мама в кухні. Лідо, вона переїжджати хоче.

– Куди? – механічно спитала Лідка.

– У передмістя. У двокімнатну… Бо нас усе одно тут не залишать. Адже будинок відомчий…

У Славковому голосі був справжній біль. Він тут виріс. Це його дім. Кожна мостина пам'ятає загиблого батька. Переїзд – нова втрата…

– Славо, – сказала Лідка незвичним їй самій, дуже дорослим голосом. – Новий цикл – нове життя. Дітей ти заводити думаєш? Чи чухатимешся три роки, як Бідна Анна?

– Як хто? – тупо спитав Славко.

– Класику читати треба, – сказала Лідка, задоволена хоч би тим, що вдалося відволікти його. – І поголись. Дивитися гидко.

Славко відвернувся:

– Ти сміятимешся… Вчора цей Ретельников приходив, те саме сказав слово в слово. Дивитися, каже, гидко. Я й кажу – не дивіться, я вас на гостину не кликав…

– Який Ретельников? – спитала тепер уже Лідка.

– Гладкий, – Славко зітхнув. – Цивільник, який із батьком нібито дружив.

Лідка насупила брови, намагаючись пригадати гладкого цивільника. Щось невиразне – гладкий і печальний. Іди, дівчинко, навчайся добре.

Вона посміхнулася. Тоді ще вважалося, що вона має навчатись. У новому циклі товстун сказав би – йди, дівчинко, народжуй скоріше…

– А чого йому треба було?

Славко стенув плечима:

– Так… Давнім звичаєм.

Прочинилися двері. У щілину боком протиснулася Клавдія Василівна з гарячим казанком у руках:

– А, Лідонька…

Лідка розкрила рота, щоб сказати «здрастуйте». Але привітатися не встигла.

Клавдія Василівна витягла руки, намагаючись тримати казанок подалі від себе. Ступнула, не дивлячись під ноги, й спіткнулася, здається, об виставлений краєчок настільного хокею. Скрикнула, відскочила від казанка, що падав із рук, – і налетіла спиною на вежу з картонних коробок.

– Тримай!!

Вежа повільно похилилася, як у недоброму сні. Повалилася, розбивши скло на журнальному столику; порожній казанок усе ще танцював, подзенькуючи, в калюжі борщу, а кімнатою вже вільно літали різного розміру папери – котрась із картонних коробок, певно верхня, луснула від удару і з силою викинула з себе вміст.

У коридорі зачовгали капці. Загомоніли голоси:

– Що сталося?

– Клавдіє Василівно, що у вас?

Двері прочинилися, відкриваючи молоді, незнайомі Лідці обличчя. Цим панянкам пощастило – хоч їхні будинки й постраждали, але страховий поліс виявився достатньо значним, щоб погорільці могли претендувати на нове, вельми пристойне житло.

Десь у глибині квартири, там, куди Лідка так і не потрапила жодного разу, заплакали на два голоси немовлята.

Клавдія Василівна так засмутилася, що мовчки, не дивлячись на сусідок, вийшла з кімнати. Славко якийсь час постояв, потім нахилився й почав збирати папери; Лідка й собі заходилася.

Скільки ж праці знадобиться, щоб згромадити коробки назад! У Славка самого не вистачить сили. Доведеться просити у двірника драбину… Просити осоружних сусідів, щоб допомогли…

– Славо, принеси ганчірку. Треба калюжу затерти.

Славко вийшов не заперечуючи. Лідка збирала розкидані папірці.

Луснула, як на лихо, коробка з особистим листуванням. Коли Лідка працювала з архівом, ці листи читати їй заборонялося – тільки виписувати в зошит номер і дату. І вона не порушувала заборони. Майже.

«Люба Клавонько, ромашко моя наймиліша, коли я знову вас побачу?! Славко, мабуть, не впізнає мене; ти пишеш, він уже намагається ходити…»

Пересилюючи спокусу, Лідка запхнула листа глибше в конверт. Підвела очі, зустрілася поглядом із портретом Андрія Ігоровича. Негарно читати чужі листи. Особливо якщо від них налягає туга. Але ж новий цикл – нове життя…

Ці, цивільники, свого часу проглядали й особисті листи також. Лідка бачила – байдужий такий тип у рукавичках сидів ось тут, у кабінеті, під портретом, і перекладав конверт за конвертом. Ні, читати не читав – часу, видно, не було…

– Папери впали, – сказав комусь Славко за прочиненими дверима. – Що? Ні, це ти викидатимеш своє манаття, а я татові документи все-таки залишу, можна? Дозволиш?

І відразу, без переходу:

– Лідо, я ганчірку приніс…

Лідка сиділа під столом, намагаючись витягти зі щілини старий розклеєний конверт. Як він туди примудрився влетіти – дідько його знає.

– Ганчірку? Зараз…

У руці в неї опинився аркуш паперу, жовтий і списаний учнівськими кривулями: «Любий татусю! Я роблю всі твої вправи, вже навчився пірнати…»

З-під одного аркуша вилетів інший. Значно цупкіший, білий, укритий щільним друкованим текстом. Принтер.

Під столом було темно. Лідка машинально піднесла аркуш до очей.

– От лиха година, – бурмотів Славко, намагаючись затерти калюжу з апетитним запахом. – Увесь килим у борщі…

«Співвітчизники!»

Лідка здригнулася. їй здалося, що вона чує цей голос. Спокійний, упевнений, який так легко впізнати.

«Співвітчизники, парламентська комісія зі справ апокаліпсису уповноважила мене…»

– Що ти там робиш? – грубувато спитав Славко. – Заснула там, під столом?

– Конверт загубився, – збрехала Лідка несподівано для себе. І це замість того, щоб випростатись і спитати у повноправного спадкоємця: «Подивися, що це?»

– Покинь… Іди сюди, допоможи.

– Іду…

«…зачіпає інтереси всієї верхівки влади, всіх наших всенародно обраних керівників, які зрадили свій народ… У декларації прав людини записано: кожна людина має право знати про появу Воріт у ту саму мить, як ця інформація стає доступною верховному штабу ІДО. Доводжу до вашого відома, що уряд нашої країни ось уже багато циклів практикує…»

Знову відчинилися двері. Під столом виразно відчувся протяг.

– Славо… – глухо сказала Клавдія Василівна. – Покинь цю ганчірку. Допоможи мені знайти нітрогліцерин…

Лідка затихла під столом, ніби її й не було.

«…практикується так званий «домовлений час»; це час, який минає між першим сигналом про появу Воріт і сигналом, що сповіщає населення. Цей час коливається від півгодини до півтори години, за цей час спеціальний контингент доправляється до вільних Воріт і спокійно, з комфортом евакуюється… Список спецконтингенту тримають у глибокій таємниці, але кожен із вас спокійно може відтворити його, просто перелічивши імена найвищих чиновників, починаючи з Президента і завершуючи…»

Вона склала папірець, але не сховала в один конверт із листом «любому татусеві». Найпевніше, цьому папірцеві тут не місце. Найпевніше… але тоді як він там опинився?!

Коли вона випросталась, щоки її були кольору молодого буряка. На щастя, такий колір обличчя можна було пояснити незручною позою – скоцюрбившись, під столом…

«Ти ж пам'ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…»

– Ось, тут лист один загубився… Славо, візьми. І вона простягла Славкові жовтий конверт із учнівськими кривулями.

А під светром, за поясом джинсів, зрадливо хруснув цупкий білий папір. Як здалося Лідці, на весь будинок. Дивно, що ні похмурий Славко, ні бліда Клавдія Василівна нічого не почули.

* * *

Клептоманка…

Нащо вона це зробила?

Ні на що. Інтуїтивно.

Утверджуючи і своє право на спадок Андрія Ігоровича. Своє примарне право, що ніколи не існувало.

А що такого? Нічого такого. Вона прочитає й поверне. Непомітно запхне в шухляду, наприклад, столу.

«Багатолітні дослідження лише підтверджують те, що лежить на поверхні. Ворота з'являються, аби пропустити в себе ВСІХ людей, що живуть на землі. Простору Воріт достатньо для ПОВНОЇ евакуації без втрат. Від нас, співвітчизники, залежить, як нам іти – чи відштовхуючи й топчучи одне одного, чи з гідністю, підтримуючи слабкого, не піддаючись паніці… Так званий «домовлений час» – ганьба нації, зрада з боку владної партії. Прийшов час назвати зрадників – зрадниками, зламати ганебну «домовлену» систему, визнати першою й досяжною метою апокаліпсис без втрат! КОЖНА людина має дізнаватися про відкриття Воріт відразу ж після їх виявлення. КОЖНА людина має пам'ятати, що Ворота – іспит для цивілізації, Ворота відчинені для всіх, Ворота – для всіх, ми – єдині…»

Лідка плелася, глибоко поклавши руки в кишені куртки, а у вухах у неї знову й знову звучав підкреслено спокійний, глибокий голос. Спокійний, але не байдужий.

«Ворота відчинені для всіх!»

Безтямна амеба на широкій рівнині. Перекинутий броньовик. «Домовлений час».

Шкода Яну.

Вони стояли й сиділи посеред порожнього поля, пили чай із термосів, згори насувала спека… А в цей час Ворота вже стояли відчинені, і час спливав, клацав, бігла стрілка на чиємусь байдужому хронометрі. І бідолашна знесилена Янка ще не знала, що жити їй лишилося – дві години.

Лідка стиснула кулаки. У кишені куртки хруснув потривожений папірець.

Андрій Ігорович гуляв із нею спорожнілим зоопарком, а за пазухою в нього була бомба. Любовно приготована, з уже підпаленим ґнотом; телевиступ, текст якого був уже написаний. Викриття. Ох, який був би вибух!

От тільки підірвати не вдалося. Випередили. Убили піротехніка й відрізали ґніт, і бомбу вилучили… Утім, бомбою вона була саме в руках Зарудного. У будь-чиїх інших руках – петарда, хлопавка, не більше. Непевні чутки про «спецворота» точилися й раніше, завжди точилися, тільки ніхто не брався визначити в них відсотковий вміст правди…

– Доброго дня… панно. Мені здається, я вас десь бачив. Лідка озирнулася. Хлопець усміхнувся, нітрохи не знітившись від її похмурого вигляду:

– Ви маєте час? Я приїжджий, хотів би вбити де-небудь години дві… Тут десь є кафе?

Лідка зміряла його з голови до ніг. Худорлявий, невисокий, куртка з чужого плеча і джинси з чужого, так би мовити, заду. Стандартний «страховий комплект» – мабуть, іще років п'ять вулицями ходитимуть люди в поношених «страховиськах». Лідці ще пощастило – їхній будинок вистояв, і навіть манаття в залізній скрині майже не постраждало…

– Може, ресторан? – запропонував хлопець, небезпідставно вважаючи, що обірванцеві в «страховиську» слід бути наполегливим.

Лідка роззирнулася. Вони стояли майже в самому центрі міста, навколо хтозна-скільки було і кафе, і ресторанів, і яскравих вивісок, та тільки місце, куди вона збиралася послати незнайомця, вивіски не має – соромиться…

Вона вже відкрила рота – але останньої миті стрималась.

– Ходімо до Музею.

– Га? – хлопець заусміхався активніше.

– До Музею природничої історії, – виголосила Лідка як на іспиті. – Ось вхід, бачиш? Дві каменюки з боків.

Хлопець слухняно подивився, куди вказувала її рука. Невпевнено кивнув:

– А може, все-таки кафе?

Лідка повернулась і попрямувала до Музею. Хлопець відразу ж й наздогнав.

– Тебе як звуть? – спитала вона на ходу.

– Андрій…

Вона різко сповільнила крок. Подивилася на нього недовірливо:

– Точно? Не брешеш?

– Чого б це? – справедливо обурився хлопець.

– А мене звуть Яною, – сказала Лідка, дивлячись просто перед собою.

– Яна? – зрадів Андрій. – Яке гарне ім'я…

– Авжеж…

Вона ласкаво дозволила новому знайомому купити два квитки, тим більше що ціна їхня виявилася смішною – навіть на теперішні часи. Відвідувачів було мало; музей не реставрували з часів апокаліпсису, вікна прикриті були, ніби повіками, закіптюженими залізними завісами. Мине ще років п'ять, і сюди потягнуться зграйки перших маленьких чо-мучок; дітки зі старшої групи дитячого садка роззявлятимуть роти, дивлячись на відреставровані картинки й відремонтовані муляжі, все це буде, але не зараз, тепер старша група надсадно кричить і мочить пелюшки…

– Ти де навчаєшся, Андрію?

– Я працюю, – він усміхнувся. – Працюватиму. На суднобудівному. Із Носівки, за лімітом…

Лідка подумала, що він симпатичний. Що він не такий нахабний, як здалося спочатку. Що він не бреше й не хизується, а щиро вірить, що попереду велике щасливе життя, він улаштувався в місті, тепер лишилося швидко одружитись і клепати по черзі то залізо, то дітей.

– А я історик, – вона запхнула руки ще глибше в кишені, хоча це, здавалося, було вже неможливо. – Хочеш, екскурсію проведу?

Андрій невпевнено всміхнувся. У його плани екскурсія не входила; сьогодні йому пощастило, йому просто на вулиці трапилася нічия жінка, слід було, не гаючи часу, викладати козирі. Ношене «страховисько» – не козир, судоремонтний – не козир, а козир, імовірно, сам Андрій, добрий і поступливий, веселий і невибагливий, і, що найголовніше – в ліжку абсолютно неперевершений, барс, лев, машина кохання.

– Це недовго, – сказала Лідка, усміхаючись у відповідь. – Ти ж уперше в місті, так? І не був у нашому чудовому музеї?

Андрій ковтнув слину, смішно, як худа ворона. У всякому разі, Лідці здалося, що ворони ковтають саме так.

– Подивися сюди. Ні, не туди, там початок огляду, нічого цікавого. Гарні камінці? Мені теж подобається. Тут на малюнку – первісна риба, це ти в школі проходив… нічого, що я на «ти» до тебе? Ось вони вилізли на суходіл. Ні, поки ще не дальфіни – життя вибралось на суходіл, обтрусилось і пішло собі далі… Там кістяк якоїсь тварюки, наче динозавр м'ясоїдний. На задніх лапах бігав і жер усе, що рухається. Ось, у цій вітрині – муляж первісної людини. Жили вони важко, але апокаліпсисів тоді не було. Тільки лякали одне одного – от, мовляв, скоро кінець світу, у-у-у!

Андрій трохи відсунувся й дивився на неї з переляком – не інакше, міркував, а чи не варто скасувати захід і чи не дати драла, списавши вартість вхідних квитків на побічні витрати, які не виправдали себе.

– Не бійся, – Лідка засміялася. – Про еволюцію й подальший хід історії я тобі не втиратиму. Ходімо відразу на третій поверх…

І, вхопивши хлопця за руку, потягла ледь не силоміць.

– От, – Лідчине дихання збилось, на щоках проступив рум'янець. – Ось місце, де справдилися побоювання людства. І надії справдилися теж. Розквіт науки і техніки, перші космічні польоти, перші ядерні випробування… І перший апокаліпсис, так його перетак, і перші Ворота. Бачиш?

Андрій слухняно кивнув. Ворота були виконані в пропорції один до трьох, через них допитливий відвідувач потрапляв до наступної зали.

– Дуже схоже… – Лідка підійшла до стилізованої стінки, постукала, зневаживши обов'язкову табличку «Руками на торкатися», провела долонею по приємній сріблястій поверхні. – Дуже схоже… мабуть, і вночі фосфоресціюють, як справжні. Світяться тобто. Так?

Андрій розвів руками:

– Слухай, Яно, я тут у гуртожитку зовсім неподалік живу, в кімнаті сам поки що, сусід поїхав на вихідні, хочеш, зайдемо до мене, коньячку поп'ємо?

– Звідки в тебе коньяк? – механічно спитала Лідка.

Андрій хитро всміхнувся:

– Зі «страховочки». Мені належиться, я сирота…

– Тобі за загиблих батьків коньяком заплатили? – спитала вона різко. Надто різко.

Андрій відсахнувся, зблід:

– Ти… що. У мене… ще в тому циклі… з дитбудинку я, зрозуміло?

Він хотів піти, але Лідка спіймала його за рукав:

– Пробач… пробач. Ти тут ні до чого. Пробач мені. Від цієї сволоти всього можна сподіватися… Вони перші дізналися про Ворота… і нікому нічого не сказали. Самі залізли, непоспіхом, із кухарями та служками, з дружинами й онуками, так між собою домовилися, тому й «домовлений час»… А потім уже, потім – сказали нам. І ми побігли… І я не встигла. Мене затоптали насмерть. Мене немає.

Андрій хотів щось сказати – але похлинувся й закашлявся. Кашляв болісно, відступаючи, в коротких проміжках між нападами підводячи на Лідку очі й дивлячись на неї, як дитина на опудало динозавра.

– Не віриш? – Лідка посміхнулася. – Спитай кого хочеш. Яна Сотова загинула під час апокаліпсису… точніше, під час евакуації. Тому що ось.

Вона витягла з кишені твердий і білий, складений увосьмеро папір. Але Андрій не став чекати, доки Лідка розправить на коліні невиголошену промову його тезка.

Він повернувся і швидко пішов до виходу.

Із дальшого кутка витріщалася пухкенька немолода доглядачка.

* * *

Славко мовчав і дивився, як побитий песик.

На кухні вовтузилися мама і Саня, Тимурова дружина. За стіною плакала Яна, новонароджена Лідчина небога. Вона завжди плаче. Вдень і вночі. Як вони тільки витримують?!

Славко вперше прийшов до Лідки на гостину. Утім, «на гостину» – гучно сказано. Де ж стіл, чай, торт, інтелектуальна бесіда? Де ввічливе зацікавлення родичів?

Цікавості не було, була оцінка. Цей? А, той самий Слава Зарудний? Нічого, підійде…

На щастя, Лідка ще зберегла за собою право на окрему кімнату. Її щастя; Славкові пощастило менше, саме тому Лідка ризикнула привести його сюди – повз лавку з молодими допитливими матусями, від яких нічого-нічого не можна приховати. Ну й нехай собі базікають.

Провівши Славка до своєї кімнати й зачинивши двері, Лідка без пояснень розгорнула перед ним аркуш із текстом несказаної промови. І доки Славко читав, ворушачи губами, сиділа на підвіконні й чекала, метляючи ногою, дивлячись у небо.

І ось тепер Славко мовчав – і дивився, як побитий песик.

– Зрозумів? – спитала Лідка сухо.

– Треба сказати… – пробурмотів Славко невпевнено.

– Кому? – Лідка осміхнулась. – Кому треба, той знає. Метушня, обшуки-переобшуки… Усе випитували: а чи міг говорити? А що сказав? А чи не назвав своїх убивць?

Славко втягнув голову в плечі; Лідці зробилося соромно.

– Я й раніше здогадувався… – сказав Славко безбарвно. – Мама казала… що ми потрапляємо в «контингент». Тільки після всього ЦЬОГО… з батьком… евакуюватися все одно довелося… на загальних умовах.

Лідка вишкірилась:

– А уявляєш, що було б, якби він устиг СКАЗАТИ? Напередодні апокаліпсису? Що було б?

Славко вимучено всміхнувся:

– Відмінили б «домовлений час». Примусили б. Заколот…

– «Контингент» його і замовив, – сказала Лідка поволі. Як вирок виголосила.

Славко закусив губу:

– «Контингент» великий. Ти знаєш – хто?…

– Дізнаюсь, – сказала Лідка глухо.

У вітальні задеренчав дзвоник. Прочовгали капці тісним коридором; за кілька секунд у двері кімнати постукала мама:

– Лідо, тебе Свєта питає…

Лідка на мить заплющила очі. Навіть роздратування не було; Свєтка з четвертого поверху сяяла, обличчя в неї було червоно-рожеве, як поросяче тільце:

– Лідо, тут така справа… Візочки за рознарядкою, нові, «трієчки», зимова, літня, з колискою. Я про тебе згадала, знадобиться ж, а невідомо, чи знайдеш потім таке диво. І недорого зовсім. Візьмеш, Лідо?

Лідка змогла навіть вичавити усмішку:

– Спасибі, Свєто. Поки не треба. Забобони.

– А-а-а, – на Свєтчиному обличчі виникла тінь розуміння. – Ну, зрозуміло, тільки ж тепер не до витребеньок, зазвичай усі хапають, доки є, а то потім же всі понароджують – удень зі свічкою не знайдеш пристойного візочка… Добре, Лідо, ти заходь, коли що…

– Ага, – сказала Лідка. – Дякую.

Славко чекав її. Крутив пальцем бобіну старого, давно несправного магнітофона. Батько давно поривався викинути «цей мотлох», але Лідка не давала, хтозна-чому затявшись. Ніби мертвий магнітофон пов'язував її з колишнім життям, яке було, звісно, не мед, але от згадується, як рай; тоді батько бурчав, що, мовляв, припече, шукатимеш, куди ліжечко поставити – от тоді й викинеш, нікуди не подінешся…

Лідка сіла на підлогу. Притулилася спиною до старого дивана:

– Я, Славо, ДІЗНАЮСЯ, хто його замовив. Життя на це покладу, але дізнаюсь.

Славко підвів очі:

– А звідки в тебе цей папір?

– Знайшла, – Лідці пристало б зніяковіти, та от лихо, вона не відчувала за собою провини. Анітрохи; навпаки – тепер вона відчувала невиразне роздратування через те, що Славко, рідний син убитого депутата Зарудного, не поспішає різати руку і кров'ю підписувати обіцянку про близьку помсту. Не присягається, звузивши очі: і я життя покладу, але допоможу тобі ДІЗНАТИСЬ ім'я вбивці…

Славко перехопив її погляд. Спустив очі, зітхнув, облишив магнітофон і сів поруч, так, що Лідка відчула тепло його плеча.

– Лідо… Мені батько розповідав… Іще ПЕРЕД усім. Щось на зразок притчі, але мені здається, що він сам її й вигадав. Про те, для чого дані людству Ворота.

Лідка мовчала.

– Він казав… що апокаліпсис – не випробування. Що це намордник, надягнений на людство. А Ворота…

У двері застукотіли з новою силою:

– Лідо! Лідо! Відчини!

Славко здригнувся.

– У чому річ? – спитала Лідка недобрим голосом.

– Лідо… – Тимурова дружина Саня досі ще не зазіхала на Лідчину територіальну незалежність. – У твоєї мами вже води відходять, а переймів немає! Тимур на роботі, батько на роботі… Треба машину ловити, чуєш, і везти її швидше, бо це дуже небезпечно, треба швидше…

Лідка тремтячими руками скинула з дверей гачок.

Мама взувала туфлі. Дуже бліда. Зосереджена.

* * *

«Апокаліпсис – намордник, поводок, надягнений на людство. Кільце, що не дає нам рости далі, сковує те, що ми звикли називати прогресом. Залишившись живими, ми радісно беремося відтворювати себе – в усіх напрямках… Відбудовувати зруйноване. Відновлювати чисельність популяції. Усі наші сили спрямовані на те, щоб оновитися й вижити в новому катаклізмі. Ми не можемо дозволити собі жодного більш-менш пристойного космічного польоту, хоча технічні напрацювання існують уже багато циклів. Ми майже не користуємося ядерною енергією, хоч експлуатація атомних електростанцій добряче полегшила б нам життя. Але натягається поводок апокаліпсису – і спроби створити ядерну зброю призводять до загибелі цілих країв, цілих регіонів… Навіть звичайні боєприпаси – будучи вміщеними в спецукриття! – під час апокаліпсису само-знищуються в п'ятдесяти випадках зі ста. Апокаліпсис – жорстка умова, обмеження, і нам не дізнатися, хто його встановив. Можливо, ніколи не дізнатися… Але що таке Ворота?

Ворота – це шанс. Це як прощення, ніби заохочення, ніби дорога в життя. І кожен школяр скаже: Ворота непізнавані, в усякому разі, на теперішньому рівні нашого розвитку…

Але наш рівень приречений лишатися таким довіку!

Ми крутимося, як білки в колесі, від циклу до циклу, і, здається, немає виходу. Але, можливо, якщо апокаліпсис – це колесо для білки, то Ворота – щось більше, ніж просто рятівне коло?

Якщо апокаліпсис – не випробування, то, можливо, Ворота – це і є тест? Лабіринт для щура?

Нас багато, але й Воріт багато. Я готовий із цифрами в руках довести – Ворота виникають із розрахунком на те, що люди, які живуть на землі, пройдуть у них УСІ. Якщо не гаятимуть ані секунди. Якщо ніхто ні на мить не затримається, щоб відштовхнути з дороги сусіда…

Та чи можливо це?

Страх смерті, матеріалізований у навислих над головами вогненних хмарах. Землетруси, від яких земля тріскається, як перепечений пиріг… Гублячи розум на підходах до Воріт, чи зуміють люди лишитися собою настільки, щоб увійти в рятівне Нікуди мирно і злагоджено, спокійно, як на прогулянці?

Списки загиблих під час евакуації публікуються на початку кожного нового циклу. Кожного з них затоптав ти, що читаєш тепер ці рядки. Бо ти вижив. Вони – ні.

Навіщо поставлено Ворота?

І що буде, якщо одного чудового дня людство пройде в них із гордо піднятою головою, не гаючись, але й не кваплячись, поспішаючи підтримати будь-кого, хто ненароком спіткнеться? Що буде, якщо це, нездійсненне, одного дня станеться?

Можливо, саме тоді цикл завершиться, і намордник буде знято. Підуть у непам'ять страхітливі у своїй регулярності землетруси, і невідомі астрономам комети перестануть з'являтися нізвідки. І дальфіни виводитимуть своїх личинок далеко від берега… Утім, що нам якісь там глефи окремо від власне Апокаліпсису?

І людство нарешті розвиватиметься. Розвиватиметься, а не ходитиме по колу, не розкручуватиме колесо для білки. Можливо, той, хто поставив Ворота, вирішить, що ТЕПЕР людство гідне життя без повідка…

Ні, не питайте мене, ХТО поставив Ворота. Я не відповім.

Я не знаю».

(Андрій Зарудний, із топу оптованих статей)

* * *

Бібліотекарка на вході, ймовірно, була ще й підсліпувата, бо людина з гострим зором елементарно розгадала б підміну. Читацький квиток було виписано на ім'я Рисюка Ігоря Георгійовича, а Лідка, хоч і в брюках і в чоловічому плащі, хоч і з підібраним під кашкет волоссям, на Рисюка скидалася мало. Навіть з урахуванням невиразної бляклої фотографії.

На те й розраховувалось – на несподіванку. Яка дівка наважиться увійти в закриту бібліотеку за пропуском із фотографією чоловіка? Лише божевільна.

– Божевільна, – кривився Рисюк. Але на авантюру все-таки пішов. Хоч і ризикував, до речі, багато чим. І це він, студент-відмінник, призер і дипломант, гордість і надія всіх, власник незаплямованого, новісінького доброго імені! Для підтримки іміджу він навіть одружився, Лідка знала, з якоюсь дурною телицею, для того лиш, щоб та народжувала йому дітей, бо діти також належать до поняття «імідж». І не побоявся ж скандалу, і навіть замовив книжки за Лідчиним списком…

Вона пройшла в гардероб і тихцем, непомітно роздяглась, перетворившись із дивного юнака на звичайну дівчину. Увійшла в залу, намагаючись не метушитись, не привертати уваги. Перша частина плану пройшла успішно – тепер на черзі була друга. І, звісно, можливі ще несподіванки, на зразок перевірки читацьких квитків просто на робочих місцях…

Перед віконцем видачі книжок була невелика, але черга. Лідка дивилась у стелю – нова будівля зведена була в авангардній манері, від усіх цих круглих віконець і спрямованих угору колодязів у Лідки запаморочилось у голові. Увесь час доводилось облизувати губи; здавалось, усі навколо тільки на Лідку й дивляться, і ось-ось на плече опуститься важка рука…

У віконці виникла звичайна дівчина, щоправда, в синій формі і з погонами.

– Ось, – Лідка простягла їй читацький. – Це мій приятель замовив позавчора.

Дівчина ледь помітно здивувалась:

– А чому він сам не прийшов?

– Заклопотаний, – Лідка улесливо всміхнулась.

– А де ваш читацький? – дівчина втупилась Лідці в обличчя.

Лідка стенула плечима:

– Але ж на мій квиток нічого не замовлено! Я не могла позавчора, попросила приятеля, і він…

– Чи не можна швидше? – роздратовано спитали з-за спини. Дівчина в погонах зітхнула. Пробігла очима рисюківське замовлення, гмукнула, відійшла; Лідці здалося, що вона пішла по чергового міліціонера і що найкраще тепер – зникнути. Бігом униз, у гардероб… Так, але це значить жорстоко підставити Рисюка, адже рисюківський квиток залишиться тут!

Найскладніше було вдавати байдужість. І не озиратися – на того, хто так доречно попросив бібліотекарку поквапитись.