Читать книгу Завжди поруч - Михаил Гранд - Страница 1

Строфа (1)

Оглавление

Початок червня приніс приємне тепло і відсутність дощів, що встигли набриднути за весну. Високо в небі сяяло полуденне сонце. Юнак на ім’я Флоріан крокував однією з центральних вулиць міста. Неподалік від нього височів оперний театр. На проспекті було напрочуд мало людей, і це його дивувало, адже зазвичай перед обідом тут просто не проштовхнутися.

Флоріану нещодавно виповнилося 23 роки. Гостей завітало не дуже-то й багато. Відзначили в тісному сімейному колі. Втім, цього року день народження став для нього не найважливішим святом. Набагато урочистішим виявився той день, коли йому та дев'ятнадцяти його однокурсникам вручили дипломи юристів після закінчення магістратури – оце справді подія!

Він був одягнений у джинси й сорочку в тон взуття. У лівій руці тримав дерев'яний гак парасольки. Погода стояла гарна, але синоптики обіцяли, що в другій половині дня слід очікувати на грозу.

Удалині годинник на міській ратуші пробив першу годину дня, і юнак прискорив ходу. Він прямував до кав'ярні на побачення й трохи спізнювався. Немає нічого гіршого, аніж чекати й наздоганяти! Флоріан не мав бажання за кимсь гнатися, але також не хотів, щоб і на нього хтось очікував. Він завжди і в усьому намагався бути пунктуальним. А ще цієї, безперечно, корисної риси характеру вимагала його професія. Юнак пішов швидше, дивлячись уперед і легенько постукуючи парасолькою по бруківці в такт своїм крокам.

Чоловік, котрий сидів біля дверей бакалійної крамниці, змусив Флоріана дещо стишити темп і тим самим пожертвувати репутацією людини, яка не спізнюється на зустрічі. Юнак уперше бачив, щоб хтось був настільки брудним: шия майже чорна, шкіра на руках лущиться, під довгими жовтими нігтями застаріла «жалоба». Лише клаптик обличчя волоцюги, завбільшки з долоню, виділявся на загальному темно-сірому тлі.

Цей чоловік не завжди був жебраком. Колись він мав достаток. Причини, з яких він потрапив до такого кепського становища, слід було шукати в його минулому. Одного разу, зробивши помилку, він через свою дурість втратив роботу, всі заощадження й опинився просто на вулиці. У нього майже не залишилося зубів і волосся, а на правій руці не вистачало вказівного пальця.

Чотирма пальцями було не дуже зручно тримати пластиковий стаканчик для збору милостині, яку іноді подавали жалісливі перехожі. Він випав з рук волоцюги і, підхоплений вітром, полетів на проїжджу частину, прямо під колеса автомобілів. Однак чоловік не став засмучуватися й витягнув з брудної полотняної торби другий такий самий стаканчик.

Руки його тряслися як у пропасниці, і він часто не міг втримати потрібні речі. Але був таким запеклим п'яницею, що пляшку з його рук і п'ятеро б не вирвало. Флоріан сумно дивився на нього й згадував слова батька: від кожного, кому дано багато, багато й жадатимуть…


* * *


Коли Флоріан увійшов до кав'ярні, Жоржина вже сиділа за їхнім улюбленим столиком і чекала на нього. Це був єдиний раз, коли вона прийшла першою. Частіше за все дівчина неймовірно спізнювалася, посилаючись на якісь дивні відмовки. Таке траплялося навіть тоді, коли хлопець сам зрідка приходив пізніше призначеного часу.

У закладі було повно-повнісінько студентів, які щось дивилися по телевізору і голосно реготали, але юнак відразу помітив Жоржину. Взагалі, він ще на вулиці зрозумів, що його дівчина вже тут, побачивши її авто на стоянці – нещодавній подарунок батька на двадцятий день народження доньки, який він узяв у кредит. Зараз їй ішов двадцять перший рік, вона закінчила четвертий курс університету, однак вправно їздити досі так і не навчилася. Про це красномовно свідчили подряпини на бампері й неглибока вм'ятина на правому крилі.

Дівчина влаштувалася за їхнім улюбленим столиком у кутку. Флоріан цілих три тижні провів в іншому місті на стажуванні в юридичній фірмі й досі не бачив Жоржину, та й після сьогоднішньої зустрічі вони зможуть побачитися не раніше Нового року. Але поки що можуть випити по кілька молочних коктейлів і з'їсти щось смачне. Після чого на них чекають жадані розваги в її ліжку.

Батьки Жоржини вирушили до чергового санаторію, і будинок залишався в цілковитому розпорядженні молодих людей. Флоріан уявляв собі, який «десерт» чекає на нього після цього обіду. Частково хлопець шкодував, що вони мають не так багато часу, і більшість його доведеться витратити на їжу та напої. Хоча інша, більш раціональна його частина вважала, що треба не квапитися, спокійно пообідати й відверто поговорити.

Знайшовши поглядом Жоржину, він побачив занепокоєння на її обличчі. Причина була для нього очевидною: завтра, за чверть дванадцята, він вирушить до великого міста в чужій країні, щоб уже післязавтра стати співробітником юридичної компанії. Майже півроку вони проведуть на різних кінцях світу. Це буде їхня перша така тривала розлука…

Флоріан легко помічав ознаки її стурбованості: вона сиділа, глибоко поринувши в свої думки, механічно розгладжувала скатертину на столі, серветки, складки на своїй спідниці, наче намагаючись вирівняти всі перешкоди на їхньому шляху до щастя й безпеки. На запитання відповідала непевно та нервово сміялася. Проте її очі залишалися серйозними.

Але зараз, на його думку, Жоржині взагалі не варто було турбуватися. Адже якби вона сама не наполягала на від'їзді, він би нізащо не погодився на стажування та взагалі на цю роботу. При цьому відкладаючи на задній план свою головну справу – кавовий бізнес, у якому він досяг непоганих результатів.

Однак дівчина весь час переконувала його: якщо з'явилася така можливість, то нею конче треба скористатися. І день у день повторювала, що нічого страшного не станеться, якщо він на півроку вирушить до іншої країни: «Як не сподобається – завжди можеш повернутися. Але ти схочеш там залишитися, я знаю! Ця робота – саме для тебе».

І якщо він схоче залишитися – а Флоріан обов'язково цього схоче – то Жоржина може переїхати до нього. Його альма-матер, у якій тепер навчалася і вона, мала зв'язки з цією юридичною компанією. А диплом, доповнений фундаментальними знаннями, давав шанс на перспективне працевлаштування. Він не мав сумнівів, що їй все вдасться. Тоді вони будуть працювати і жити разом. Вона подаватиме йому чай з тістечками, граційна й спокуслива в своїх улюблених мереживних трусиках…

Флоріан врешті згодився на її умовляння. Винайняв керуючого, який вів справи в кав'ярнях і займався продажем франшиз на відкриття нових закладів. Уклав з ним контракт на дев'ять місяців, щоб у будь-якому разі мати час у запасі. І вирушив на стажування до філії в столиці – пройти навчання й ознайомитися зі своїми майбутніми обов'язками.

І от у них єдина зустріч перед завтрашнім відльотом. Його дівчина, розглядаючи свої коліна, нервово розгладжує паперову серветку. Але це цілком зрозуміло й анітрохи не спантеличує юнака. Він подумки посміхнувся та приготувався заспокоїти надто вразливу подругу.

Пройшовши через вщент сповнений зал, він підійшов до Жоржини, нахилився і поцілував її, після чого зайняв місце за столиком навпроти дівчини. Вона не підняла обличчя назустріч його поцілунку, і він лише зміг доторкнутися губами до її скроні, відчувши гіркий присмак тонального крему.

Флоріан дістав з кишені іграшку й поставив її на стіл.

– Вірджиле, ми прийшли.

Куди б юнак не йшов, він брав з собою маленьку іграшку – білого ведмедя заввишки в половину олівця. Той рівно стояв на задніх лапках. Передні кінцівки слухняно складені на грудях, а мордочка трохи задерта нагору. Це був його друг. Коли він відчував самотність, Вірджил заміняв йому людей.

Жоржина ледве помітно звела очі вгору та похитала головою. Вона схвалювала прихильність лише до себе.

На столі стояла підставка для серветок і порожній келих. Очікуючи на Флоріана, Жоржина встигла випити порцію мартіні. Незабаром офіціантка підійшла до них, і дівчина замовила безалкогольний мохіто для хлопця і ще один мартіні для себе.

Юнакові подобалося просто дивитися на Жоржину. Милуватися її ніжною шиєю, блискучим волоссям, тому він взагалі пропустив початок її монологу, сприймаючи лише голос дівчини, немов чарівну музику, що пестить слух, і раз у раз киваючи в потрібний момент.

Але Флоріан розпрощався з цими приємними відчуттями, коли вона сказала, що до його перебування у великому місті в чужій країні можна поставитися як до своєрідної паузи в їхніх стосунках.

Хлопцю здалося, що це такий жарт. Але її тон був надто впевненим. Це була мить із тих, коли вкрай важко зрозуміти, що вона має на увазі. Легше було здогадатися, що замислила капустина, з прожилок на її листі.

Доки він про все це розмірковував, вона заявила, що їм обом було б непогано провести ці півроку з іншими людьми.

– В оголеному вигляді? – пожартував юнак.

– В ідеалі – так, – відповіла Жоржина і залила в себе половину мартіні.

Саме цей жест, як його дівчина рішуче спорожнила келих, сповнив його крижаним передчуттям – сильніше, ніж усі її слова разом узяті.

– Ти вважаєш, я не зможу протриматися кілька місяців? – запитав Флоріан.

Йому хотілося якось зам'яти незручність, невигадливо пожартувавши на тему онанізму, але у нього раптом перехопило горло, і він замовк.

– Навіщо хвилюватися, що відбудеться за два-три-п'ять місяців? – Вона знизала плечима. – Ми не знаємо, що тоді відчуватимемо. Наші стосунки можуть змінитися. Тому не переконуй себе, що ми залишимося хлопцем і дівчиною, коли ти повернешся додому. І не треба вважати за очевидне, що я приїду до тебе. Краще міркувати про сьогодення. Подивись на ситуацію з іншого боку. Скільки дівчат у тебе було?

Флоріана від подиву пересмикнуло. Він бачив цей її вираз обличчя вже багато разів – коли вона щось взяла собі в голову й не має наміру відступати. Але раніше він не виглядав настільки принциповим.

– Ти знаєш, – відповів він.

– Крім мене, не було нікого, чи не так? – уточнила вона. – Ніхто так не робить. На всій планеті ти не зможеш знайти нікого, хто б дотримувався подібних принципів. Якщо ти з кимось мав секс, то не зобов'язаний присвячувати йому все своє життя. У наш час, навпаки, це дивина. Нам би не завадило спробувати стосунки з іншими партнерами. З двома або трьома. Щоб відчути різницю, розумієш?

– Партнерами, кажеш…

– Добре, – роздратовано вимовила Жоржина. – Просто трахни кілька інших дівок!

Відвідувачі, котрі дивилися телевізор, раптом збуджено загорлали, а бармен почав аплодувати, дивлячись на екран. Вірджил непорушно стояв на столі й спостерігав за тим, що відбувається навколо…

Флоріан збирався відповісти, але в горлі у нього пересохло, тож довелося надпити трохи мохіто, щоб знову прийти до тями. Келих був уже майже порожній. Він навіть не помітив, коли напій поставили на стіл і як він встиг спустошити склянку. Жоржина навмисно вичікувала до сьогоднішнього дня, доки до відльоту залишаються лічені години…

– То ти мене кидаєш? І щоб повідомити мені про це, ти чекала останнього моменту?!

Дівчина мовчала. Він схопив зі стола білого ведмедя й засунув його собі в кишеню.

– Так, сховай це. А краще викинь!

Офіціантка з порожньою пластиковою тацею в руках і такою ж пластиковою посмішкою підійшла до столу, перервавши їхню розмову. Вона забрала посуд і запитала:

– Бажаєте випити щось ще?

– Будь ласка, два мартіні, – відповіла Жоржина.

– Не треба мені мартіні, – прохрипів Флоріан скривдженим, наче у дитини, голосом, якимсь неприродно далеким і чужим. – Принесіть мені мохіто. Безалкогольний.

Офіціантка пішла, глузливо посміхнувшись.

– Якого біса ти тут робиш?! Квиток на літак у мене в кишені. Я винайняв квартиру і маю вийти на роботу 10-го червня, у понеділок. А ти мені заливаєш усю цю гидоту!

Флоріан помітив, що люди обертаються до них, і продовжив дещо тихіше:

– На що ти взагалі чекаєш? Може, мені зателефонувати їм просто зараз і сказати, що я відмовляюся від їхньої посади, на яку, крім мене, претендували тридцять, а може, і триста інших кандидатів? Це така перевірка, що для мене важливіше: робота або ти? Завваж собі: якщо перевірка, то тобі час нарешті зрозуміти, що такі вчинки мене ображають!

– Флоріане, ми розлучаємося…

У неї здригнулися плечі. Вона схилила голову й судорожно ковтнула слину.

– Ти мене зраджуватимеш, – додала Жоржина. – Раніше або пізніше, але зробиш це.

У Флоріана раптом майнула в голові фраза, сказана голосом батька: «Можеш прожити в руках як глина, або…» Хлопець точно не пам'ятав, чи казав тато щось подібне. І хоча він міг сам це вигадати, слова раптом чітко спливли в пам'яті, наче фраза з відомого фільму.

До них наближалася офіціантка. Вона принесла два мартіні. Мабуть, недочула, що замовляв юнак. Флоріан зробив ковток. Солодкуватий напій обпалив горло й відразу вдарив у голову. Стало гаряче, очі пекли від поту. Хлопець автоматично знайшов вузол краватки і послабив його. Навіщо він взагалі натягнув цей дурний аксесуар?!

– Ти захочеш дізнатися, як це – бути з іншими. Це питання не дасть тобі спокою, доки ти не вирішиш, що я тобі заважаю, – тим часом продовжувала Жоржина.

– Чи не з себе ти робиш такий висновок?

– Я зважаю на факти. Усі чоловіки такі. Не бачу сенсу продовжувати стосунки, яким долею призначено закінчитися.

Флоріан стиснув кулаки, щосили намагаючись заспокоїтися. Він охоче б повернувся до свого звичного м'якого гумору й терплячого тону. Виявляти терпіння йому ще вдавалося, проте м'якість геть-чисто зникла з його голосу.

– Не треба порівнювати мене з іншими! – Він пильно подивився їй в очі. – Я знаю, чого хочу. Мені не потрібна інша жінка або інше життя! Пам'ятаєш, ми мріяли, як назвемо наших дітей?

– Знаєш, я гадаю, у цьому й полягає головна проблема. У твоєму світі ми подружжя з купою нащадків. Однак реальність, на жаль, інакша. Якщо відверто, я ніколи не хотіла дітей.


* * *


Флоріану здалося, що його щось душить. Він зірвав із себе краватку. Але неприємне відчуття залишилося, немов грудка, що глибоко засіла в горлі.

– Ти сама завжди першою починала розмови про дітей. Тисячу разів! А тепер виявляється, що ти мене обманула!

Жоржина відвернулася від юнака й вивчала зал, очікуючи, доки мине його гнів. Він зробив повільний вдих, збираючись з думками.

– Той день у лісі, адже ти не забула його? – Він подивився на дівчину. – У хатинці, яку ми потім шукали і не могли знайти? Зі свічами на підлозі.

– Ну, пам'ятаю…

– Тоді ти сказала мені, що ми особливі. І це знак самої долі.

– Знаків не існує. У нас просто був секс у дурному будиночку в лісі.

– У нашому Таємному Будиночку в Секретному Лісі. Так ти його називала.

– Я сказала це лише одного разу, щоб змусити тебе, нарешті, відмовитися від його пошуків, – вона похитала головою. – Флоріане, я не хочу більше прикидатися…

Жоржина змовкла на півслові й відвернулася від хлопця. Вона відкрила сумку і заходилася щось там шукати. Пропущених дзвінків на мобільному телефоні не було. Їй не хотілося продовжувати цю розмову. Але й не хотілося поки йти.

– Ми з тобою були ще підлітками, коли зустрілися, – знову почала дівчина. – Це зайшло занадто далеко, набагато далі, ніж варто наївним стосункам школярки й студента.

– І зараз ми в безвиході…

– Дійсно, – підтвердила вона. – І щоб з нею впоратися, нам варто певний час зустрічатися з іншими. Це добре позначиться на наших стосунках і додасть їм перспективи. Можливо, згодом нам вдасться все переглянути. Але зараз… – Вона знизала плечима. – Зараз ми нічого не отримуємо одне від одного.

– Отримуємо? – повторив Флоріан.

Жоржина протерла обличчя руками, залишивши на долонях сліди тонального крему. Юнак тільки зараз помітив, що вона не надягла медальйон, який він подарував їй кілька років тому. Це був перший його подарунок дівчині. Флоріан ніколи раніше не бачив Жоржину без цієї прикраси. Чи означала її відсутність щось погане?

– У тебе вже з'явився хтось, з ким ти зможеш додати перспективи нашим стосункам?

– Я… – зам'ялася вона. – Ні. Я хочу, щоб саме ти знайшов собі іншу дівчину. Про мене не йдеться.

– Йдеться про нас обох, тому що нам треба трахатися з іншими – це твої слова.

Жоржина знову відкрила сумку й перевірила, чи немає сповіщень на телефоні. Їх не було.

– Мабуть, ти маєш рацію, – зітхнула вона.

– Невже?

– Мені доведеться знайти собі нового хлопця. Інакше ти не зможеш…

– А може, ти вже знайшла?

Жоржина намагалася підібрати потрібні слова, і він раптом вловив щось майже непомітне. Охоплений пекельним жаром, Флоріан нарешті усвідомив те, чого вперто не хотів помічати. Мабуть, дівчина готувалася до цієї розмови ще з весни. З того самого моменту, коли вона вперше стала вмовляти його пристати на цю пропозицію про роботу.

– Я кілька разів… бачилася з одним хлопцем.

– Коли я був відсутній, – швидше констатував, ніж запитав він. – І хто ж це?

– Не важливо. Ти його жодного разу не бачив.

– Скажи мені!

– Благаю, не став мені зайвих питань. І я не буду тебе розпитувати.

– Коли це сталося?!

– Що – сталося?

– Коли ти почала зустрічатися із цим типом?

– Прошу, жодних питань…

– Як далеко це у вас зайшло? Ви вирішили почекати, доки я поїду? Або не стали гаяти часу?

– Флоріане…

– Цей хлопець уже встиг тобі вставити?

Вона заперечно похитала головою, але юнак не зміг зрозуміти: вона каже «ні» чи просто відмовляється відповідати на його питання. Її очі здавались вологими, немов до них підступали сльози. Але, можливо, це була банальна дія алкоголю.

– Будь ласка… – вимовила вона.

– Припини! Розкажи мені все! Ви вже були близькі?

– Ні!

– Добре, – кивнув він. – Доки я був у від'їзді, цей хлопець заходив до тебе додому? Лапав тебе руками, коли ми мали телефонну розмову?

– Нічого не було, Флоріане. Ми зустрілися з ним в університеті, після лекцій. От і все. Іноді спілкуємося. На нейтральні теми.

– Ти згадувала його, коли у нас був секс?

– Ні, звичайно. Не питай мене про таке!

– Не можу! Мені треба знати все, про що ти мовчиш.

– Але навіщо?

Офіціантка напружено завмерла біля їхнього столика.

– Чого витріщилась? – гримнув хлопець, і вона рушила геть.

Флоріан озирнувся. Як виявилося, на них дивилися всі навколо. Ця раптова сварка привернула до них увагу всього закладу. Одні відвідувачі похмуро спостерігали за ними, у той час як інші, переважно молодь, посміхалися, намагаючись не засміятися.

На їхню пару звертали увагу й співробітники кав'ярні. Хоча, будьмо справедливими, «їхньої пари» практично не залишилося. Кожен з них тепер існував окремо.

Жоржина раптом підхопилася, штовхнувши стілець. Вона випустила з рук зім'яту смужку тканини – краватку юнака, яку продовжувала непомітно складати «сходинками» і розгладжувати протягом важкої розмови.

– Агов, куди це ти зібралася?

Вона намагалася його обійти, але Флоріан зупинив її, схопивши за плече. Жоржина заточилася й ледь не впала на сусідній столик.

– Відпусти! Мені боляче!

– Ми не закінчили розмову!

– Я не намагаюся втекти, – пояснила вона. – Мені просто треба до вбиральні.

– Після чого ми продовжимо.

– Ні. Давай розійдемося без слів…

Жоржина чекала на Флоріанову відповідь – бодай якусь. Але він мовчав. Сльози знову підступили до її очей. Дівчину хитало, вона розвернулася й почала проштовхуватися крізь юрбу до жіночого туалету, залишивши в келиху ковток мартіні.

Відвідувачі пильно стежили за нею. Вона мала напрочуд спокусливий вигляд у своїй сірій прозорій сукні; юнак бачив, як на неї озирнулося кілька студентів, один з них пожартував, а за мить реготала вся його компанія.

Флоріан відчував, як швидко б'ється його серце й віддає в скронях. Він зовсім не помітив чоловіка, що раптом з'явився біля їхнього столика. Дивився на свої руки і не чув, як той сказав «вибачте», доки він не нахилився до нього, і їхні погляди не перетнулися.

Чоловік був кремезний і дужий, його величезні біцепси розривали футболку з золотавою емблемою. Рот маленький, але з пухкими губами. Над невеликими тупуватими очками нависало широке похиле чоло.

– Вибачте, юначе, наша співробітниця скаржиться, що чула від вас образи, – пояснив він. – Я змушений попросити вас і вашу дівчину залишити наш заклад.

– Це більше не моя дівчина.

– І все ж таки, я прошу вас розрахуватися й піти, – наполегливо промовив охоронець.

Флоріан, похитуючись, піднявся, дістав із задньої кишені гаманець, швиргонув на стіл кілька сотень і рушив на вихід. Його раптом сповнило відчуття, що правда на його боці.

«Нехай вона залишається, – подумав він. – А я піду».

Сидячи за столиком навпроти Жоржини, він щиро бажав вибити з неї всі таємниці, змушуючи її захлинатися своїм болем і соромом. Але тепер він розумів, що продовження дискусії дало б їй змогу ще якось виправдати її несправедливе рішення у своїх очах. І вона неодмінно звинуватила б його у тому, що вони розлучаються через нього, його провину. Провину, якої він міг би гіпотетично припуститися колись у майбутньому.

Порожній столик скаже їй більше, ніж хлопець зміг би пояснити словами, якби вирішив тут затриматися.

Флоріан був настільки певен у своїй правоті, що подумки чув бурхливі оплески – аж доки не вийшов за двері й не побачив краплі дощу, що з силою грюкали по металевих стелях припаркованих автомобілів.

Завжди поруч

Подняться наверх