Читать книгу Завжди поруч - Михаил Гранд - Страница 3

Строфа (3)

Оглавление

Віолета натиснула на кнопку дзвоника. Раз, ще один… потім третій. Жоржина вийшла з кухні й попростувала до холу, щоб відчинити пізній гості. В коридорі вона зупинилася й подивилася у вікно. На чорному небі висів яскравий серп місяця, навколо якого в шурхітливій тиші ночі байдуже мерехтіли зірки.

– А ти що, одна вдома? Де батьки? – відразу запитала Віола, лише переступивши поріг.

– Вони поїхали кудись відпочити на кілька днів, – відповіла Жоржина. – У будинку лише ми з тобою.

– Куди відпочити? Вони ж нещодавно повернулися з моря! – вражено вигукнула її подруга.

– Не знаю. Мама й тато не казали – повідомили лише, що в понеділок вранці уже повернуться.

Віолета вчергове відчула, як вона заздрить подрузі. Якщо її власні батьки збиралися кудись поїхати – до друзів у сусіднє містечко або на вихідні в село, щоб зібрати врожай яблук або картоплі, – то про це знали всі навкруги. Знала їхня донька, знали сусіди, знали колеги на роботі. Про це доводилося слухати навіть випадковим попутникам в автобусі й продавцям у хлібному. Адже будь-яка поїздка, навіть найнезначніша, ставала великою подією в їхньому нудному житті. І якби фінансове становище дозволило їм вирушити на море, про це неодмінно довідався б увесь світ.

– Слухай, маєш щось поїсти? Я, схоже, зголодніла, доки їхала.

– Звичайно, – посміхнулася Жоржина й запросила подругу до кухні.

Вона дістала з холодильника куряче філе, обсмажене в яєчному клярі, половину буханця хліба й салат. Віолета взялася до їжі зі звірячим апетитом і за кілька хвилин все ум’яла.

– Знаєш, тобі б не завадило перейти на більш дієтичне харчування, – зауважила Жоржина.

– Мені почулося? – здивовано перепитала подруга.

– Віоло, тобі треба менше їсти.

Вона вказала на порожні тарілки, де кілька хвилин тому височіла купа філе й гірка салату. Хліба теж не залишилося.

– Добре. Я це обміркую, – відповіла та, і у кухні пролунав звук гучної відрижки.

Дівчата засміялися. Віола реготала, тримаючись за набитий живіт. Але раптом його звело судомою. Їй одразу стало не до веселощів. Дівчина вичавила болісну посмішку, відчуваючи себе так, начебто гирю проковтнула. Схоже, вона знову об'їлася, хоч і не була до цього особливо голодною.

– Прикинь, мені сьогодні жахи наснилися, – щоб змінити тему, сказала Віола.

– Які жахи? Що в кіоску коло вашого будинку не продають цигарки?

– Це й твій будинок – не забувай, – похитала головою вона. – Може, колись ти туди повернешся.

– Нізащо! Мені й тут добре, – посміхнувшись, відповіла Жоржина. – То що тобі наснилося?

– Знаєш, я вже забула, – засміялася подруга.

– А мені останнім часом нічого не сниться. Що це може означати?

– І гадки не маю. Може, треба менше зубрити…

– Ти що! Мені і так непереливки. Стипендію я б не витягла, якби подала документи на бюджетну форму навчання. І якби туди пройшла…

– Добре, грець з ним, з навчанням! – махнула рукою подруга. – Що там з Флоріаном і Теодором? Розповідай!

– Кинула їх, от і все. Хочу бути вільною. Усі ці тривалі стосунки і сімейне життя – це не для мене. Може, буде нормально в сорок років, але точно не зараз. Не хочу я мати чоловіка й дітей. Це занадто велика відповідальність.

– Авжеж! Життєве випробування…

– Так, ти мене розумієш!

– Виходить, тобі нема про що турбуватися, – заспокоїла її Віола. – А от на їхньому місці я б захвилювалася, якби втратила прихильність такої яскравої дівчини, як ти.

– Дякую тобі, Віоло!

– А Флоріан знає, що ти з Теодором робила? Він здогадувався, щось підозрював?

– Що він міг підозрювати? Що два на два – чотири?

– Зрозуміло. Знаєш, за тебе варто підняти келиха, – урочисто запропонувала Віолета. – Давай гайнемо до клубу! Сьогодні субота – треба дотримуватися нашої традиції. І якраз вчасно, лише половина на першу.

– Може, краще іншим разом?

Жоржині зовсім не хотілося їхати, це яскраво читалося у неї на обличчі. Вона утомилася й бажала лише одного – швидше лягти до ліжка.

– А ще маю якесь дурне передчуття…

– Та припини, їдьмо! Як годиться відзначимо цю подію.

– Ну добре… – згодилася Жоржина.

– Даси мені сісти за кермо? Я не їхатиму на червоне світло, як минулого разу.

– Так, але за умови, що ти не пиячила сьогодні.

– Авжеж! У моєму спирті крові не виявлено! – зареготала подруга.

– І обережно на дорозі. Я сьогодні вже пошкодила ліве крило.

– У тебе наче праве було пошкоджене? Тепер ще й ліве?

– Саме так.

– Виходить, ти його підрівняла, щоб самредрично все виглядало.

– Саматрично, – виправила Жоржина. – Це називається «саматрія».

– Слухай, годі видрючуватися!

…Віолета сиділа за кермом автомобіля, а Жоржина розвалилася на передньому пасажирському сидінні. Вони їхали дорогою, освітленою скупим промінням гострого місяця. Його сяйво відбивалося в калюжах води.

Дівчата минули порожнє перехрестя, на якому їм попереджуюче підморгував жовтий сигнал світлофора. Проїхали біля міського цвинтаря. Надгробних каменів там, здавалося, було більше, ніж живих людей в усьому світі. І десь серед них лежав у сирій землі Віктор.

Зненацька в пам'яті Віолети виринули звідкись почуті слова, що з останнім подихом людини відходять у небуття усі знання, якими вона володіла.

Газетний некролог лаконічно повідомив, що смерть Віктор зустрів у дорозі. У рамці був зазначений час похорону. Ця відстороненість, формальність фраз тоді прикро вразила її. Там не було сказано майже нічого. Замітка ані хвильки не розповідала про самого Віктора, лише сухо констатувала, що він помер.

Невеликі зморщечки, які збиралися в кутиках його очей, коли він весело сміявся, задоволена посмішка, що завжди з'являлася на обличчі Віктора після перемоги в черговій словесній сутичці з кимось з колег-слюсарів в автосервісі, блиск очей у моменти азарту – усе це залишиться лише в її пам'яті.

Вона не поспішаючи їхала темною дорогою, оминала численні ями і міркувала про ту несправедливість, яка поділила її життя на «до» і «після».

І не лише її. Усі втрачають рідних. Скільки цікавих людей, власників дивних і незвичайних доль, поховані разом зі скарбами їхніх знань і досвіду! Численні життєві історії, товсті багатотомники або лише розпочаті розповіді назавжди поховані під важкими надгробними брилами…

Віола востаннє кинула оком на цвинтар і завернула за ріг.


* * *


Колись, коли Жоржина і Віолета були маленькими дівчатками, вечори вони проводили зовсім інакше, аніж зараз. Улітку довго сутеніло. Подружки, влаштувавшись на лавочці біля під'їзду, спостерігали захід сонця. Грали в ляльки, а над ними низько кружляли ластівки. А тепер все було інакше…

Вони під'їхали до нічного клубу «Шифер» і залишили авто на безкоштовній стоянці. Цей розважальний заклад був найбільшим у місті, хоч і розміщувався поза ним. І тут завжди була сила-силенна різноманітної публіки.

Біля клубу височіла невелика будівля синього кольору – кінотеатр, там саме починався другий нічний сеанс. Демонстрували фантастичний фільм. Барвисті афіші привертали увагу пізніх глядачів, але дівчата не пішли дивитися кіно, а попрямували до входу в нічний клуб.

– «Шифер»! – урочисто оголосила Віолета з такою гордістю, наче сама була власницею закладу. – Клуб для тих, у кого зносить дах.

– Оце ти маєш рацію…

Сьогодні був вихідний день, і вхід коштував сто гривень з кожного відвідувача. Точніше, з хлопців, тому що дами завжди могли потрапити до клубу безкоштовно.

– Ось одна з переваг бути дівчиною, – підморгнула подрузі Віола.

– Саме так! – підтримала Жоржина. – Ходімо, потанцюємо, – запропонувала вона.

– Ні, ноги гудуть. Мабуть, до зміни погоди. Давай краще чогось хильнемо? – От випити їй ніколи нічого не заважало.

Від динамічної музики на танцполі здригалися стіни. Діджей то додавав гучності, то стишував звук, щоб зробити якесь чергове оголошення.

Подруги присіли на шкіряний диван за одним зі столів. Залишалися ще місця за баром і столи зі звичайними металевими стільцями. Але вони були певні, що їхні сідниці гідні кращої долі, тому ніколи туди не сідали. Це для немісцевих – так вважали подруги.

Дівчата влаштувалися, і тої ж миті до них підскочила молода офіціантка в короткій спідниці й декольтованій майці.

– Доброго вечора! Що будете замовляти? – привітно посміхаючись, поцікавилася вона. – Може, вам принести меню?

– Мартіні, – відповіла Віолета.

– Так, мені теж мартіні принесіть, – сказала Жоржина. – І якщо можна – ще фруктове асорті. Але без ківі, у мене на них алергія.

– Давайте з ківі, я з’їм, – перебила Віола.

Офіціантка ствердно хитнула головою, записала замовлення і пішла. У приміщенні було майже темно. Дівчата не встигли озирнутися й перемовитися кількома словами, а їм вже принесли дві порції мартіні й тарілку з тонко нарізаними апельсинами, бананами, яблуками та, звичайно ж, ківі, як і просила Віолета.

У цьому розважальному закладі завжди все було на вищому рівні. Модні діджеї, елітний алкоголь, вимуштруваний персонал не змушував клієнтів довго чекати на замовлення. Тут Жоржина вперше мала секс з хлопцем на ім’я Теодор. Багато пригод пов'язувало її з цим нічним клубом.

Старі спогади розвіялися, залишивши по собі якесь неприємне відчуття – наче осад. Але Жоржина вкотре запевнила себе, що усе на краще. На душі стало сумно зовсім з іншої причини…

Атмосфера свята незабаром зійшла нанівець. Подруги мляво перемовлялися, сьорбаючи мартіні. Танцювати не хотілося вже не лише Віолі, але й Жоржині. Схоже, дівчатам стала конче необхідною якась розвага. Або хтось, хто зміг би їх розважити. І така людина незабаром з'явилася.

На столик, за яким вони влаштувалися, раптом грюкнулася склянка з віскі, а за нею на шкіряний диван біля Жоржини гупнувся Гнат. Це був її знайомий і один зі старих приятелів Флоріана, з яким вони, втім, спілкувалися досить рідко. Він вже був добряче напідпитку.

– Приві-і-іт! – насилу вимовив Гнат. – А чого ви тут сидите, такі самотні? Можна мені до вас присісти?

– Ти вже присів, – відповіла Жоржина.

– І ми не самотні, – додала Віола. – Нас тут взагалі-то двоє.

– Ага, зрозуміло, зрозуміло…

Гнат не вирізнявся особливим шармом і чарівністю. Він був середнього зросту і полюбляв яскравий кричущий одяг. Його праву руку прикрашав годинник і два персні, а ліву – масивний золотий браслет, на якому дзвеніло кілька підвісок-іконок з образами святих. Він по одному доторкався до них і тер пальцями.

Гнат полюбляв потеревенити про футбол. Він вважав, що це сугубо чоловіче заняття. А також про азартні ігри й доступних дівчат. Мова цього хлопця не вирізнялася вишуканістю, і він постійно лаявся і раз-у-раз вдавався до таких грубощів, що вуха співрозмовників палали як пожежа.

Батько Гната кілька років тому вів справи з Флоріановим – придбав у нього ділянку землі, щоб дещо там звести. Згодом вони якось зустрілися у Вінсента вдома. Батько взяв Гната з собою і він познайомився з Флоріаном.

– А де твій Флоріан? – запитав він Жоржину, хижо поглянувши на її ноги, формально прикриті спідницею.

– Ну, він… – почала дівчина, але подруга її відразу перервала:

– Його немає, – вигукнула Віола. – Для Жоржини його більше немає. Вони сьогодні розлучилися!

Дівчина була сповнена власної значущості, відчуваючи відповідальність моменту. А ще напрочуд рада, що змогла викласти про свою найкращу подругу новини, які вона сама, мабуть, поки нікому не збиралася повідомляти. Тим більше – практично незнайомому хлопцю.

– Дякую, але я і сама могла відповісти!

– Та нема за що! Я лише хотіла допомогти.

– То ви розійшлися? – перепитав Гнат. – Стільки років зустрічалися і тут раптом – все, кінець?

– Саме так, – відповіла Жоржина. – і я не бажаю це обговорювати.

– Тоді не будемо, – легко погодився хлопець. – Дівчата, давайте краще щось вип’ємо.

І вони вчергове хильнули. Він – ще віскі, а вони – ще по одному мартіні.

Розмова в основному точилася на нейтральні теми. Віолета час від часу вставляла свої «п'ять копійок», але не так активно, як це зазвичай відбувалося в інших діалогах. Найчастіше вона намагалася зробити так, щоб уся увага була прикута саме до неї, і Жоржина ставала третьою зайвою… або четвертою. А якщо їй не вдавалося цього зробити, вона починала висміювати подругу, згадуючи ганебні ситуації, головною героїнею яких тій доводилося бути, щоб дівчина відчула себе в незручному становищі.

Раптом Гнат гучно зареготав від власного жарту. Жоржина з Віолою приєдналися до нього. Він сміявся голосно й пронизливо, увесь хитаючись і ляскаючи себе по колінах. А Віола тихенько, фиркаючи і тримаючись рукою за живіт. Схоже, вона знову страждала від болю.

Наближалася друга година ночі. Віолета ставала все сумнішою. Її нудило й хотілося до вбиральні.

– Добре, – нарешті сказала вона. – Я відійду на хвильку. Щось у мене живіт прихопило. Це все ківі.

Дівчина залишила Жоржину й Гната. Вони стежили, доки вона не розчинилася в танцюючій юрбі, а потім зникла за пластиковими дверима жіночої вбиральні.

Хлопець озирнувся навкруги, роздивляючись мутним поглядом відвідувачок закладу й оцінюючи обстановку, чого Жоржина, звісно, не могла не помітити.

Клуб був забитий вщент. Одні хлопці щось їли, інші дівчата піднімали келихи в тості й сміялися. Офіціантка мляво фліртувала з хлопцем біля барної стійки.

– Які маєш плани на сьогодні? – поцікавився Гнат.

Відсутність Віолети миттєво зробила його тверезішим, додала очам блиску, а голосу – впевненості. А ще – наштовхнула на певні думки…

– Не знаю навіть… – відповіла дівчина. – А що? Маєш якісь пропозиції?

– Їдемо до мене. На заміську дачу. Тут поряд…

Не чекаючи на відповідь, Гнат піднявся і поклав гроші під склянку з останнім ковтком віскі. Жоржина теж встала – це й була її відповідь.

– Але як же моє авто? – запитала вона, вочевидь, уже забувши про подругу.

– Поїдемо на моєму, – посміхнувся він і обійняв її за плечі хазяйським жестом.

– Ти не дуже напиячився?

– Та ні, – махнув рукою він. – Твоя подруга вміє їздити за кермом?

– Так, але…

– Тоді залиши їй ключі – нехай покатається.

– Так і зроблю.

Жоржина кинула ключі від автомобіля в сумку Віоли й заходилася набирати sms з поясненнями: «Ми втекли. Гроші за рахунок на столі – решту візьми собі. Ключі у твоїй сумці. Катайся обережно. Завтра зустрінемося».


* * *


Поїздка, на диво, минула без пригод. Гнат привіз Жоржину в район, де було повно гарних будинків за високими цегляними парканами з гострими металевими штирями нагорі. Він був напідпитку, але їхав напрочуд обережно, вочевидь, побоюючись пошкодити свій автомобіль. І одержати за це прочухан від батька.

Тим часом Віолета в нічному клубі повернулася з вбиральні. Вона не дуже-то й засмутилася, не побачивши на місці компанію, тому що прочитала sms подруги і знайшла у своїй сумці ключі від її автомобіля, а також решту на столі. Вечір тривав…

Будинок, до якого Гнат запросив Жоржину, мав три поверхи, підвал і трикутний скат даху з горищем. Вікна не світилися. Будинок виглядав темним і самотнім.

Усередині інтер'єр прикрашали дорогі антикварні меблі. У вітальні уздовж стіни простягнулася довжелезна барна стійка. Напроти темнів провалом незапалений камін. На столику з кришталевими статуетками гордо височів портрет господаря оселі – Гнатового батька. Хлопець зупинив погляд на широкоформатному зображенні, вмонтованому в дерев'яну раму. І мимоволі відразу згадав один з жахливих епізодів, пов'язаних з його татом, який він, здається, пам’ятатиме до скону…

Спекотного літнього вечора 1998 року батько шестирічного Гната вчергове з'явився додому напідпитку. Чоловік повертався з лікарні міста Сутінки, де працював вже багато років. Дорогою додому він встиг десь хильнути пива. Гнат сидів на ґанку їхнього старого будинку і розглядав наліпки з оголеними дівчатами. Моделі завмерли у зухвалих позах і виставляли свої принади безпосередньо на камеру фотографа. Це був цілий скарб, який він виміняв у свого друга на відеокасету з бойовиком.

Як зазвичай, побачивши батька, хлопчик відчув силу-силенну змішаних, почасти протилежних почуттів, де було місце й любові до нього, і ненависті. Величезний кремезний чоловік середнього віку працював лікарем. Для Гната він був подібний Богу – міг бути добрим і турботливим, а наступної миті стати караючим і жорстоким. Причому хлопчик ніяк не міг збагнути, як підлаштуватися до різкої зміни його настроїв. Таким був Гнат-старший.

Молодші брати хлопчика відверто ненавиділи батька, а мати була настільки заляканою, що намагалася ніколи не суперечити чоловікові. Лише Гнат відчував прихильність до тата, бодай на неї й накладалися трепет і паніка, формуючи неймовірно складні протиріччя в молодій підсвідомості.

Гнат-старший був цілковитим егоїстом і дурнем, але іноді й він відчував, що серед усієї родини лише син, названий на його честь, щиро любить його. Привернути увагу інших батько міг лише за допомогою окрику або стусана. Причому частіше стусана.

До старшого сина у нього час від часу виникали теплі почуття, і після чергового ляпасу він міг по-батьківськи обійняти дитину, стискаючи її з усієї сили. У такі миті Гнат був готовий залишатися в обіймах, завмираючи від боязкого почуття, схожого на захват. Навіть незважаючи на жах, що розпирав його зсередини, доводив до тремтіння в колінах і змушував серце битися в ребра.

Хлопчик сховав наліпки до кишені, зістрибнув з ґанку і побіг до тата. Той був добряче напідпитку, його хитало, однак ноги міцно трималися землі. Гнат раптом зметикував, що батько прийшов пішки, і це було на нього зовсім не схоже. Та й виглядав він якось незвично…

– А де твоя автівка, тату? – запитав хлопчик.

– Автівка? Розбилася, – невиразно пробурмотів батько.

Внутрішній голос Гната відразу подав сигнал тривоги. Зараз йому необхідно бути дуже обережним, ретельно підбираючи слова. Задля власної безпеки.

– Це дуже погано, – тихо сказав він, і пильним поглядом вп’явся в тата, очікуючи на його реакцію.

Батько вирячився на власного сина, наче вперше його помітив. Це змусило Гната напружитися. Він чекав і сподівався, що зараз тато схопить його своєю ведмежою рукою, притягне до себе й скаже: «Ну, підемо додому, мій хлопчику». Частіше за все свою любов до дітей він виражав саме так…

Але сьогодні все було інакше. Гнат поки не міг усвідомити ці зміни, але серцем відчував щось недобре.

На обличчі чоловіка почали згущатися хмари.

– Що ти маєш на увазі – дуже погано? – запитав напруженим голосом Гнат-старший.

– Нічого, нічого, просто погано, що авто розбилося, – скоромовкою заговорив хлопчик.

Він встиг помітити швидкий змах сильної батькової руки. Гнат мішком повалився на землю, на його губі виступила кров. Кишеня порвалася, і на стежку, немов конфетті, висипалися наліпки з оголеними дівчатами.

– За-амовкни, – порадив йому тато, розтягуючи букву «а».

Син мовчав, тому що знав, що будь-які слова лише погіршать ситуацію.

– І не думай огризатися! Піднімайся і прийми ліки, – підсумував батько.

Гнат встав на коліна, подивився на тата і побачив у його обличчі щось дивне й разом з тим жахливе. Лише зараз він зрозумів, що жодних обіймів сьогодні не буде, а ось опинитися відлупцьованим в пилюці – перспектива цілком реальна. Відчувши блискавичний жах, що вдарив у голову, Гнат миттю підхопився й помчав геть.

Батько розлютився, видав гучну лайку і кинувся наздоганяти – високий, кремезний чолов’яга у білому халаті. Хлопчик нісся щосили, думаючи перш за все про власне життя. Він хотів лише одного – дістатися свого сховку, будиночка на дереві, де він полюбляв літніми вечорами сидіти з ліхтариком.

Тонкі перекладини, що слугували сходами, не витримають ваги дорослої людини. Він сподівався, що батько не зможе туди піднятися і його дістати. Між ними буде рятівна відстань і шанс поговорити. Може, старий заспокоїться й піде спати, як бувало зазвичай.

– Зупинися! Будь чоловіком, прийми свої ліки! – люто ревів на всю округу батько.

Гнат стрибками перетнув задній двір, усі його помисли зосередилися на рятівному дереві. Його мати, худа й млява жінка, яка виглядала ще більш змореною в дірявому халаті, визирнула на гамір у кухонне вікно. Вона побачила, що дитина рятується втечею, і вже майже щось крикнула, але останньої миті лише міцніше стиснула безбарвні губи. Безпечніше було стримати зойки. Вона злякалася за сина, але ще більше боялася, що чоловік зверне свою неприборкану лють на неї і молодших дітей.

– Не роби цього! Негайно зупинися! – продовжувало ревіти чудовисько десь позаду. Гнат уже не був певен, чи це його тато, і чи взагалі людська істота за ним женеться.

Він нарешті дістався величезного в'яза, що ріс у дворі, і почав швидко підніматися саморобними сходами з дощечок, прибитих до стовбура. Торік у дереві жили бджоли, але Гнат-старший бензином викурив їх звідти, тому комахи більше не становили жодної небезпеки. Тепер це був прихисток маленького хлопчика.

Гнат повз щосили. Та він виявився недостатньо спритним, і батько навіть встиг схопити його за ногу, але останньої миті його рука зісковзнула – до того, як пальці встигли зафіксувати мертвою хваткою худеньку дитячу ніжку. Тож чоловік стягнув з нього кросівок, а малий проліз до будиночка під захист декількох метрів висоти.

Дивитися на батька було просто нестерпно. Він ходив колами біля дерева, лаявся і гарчав, наче дикий звір. Молотив стовбур кулаками, кришачи кору і розриваючи шкіру на пальцях. Його обличчя налилося кров’ю від люті. Це створіння дедалі менше нагадувало його батька.

– Тату… будь ласка, вибач мені. Будь ласка…

– Негайно спускайся донизу! І прийми ліки, як пасує чоловікові! Або я виховав боягуза?!

– Я спущуся, але пообіцяй, що ти лише даси мені стусана, а не станеш бити! – у паніці кричав у відповідь хлопчик.

– Злазь негайно! Або я спиляю дерево разом з тобою! – репетував, задерши червону пику нагору, розлючений батько.

Гнат з надією подивився у бік будинку, але чекати звідти захисту не випадало. Обличчя матері з’явилося на мить і зникло за квітчастою фіранкою.

– Швидко спускайся! – продовжував волати Гнат-старший під деревом.

– Я не можу…

І це була чистісінька правда. У такому стані батько міг запросто забити малого до смерті.

Ситуація видавалася безвихідною. Чоловік продовжував тупцювати внизу, лютуючи, викрикуючи прокльони, а хлопчик завмер нагорі, тремтячи й спостерігаючи за діями батька. Після декількох підходів Гнат-старший все ж таки вирішив дістатися нагору. Він перевірив на міцність сходи й почав обережно лізти.

– Вони не витримають тебе, тату, – прошепотів хлопчик.

Та батько невблаганно наближався. Якась сходинка здригнулася й підломилася, і Гнат-старший ледве не зірвався вниз. Однак встиг схопитися за наступну поперечину. Під вагою масивного тіла вона вивернулася на 90 градусів, але міцно трималася цвяхами. І за мить обличчя розлютованого батька вже порівнялося з прихистком малого. Це був перший і останній раз у житті Гната, коли батько піднявся до нього в будиночок на дереві. Але привід для цього виявився не найприємніший.

Якби зараз хлопчик шурхонув його ногою в обличчя, він полетів би донизу – і, можливо, зламав би собі шию. У такій ситуації ніхто не міг би звинуватити дитину в смерті справжнього тирана, та й тих, хто шкодував про його втрату, напевно б, не знайшлося. От тільки любов до батька, яка бодай і наводить жах, не дозволила нічого вдіяти.

Тож хлопчик лише зіщулився, закривши руками обличчя, і став чекати на неминучу кару, чуючи, як спочатку одна, а потім і друга рука батька схопилася за настил.

– Тепер… тобі… буде… непереливки… – прохрипів величезний чолов’яга.

– Тату! – жалібно вичавив із себе малий, що забився у віддалений куток майданчика.

На якусь мить в очах батька майнула нерішучість, і Гнату здалося, що, можливо, усе обійдеться. Але ця надія виявилася марною. Обличчя його знов стало суворим, і на хлопчика пахнуло застарілим пивним духом.

– Я покажу тобі, що значить сперечатися зі мною, – рівно відповів чоловік.

Сумнівів не залишилося. Потужний удар ногою в живіт дитини був такої сили, що з легенів моментально вийшло все повітря, наче з проколотої кульки. Гнат відлетів назад, пробив легку стінку будиночка і з чотириметрової висоти лантухом гепнувся на землю. Він приземлився на ліву руку, від чого лікоть відразу ж зламався. Незважаючи на жахливий біль, Гнат навіть не зміг скрикнути – у нього просто не залишилося повітря для цього. Наступної миті він втратив свідомість.

І остання думка, що майнула перед тим, як провалитися в завісу непритомності, була: «Дорослим ти будеш таким же, як він. Таким же, як твій батько».

Через півроку зламана рука зрослася і турбувала лише на зміну погоди. А от жахливі сни переслідують його й понині. Можливо, вони не закінчаться ніколи.


* * *


Усе це відбулося дуже давно й лише зрідка виринало в пам'яті. Ще тоді, коли вони жили в місті Сутінки, причому досить бідно – на одну зарплатню Гната-старшого. Лише через кілька років їм вдалося розжитися грішми й переїхати.

Гнат-старший з розумінням споглядав зі світлини на сина й дівчину, яку він привів до їхнього будинку. Його очі дивилися пронизливо, а губи, стиснуті в тонку лінію, виражали чи то злість, чи презирство до усього світу.

– Це мій тато, – вимовив юнак, дихнувши на Жоржину перегаром. – Він гарна людина, але іноді надто жорсткий, тому я намагаюся його уникати й не злити.

– Зрозуміло… – відповіла дівчина. Вона теж була добряче напідпитку.

– Хочеш чогось випити?

– Давай ще мартіні. Я просто обожнюю його!

– Тоді я наллю собі ще віскі.

Він відійшов до барної стійки. Дівчина озирнулася навколо й присіла на широкий шкіряний диван перед каміном. На стінах коричневі шпалери із золотим візерунком, кілька картин, у кутку столик з порожньою кришталевою вазою. Панорамне вікно, скло якого дзвеніло під шаленими поривами вітру. У каміні тріскотіло й стріляло поліно – Гнат запалив його, коли вони увійшли до будинку.

Тишу розірвав звук рідини, що наповнює спочатку келих, а потім склянку. Мартіні й віскі відповідно – для дами та її кавалера. Після чого знову запанувало мовчання, яке порушувалось лише клацанням старовинного годинника. Його величезний маятник коливався вліво-вправо, немов срібна монета на ланцюжку в руках гіпнотизера.

– Це тобі, – сказав Гнат, простягаючи нічній гості порцію мартіні.

– Супер, дякую, – відповіла Жоржина.

– То що з Флоріаном? – запитав він. – Ти більше не бажаєш з ним зустрічатися?

– Він мені набрид, – відмахнулася дівчина. – Хочеться бути вільною.

– І як ти собі це уявляєш?

– Ну, наприклад, якби ми з ним зараз були разом – я не змогла б сидіти тут з тобою.

– Чому?

– Він би не дозволив мені. Довелося б це приховувати. А я не хочу нічого ні від кого приховувати. Я хочу робити те, що мені заманеться.

Дівчина, салютуючи, підняла келих і торкнулася ним наполовину порожньої склянки Гната.

– Розумієш, серйозні стосунки – це не для мене, – вела далі Жоржина. – Мені подобається покурити, випити, потусуватися. Я хочу нагулятися перед тим, як заводити дітей і одружуватися. А він хотів би, щоб я була іншою – тихою і слухняною.

– Може, ти мала на увазі спочатку одружитися, а потім народити дітей? – перепитав Гнат.

– А як я сказала? – здивувалася вона.

– Навпаки – народжу дітей і одружуся.

– Ну, на суть це не впливає, напевно, – вона замислилася. – Одне слідує за іншим… або від іншого. Взагалі, усе це кайдани сімейного життя.

Гнат з розумінням кивнув головою, взяв келих з рук дівчини й відставив убік разом із залишками свого напою. І тісніше підсів до неї, поклавши руку на її плече.

– Тобто ти хочеш нагулятися? – прищулившись, перепитав він. – Я правильно розумію?

Жоржина раптом занервувала й ковтнула слину, не знаючи, що відповісти. Вона оглядалася навкруги і нервово облизувала губи, міркуючи над відповіддю. Їй треба було зібратися й не показувати, що вона налякана. І припинити облизувати губи. Тому що така поведінка справляла на хлопця погане враження в цій двозначній ситуації.

– Так, щось на кшталт того… а що?

Недовго думаючи, він різко розсунув їй ноги й ліг згори, придавивши вагою нетверезого тіла. Відразу рука Гната полізла під спідницю дівчини.

– Агов, що ти робиш?! – скрикнула вона. – Я зовсім не для цього з тобою поїхала!

– А я лише для цього тебе й привіз, – посміхнувся він. – Ти ж нагулятися хочеш – сама сказала.

– Злізь із мене, я кричатиму!

Жоржина спробувала його відштовхнути, але марно. Цей хлопець важив набагато більше за неї та був сильнішим фізично.

– Репетуй, – паскудно посміхнувшись, кивнув він. – Тебе ніхто не почує – ми самі тут.

– Слухай, Флоріан – твій друг. Не роби цього зі мною. Не смій…

– Але ти вже не з ним. А я хочу тебе! Я все виправлю… я вилікую тебе!

Гнат здер з неї трусики, розстебнув свої джинси, і дівчина побачила, як з його боксерів вивалився обвислий член.

– Зараз-зараз, – пробурмотів він, масажуючи його рукою. – Зараз він встане. Будуть тобі ліки.

Якби серце дівчини змогло битися швидше, то, напевно, вискочило б назовні. Її очі стали схожими на два колодязі, повні розпачу. А усмішка зникла, залишивши гримасу болі.

– Не треба, благаю тебе!

– Знаю, ти ще така дитина – хочеш, але… ох! – видихнув він.

Монолог Гната раптово перервався. Жоржина вдарила його коліном у промежину. Він же розмахнувся й у відповідь уперіщив її кулаком в обличчя, а потім схопив за підборіддя. З її очей бризнули сльози болю. Вона припинила пручатися – зрозуміла, що це марно. Схоже, цей хлопець все ж таки став тим чудовиськом, якого бачив у дитинстві…

Їй досі не вірилося, що здійснення жаданої мрії про свободу збіглося із втіленням її наймоторошніших кошмарів. Усього за кілька секунд вона перетворилася з гості на в'язня.

– Я не хочу кривдити тебе, – проникливо вимовив він, дивлячись їй в заплакані очі. – Я лише намагаюся тебе вилікувати, а ти брикаєшся, наче неслухняна конячка.

Гнат відпустив обличчя Жоржини, залишивши червоні відбитки пальців на її вилицях. Вона почала ридати, розмазуючи туш брудними кулачками…

Завжди поруч

Подняться наверх