Читать книгу Вальдшнепи - Микола Хвильовий - Страница 10

Він так ніколи не чекав вечірньої години, як того душного дня. І цілком нормальна людина не може уявити, як він мучився, коли Аґлая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий та на третій день – у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрівшись із тьотею Клавою біля квартири фльоберівських дам, поставив таке рішуче запитання:

– Скажи мені от що: чому це не видно твоєї племінниці? Чи не посварилась вона з Дмитрієм?

– Не думаю, – сказала тьотя Клава. – Моя племінниця дуже розумна людина і з пустячка не буде робити трагедії.

– Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворіла?

Тьотя Клава посміхнулась і нічого не відповіла. Вона підійшла до акації, зірвала плід і, зробивши з нього дитячого пищика взяла його в свої ярко-червоні губи. Товариш Вовчик підвів білі брови й сказав з обуренням:

– По-перше, я не розумію, чого ти мовчиш, а по-друге – таємність тут зовсім не до діла. Чому не сказати прямо?

– По-перше, обурилась у свою чергу тьотя Клава, – я не знаю, що мені сказати прямо, а по-друге – я тобі не жінка, і ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенія Валентиновича?

Лінгвіст раптом зблід. Він зовсім не чекав такого несподіваного повороту в розмові і, як і треба було припускати, перелякався.

– Я прошу пробачення, – сказав він. – Ти… ви не зрозуміли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гніватись на «свого чудачка». Її тільки дивують ці мужчини: не встигне поцілуватись два чи то три рази з тою чи іншою жінкою, як уже ту чи іншу жінку вважає за свою власність і починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришеві Вовчику… але хіба йому цього вже досить? Тьотя Клава ніяк не чекала, щоб лінгвіст міг так скоро розчарувати її.

– Подякуй моєму характерові! – сказала вона й подала свою руку для поцілунку.

Обличчя лінгвістові взялося червоною фарбою. Він мільйон разів дякує і запевняє, що більш ніколи й не подумає кричати на тьотю Клаву. Він крикнув, їй-богу, не навмисне, і його спровокував ніхто інший, як Карамазов. За якісь три дні цього чудака й пізнати не можна. Він якось змарнів, і очі йому заблищали, безперечно, хворобливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив, що закохався в Аґлаю і закохався якось там надзвичайно. Словом, «щось почалось». Вовчик, як міг, заспокоював його, але хіба божевільного заспокоїш?..

Він приблизно так заспокоював: «Ну як це легенький флірт із випадковою жінкою та ще й за такий короткий термін може перетворитись несподівано в серйозну драму? Звичайно, Аґлая – цікава дівчина, звичайно, Карамазов неврівноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тільки винятковий процес у безперечно хворій психіці може так підкузьмити людину».

– Саме це ти й говорив йому? – спитала тьотя Клава.

– А що ж я міг говорити йому? Я взагалі не маю здібностей для такої невдячної ролі.

– А коли не маєш, – з обуренням промовила женщина, – то не треба й брати її на себе. Хто тобі намолов, що це легенький флірт? Чого ти розписуєшся за Дмитрія?..

Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш іти од мене.

Ах, Боже мій! Вовчику все-таки рішуче не везе. Все він якось не до речі говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лінгвіст схоплює руку тьоті Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгеній Валентинович), цілує цю руку п’ять, десять, двадцять разів. Тоді тьотя Клава викидає з рота зелений пищик і пропонує піти до Аґлаї і поговорити ще з нею. По суті – це ж справа не її, а її племінниці і, значить, розмовляти треба з племінницею. Тьотя Клава зараз піде в кімнату й покличе Аґлаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати, в гамаку. Коли він не хоче зустрічатись з її чоловіком, йому слід перелізти через паркан, бо Євгеній Валентинович працює біля вікна, і, значить, пройти непоміченим не можна.

– Тоді я краще перелізу через паркан, – враз погодився лінгвіст і, покликавши свого ловерака, пішов від хвіртки.

Стояв прекрасний південний вечір. І сьогодні перегукувались ті ж самі, що й кожного дня, занесені з Росії невгамовні гармошки. По всіх кінцях городка дівчата співали зовсім не аранжированих і все-таки надзвичайних народніх пісень.

У голубому небі прорізалися срібні зорі, і з ріки зайчиком плигав тендітний і легкий вітерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пішов до гамака, там уже сиділа Аґлая.

– Ну, так що ти хотів мені сказати? – зустріла його запитанням.

– Я, власне, нічого не думав говорити, – несміло почав лінгвіст, сідаючи на траву. – Мені наказала тьотя Клава порадитись із тобою з приводу Дмитрія.

– Я тебе слухаю.

Товариш Вовчик зам’явся. І справді: що він скаже Аґлаї? Може і їй він скаже не до речі – і тоді нова неприємність. Але не можна й мовчати: коли й далі Дмитрій буде викидати таких коників, то полювання – пиши пропало! І лінгвіст, плутаючись, починає говорити. І кінчає він тим, що Аґлая мусить побачитись із Карамазовим.

– Ти так гадаєш? – спитала дівчина й серйозним поглядом подивилась на свого співбесідника.

– Коли правду говорити, я нічого не гадаю. Але мені здається, що Дмитрій захворів, і ти можеш допомогти йому… хоч би тим, що будеш зустрічатись із ним.

– На твій погляд, він не закохався в мене, а просто захворів?

– Нічого я в цих справах не розумію, – занервувався товариш Вовчик. – Але думаю – так.

– А я от думаю інакше, – самовпевнено сказала Аґлая. – Я думаю, що він і захворів, і закохався. Але захворів саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобі хоч завтра. Завтра зустрінусь – і ніякої хвороби не буде. Ти віриш?

– Нічого мені доказувати, – нервово кинув лінгвіст, – бо я тобі все одно не повірю.

Аґлая знаком запитання застигла в гамаку: вона не чекала такої сміливости від товариша Вовчика.

– Чому ж ти не повіриш? – спитала вона.

– А тому, що я не перший рік знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки паліятив.

– Хіба з ним уже були такі приступи?

– Звичайно були, і незалежно від того, чи закохався він у когось, чи ні.

– Значить, це приступи божевілля, і я для нього тільки зачіпка?

– Не знаю, які це приступи. Але я знаю, що ти зовсім випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його ідіотської хвороби.

Аґлая замислилась. Декілька секунд тільки цвіркун порушував тишу вечірнього абрикосового саду.

– Все-таки це не вияснення, – нарешті сказала вона.

– Треба спершу дошукатись причин його хвороби, і тільки тоді можна говорити, чим я можу бути для нього: паліятивом, чи справжніми ліками.

– Тут про причини не доводиться говорити, – незадоволено промовив товариш Вовчик. – Причини ясні: психічна спадщина батьків.

– Звичайно, тут не без психічної спадщини батьків, але мати тільки її на увазі – це значить нічого не розуміти… А я от усе розумію.

Лінгвіст здвигнув плечима. Хоч він і чув від Карамазова, що Аґлая розумна дівчина, але тепер він починає сумніватись у цьому. Як це вона все розуміє? Відкіля вона так знає Карамазова за якісь маленькі тижні? Чи, може, їй розповіли про нього провінціяльні кумушки? Чи, може, сам Дмитрій говорив про себе? Та це ж несерйозно.

– Що ж ти розумієш? – іронічно спитав він. – Я от, наприклад, далі одмовляюсь переливати з пустого в порожнє.

– По-перше, – спокійно почала Аґлая, – я беру від тебе слово, що про нашу розмову Дмитрій нічого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобі, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогодні тисячі. Дмитрій Карамазов, хай буде тобі відомо – тип. Це я підмітила вже з першої нашої з ним зустрічі, коли мені довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрію, і тепер мені залишається тільки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?

– Прошу! – поспішно промовив товариш Вовчик: спокійна Аґлаїна самовпевненість уже примушувала його ставитись до неї з деякою повагою.

– Ну, от. Будемо по черзі. Скільки, скажемо, років Карамазову? Мабуть, тридцять три – тридцять п’ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши із сіреньких гімназіальних штанців, одразу ж ускочила в епоху війни й революції. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далі: він опозиціонер? Так? Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозиціонерами, бо події вони приймають крізь призму своєї романтичної уяви про світ. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку.

– Ну, це вже ти чула від самого Дмитрія, – сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новітньої карамазовщини як перманентного руху, що її дав сам Карамазов.

– Нічого я від нього не чула, – сухо промовила Аґлая і продовжувала. – Отже, маємо безперечно здібного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маємо те, що прийнято називати щирою людиною і що можна підкупити щирістю й використати на всі сто відсотків. Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусів себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло, й що його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собирателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка. Це вже занадто, бо на погляд Карамазова цей середнячок завжди стоїть і стояв грізною примарою на путях до світового прогресу, і, значить, на його погляд, до справжнього соціалізму.

– Але це до нашої справи, здається, не має ніякого відношення? – обережно вставив товариш Вовчик.

– Чи не боїшся ти, що нас хтось підслухає? – з’язвила Аґлая. – Тоді я буду мовчати.

– Будь ласка, – здвигнув плечима лінгвіст. – Чого мені бояться, коли я цілком радянська людина і всі це добре знають. Що я не люблю політики, так це зовсім інша справа.

– Ти, здається, не любиш і філософії?

– Це все одно.

– Ну так тоді я продовжую, бо це якраз і йде до справи. Словом, Дмитрій Карамазов і Дмитрії Карамазови прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зі своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть; це буде, нарешті, зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь ідіотському роздоріжжі. І от Карамазови почали філософствувати й шукати виходу із зачарованого кола. Але й тут їм не пощастило, бо вони шукали парикмахерські перпетуум мобіле: шукали такого становища, коли й вівці залишаються цілі, й вовки не почують голоду. Коротко кажучи, ці недоучки остаточно заплутались і, таким чином, прийшли до душевної кризи. Ці Карамазови забули, що вони Карамазенки, що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумні й талановиті) не здібні бути оформителями й творцями нових ідеологій, бо їм бракує широкої індивідуальної ініціативи й навіть відповідних термінів, щоб утворити програму свого нового світогляду. Це запальні Діцґени, що їх використовують Маркси та Енгельси, але це не Маркси й Енгельси, Карамазов, завдяки романтичному складу своєї натури й завдяки, мабуть, революції, хоче таки розв’язувати проблеми універсального значіння, але він їх розв’язує в хаосі своєї ідеологічної кризи, в хаосі своїх недоношених уявлень про картину світу, і тому послідовно мусить прийти до розбитого корита.

– І все-таки я не розумію, до чого ти це говориш? – знову вставив товариш Вовчик.

– Зараз буде ясно, – сказала Аґлая й запалила нову папіроску.

– Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрій теж належить до цього типу. Але, як відомо, правил немає без винятків, і не всі Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрій випадково найшов собі оддушину в другорядній, на його погляд, ідеї відродження його молодої нації, і ця оддушина може спасти його. Йому тільки потрібний добрий пастир, і такого пастиря він уже відчув у мені. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першої зустрічі почала активно й цілком щиро підтримувати його захоплення новими ідеями, – один цей факт не міг не положити глибокого відбитку на його вразливу душу, і він закохався в мене. Закохався, як у нового пастиря. Він так закохався, як може закохатись тільки нестриманий романтик. Я це вже провірила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.

– Ти вже скінчила? – зідхнув із полегшенням товариш Вовчик.

– Скінчила.

– І все-таки я скажу, що й ти багато мудруєш і трохи подібна до того ж Дмитрія.

– Відкіля ж це видно? – всміхнулась Аґлая.

– А хоч би відтіля, що ти надто вже просто говориш про кохання, ніби справа йде про якусь купівлю чи продаж. Якось чи то надумано чи то навіть меркантильно все це…

– А ти ж думав, що маєш справу з кисейною баришнею? Ні, друже, в наш вік можна кохати справжнім коханням тільки тоді, коли це кохання підігрівається полум’ям соціальної ідеї.

– Тоді мені буквально не зрозуміло, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

– А чому не припустити, що мені душно на своїй вітчизні? – загадково посміхнулась Аґлая. – В таких випадках можна зробитись навіть киргизом тощо… коли в Киргизії є оддушина.

Товариш Вовчик раптом позіхнув і, розкинувши руки, ліг на траву.

– А все-таки, коли правду говорити, – сказав він, – нічого я не зрозумів із твоїх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрія. Політика, політика й політика, і відсутність усякої ясности… Ти, часом, не комуністка?

Аґлая засміялась. Їй все-таки Вовчик, їй-богу, подобається: поруч із безпримірною наївністю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартії, їй би від такої репліки безперечно не поздоровилось. Тепер вона розуміє Карамазова й розуміє, чому він не хоче покінчити зі своєю КП(б)У.

– Ти, будь ласка, не приписуй мені того, що я й не думав говорити, – стривоженим голосом сказав лінгвіст.

– Ти одмовляєшся? – усміхнулась Аґлая. – Тоді я прошу пробачення: мені здалося чомусь, що ти багато відважніш самого себе.

Товариш Вовчик широко позіхнув. Він підсвиснув своєму ловеракові й сказав:

– Ну, добре. Постановимо, що розмову скінчено. Тепер запитання: ти сьогодні вийдеш до Дмитрія?

– А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

– Звичайно.

– А чому тобі так хочеться, щоб я вийшла?

– Тому, що коли й далі Дмитрій буде з таким настроєм, то з нашого полювання нічого не вийде… І потім мені дуже обридли ці фокуси.

– Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?

– Звичайно.

– Ну, тоді я обов’язково не вийду.

– А я тоді з тобою й говорити не схочу, – обурився Вовчик. – І взагалі я страшенно шкодую, що прогаяв стільки часу.

Аґлая зареготала. Ах, який він смішний, цей Вовчик! Він «прогаяв стільки часу»! Хіба все його життя не є порожнє місце в світовому рухові? Відкіля це він узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?

– Проте ти на мене не гнівайся, друже. Це я жартую, – сказала вона.

Але Вовчик і без пробачення не ображається; він не мало чув таких компліментів хоч би від того ж Дмитрія. Вони його зовсім не обходять. Його тільки дивує, чому це «пастир» (він таки з’іронізував) не хоче йти до своєї вівці… Словом, до побачення!

Вовчик підвівся вже і йде до паркану. Тоді з-за повітки вискакує тьотя Клава й бере його під руку. Вона запевняє лінгвіста, що й не думала підслухати його розмову, але вона ставить такі дві вимоги: перша – Вовчик дає чесне слово, що Дмитрій нічого не знає про те, як думає про нього Аґлая («моя племінниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого – якась дуже необережна і одверта до безумства»).

– Таке слово я вже дав Аґлаї, – незадоволено сказав лінгвіст.

– А друга, – продовжувала тьотя Клава, – я тебе прошу поцілувати мене по секрету в оце праве вушко й піти зі мною до Євгенія Валентиновича. Тепер тобі нічого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аґлаєю, і хоче зіграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба піти до Дмитрія. Але він не може відмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму і все одно йому доведеться грати в шахи. Він повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аґлаю. Вона зараз маячить там неясною силюетою. «Що думає ця чудна дівчина?» – приходить йому в голову. Але питання цього він і не думає розв’язувати… та й прийшло воно зовсім випадково.

Тьотя Клава, як і треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду, й там, під пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. І тільки коли все було зроблено, вона взяла його під руку й, трохи похитуючись від задоволення, пішла з ним до Євгенія Валентиновича.

– О, баядерка!.. – наспівувала вона, наближаючись до дверей.

На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув Вовчикові обидві руки:

– А… я дуже радий! – сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лінгвістові.