Читать книгу Вальдшнепи - Микола Хвильовий - Страница 9

І він, очевидно, мав рацію. Інакше навіщо б служка зачиняла віконниці? Чи, може, Аґлая хоче затримати спеку? Так ні, цього не може бути! Вона, безперечно, шукає півтемряви. Треба бути рішучим і тільки.

В кімнаті темніє тією денною темнотою, коли, й заплющивши очі, відчуваєш ясний безхмарний день і згоріло-порожні вулиці заштатного городка. Крізь одну віконницю лізе вогняна лапа південного сонця й, полоснувши по вазах із трояндами, легко лягає на стіну.

Аґлая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очі.

– Дмитрій, іди-но ближче до мене, – сказала вона. – Ти хочеш абрикосової води?

– Дякую! – кинув Карамазов і зупинився біля дівчини.

– Не хочеш?.. Ну, тоді я сама вип’ю.

Вона підійшла до глечика й з ним сіла на своє попереднє місце. Ковтаючи невеличкими ковтками воду, вона говорила йому щось про Євгенія Валентиновича й раптом поцікавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього, й особливо її цікавлять факти, так би мовити, глибоко інтимного характеру. Ну, от, знову припустім: які ж нарешті в нього взаємовідношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що він не любить свою Ганну, але це ж був тільки жарт. Вона, звичайно, нічого не знає, а її дуже цікавить, як він ставиться до своєї дружини.

Доки Аґлая подавала запитання, так би мовити, «взагалі», Карамазов готовий був їй відповідати. Але коли вона фамільярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: він несподівано образився за дружину. Мовляв, чому це Аґлая не дає їй спокою? За кілька хвилин перед тим він не міг навіть припустити, що в нім прокинеться таке почуття. Але зараз воно навіть затривожило його. Звичайно, він уже не любить, він сьогодні навіть не навидить Ганну. Але з нею зв’язані такі гарні хвилини, що він не може не поважати її якоюсь своєрідною повагою. У всякому разі, він рішуче одмовляється згадувати сьогодні її ім’я в присутності Аґлаї, так принаймні диктують йому норми елементарної етики.

– Може, Ганни ми не будемо чіпати? – спитав Карамазов. – Невже тобі не обридло говорити про неї?

– Чому це? – дитинячими очима подивилась на нього Аґлая. – На мій погляд, вона все-таки цікава женщина.

– Я гадаю, що їй зовсім не місце в нашій розмові.

– В нашій розмові? От тобі й маєш! Чому це в нашій розмові?..

Аґлая зрушила праве плече й сказала:

– Ти переконаний в цьому?.. Ну, що ж, добре! Я її не буду чіпати.

Вона змовкла, мовчав і Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому місці, і тому утворилось таке вражіння, ніби хтось когось і якось образив. Дмитрію прийшла мисль, що Аґлая зрозуміла причину його небажання говорити про Ганну, і йому стало ніяково. Чому й справді не поінтимничати?

– Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? – спитав він.

Аґлая бистрим рухом розправила на колінах своє рожеве плаття, подивилась кудись убік, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рішучим і впертим голосом:

– Я це дуже хочу знати.

– Ну, так от: із дружиною я вже давно в натягнутих відносинах. Приблизно років три.

– Як розуміти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось інше треба мати на увазі?

– Бачиш, – сказав Карамазов, – мені важко з’ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, – не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.

Аґлая підвелася зі стільця, пішла до канапи й запалила папіроску.

– Ти хочеш сказати, – промовила вона, – що ти її ніколи не любив?

– Цього я не хочу говорити, бо це зовсім не так; я її сильно любив. Справа тут багато складніша. Тут… як би це сказати…

Він замовк і усміхнувся: йому й самому смішно стало, як важко вияснити цю родинну історію.

– Ну що ж далі? – засміялась Аґлая. – Як же далі, мій глупенький хлопчику?

Карамазова раптом знервувала її фамільярність, і він різко сказав: – Далі я одмовляюсь говорити.

– Який ти чудний, Дімі, – і Аґлая подивилась на нього сумними очима, – і яка ти, мій глупиш, усе таки нещасна людина… Так я зрозуміла тебе ще в нашу першу зустріч.

Дмитрій засміявся: йому страшенно подобається ця самовпевненість. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте, він на неї не ображається. Вона може говорити ще щось і в цьому ж дусі.

– Я, звичайно, можу говорити, – спокійно сказала Аґлая. – Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камінь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч правду казати, я в тобі нічого не бачу ні від коси, ні від каменя.

Остання її фраза гострим болем відгукнулася в його серці. Він нічого не має ні від коси, ні від каменя? Він – той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує, чи правду говорить? Карамазов розгубився і, як ображений хлопчисько, стояв перед Аґлаєю: – Що це значить?

– Це значить, – сказала Аґлая, – що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила – це раз. По-друге, цим мені хочеться сказати, що я тебе знаю не гірше, ніж ти сам себе знаєш.

– Що ж ти знаєш про мене? – майже з розпачем спитав Дмитрій і тут же відчув, що йому серце завмерло.

Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?

– На жаль, так, як сам ти себе вважав, – промовила вона.

Аґлая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей раз вона, очевидно, свідомо робила їх злими. Що її штовхнуло глузувати з нього? Жіноча помста за його обережне відношення до Ганни чи щось інше? В усякому разі вона на цей раз дала собі волю. Вона на цей раз наговорила йому стільки неприємного, скільки від неї він ще ніколи не чув.

– Ти, Дмитрій Карамазов, – говорила вона, – страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти ніколи не довіряєш своїм силам… Цієї нової характеристики ти від мене, мабуть, не сподівався почути? Правда? Ти, Дмитрій Карамазов, любиш згадувати відвагу й волю, і ти, безперечно, відважний і маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, великий боягуз і страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрій Карамазов, вклоняєшся перед культурою, і ти безперечно культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, страшенний невіглас. Словом, ти, Дмитрій Карамазов, недоносок тридцятих років… бо й самі ці роки історик схарактеризував тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?

Йому ображатися, звичайно, нічого, хоч – правду кажучи – характеристика така ж жорстока, як і несподівана. Але він усе таки не розуміє, навіщо вона? Чому це їй прийшло в голову саме сьогодні говорити йому такі «компліменти»? Він ніяк не може цього втямити.

– Ти не розумієш? – сказала Аґлая. – Шкода! А справа дуже проста. Милий мій, невже ти не розумієш? Невже ти не розумієш, що я маю бажання покинути гру в темну?

– Тепер не розумію, що ти хочеш сказати цією «грою в темну»? – промовив Карамазов і відчув, як йому знову повертається колишній настрій. Він бадьоро подивився на неї і навіть спитав її, чи не знає вона, що це з ним? Що це трапилось із ним за якусь секунду?

– Я знаю, мій милий – сказала Аґлая, помітивши зміну настрою у свого співбесідника. Але давай все-таки повернемось до твоїх фамільних справ. Скажемо так: коли ти зійшовся з Ганною? Ну, коротенько.

– Коли я зійшовся з Ганною?

Аґлая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрій зробив своє діло, й він несподівано навіть для самого себе почав. Він почав із того, що зустрічався він із своєю дружиною в обложенім місті, коли воно з тоскою дивилось на північ. Тоді стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардія відступала й, відступаючи, ледве стримувала переможця. Снились далекі дні минулого: й городовий на розі, й голий осінній парк, і якась музика в кіно – нудна й невесела. Він прийшов у чека. В той час там готувались до обіду. На підлозі валялись стоси папірців, ганчірок і білизни. Він зупинився біля дверей і дивився на баришень, що рились у барахлі, напихаючи ним свої саквояжі. Саме тоді до нього й підійшла Ганна (він потім узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притулилась до дверей. Тоді він вийняв із кобури бравнінґа й підійшов до однієї скрині, де вовтузились барахольщики. Він вистрелив одній баришні в карк. Того ж дня чека розстріляла ще кількох мародерів, і того ж дня Ганна зійшлася з Дмитрієм.

– Це і все? – сказала Аґлая, коли Карамазов зупинився. – Ти скінчив свою історію?

– Мабуть, усе! – кинув Дмитрій, знову відчувши якусь ніяковість («і справді, навіщо ця зайва одвертість?»).

– Коли все, то мені й цього досить… Я від тебе більше нічого не потребую.

– Ну, так як же: люблю я свою дружину, чи ні? – вимушено усміхнувся Карамазов.

– Про це ти почуєш за якісь два-три тижні, – цілком серйозно сказала Аґлая. – А поки що давай і справді перейдемо на іншу тему.

Вона взяла його голову й положила її на свої коліна. Карамазов здригнув: приїсний запах духів і троянд туманив йому мозок. Біла лапа південного сонця різала очі й денна кімнатна тиша викликала млость. Дмитрій майже несподівано для себе почав обережно гладити Аґлаїне коліно й, можливо тому, що вона ніяк не реагувала на це, він за кілька хвилин схопив в обійми її ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в її м’яке тіло.

– Що з тобою? – суворо сказала Аґлая і з силою відштовхнула його від себе. – Що з тобою, Дімі?

Карамазов підвівся. Він блукав розгубленими очима по стелі й здавалось, що він от-от кинеться на підлогу й заб’ється в припадку епілепсії.

– Що з тобою, Дмитрій? – промовила Аґлая вже ласкавим голосом. – Як ти зважився на такий вчинок?.. І до того з жінкою, що з нею, порівняно, так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала від тебе такої хоробрости!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведінки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?

– Пробач мені! – ледве промовив Карамазов. – Я це зовсім несподівано зробив.

Аґлая поправила своє рожеве плаття, підвелася з канапи й сказала:

– А що буде, як я розповім про це Ганні? Ну?

Дмитрій не відповів. Тоді Аґлая підійшла до нього і взяла його обличчя в свої руки:

– Ну, нічого, – сказала вона. – Я на тебе не ображаюсь. Більше того – скажу одверто – мені навіть приємно було, що ти вкусив мене. Я переконалась, що ти є такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?.. Я не ображаюсь!

Карамазову прийшла мисль, що дівчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, і справді не проти того, щоб він узяв її, але він, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись із такими цікавими жінками. Треба бути більш рішучим, впертим, і все буде гарно. Він узяв її руку й спитав:

– Ти дозволяєш мені говорити з тобою так, як я того хочу?

– Будь ласка! – кинула Аґлая, не одриваючи очей від його обличчя. – Що ти думаєш мені сказати?

Дмитрій підійшов до вікна. За вікном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвір’я, й над одною з ваз дзижчала муха. На ліву віконницю сів єгипетський голуб і протуркотів своє ласкаве «супруг».

– Ну, я тебе слухаю, – сказала Аґлая. – Як ти там хочеш говорити зі мною?

– Бачиш, – почав мамулувато Карамазов і почервонів. – Я страшенно хотів би мати… тебе.

Аґлая засвистіла. Боже мій, як їй не свистіти, коли Дмитрій такий без кінця наївний. Що значить «мати»? Чи не думає він, що вона так і кинеться йому в обійми? Ні, це зовсім не серйозно! І коли б хтось інший сказав так, вона б зуміла реагувати. Але йому вона радить тільки покинути свою «карамазовщину» й поважати себе і її.

– Ти зрозумів мене? – сказала вона, кінчаючи. – Ну, говори ж, Дімі?

Він нічого не відповів і мовчки дивився кудись у простір. Він почував себе дуже ніяково. Так пройшло кілька секунд. Але от раптом він зареготав сильним і цілком природним реготом.

– Знаєш, що, – промовив він. – Дозволь мені поцілувати твою голову.

Аґлая із зацікавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долоні його обличчя й промовила ласкавим, майже матернім голосом:

– Поцілувати мені голову?.. І цього не треба робити.

– Клянусь тобі, – раптом скрикнув Карамазов. – Клянусь тобі, що в мене й тіні не залишилось поганого почуття до тебе.

– Я дуже рада, – сказала Аґлая. – Я вірю. Dante avait bien raison de dire que l’Enfer est pavè de bonnes rèsolutions[13]. Але я дозволю тобі це зробити тільки тоді, коли трапиться те, про що я зараз думаю…

– А про що ти зараз думаєш?

– Дімі, не треба бути таким наївним, а то я зовсім розчаруюсь у тобі. Ти зараз дуже подібний до свого друга Вовчика.

Аґлая підійшла до глечика з абрикосовою водою і зробила з нього кілька ковтків. Якось химерно вона виглядала зараз, і Карамазов відчув у ній щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер прийшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо. Карамазов дивився в її очі, стежив за її рухами, і йому вважалось, що ці очі й ці рухи він бачив чи то уві сні, не то наяву. Але, коли це було наяву, то це було тисячу років тому. Йому навіть прийшла мисль, що він, Карамазов, жив у якійсь іншій плоті ще далеко до Данте, що його допіру згадала Аґлая.

– Чого це так довго нема наших від лікаря? – раптом сказала дівчина. – Як ти думаєш, Дімі?

– Очевидно, зуб виривають.

Карамазов вийняв портсигар і запалив нову папіросу. Повз вікна з криком пробігла дітвора й зникла за рогом. Знову затуркотів єгипетський голуб.

З дальнього дому відпочинку вдарили в дзвін: мабуть, скликали до другого сніданку. Біла лапа південного сонця полізла вище й поширилась.

У кімнаті стало ще душніш.

– Ну, Дмитрій, – сказала Аґлая, – ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм.

Карамазов узяв капелюха і мовчки пішов до дверей.

– Я гадаю, що ми зустрінемось увечері? – сказала йому вслід Аґлая.

Дмитрій повернувся. Вона стояла заложивши руки за голову й загадково дивилась на нього.

– Обов’язково! – сказав він і вийшов із кімнати.

«Щось почалось», раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього він хотів утекти од нудоти буднів нудної Ганни, – почалось щось тривожне і – тепер він певний – трагічне. Але не жах викликало воно в нім, а почуття якоїсь безумної радости, ніби він мусів на днях одкрити цілком нову й надзвичайно цікаву сторінку в своєму одноманітному житті.

Карамазов пішов до ріки. Йому хотілось зараз кинутись у воду й попливти проти течії чорт знає куди – такими сильними й рішучими рухами розсікаючи дзеркальну поверхню.