Читать книгу Агатангел - Наталка Сняданко - Страница 11

У радянський період культурно-мистецьке середовище Тигирина формувалося на базі професійно-технічного училища № 13, яке планують перейменувати на Академію гуманітарно-технічних наук і мистецтв, а також присвоїти їй статус національного вузу. Сюди вступають діти з найкращих родин. Завдяки людям, що сформували це середовище, в історії українського мистецтва з’явився термін «тигиринський феномен», який позначає велике скупчення в один час і на одній території видатних філософів, митців, культурних та політичних діячів. Чому стільки яскравих особистостей народилися саме в Тигирині і саме у 60—70-х рр. минулого століття, невідомо. Можливо, що і несуттєво. Ще більш дивним виглядає те, що всі вони починали свою діяльність саме в училищі, первісно призначеному для підготовки столярів, фрезерувальників та механіків. Хоча мій батько, наприклад, зовсім не вважає цей факт дивним і визначає як причину цього свідомий опір системі існуючих освітніх установ. Тигиринці прагнули довести, що можуть запропонувати вищу якість освіти, ніж будь-який авторитетний вуз країни. І це, на думку мого батька, вдалося.

Із ним багато хто не погоджується, вважаючи факт виникнення тигиринського феномена містичним, магічним, знаковим, але в жодному разі не раціонально обумовленим. Суперечка між прихильниками раціонального та ірраціонального походження цього явища точиться в колах тигиринських інтелектуалів давно. Хоча всі погоджуються, що важливим є насамперед сам факт скупчення такої великої кількості непересічних особистостей у нашому місті. Зараз в інтелігентних сім’ях уже стало традицією віддавати своїх дітей до ПТУ № 13 для того, щоб вони могли зав’язати корисні контакти і сформуватися як особистості. У цьому навчальному закладі майже не залишилося предметів, які безпосередньо стосуються спеціальностей столяра, фрезерувальника та механіка, а ті, які ще залишилися, ніхто не сприймає серйозно. Нещодавно ці предмети хотіли зовсім усунути з програми, але це чомусь виявилося неможливим. Технічний профіль навчального закладу змушені будуть залишити навіть після перейменування, тому його зробили теоретичним. На відділенні столярів-теоретиків переважно вчаться ті, кому забракло місць на решті факультетів (їх є три: загальна культурологія, порівняльна культурологія і просто культурологія). Багато хто порівнює тигиринський феномен із мулярським братством, а одним із основних доказів цієї гіпотези вважається те, що у багатьох видатних сучасних філософів, письменників, музикознавців нашої країни у дипломах написано «Столяр-теоретик першої категорії». Ще дехто вважає цю схожість із масонами негативною. Як на мене, і перше, і друге твердження безпідставні. Але я не можу виступати безстороннім коментатором у цьому питанні, бо мій батько, Галичанко Дзвеніслав Йосипович, – директор професійно-технічного училища № 13, автор відомої філософської праці з питань галицького сепаратизму «Дегуманізація ортодоксії», засновник і видавець науково-філософського альманаху «Грицева шкільна наука».

Я також закінчила професійно-технічне училище № 13 за спеціальністю «столяр-теоретик». Батько категорично проти протекції, тому я вступала до училища на загальних підставах, набрала при вступі меншу кількість балів, ніж це було потрібно для котрогось із основних факультетів, і потрапила до столярів-теоретиків. Точніше, «теоретичок», бо в моєму дипломі стоїть форма жіночого роду, на відміну від дипломів решти випускниць училища і всупереч чинному правопису. Прогресивні погляди батьків зробили своє, і я таки добилася, як написали би в альманасі «Грицева шкільна наука», ґендерної справедливості. Але це не дуже допомагає мені в житті, бо коли я подаю своє резюме на котрусь із західних стипендій у галузі гуманістики, такий диплом викликає радше подив, ніж повагу. За кордоном інформація про тигиринський феномен, а разом з тим і про специфіку ПТУ № 13, ще недостатньо поширена. Тому останнім часом я вказую в автобіографії лише закінчену згодом журналістику в Львівському університеті, на той час ще не національному. Та, правду кажучи, університет дав мені набагато менше, ніж домашнє середовище і навчання у ПТУ № 13.

Зараз я заочно навчаюся в аспірантурі, досліджую тематику «Провінція географічна – не провінція духовна», і у своїй роботі планую показати явище тигиринського феномена з погляду його непровінційності та абсолютної винятковості. Ясна річ, при цьому я застосовую інтердисциплінарні методи дослідження, інтерпретуючи історію за допомогою методології, яку використовують у культурології, психології і навіть медицині.

Щоправда, відтоді, як я працюю у КРІСі-2, мені довелося перервати роботу над дисертацією, бо, по-перше, не вистачає на це часу. А по-друге, праця над темою наштовхнула мене на нові її аспекти, яких я раніше не помічала і які вносять принципові зміни у попередню концепцію.

Наприклад, саме поняття провінційності. Для мого батька, як і для всього середовища тигиринської інтелігенції та читачів КРІСа-2, це поняття є очевидним і не потребує жодних дефініцій. Вони завжди знають, що саме є провінційним, а що таким не є.

Якщо б когось із представників цього середовища попросили скласти список речей і явищ, які він або вона вважає провінційними, туди напевно потрапило б наступне:

1) православне віросповідання;

2) погане володіння українською мовою;

3) добре володіння російською мовою;

4) сумніви у майбутній перемозі ідеї галицького сепаратизму;

5) відсутність чіткої політичної позиції;

6) намагання за будь-яку ціну переїхати жити до столиці або хоча б до Львова;

7) надмірне наслідування всього, що походить зі столиці або хоча б зі Львова;

8) незнання національних обрядів і застільних пісень;

9) незнання історії власного міста;

10) незнання національної історії.

Напевно, таких ознак можна знайти й більше, але вищеназвані абсолютно точно потраплять до категорії провінційних з погляду кожного свідомого тигиринця. З іншого боку, всі перелічені явища чи принаймні більшість із них виглядають абсолютно непровінційно в очах представників інших середовищ. Наприклад, київських та львівських російськомовних, частини деяких київських україномовних і абсолютно всіх донецьких, полтавських, одеських та херсонських. Таким чином, поняття провінційності з категорії постійної і чітко визначеної перетворюється на змінну величину, залежну від середовища, у якому це поняття вживається. Хоча цю тезу й заперечують усі, хто дотримується радикальних поглядів у питанні галицького сепаратизму, тобто як його гарячі прихильники, так і не менш переконані противники. Але в цьому немає нічого дивного, адже будь-яка радикальність веде до спрощення.

По-друге, поняття духовної провінції. Для представників середовища тигиринського феномена тут знову ж таки немає нічого складного. Кожного, хто не поділяє поглядів теоретиків галицького сепаратизму, або ж поділяє їх не надто переконано, можна вважати людиною з провінційною свідомістю. Але, як на мене, це визначення потребує уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(нє)? Представники ТРУБЗ(нє) вважають їх провінціалами, ігноруючи той факт, що позиції обидвох партій майже ідентичні.

По-третє, чи потрібно зайвий раз уже в назві роботи підкреслювати, що Тигирин – це географічна провінція? Адже це може викликати незадоволення найбільш радикальної частини тигиринських патріотів, які не захочуть асоціювати себе з жодною провінцією, навіть якщо це слово вжити у позитивному сенсі.

Можливо, я надто близько підійшла до предмета дослідження, потрібно було залишатися на безпечній відстані закордонних бібліотек, звідки все виглядало чітким і однозначним? А може, взагалі жодна ідея не видається мені вартою довіри настільки, щоб цілком себе з нею ідентифікувати?

Навіть не знаю, в чому конкретно полягає те, що мене зупиняє. Можливо, я просто глибше вникла у матеріал, і деякі раніше очевидні факти зараз перестали для мене бути настільки очевидними, а деякі раніше прийнятні спрощення почали здаватися надто примітивними. Можливо, я усвідомила величезний розрив, який полягає між теорією якоїсь політичної ідеї та її практичним втіленням. А також те, що надто неупереджений підхід до теорії на даному етапі може серйозно зашкодити практиці. Або ж побачила, що будь-яке намагання описати те чи інше явище неминуче веде до спрощення, тому немає сенсу навіть намагатися описати щось об’єктивно чи принаймні адекватно.

Якщо раніше я бачила тільки позитивні моменти явища під назвою «тигиринський феномен», то тепер усвідомлюю, що жодне явище не може складатися лише з позитивних моментів, але чи це дає мені право критикувати те, що не критикують значно авторитетніші дослідники? І чи критика не зашкодить популяризації тигиринського феномена? Бо якщо зашкодить, то це вже не надто патріотично.

Інший шлях полягає в тому, щоб розглянути дискусійні моменти. Але тоді я ризикую, по-перше, виглядати надто зухвалою у своїй критиці поважних теоретиків ідеї, по-друге, така робота не додасть середовищу тигиринського феномена нових прихильників. Адже якщо навіть серед представників середовища немає єдності, це навряд чи виглядатиме переконливо для людей ззовні.

Хоча, здається, я трохи спрощую, і справа не обмежується лише цим майже марксистським конфліктом між громадським і особистим. Раніше я ніколи не ставила перед собою питання, чи розділяю політичні погляди свого батька та представників тигиринського феномена. Я виросла і жила в цьому, тому давно перестала оцінювати й аналізувати. Я жила з переконанням, що все уже оцінено і проаналізовано до мене, і така некритичність, ясна річ, робить мені мало честі. Як сказав би про це наш шкільний учитель геометрії: не варто плутати аксіому з теоремою, тобто приймати на віру те, що потребує доведення, і навпаки.

Тому наразі я добре усвідомлюю, як не повинна виглядати моя дисертація. Але ще не знаю, як вона повинна виглядати. Хоча можливо, що все виглядає значно простіше, і всі мої песимістичні розмірковування пояснюються лише сезонною депресією, передменструальним синдромом чи взагалі «раннім клімаксом», як діагностує такі речі усім, кому за двадцять, одна моя знайома.