Читать книгу Скарби Примарних островів. Карта і Компас - Наталія Дев’ятко - Страница 3

– Кого я пропоную? – Марен роздивлялася залу таверни, зіщулившись, коли сонячний промінь упав на край її плаща. – А хоча б її…

Ярош прослідкував за поглядом нелюдськи глибоких очей. Низенька дівчина збирала брудний посуд. Чорне волосся красуні заховане під хустиною, тільки одне пасмо вибилося, мов змія, звиваючись по щоці.

– Її? – недовірливо перепитав пірат, придивившись до дівчини пильніше. – Хоча вона більше схожа на королеву, ніж на служницю. Але щось темне в ній є…

– Не більше, ніж у мені. Поклич дівчину.

– Гей! Принеси-но нам… – Ярош зиркнув на Марен, що посміхалась. – Води. Холодної.

Дівчина зашарілась і зникла за стійкою.

– У тебе закохалися, – підмітила співбесідниця.

– Не думаю. Як закохалася, то у свободу. Чи багато вона бачила у цьому містечку?

– У неї є наречений.

– Тоді впевнений, що небагато, а ще менше побачить.

Невдовзі дівчина з’явилася із глеком, наповненим джерельною водою. Розлила по чистих кухлях.

Ярош випив до дна, хоча від холоду зводило зуби. Марен лише надпила.

– Щось іще, пане? – несміливо запитала служниця.

– А якщо у мене більше немає грошей? – питанням на питання відповів він.

Дівчина похнюпилась, та йти не збиралась.

– Чому не йдеш?

Щоки дівчини знову зчервонив рум’янець, вона хотіла щось сказати, але подих перехопило.

– Поворожити тобі? – Марен посміхалась чорнявій красуні, а в кухлі вже не відбивалася стеля, поступившись місцем зіркам.

– Так само, як і мені? Не треба! – швидко втрутився Ярош, закривши долонею воду: під тінню зірки розтанули.

– Ворожити гріх… – мова повернулася до дівчини, яка вражено дивилася на дивних відвідувачів.

Марен скоса глянула на пірата й тихо промовила:

– А я і без ворожби тобі скажу, – погляд темних очей полонив дівчину. – Точніше, запитаю: ти батька любиш?

– До чого тут її батько? – здивувався Ярош, помітивши, як зблідло дівча.

– Її батько чаклун. То любиш, Тайро?

– Ні, – прошепотіла Тайра, у неї в голові запаморочилось, і дівчина мимоволі сіла на коліна до пірата.

– А хлопця свого кохаєш?

– Н-н-не знаю… Н-н-не кохаю, – Тайра поривалася встати, та не могла, темні очі давньої позбавляли її волі втекти.

– А море любиш?

– Море… люблю.

– І прийдеш до моря?

– Так.

Темний погляд давньої згас, чари розвіялись. Тайра підхопилась, але не збиралася втікати. Пірат і Марен ледь не розреготалися, бачачи її страх, що боровся зі сміливим бажанням.

– А якщо я не прийду?

– Після весілля твій чоловік захоче забрати тебе подалі від батька, а той не дозволить, і через це накладе на зятя прокляття, що відбере здоров’я і щастя. Але ж ти не любиш їх обох, правда ж?

– Не люблю, – вона посумнішала, приховуючи за печаллю радість.

– То й гаразд, – Марен нахилилася і підняла з підлоги якусь металеву коробочку. – Ти загубила. Знову твій батько чаклувати надумав. Глянь, капітане, не уявляєш, скільки негараздів прикличе ця річ до того, хто її привласнить.

– Капітан?! – захоплено вигукнула дівчина.

– А що, не схожий, красуне? – він осміхнувся.

– Ви піратський капітан, – Тайра вже навіть не дивувалася. – А на вашому кораблі є жінки? Жінка на кораблі не до добра…

– Є жінки. Жінки теж капітанами бувають. Я не з одною такою знайомий.

– Потім поговорите. Ходімо, Яроше. Тут нам більше нічого робити.

Марен кинула залізну коробочку в кухоль, що стояв на столі. Хлюпнувши, коробочка потонула. Коли дочка чаклуна митиме посуд, знайде вона замість зачарованої речі золоту монету із зображенням Східної бухти.

Містечко поволі прокидалося. На вулицях ще не було людно, та на площі зібрався натовп. Страту зазвичай призначають до світання, але сьогодні кати чомусь забарилися.

Судили чотирьох. Очі хлопця потьмарені болем, він був поранений. Поряд із ним на колінах стояв немолодий русявий чоловік, роздягнений до пояса, на його спині вигиналося гіллям витатуйоване дерево. І дві коротко стрижені жінки, схожі між собою. Руки обох зв’язані, а одяг їхній майже однаковий – чорний, шкіряний. Погляди сестер спорожніли від зневіри.

Судив злочинців темно-русий чоловік, вбраний як міністр. Але звідки взятись такій поважній людині у маленькому містечку? Та цей високий чоловік, якому лише трохи за сорок, справді був імперським міністром, звали його Феофаном. Звинувачення в заборонених чарах падали у тиші.

Феофан розміреним кроком ішов нашвидку збудованим помостом, зупиняючись перед кожним засудженим, неначе відпускаючи їм гріхи чаклунських вмінь. Синя мантія вже не надавала йому подоби владного міністра, більше роблячи схожим на ченця. І тільки багатопроменева рубінова зірка на золотому ланцюжку виказувала, якою владою він наділений насправді.

Ярош не бажав дивитися на страту засуджених, бо заклятий птах із бурштиновими очима віщував йому долю, не кращу, ніж у цих нещасних. Погляд пірата линув натовпом спантеличених людей і зупинився на блідій Ітані. Побачивши капітана, вона відвернулася, ховаючи сльози. Світло-русяве волосся ворожки сплуталося, повіки все ще яскравих зелених очей набрякли, бо останок ночі вона гірко проплакала.

Міністр залишив площу, з ним пішли майже всі солдати. І роззяви розходились: нікому нема діла до мертвих. Або до тих, кого зоставили помирати.

Хоча, певно, не всім…

Ярош пішов до помосту, тримаючи руку на зброї, піднявся сходами. Та двоє солдатів, що залишилися, не завадили пірату. Не змовляючись, Ітана і Марен теж опинилися поряд.

– Ще жива, – Ярош поспішив розв’язати одну з сестер.

– Чому нема крові? – здавалося, Ітану зараз знудить.

– Вмирати від отрути важче, ніж стекти кров’ю. Так чинять з усіма, хто виступає проти Імператора, – Марен дмухнула на вії жінки, і вони затріпотіли. – Не йди тою дорогою, Кіш, зарано тобі, – і до Яроша: – Я можу втримати її на кордоні, але як готувати протиотруту, навіть мені не відомо.

– Моя подруга знає, – Ітана трохи прийшла до тями. – Зорін. Вона багато чого вміє, і ніхто не знає, звідки вона родом. Її немовлям знайшли в колисці, що море серед прибережних каменів лишило. Зорін живе тут недалеко, ходімо!

Ітана ніби не усвідомлювала, що відкриває чужу таємницю незнайомцям.

Виявилось, що Кіш навіть може йти. Але тільки спираючись на пірата і ворожку. Так вони зійшли на землю. Солдати в сірій формі не зрушили з місця.

– Чому вони не зупинять нас? – подиву Яроша не було меж.

– Їм все одно. Вони виконали наказ, та й засуджених ніхто не в змозі порятувати. Ці солдати з міста, де панують порожнеча і байдужість. І незабаром всі міста будуть такими, – Марен озирнулась, презирливо глянувши на солдатів. – Тих, у кого немає душі, навіть я без дозволу не владна забрати. Я можу обривати життя. Але їхнє існування належить не мені.

Залишаючи площу, вони не бачили хлопця, що обіймав товстелезну книгу. Він не пішов разом із городянами, тому і помітив, на яку вулицю завернули незвичайні люди і в які двері постукали.

Дім Зорін із середини був зовсім не схожий на звичайне житло. Мовби жінка все життя мешкала в іншій країні і раптом вирішила переїхати. Прості меблі, та зовсім нетутешнього стилю, яких не побачиш на Елігерському узбережжі. Й усюди трави, де тільки можна їх притулити: живі у горщиках і сухі, любовно розкладені на столі і полицях, підвішені до балок. А на підлозі – пісок, до якого кортить торкнутися босими ногами.

Відкривши перед Ітаною двері своєї домівки, темноволоса, та й сама неначе овіяна темрявою, господиня відступила до чоловіка, що стояв за нею. Білявий обійняв жінку, захищаючи її.

Упіймавши прозорий погляд його сірих очей, Ярош одразу зрозумів, що людської крові в ньому тільки наполовину. Половина належить Морю. Скільки ж ще зустрічей із незвичайними людьми подарує йому це невеличке містечко?..

– Здраствуй, Зорін, – привіталася Ітана. – Потрібна твоя допомога.

Пірат і Марен посадили Кіш на низьку лаву.

Зорін, нічого не запитуючи, прибрала руку свого захисника і присіла біля засудженої. Провела по її вустах, понюхала пальці.

– У них усіх та сама отрута. Але якщо хтось дізнається…

Не підіймаючись, чужоземка обернулася до Ітани. Смугле обличчя було наче виточене з обвітреної скелі, ніби вона сама була тою скелею і тим вітром своєї далекої батьківщини.

– Ніхто не дізнається, – через силу зітхнувши, пообіцяла Ітана. – Ми попливемо… шукати скарби.

Зорін рвучко підвелася, мовби ці слова для неї вартували клятви.

– Тоді гаразд. Та обіцяй виконати моє бажання, – Зорін шукала потрібні їй трави серед в’язок, підвішених до стелі.

– І яким буде твоє бажання? – запитав Ярош, киваючи Ітані, що з благанням подивилася на нього.

– Поїхати з цього міста.

– Поїдеш, – пообіцяв капітан.

Білявий чоловік мовчки підійшов до Зорін, допоміг дістати пучок трави, на який вона вказала.

– Нас двоє, – спокійно додала господиня.

– Добре, – погодився пірат, якого зацікавили обоє: надто небуденно світилися їхні очі, але не їй одній ставити умови. – Якщо він скаже, на кого обертається у хвилях.

Чоловік уперше прямо подивився на тих, котрі непрошеними гостями завітали до їхнього будинку.

– У хвилях я обертаюся на дельфіна.

Відвар допоміг, і Кіш заснула. Ітана теж спала. Навіть Ярош задрімав, схиливши чоло на схрещені руки: аромати не засохлих трав п’янили. Господиня, Марен і товариш Зорін, прозваний Дельфіном, бо ім’я своє він так і не відкрив, тихо розмовляли, коли раптом за вікном почувся крик.

Зорін підбігла до вікна, смикнула грубу завісу.

Неподалік на вулиці билися. Руда жінка, вбрана у гарний одяг чоловічого крою, відбивалася від двох нападників. Вона відмінно володіла зброєю, але нападники не поступалися їй силою та вмінням. Та ось їхні очі… Їхні очі були порожні і мертві, якими стають лише від пережитих страждань, – біль розплавленим залізом випік серця цих двох. Рудій не перемогти, присмерки вип’ють світло з її насмішкуватих карих очей, а золото волосся зотліє.

І не треба бути родом із давнього народу, щоб це відчути. Тільки хто ця жінка, що за нею послали таких убивць?..

Марен відчинила двері.

– Не смійте йти за мною. Тільки чоловіки.

Ярош і Дельфін уже стояли з оголеними шаблями.

Та зчервонити леза кров’ю їм сьогодні не довелося. З сутінків плигнула величезна чорна кішка і звалила одного з нападників. Інший скористався несподіванкою й обманним випадом вибив зброю з рук рудої, замахнувся для останнього удару. Жінка хитнулась, прагнучи ухилитися від смертоносного леза, втратила рівновагу і теж опинилася на землі.

– Досить! – від наказу давньої, підкріпленого безмовним закляттям, лиховісно хитнулося повітря, меч нападника переламався.

– З вами все гаразд, пані? – Дельфін допоміг рудій підвестися.

– Я королева – і не стерплю панібратства! – обурилась жінка, але допомогу прийняла.

– Може, й королева. Та не тут, – холодно відмітив Ярош: зверхня королева йому не сподобалась.

– Королева скрізь королева! А я Герда – правителька Аталя, – пригладжуючи пишну руду гриву, проголосила владарка далекої країни.

– Як ми вчинимо з ними, Марен? – Ярош підняв уламок леза й зацікавлено глянув на візерунчасте гравіювання, ніяк не подаючи виду, що він про все це думає.

– Варто їх відпустити, особисто нам вони нічого поганого не зробили, – погляд Марен плавно перетік від вкрай невдоволеної Герди до дещо спантеличеного Дельфіна, замисленого Яроша і незворушних чужинців, які стояли поруч. – Досить на сьогодні кровопролиття. Забагато від минулої ночі пішло з життя тих, кому ще жити і жити…

Великодушні слова, та за ними холод чарів, які плете давня, і темні очі нині крижані і безжалісні.

– Хай ідуть, якщо вони не розкажуть…

Та Марен обірвала Дельфіна.

– Вони не розкажуть, це я можу гарантувати. Забирайтеся, поки ми не передумали. Ваша здобич тепер недосяжна, і ви це розумієте.

Давня дочекалася, коли двоє чоловіків, підтримуючи один одного, бо обоє були поранені, зникнуть за рогом, і попрямувала до будинку.

Пантера підійшла до Яроша, тернулася об його ногу.

– Твоя захисниця?

Очі королеви зблиснули зневагою, вона поморщилась: на кисть руки стікала тоненька вервечка крові – її величність зачепили у сутичці.

– Мою пантеру Жахом Ночі називають, пірате!

– Жахом? Справді? – піратський капітан погладив пантеру так лагідно, що зверхність на мить злетіла з Герди, королева невдоволено пирхнула.

Великі золотаві очі пантери ясніли морем.

– Мені подобається твоя подружка. Продай її мені.

– Не продам. Відвезеш мене до Олександра, тоді я тобі свою пантеру подарую, – солодко пообіцяла королева.

Жах Ночі рикнула, вдаривши кігтями по землі. Королева налякано відступила.

– Хто такий Олександр?

– Ти не знаєш Олександра, пірате? Він король, правитель земель Аталя і мій чоловік, – здивувалася Герда, та пиха одразу взяла гору: – Без мого дозволу Жах Ночі мене не покине. І не мрій, що зманиш її!

– А вона розумниця, Соколе. Якщо так далі піде, у твоїй команді буде більше жінок, ніж чоловіків, – Марен не поспішала увійти, чекаючи інших. – Заходьте всередину, вечоріє, шум міг почути якийсь патруль.

Герда поквапилась сховатися у гостинному будинку, за нею увійшов Дельфін, а Ярош затримався.

– Якщо не бреше, вона – королева Аталя, а ця земля по інший бік моря, – дивлячись давній у вічі, мовив Ярош. – У тих двох імперська зброя, та самі вони не імперські солдати, однак відбиток злої волі столиці Імперії на них відчувається. Минулої ночі я зустрів чотирьох давніх, хоча вас майже не лишилось у цьому світі. Я бачив зірку, зняту з неба, й молодого чаклуна, втілене закляття, що тривалий час живе саме по собі, а минулу ніч пронизали такі могутні чари, що їхнє відлуння дзвенить і досі. Що тут відбувається? Скажи мені, Марен.

Давня відвела очі, замислено зітхнула.

– Я розповім тобі, Яроше Соколе. Але не зараз… Коли ми вийдемо в море і воно зможе всіх нас захистити. Можеш не вірити мені, але ти знаєш, що було б нині, якби я не казала тобі правду.

– Домовились, – відчувалося, що насправді піратський капітан не має вибору. – Я пам’ятаю, за яких обставин ми зустрілися вперше, і тому – так, я розумію, що на тому помості мої б муки не скінчились. Тільки я ніяк не втямлю, нащо ти це робиш.

– Просто прийми мою допомогу, якщо зможеш, піратський капітане.

– Я вже її прийняв, – осміхнувся Ярош. – У команді мого корабля ще не було давніх.

Він увійшов до будинку. Марен переступила поріг останньою, та перш ніж зачинити двері, вона намалювала на дереві захисний знак, чиє примарне світло дуже швидко поглинули присмерки.

…Ярош Сокіл ішов містом. Світило полуденне сонце, та воно згасало, взяте в полон тьмяними хмарами. Такі хмари несуть у череві не життєдайну воду, а загибель. Ярош розумів, що треба будь-що сховатися від цього дощу, бо інакше він теж безславно згине. Тільки де схоронитися від такої зливи?..

Сліпуче спалахнуло вгорі, та за блискавкою не прийшов гуркіт грому. Повітря змінювалося, напитуючись відлунь лиховісних заклять. Від страху здавило нутрощі, скрутило їх у клубок.

На вулиці виходили налякані люди, перемовлялися між собою. Вони не розуміли, але відчували, що коїться щось жахливе. А тоді беззвучно спалахнуло знову, наче блискавиці кинули мерехтливу сітку на місто, спіймали його у нерозривні сяючі тенета.

Ярош не витримав, піддався страху і побіг. Тільки був він не Ярошем Соколом, капітаном піратського корабля, а маленьким хлопчиком, якого втішити могла тільки рідна людина.

Упали перші краплі, й мешканців міста охопила паніка: вони бігли світ за очі, та ні для кого не було порятунку того лихого дня, що обернувся мороком прадавнього закляття.

Хлопчик тікав від чорного дощу, що важкими краплями барабанив по місту. Дощ спалював усе живе, чого торкався, а на кам’яних стінах колись щасливих осель залишав темні масні патьоки. Хтось падав одразу, дехто продовжував бігти, мовби не помічаючи, що з ним відбувається під дією чарів: попелом відлітало волосся, одяг, шкіра, тіло…

Закляття впливало на кожного по-своєму, та воно мучило й убивало – кого безмовно, а кого катувало, змушуючи кричати і корчитись на бруківці, дряпаючи себе, неначе це могло втихомирити біль.

Та гіршим за крики були ридання під зачиненими дверима. Люди прохали близьких і сусідів, яким пощастило сховатися від заклятого дощу, впустити їх у будинки, але порятовані були глухими до сліз і благань тих, кого ще вчора поважали і любили. Жахіття близької загибелі перекреслило вірність, кохання, захоплення і родинний затишок – перекреслило все добре, що було на тій землі.

Сірий морок закляття, чорний дощ і червона кров… Три кольори, які лишилися у світі того дня. Кров червона, і безумство того ж кольору… Коли до чорної зливи домісилася кров, ті, хто ще тримався під натиском закляття, здалися. Вони кидалися на співвітчизників – хтось, опанований безумством жорстокості, а хтось, щоб позбавити від страждань своїх близьких. Вони мстилися за байдужість і рятували від безумства, яке торкнулося їх самих чорними краплями заклятого дощу.

Горде і вільне місто вмирало, втрачаючи своїх громадян один за одним, і нікому було його захистити. Зраджене місто захлиналось у мороці і болю. А коли земля напилася вдосталь, між каменями бруківки виткнувся перший паросток пшениці, червоної, як пролита невинна кров.

У проклятому чужою волею місті виростали червоні квіти – проліски й орхідеї, троянди і ромашки… Кров засівала вулиці житом і пшеницею смертного врожаю, а по стовбурах і гілках дерев повзли багряні пагони кривавого плюща, стелилися килимами соковиті червоні трави. Там, де гинуло людське життя, народжувалось інше, страхітливе і смертоносне для всього живого.

Захеканий хлопчина добіг до свого будинку, зазирнув у прочинені двері. Темно, порожньо…

– Мамо! Мамо! Де ти, мамо? – голосив хлопчина, оббігаючи будинок.

На подвір’ї квітли яскраво-червоні ружі, яких ще вранці тут не було. Земля рясно посипана попелом.

Хлопчина сторопів, серце гупало болем, намагаючись пробити собою грудну клітину.

Праворуч від дитини ворухнулася тінь, набуваючи обрисів вродливої жінки у довгій полотняній сукні.

– Ходи до мене, синку, – лагідно покликала вона. – Попіклуємося разом про наш новий квітник.

Вона ступила крок до хлопчика, але той налякано відсахнувся від тіні, що обернулася на його матір.

– Ні! Ти не мама! Ти не моя… мама!

Хлопчина утік назад, на вулицю, але там уже теж лиховісним червоним вогнем мерехтіли живі квіти передчасно обірваних життів. Квіти вабили торкнутися їх, сотнями голосів благали припинити їхні страждання, розділити їхній біль…

Червоні квіти і тіні тих, хто так і не переступив межу смерті, щоб колись народитися знову чи стати частиною світу, як казали хлопчику вчителі у школі. Червоні квіти, тіні і морок прадавнього закляття… Нетривала злива облишала прокляте місто, випалюючи своєю не повністю розтраченою силою всю долину.

І більше не буде друзів, з якими можна гратися, не буде вимогливих вчителів, що так багато знають, не буде мами…

Хлопчик упав на коліна і розплакався. Тінь матері нахилилася до нього, ніжно торкнулася щоки, стерла сльози.

– Синку, ти такий самотній. Я так мало бачила тебе останнім часом, коли ти пішов вчитися. І нащо тобі вчитися, якщо ми можемо бути разом вічно? Чому тебе можуть навчити такому, що би не знала твоя рідна матір? Ходи до мене, дозволь, я тебе обніму…

Все ще не стримуючи задушені ридання, хлопчина повис на шиї тої, що була така схожа на його маму, і тінь несміливо обійняла його, притулила до себе.

Вона вже не відпустить його, не дозволить знову відчути самотність, і те, що він пережив чорний дощ, ще нічого не значить. Попіл до попелу, а на крові виростають такі духмяні вогнисті квіти…

Ярош стояв посеред темної вулиці, де під будинками розрослися розкішні червоні ромашки.

– Зірви нас… Зірви нас… – лагідно шепотіли ромашки, хиталися у такт своїм словам. – Дізнайся, чи любить тебе хтось?.. Чи жде тебе кохана?.. Запитай не в зірок, запитай у нас про свою долю…

Піратський капітан і хотів би позбутися цього страхіття, та не знав, куди йти. Він заблукав у проклятому місті, де владарювали морок вночі і сутінь удень. Удруге не знаходив звідси шлях.

– Яроше, – тихо покликав чоловічий голос.

Піратський капітан озирнувся.

До нього йшов чоловік у синій формі листоноші зі шкіряною сумкою, перекинутою через плече. Він був середнього зросту, темне каштанове волосся рідкими хвилями спадало на плечі. Не тінь, та хіба зрозумієш напевно у густих присмерках?..

– Піратський капітан Ярош Сокіл? – запитав незнайомець.

– Так. Чого тобі? – насторожився пірат.

– Вам лист, капітане, – листоноша простягав йому синій конверт.

– Давай сюди, – Ярош висмикнув конверт з його руки, відкрив.

Але всередині аркуш виявився чистим.

– Тут нічого нема!

– Ви напишете тут усе, що захочете переказати своїм друзям, – ці слова чоловік проказав дуже спокійно, бач, не вперше. – Я передам лист тим, хто залишився в земному світі.

– Але ж… я живий, – Ярош роззирнувся: жахливе місто зникло, вони стояли посеред безмежного простору, що навіть виднокраю не мав.

Листоноша кивнув на знак підтвердження, аркуш у руках Яроша танув туманом.

– Якщо я живий, чому ти прийшов до мене з таким словом?

– Візьми мене з собою, – проказавши це, тінь незнайомця відступила. – Я сам знайду тебе, піратський капітане.

По сірих куп’ях, мов по хмаринках, ішла Марен.

– Ходімо назад, – без почуттів сказала вона, – на площу, повз червоні стіни, повз палац, повз безмовну варту.

– Не вір їй, – тихо попередив листоноша.

– Ходімо, – Марен простягнула руку.

Але в очах у давньої не було темної глибини!

Ярош відсахнувся.

– Назви моє Ім’я, і я піду з тобою!

– Ти і без Імені підеш зі мною, людино, – прошипіла вона, змінюючись…

– Яроше, прокинься! – Ітана трусила його за плечі. – Прокинься! Прокинься!

Вдихнувши так глибоко, наче щойно не дихав, Ярош вирвався з павутиння моторошних сновидінь.

– Чому він такий блідий? – поряд із Зорін та Ітаною стояв Дельфін.

Ворожка сіла на лаву, затуливши обличчя, вона злякалася, побачивши відбиток страхітливого сну, в полоні якого так довго пробув піратський капітан.

– Ще ніч? – запитав пірат, йому нестерпно хотілося вмитися, щоб змити з себе бруд сну, такого схожого на спогади.

– Вже ніч, – відповіла Зорін. – Ти проспав увесь день. Твоя подруга… Марен заборонила тебе будити.

– То день згаяли. Ми нікого не знайшли, – тепер, коли сновидіння відступило, прийшов жаль за втраченим часом.

– Ми знайшли, – похвалився Дельфін. – Знайомся, капітане!

Він відступив. Біля каміна сидів міцно збитий чолов’яга, схожий на ведмедя, та їв, ні на кого не звертаючи уваги.

– І знову не зовсім людина, – посміхнувся пірат.

– Берном назвався. Його Ітана у місті зустріла, – Зорін теж з усмішкою подивилася на чоловіка-ведмедя. – Берн вправний стрілець. Я бачила, як він у підкинуту монету поцілив. Із врятованою вами від страти Кіш усе гаразд буде.

– Звідки знаєш? – недовірливо запитав Ярош.

– Карти Ітани знають.

Двері прочинилися. Повернулися Герда з пантерою і Марен. Побачивши, що Ярош дивиться на неї з недовірою, давня усміхнулась.

– Отямився нарешті, Соколе, – сказала вона. – Білим пір’ячком палець не колов, га?

– Це були не мої спогади. Не всі мої спогади, – Ярош підвівся, вирішивши трохи прогулятися, бо опинитися на свіжому повітрі здавалося зараз навіть важливішим за вечерю.

– Не всі, але земля пам’ятає. Пам’ятають живі і пам’ятають мертві, а ти був там не так давно, – без жалю розсміялася Марен.

– І ти теж кожної миті пам’ятаєш про зроблене, правда? – з викликом спитав Ярош, сміливо дивлячись на давню. – Як пам’ятаю я сам, як безжально вчинили з тим містом. Чи не тому мені все це наснилося?

Посмішка Марен стала ще холоднішою, та вона нічого не відповіла.

Піратський капітан вийшов у ніч. На поруччі балкону одного з будинків сидів білий птах. У бурштинових очах причаївся вогнистий морок, та оперення вже не було таким розкішним – закляття доживало свої останні години.

– Віддай карту!.. Віддай карту!.. Віддай карту!.. – наздоганяла піратського капітана зловісна луна чужої волі, але місто більше не було маревом страхіття.