Читать книгу Скарби Примарних островів. Карта і Компас - Наталія Дев’ятко - Страница 4

Зранку Ітана і Зорін уладнували останні справи перед від’їздом, Кіш допомагала рятівниці складати трави, які та хотіла взяти з собою. Герда і Марен знову кудись поділися, а Ярош, Дельфін і Берн засіли в таверні скріпити знайомство повними чарками. Лише капітан піратського корабля й краплі не брав до рота. Ярошу коштувало неабияких зусиль, щоб не приєднатися до нових знайомих: випивка була єдиним порятунком від того, що показав йому уві сні птах, зітканий із чужих чарів, такий знайомий білий птах… Випивка могла б зігріти вистигле серце, прогнати лихі спогади, але затьмарила б розум, а цього допускати було аж ніяк неможна.

Люди не надто охоче підходили знайомитись із чужинцями. І хоча ті, що наважувалися на це, зазвичай були дивними, не подібними до більшості, – не плескотіло море в їхніх поглядах. Жага пригод не вела їх небезпечним шляхом, а відчайдушність не скеровувала руку, що могла страчувати і дарувати прощення. В себе задивилися вони, не помічаючи навколишнього світу, живучи тільки собою. Їхні обличчя не запам’ятовувались, і піратський корабель не міг стати для них притулком, бо не було радості в порожніх серцях, а коли немає радості, немає і спокою морського полотна.

Тільки один залишився за столом шукачів скарбів – молодий чоловік із поглядом пірата, хоча в морі, судячи з його слів, він ніколи не бував. Але піратство в крові, це всім відомо.

Познайомившись із новеньким, якого звали Максом, вирішили зробити перерву на обід. Берн пішов потеревенити з корчмарем, а Ярош зостався з Дельфіном і Максом. Від розмов капітан втомився більше, ніж від славетних сутичок і грабунку торгових суден.

До столу підійшов кучерявий хлопець років сімнадцяти.

– Привіт, Яроше Соколе.

Пірат подивися на нього, впізнаючи.

– Ти його знаєш? – запитав Дельфін.

– Не важливо. На піратський корабель хочеш потрапити? Так, чаклуне?

– Так, – хижо посміхнувся Хедін. – Я не оракул, та мені відомо, що з вами буде.

У його сірих очах колись теж хвилювалося бурхливе море, але зараз воно майже зникло.

– Забирайся, – холодно відповів Ярош. – На корабель я тебе не візьму. А без мого дозволу ти на борт не піднімешся. Сам знаєш.

– Ви ще пожалкуєте про це! – відгукнувся хлопець і загубився у димному чаді.

Серед диму зареготав чоловік, він оповідав, як люди наївно чекали дарунків від вищих сил, насміхався і з людей, і з давніх богів.

– Мені здається, ми нікого тут більше не знайдемо, – Дельфін подивився услід чаклуну. – Вони несправжні. Навіть той, що стверджує, ніби подружився з драконом. Вони всі брешуть і собі, і нам, видаючи бажане за дійсне. Якщо ти вважаєш, що тут іще лишився хтось, хто має піти з нами, капітане, ми ще почекаємо, але, я думаю, намарно.

– Я тут лише одного справжнього дракона бачив, та й той до пуття літати не вміє, – підтримав розмову Берн, повертаючись до столу.

– Я теж його бачив, – підтвердив Ярош. – Якщо дракон справжній, швидко літати навчиться.

– А це ще хто до нас іде? – Макс дивився на літнього чоловіка, який з подивом роздивлявся таверну.

Чоловік був одягнений просто, але охайно і дещо не по-тутешньому. Максу подумалося, що звичайного робітника, втомленого сірістю одноманітного життя, закинуло в тихе провінційне містечко, а йому ввижається, ніби він потрапив до розбійницького лігва.

– Я бачив диво одного разу, – сказав Володимир тихо, ніби боявся, що його приймуть за схибленого і проженуть. – Давно-давно, у дитинстві… А три дні тому я побачив ще одне – корабель із чорними вітрилами. Піратський корабель.

– І що в цьому дивного? – Ярошу незнайомець подобався, але відчувалося, що вони народилися в різні віки. – Всі моря належать піратам.

– Я ніколи не бачив моря, – зізнався Володимир. – Я все життя тяжко працював, щоб заробити хоч трохи грошей. А моря не бачив.

– То глянь за вікно – там море, – здивувався Дельфін.

– Нічого ви не розумієте, – Макс щиро співчував цьому літньому чоловіку. – Він справді не бачив моря. Він народився не тут. Як і я.

– А як же ви потрапили сюди? – тепер настала черга Дельфіна не повірити.

– Нас усіх покликали скарби. Ми бажаємо знайти їх. Ти і не таких побачиш, – замість Макса відповів Сокіл і дружньо подивився на Володимира. – Ти в команді.

Ярош мав рацію: до піратської компанії ще напрошувалися різні люди, та очі їхні були порожні. А коли пристойні відвідувачі порозходилися, а всі, хто лишився, захмеліли, на стіл до піратів злетіла симпатична істота. Маленька дівчинка, тільки з білими крильцями, схожа на янголят, яких вуглиною малюють діти.

– Ваш корабель чорний. Йому світла не вистачає. Я буду вашим світлом!

Ярош згадав зверхню королеву Герду і її пантеру із золотавими очима, уявив поряд із ними цю крилату істоту, яка вже насупилась, збираючись образитись. І дзвінко засміявся.

…А Герда стояла над морем, і Марен тримала її за руку, не даючи зірватись у безодню. Реальність це була, чи чергове брехливе сновидіння?

Та над прірвою карі очі королеви ярилися бурею сильніше за оскаженіле море…

Ночувати чоловіки залишилися в таверні, але вранці Ярош не став чекати, а вирішив спробувати самому пошукати в місті тих, хто був йому потрібен. Якщо цей берег такий незвичайний, він може подарувати ще не одну цікаву зустріч, і тоді, можливо, карта з’явиться знову. Та спершу пірат хотів відвідати кузню: тутешній коваль славився своєю майстерністю далеко за межами Елігерського узбережжя. Це і було причиною, чому Ярош скерував свій корабель до цього порту.

У порожній залі таверни двоє дівчат обговорювали плани абордажу торгового судна. Вони забагато випили, й з тих задумів уже й чайки би сміялися. Коли б цих мрійниць на Тортугу, стали б вони справжніми морськими войовницями, але робити їм такий подарунок Ярош не збирався. До дівчат підсів немолодий чоловік, той самий, що кілька ночей тому сп’яну теж хизувався вигаданими подвигами. Дівчата прийняли товариша до свого столу, дурнувато хихочучи. Але Соколу було байдуже до подібного товариства.

Вікна кузні виявились забитими, а будинок залишений напризволяще. Сусіди сказали, що майстер з’їхав невідомо куди, відправився у подорож за власними пригодами.

Шкода…

Ярош дістав свій компас, стрілка затріпотіла, але не поворухнулася. Що ж, це навіть не дивно – відлуння промовлених тут заклять відчуваються і досі, майже непомітні, якщо не вслухатися, але компасу достатньо.

Піратський капітан роззирнувся, вирішуючи, куди йому іти. Містечко прокинулося, і вулицями ходили заклопотані у своїх справах люди – ремісники, невибагливо вдягнені жінки і діти, яких привчають до важкої роботи змалечку. Та от від людей Ярошу зараз хотілося триматися подалі, кортіло лишитися наодинці зі своїми думками.

Він пішов похилою горою, минаючи кам’яні будинки й охайні подвір’я. Дорога розходилася на два боки і, подумавши, Ярош вирішив відійти від людського житла та звернути до високих дерев, які лишилися від лісу, що, певно, колись ріс на цьому березі ледь не до самого моря.

Хоча гору варто було б назвати високим пагорбом, та краєвид з неї відкривався надзвичайний: доволі широкі вулички містечка, частина з яких уже брукована, невеличкий порт у затоці, де пришвартувалися дві рибальські шхуни, на іншому краї поблискує банями приземкувата церква. Наче відчувши на собі погляд пірата, у церковній дзвіниці тричі вдарили у дзвони, й гулка луна розійшлася містечком.

Тихо, мирно, і зовсім не відчувається дух Імперії, хоча імперські солдати тут були, а поміст на площі ще не повністю розібрали. От тільки як довго городяни пам’ятатимуть страту, свідками якій мимоволі стали? Чи буденні справи вже затьмарили побачене? І кому дістануться дошки з помосту? Їх спалять, збережуть для наступної страти чи використають, будуючи щось цілком мирне?..

Ярош сів на траву і задивився на лискуче сонячними сполохами море. День видався погожий і безвітряний, морська гладь лежала не потривоженою, і видавалося дивним, що лише пару днів тому штормовий вітер пролетів над містом. Море теж відгукнулося на чари, захистивши себе і людей тим вітром, що так і не здійняв бурю.

Пірат знову подивився на компас, стрілка хитнулася, та повний оберт не зробила. Якщо так, то доведеться покладатися виключно на свої власні передчуття, а кілька відповідей зараз аж ніяк би не завадили.

Ярош сховав компас і поглянув на виднокрай, де єдналося чисте синє небо із напрочуд спокійним морем.

Він привів піратський корабель до цього берега, щоб зустрітися з ковалем, який останнім часом мешкав у цьому містечку. Сутеніло, особливо часу на пошуки не було, на капітана чекав човен, але у повітрі відчувалося бриніння стількох промовлених і ще не втілених чарів, що Ярош зволікав із поверненням. Човен відплив, а за чотири дні, на світанні, як і було домовлено з піратською командою, корабель мав чекати свого капітана у далекій Східній бухті. Бухта була захищена скелями від вітрів і чужих поглядів, вхід до неї перегороджували три рифові перешкоди, які не минути, якщо не знати дна, або якщо твій корабель не благословляє саме Море.

А щось таки надзвичайно важливе відбувалося тут, коли Ярош Сокіл опинився на березі, і справа навіть не у зачарованій карті, яку йому подарували. Тут зустрілися давні, багато давніх, зважаючи на те, що троє з них знайшли його самі. І що ж тут трапилось, якщо одну з давнього народу важко поранили? Що скоїли ті чарівники, що їх поспіхом стратили, не наважуючись везти до столиці? Хто вони? Та й молодий чаклун може лише на вигляд здаватися юним, а насправді неабияка сила і вміння потрібні, щоб тримати в руках зняту з небосхилу зірку… І чому сюди приїхав імперський міністр?..

Запитання, запитання, запитання, а відповіді жодної. Тільки розтривожені спогади і дуже багато чарівництва, тому і мовчить компас, бо ще не всі закляття повністю пішли в землю, а деякі, найпотужніші, відлуння, втілилися в інші подоби, як той білий птах із крижаними перами.

Яроша пересмикнуло при згадці про дотик до білого пера. Не варто було його піднімати, і, можливо, давня не даремно заборонила будити його від сну, навіяного дотиком до закляття. Хоча могло бути і навпаки: у катуваннях Марен знала толк… Він ризикнув, піднімаючись на поміст, який охороняли імперські солдати, але давня не віддала наказу арештувати пірата, хоча це було б найпростішим, зважаючи на те, ким вона є насправді.

Давні хотіли забратися звідси морем, просилися на його корабель, усі, окрім тої, що подарувала піратському капітану карту. Молодий чаклун Хедін теж прагнув потрапити на піратський корабель, наче знав значно більше про ту ніч, ніж схотів би розповісти, і, схоже, ніч теж відкривала йому Імена і відповідала на запитання.

Тоді у містечку чарів було стільки, що їх відчули всі, кому хоч трохи це було до снаги: прийшли на пляж Віктор та Ольга; малював на піску, майже творячи чарівництво, дивний хлопець; не спала ворожка Ітана, та й загалом мало людей піддалися втомі і заснули. Але і люди, які тут мешкали, виявилися вельми незвичайними: у жилах Берна і Дельфіна тільки наполовину текла людська кров, приховане чарівництво відчувалося в Тайрі, а звідкіля насправді родом Зорін, навіть піратському капітану було важко уявити.

Сильні чари вабили і потай вказували шлях, як тому симпатичному створінню з білими крильцями, що прилетіло до них вчора ввечері. Як привабили вони молодого дракона, що зараз кружляє над морем, ніжачись у лагідному сонячному промінні. Дракони завжди линуть до чарівництва, та не всі навчені відчувати чари, як і бачити самих драконів, коли вони того не хочуть.

Можливо, привели сюди чари і королеву Аталя. Хоча пихату Герду таки варто ще порозпитувати, що ж вона забула у чужій провінції?.. І, може так статися, що й давній народ щось розповість піратському капітану, вдячний за подорож на кораблі з чорними вітрилами.

Ярош посміхнувся своїй думці: коли ж це давній народ був вдячний людям за допомогу?.. Та найбільше зараз пірата непокоїв чоловік, який явився йому уві сні, навіяному відлунням заклять. Він теж був напівспогадом, той листоноша, який доставляє листи у синіх конвертах… Таке далеке минуле, яке так і не вдалося потопити у випивці. А тепер… тепер хочеться жити: шукати скарби на далеких островах, розгадувати таємниці тих, хто хоче стати частиною команди на піратському кораблі, та вслухатись у шепіт моря, чий голос іноді так легко забути…

Блиснули золоті крила дракона, коли той пірнув у воду, та за кілька секунд злетів знову, розсипаючи бризки. Дракон рибалив досить близько від берега, а це означає, що там для нього небезпеки немає.

Що ж… можна і пірату глянути на дракона поближче. Ярош відшукав ледь помітну стежечку серед трав, яка вела вниз у потрібному напрямку.

А в таверні друзі зовсім занудьгували. Минула вже половина дня, а з ними майже ніхто не привітався. Сьогодні люди теж обходили шукачів скарбів стороною.

Дельфін і Берн саме переконували Макса, що сидіти тут – даремна праця, коли почувся лемент і гучне ображене нявкання.

По таверні мчав великий чорний котяра, такий вгодований, що пузо заважало йому бігти.

– Сиріусе!

Кіт озирнувся й спробував вистрибнути на стіл, та черево переважило, і він лише вхопився кігтями за край. Дельфін і Берн зареготали, а Макс зловив кота, котрий ледь не гепнувся на підлогу.

– Віддай! – поряд із ними, мов вітер, опинилася дівчинка.

Вона важко дихала, темне русяве волосся до плечей заплуталося, найкоротші пасма падали на очі, й дівчинка невдоволено здмухувала їх.

– Ти хто така? – Макс притулив до себе Сиріуса, який хоч і важив досить багато, та ця вага не відтягувала рук.

Кіт замуркотів.

– Роксана. Віддай мого кота! – тупнувши ніжкою, зажадала дівчинка, і вже до кота: – Мій маленький. Сиріусе, іди до мене.

Вона потягнулася до улюбленця, та Сиріус міцніше вгородив кігті у Макса. Хлопець тільки зітхнув, а очі Роксани зблиснули повагою. Вона трусонула волоссям, вкладаючи його на місце, – стало трохи краще.

– Ти його не знаєш. Він скажений. Літає, мов очманілий.

– Роксано, а що ми тут робимо? – дівчинку за плечі обійняла молода жінка, Роксана була на неї дуже схожа.

– Справді, доню, що ми тут забули? – почувся голос батька, і дочка зовсім зніяковіла. – І де ми взяли ці лахи?

Якби Макс був разом із Ярошем тієї ночі, коли пірат отримав карту, то впізнав би у цих людях Віктора й Ольгу, а так вони для нього просто були батьками дівчинки з неслухняним волоссям. Хлопець опустив чорного кота на підлогу, і Роксана одразу взяла улюбленця на руки, хоч так позбувшись материних обіймів.

– Я нічого не зробила, – спробувала виправдатись вона.

– Так? Ну звісно, – брови батька насмішкувато злетіли. – А чи не маєш ти зараз їхати до тітки?

– Я її не люблю, – дівчинка відвернулася.

Макса сімейна розмова не стосувалася, та йому чомусь було шкода цієї дитини, він і сам був таким навіженим у свої чотирнадцять.

– Ходімо, Роксано, ти ще встигнеш поїхати сьогодні, – Ольга намагалася домовитися з дочкою.

– А ви? – вона несподівано різко повернулася до батьків, й очі дівчинки знову спалахнули, та вже розгнівано. – Що будете робити ви?

Тут вже батьки знітилися.

– Поговоримо вдома! – відрізав Віктор, підштовхнувши дочку до виходу.

– Я все одно втечу, – пробурмотіла Роксана, Сиріус зістрибнув з її рук.

Родина вийшла на вулицю, а Макс несподівано для себе подумав: «Що там про море казав Ярош? Чи не про такі очі?»

– Агов, зачекайте!

Ольга, Віктор і Роксана зупинилися. Макс наздогнав їх.

– Можна мені дещо запитати у вашої доньки?

Віктор та Ольга перезирнулися.

– Питай, – нерадісно погодилась Ольга.

Макс і Роксана відійшли на кілька кроків. Кіт обігнав їх і легко опинився на паркані. У зелених очах тварини сяяли зірки, наче там дійсно оселилася пара мешканок нічного небосхилу.

Макс осміхнувся і, пересвідчившись, що батьки не пішли за ними, зміряв дівчинку зацікавленим поглядом. Роксана потупилась.

– Що?

Макс погладив кота.

– Дивний він у тебе. Такі штуки виробляє. То боїться тебе, то не відходить.

– Корабель із чорними вітрилами, – кинувши поглядом на батьків, одразу перейшла до справи дівчинка. – Вони проговорилися, що Ярош візьме їх у подорож.

– Капітан Ярош, – несвідомо виправив її Макс, але Роксана не зважила.

– Плювати, що вони про це мріяли. Та це я побачила корабель! Я! – вона стукнула кулаком по паркану, кіт зашипів від несподіваного землетрусу, вгородивши кігті в дерево. – Припини, Сиріусе, не до тебе, – і кіт замовк, зрозумівши її слова.

– Він тебе слухається, – Макс навіть не здивувався.

– А як би ще я втекла від батьків? – обличчя Роксани осяялось посмішкою переможниці. – Це все мій маленький Сиріус – не могла ж я їхати без нього.

Макс теж посміхнувся. Він би і сам так хитро вчинив, якби мав такого розумного кота.

– Коротше, я хочу бути на цьому кораблі. Вмов капітана, будь ласка, – її голос здригнувся: гордість не дозволяла благати, але дівчинці так хотілося потрапити на корабель із чорними вітрилами, що вона навіть спробувала б поступитися гордістю.

Відчувши, що відбувається щось не те, Ольга і Віктор наблизились до них. Макс не знав, що йому робити. Пообіцяти взяти її в команду без згоди капітана він не міг, а порадитись було ні з ким. Та якщо в цій бестії немає моря, то в ньому самому моря тоді точно ніколи не було.

– Запитали, що хотіли? – Віктор суворо глянув на Роксану: погляд батька обіцяв якщо не частування ременем, то відмову у солодощах щонайменше на рік.

– Запитав. У вас чудова донька, – шанобливо почав Макс. – Та я дізнався, що ми тепер в одній команді.

– Справді? – дещо награно здивувався Віктор: два роки дочці жити без солодощів.

Та Макс вів далі:

– Я знаю, що на кораблі не місце дітям, особливо таким маленьким дівчаткам…

– Сам малий! – крізь зуби гнівно проказала Роксана.

– Та чи розважливо залишати вашу дочку саму в такий небезпечний час? Чи не буде вам спокійніше, коли вона буде у вас на очах?

Батьки Роксани замислились, певно, вони згадували колишні витівки дочки і намагалися передбачити, що вона ще може утнути. Уява перевершувала спогади.

– Ви маєте рацію, юначе, – нарешті мовив Віктор, Ольга кивнула. – Роксано.

– Так, – зраділа дівчинка, яка вже встигла поколупати фарбу на паркані, поки вони мовчки радилися.

– Роксано, обіцяй слухатись нас у всьому.

– Я обіцяю у всьому слухатися капітана, – викрутилась юна піратка. – Котом своїм клянуся!

І з радісним криком дівчинка гайнула вулицею наввипередки із Сиріусом. Кіт біг так швидко і легко, ніби не торкався землі, та Роксана здіймала куряву за обох.

Стежка привела пірата до старої пристані.

Містечко не вважалося торговим, та завдяки близькості великого порту, найбільшого на Елігерському узбережжі, і його нова пристань у великій затоці часто була досить гамірною. Щоправда, зараз тут, на старих покинутих пірсах, не було нікого.

Нікого, окрім чорнявого юнака, вбраного в темний одяг ремісника. Юнак стояв близько до води, трохи схиливши голову, прислухаючись.

Щось у його нерухомій постаті примусило Яроша завмерти. Юнак мовив до Моря, як вміють лише пірати. Та й то не всі. Тільки втрутитися або підслухати таку розмову ніхто не в змозі.

Хлопець підійшов до нього сам.

– Вітаю капітана Яроша Сокола, – голос його був так само глибоким, як і море.

– Воно тобі моє ім’я сказало? – запитав пірат, хоча і знав відповідь.

– Море сказало, щоб я чекав на тебе тут сьогодні. Море ніколи не бреше, – в сіро-зелених очах причаїлася страшна таємниця, та вони сяяли так яскраво, що Ярош мимоволі порівняв його із самим собою у тому ж віці. – Мене Деніелом звуть, – наче радячись із морем, назвався хлопець.