Читать книгу Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя - Олег Говда - Страница 3

Життя рідко гладило Степана Небабу по голові, частіше – навпаки, проти шерсті. У різних тарапатах доводилося побувати, особливо за останні дні, але в цей раз парубок уперше не знав, що робити. А тому відчував неспокій і злість.

Спершу, хоч і не збирався надто заглиблюватися у минуле, сам незчувся, як слово по слові переповів отцеві Василеві все своє не вельми довге життя, починаючи з того дня, як батько випровадив його за ворота рідної домівки.

Може, священик вміло направив спогади. Може, жіночі голоси, що жалібно й урочисто виводили молитви змусили парубка відкритися, але виклав Степан отцеві Василю усі вчинки і думки, до самого денця. Нічого не приховав. Ні про ті роки, коли був, хоч і не з власної волі, в науці у чаклуна чорнокнижника, ні про ті дні, що провів під сідлом у личині коня. І – звісно ж, розповів про всі пригоди, що перебув разом із Тарасом Куницею.

– Господи Боже спасіння рабів Твоїх, милостиве і довготерпеливе, кайся про нашу злобу, не бажаючи смерті грішника, але якщо звернувся до Тебе, живу бути йому. Сам і нині умилостився про раба… і подай йому образ покаяння, прощення гріхів і відпущення, прощаючи йому всяке прогрішення вільне і невільне, примири і з’єднай його святою Твоєю церквою о Христе Ісусе Господь наш, з ним же Тобі личить держава і пишність, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь…

Священик спершу помолився за грішника, що кається, а потім заговорив, звертаючись до Небаби:

– Нелегкі випробування випали на твою долю, раб Божий Степан… – промовив задумливо. – Химерним і звивистим був шлях, але привів у храм. Значить, немає на твоїй душі смертного гріха. А що важкою дорогою йшов, так Господь наш нікому не дає ноші понад його сили. І якщо випробовує, значить, любить і вірить, що ти зможеш витримати. Я молитиму Господа, щоб пробачив він тобі гріхи вільні і невільні. А єпитимію накладаю наступну. Від цього дня і до Успіння Пресвятої Богородиці щоранку і перед сном, якщо обставини дозволяють, будеш промовляти вголос десять разів «Отче наш» і «Вірую». Якщо обставини, незалежні від тебе, не дадуть такої можливості – молися подумки.

Степан поцілував хрест, край єпитрахилі і відійшов на праву, чоловічу частину церкви, де й опустився на коліна. Молився щиро, піднесено, – вперше за багато років, відчуваючи як сходять на нього умиротворення і благість. Немов гарно помився, після виснажливої і курної дороги, позбуваючись не лише поту і бруду, але й втоми.

А потім відчув ще щось…

У церкві панувала звичайна для богослужіння почтива тиша. Отець Василь неголосно розповідав щось з Нагірної проповіді, а приблизно півсотні людей, в основному людей похилого віку і дітвори – стоячи на колінах, слухали його слова, били поклони і ревно хрестилися.

Небаба, почувши «амінь», теж перехрестив чоло, але думки його вже були зайняті іншим. Десь неподалік, у Ми-хайлівці, творилися злі чари. Такої сили, що недовчений чарівник зміг відчути їх навіть всередині храму. І не лише відчути, але й розпізнати. «Сон-дрімота»! А це значить, що все пропало, і село не врятувати. Ворог перехитрив… Люди от-от поснуть, і бусурмани візьмуть ясир.

Але і чекати теж не діло. Однією молитвою і покаянням не зупинити ворога. Людолови більше прислухаються до свисту козацької шаблі і гучного голосу мушкетів… Розуміють їх краще будь-яких слів. Залишаючись у церкві, він і людям не допоможе і сам пропаде. Але один у полі не воїн… Ніяк не здолати Степанові чорта самотужки. Занадто сильний біс!

Дивно, що бусурмани досі двері в храм не ломлять. Може, спробувати непомітно вийти, подивитися, що в селі діється? Тільки навіщо дивитися? Начебто він не знає, що там зараз відбувається!.. Ох, краще б не знав. Але і тут від нього користі мало. Вірніше – жодної…

Вхопившись за цю думку, яка дозволяла йому хоч щось робити, Небаба рішуче рушив до дверей, і тут, немов чекали саме цієї миті, знадвору вимогливо застукали. Судячи по звуку, не тільки кулаками.

– Відчиняйте, ґяури! Виходьте! Здавайтеся на милість хана!

Народ у церкві стривожено загув.

– Тихіше, чада мої! – підняв руку отець Василь. – Все в руках Господніх. І якщо буде на те Його воля – слуги Антихриста не увійдуть до храму Божого. Бо впаде на них кара небесна.

– Боюся, отче, – неголосно пробурмотів Степан, підійшовши до попа ближче, – голомозі про це не знають і не надто боятимуться.

– А що ми можемо вдіяти? – так само тихо відповів отець Василь. – Тут лише старі та діти. Опір чинити не зможемо. Тільки молитися. І тобі одному не здужати… Ні шаблею, ні чарами. Хіба що померти з честю зможеш.

– З цим, святий отче, я б не став поспішати, – смикнув себе за вус Степан, хотів сплюнути, але згадав, де знаходиться, і квапливо перехрестився. – Дурне діло не хитре. Маю на увазі – загинути без користі. Але, якщо ваші молитви досягнуть до Господа, то не все ще втрачено…

– Що ти задумав?

– Поки… ще нічого, отче. Двері міцні дубові – вибити не просто. Почекаємо. Може, бусурмани самі заберуться. Людолови ледачі. Даремно ні сил, ні часу не гають. Церквиця зовні непоказна. Може, вирішать, що шкурка вичинки не варта, і самі заберуться?

Але, спростовуючи його слова, у двері загримали ще наполегливіше. І голосно гукнули:

– Гей, довгогривий! Мені тільки жидівська дівка потрібна! Випхай її за двері, і можете й далі молитися. Нікого більше не чіпатимемо. Обіцяю! Ми і без жменьки старих непогано поживилися. Хороший улов взяли. Михайлівка – багате село. Чуєш мене, піп? Прийми добру пораду! Навіщо вам іудейське насіння? Віддайте її нам!

Голос трохи помовчав, очікуючи відповіді. Але довго не витримав і додав загрозливо:

– А опиратися станете – спалю всіх. Разом з церквою!

У тривожній тиші його слова почув кожен, і навколо Ребекки потихеньку стала утворюватися порожнеча. Ні, поки ще дівчини не цуралися, як прокаженої, а просто, притискаючи до себе діточок, і короткозоро мружачи очі, ніби хотіли краще розгледіти, старі баби відсувалися від неї все далі. А похмурі діди і так стояли на чоловічій половині храму. Потім церквою дмухнув один шепіт, другий, третій і загомоніло, загуло… Як у запертому вулику.

– А що ж, баби… – тихо і від цього ще зловісніше заскрипів чийсь деренчливий голос. – Нащо всім пропадати через шинкареву чічку?

– Як вона взагалі в храм увійти посміла? – недобре підтримав другий голос. Уже значно голосніше.

Ребекка зацьковано озирнулася, але побачила навколо себе тільки злі обличчя, з чорними від страху, мов дірки в черепі, очима.

– А так, так… – забурчало відразу кілька бабусь, відсторонюючи молодших жінок і дітей за спини. – Гнати юдине сім’я геть! Як Господь наш вигнав із храму фарисеїв і торговців!

– Ні, не робіть цього… – Ребекка встала на коліна. – Не віддавайте бусурманам. Прошу вас. Я…

Степан обурено зиркнув на селянок, котрі все більше пожвавлювалися через те, що, як їм здавалося, знайшовся спосіб порятувати хоча б діточок, але сказати нічого не встиг.

– Ану, цить, сороки! – гаркнув хтось із дідів. – А тих, що занадто горло деруть, зараз самих за двері викинемо! Совість у вас є?! Ні в чому не повинну дівку бусурманам видавати задумали! Отче! А ти чого мовчиш, немов води в рота набрав? Хіба ж це по-божому, по Христовим заповітам?!

Піп, який оціпенів від жахливої зміни зі смиренною паствою, що відбувалася на його очах, стрепенувся і змахнув кадилом.

– Прокляну! І сам до агарян у полон піду, якщо ще хоч слово проти Ребекки почую. Сором вам! Ким відкупитися хочете? Нареченою запорожця?! Кого їм на поталу видати надумали? Майбутню дружину не тільки односельчанина, але і православного воїна-козака? Матір ще ненародженої дитини? Як же ви в очі Господа подивитеся, коли Він на Страшному суді вас до сповіді покличе?

Переляканим селянкам, що зараз думали лише, як врятувати дітей і онуків, однаково було чим платити – годилося і чуже життя, і гріх на душі, але занадто грізно виглядав у праведному гніві отець Василь. Так грізно, що баби одна за однією повалилися на коліна і ревно захрестилися.

– Спасибі, отче… – схвально пробурмотів Небаба. – Що ж, ти своє слово сказав. А тепер дозволь і мені щастя спробувати. Може, вивезе крива… Допоможи нам, Матір Божа і Пресвята Покрова…

– Впевнений?

– Ой, я вас прошу, отче, чи ж вам не знати, що в цьому житті ні в чому не можна бути впевненим? – зітхнув Степан. – Але шанс є. І не використати його – дурість. Купив, не купив, а поторгуватися можна. Ну, не йти ж покірно під ніж?

– Що ж, тоді, благословляю… – отець Василь осінив Небабу хресним знаменням. – Роби, раб Божий, що повинен, а ми – помолимося за успіх.

Степан шанобливо поцілував розп’яття, перехрестився на ікону Божої Матері, потім підійшов до дверей і голосно крикнув:

– Гей, хто там по-нашому розуміє, чути мене добре?

– Чую… – відповіли знадвору. – Говори.

– Так ти казав, що хан ваш мудрий і милостивий? – навмисне голосно прокричав парубок. І не помилився, через коротку мить йому відповів інший голос. З добре помітною татарською вимовою.

– Салах-Гірей – гідний син свого батька і розумом зрівняється з туменом мудреців. А милість його така ж велика, як безкрайній степ.

Почувши відповідь, Степан посміхнувся і широко перехрестився. Його жест не залишився непоміченим, і багатолюдний подих надії та полегшення пронісся храмом.

– Що ж, якщо шановний Салах-Гірей такий мудрий і милостивий, як ти стверджуєш, шановний, чи означає це, що він ще й великий воїн?

– Поза всяким сумнівом, зухвалий ґяуре! І ти сам тому свідок. Бо ховаєшся в храмі, як боягузливий корсак, у той час, як усі твої односельчани вже звикають до ваги рабського ярма.

– А чи дозволено дізнатися, хто відповідає мені від імені великого і мудрого хана Салах-Гірея, нехай продовжаться дні його? – запитав татарською Небаба, про себе радіючи, що співрозмовник не може бачити виразу його обличчя. Інакше весь хитромудрий план розсипався б відразу.

У церкві знову загули, але деякі діди трохи розуміли татарську і пояснили жінкам, що сказав Степан.

Татарин, мабуть, теж не очікував почути з вуст ґяура рідну мову. Але мовчав недовго і відповів з помітною гордістю:

– З дозволу мого повелителя ти чуєш голос аталика хана.

А потім додав насмішкувато:

– Чи тобі потрібен хтось більш шляхетний?

– Хіба можна знайти когось достойнішого за вчителя, ефенді? – щиро відповів Небаба.

Степан знав, що так звертаються лише до освічених людей, але слушно вирішив, що кашу маслом не зіпсує. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настільки бундючно.

– То що ти хочеш, ґяуре? Маєш щось сказати чи час зволікаєш?

– Я всього лише хотів уточнити: якщо юний хан такий мудрий і відважний, як ти стверджуєш, то і честь військова для нього теж не повинна порожнім звуком бути?

– Ти переходиш межу, ґяуре!

– О, ні, шановний! Вислухай мене, і ти все зрозумієш!..

– Кажи, велемовний ґяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, і розмову завершать шаблі нукерів. Нікого не помилую.

– У моїх словах немає образи. Я лише кажу, що хоробрий і доблесний воїн, який не соромиться шляхетності та милосердя, неодмінно зрозуміє іншого воїна. Який теж цінує честь більше ніж життя!

На цей раз за дверима мовчали довше. З подвір’я долинав гул голосів, але хоч як Степан притискався вухом до одвірка, жодного слова так і не зміг розібрати.

– Мій повелитель звелів передати, що ти не помиляєшся, ґяуре. Він зрозуміє… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про військову доблесть, а не хитрощі. Тож навіть не намагайся обдурити його.

– Язик мій не схожий на зміїне жало, ефенді… – полегшено перевів подих недовчений чарівник. Терези Фортуни лише трішки, але таки схилялися на його бік. – І коли говорю про честь воїна, то маю на увазі саме її. А значить, хан має зрозуміти, що поки я живий і можу битися, то не дозволю полонити жінок і дітей, які перебувають під моїм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю їх, але не випущу назовні і не віддам на поталу і наругу.

– Поки живий, кажеш? То в чому річ? Виходь і помри… – засміявся перший голос, який вимагав віддати йому Ребекку. – Охоче допоможу.

– Я воїн, а не божевільний, – не менше насмішкувато відповів Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрічаєш її з розумінням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдів, що захлинувся плювком двогорбого.

– Мій повелитель уже втомився тебе слухати, ґяуре. Говори, нарешті, чого хочеш, і покінчимо з дурною балачкою.

– Божого суду.

– Що?!

– Так, ефенді. Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнішого батира на бій. Загину – візьмете всіх, хто знаходиться в церкві без бою. Але, якщо переможу – ви нікого більше не зачепите і заберетесь з Михай-лівки. Ось моя умова.

– Ми і так всіх візьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос, що не належав татарину.

– Помиляєшся, – спокійно відповів Небаба. – Тобі, здається, потрібна Ребекка? – Степан знову заговорив татарською, щоб даремно не турбувати селянок. – То знай, що саме її вб’ю першою. Як тільки почую запах диму чи бодай якийсь підозрілий шурхіт біля дверей.

– Я почув твої слова і передам їх ханові… воїн, – з деякою повагою вимовив аталик. – Чекай.

– О, не варто турбуватися, ефенді, – щиро розсміявся Небаба. – Слово честі, я нікуди звідси не піду й обов’язково дочекаюся відповіді…

– ♦ —

– Гей, ти куди нас запер?

– Цить, трубо ієрихонська, – Терентій Копито поспішно затиснув рота Василю Мамчуку. – Чого розрепетувався? Не на Раді…

Решта запорожців з відібраного особисто курінним отаманом десятка озиралися не менше здивовано, але – мовчки. А хто б на їхньому місці не здивувався? Одна справа – послухати розповідь курінного, про те що з ними характерник, і зовсім інша – в одну мить з передмістя Січі потрапити в якусь хату. Але ж і Копито покликав з собою не просто завзятих рубак, а найвідчайдушніших шибайголів на всьому Запоріжжі. Тих братчиків, яким і чорт не сват. Котрі і в Трапезунд ходили, і на невільницькому ринку Кафи бували, і каторгу турецьку не лише зовні оглядали… Траплялося, що й не з власної волі. Так що за шаблі і пістолі січовики від несподіванки схопилися, але і тільки. Чекали наказу.

Розсудивши, що «не знаючи броду», нічого наосліп пхатися в Михайлівку, бо село, швидше за все, вже захоплене татарами, Тарас вирішив зробити це потайки.

А куди можна без побоювання бути поміченими впертися такою юрбою? Вірно – всередину якоїсь будівлі. А що в селі досить просторе, щоб вмістити гурт запорожців? Тільки церква та корчма. Але оскільки новоспечений відьмак, після розмови з отцем Никифором передбачав, що Господь може не схвалити такий панібратський спосіб відвідування храму, то про церкву навіть не помишляв.

Окрім того, Куниця все ще не розібрався зі своїми вміннями, тож щоб не промахнутися, для кінцевої цілі переміщення варто було обрати місце, котре парубок добре знав не гірше за власну хату. То ж, врешті-решт, запорожці опинилися посеред розгромленої татарами корчми.

Чому, до слова, невимовно зраділи…

Адже таку вилазку не можна вважати походом, скоріше – відчайдушною витівкою, забавою… Щоб розвіятися та завзяття молодецьке потішити. А тому і сухий закон тут недоречний. Отаман і Непийвода не боронили. У подібних випадках кураж не менш важливий, ніж хоробрість. Та й не жовтодзьоби зібралися, розуміння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.

І поки Тарас з курінним отаманом обережно визирали крізь вікна, решта запорожців, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса. Спершу, правда, відрядивши Пилипа Бугая в сіни: двері притримати, якщо хтось із голомозих поткнеться всередину раніше ніж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сінях стоятиме, то і крізь відчинені двері ніхто не те що не зайде, а навіть зазирнути не зможе.

– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого відьмака Непийвода, котрому спина Куниці теж затуляла віконце. – Багато голомозих бачиш?

– Аж дивно, – розгублено відповів той. – Жодного… Берег біля броду весь зритий копитами, так що тут ми спізнилися – чамбул через річку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Ні людей, ні худоби.

– Невже вночі напали і вже назад подалися?

– Не знаю… – потемнів обличчям Тарас. – Батьку Те-рентію, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бік гляну. В кімнаті вікна на вигін дивляться. Може, звідти щось побачу?

– Добро, подивіться, – кивнув курінний. – Ми почекаємо. Тільки обережно. Наша сила у раптовості. Не змарнуйте її. Що самі голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж і не допоможемо нікому.

– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у відповідь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Після того як Копито протверезів, Іван добровільно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентія і досвіду більше, і козаки знають, як отамана. Поважають… – Самі з вусами… Вигулькнемо, як миша з нірки.

Тарас слухняно рушив слідом, але як тільки вони опинилися в іншій кімнаті, Непийвода схопив молодого відьмака за лікоть.

– Зачекай, хлопче. Годі дурня клеїти.

Тарас протер очі, що засльозилися від спертого повітря в корчмаревій хаті, і здивовано глянув на Івана.

– Ти про що? Якого дурня?

– А такого… – Непийвода силоміць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до віконця. – Розумію, що від переживань за кохану ти не в змозі тверезо міркувати. Але ж не настільки ж, щоб геть усе забути?

– Та говори ясніше, дядьку Іване! – гарячково відказав той, але сидів смирно. Розуміючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.

– Тарасе, та схаменися нарешті! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмієш, і займися ділом! У віконце він подивиться. Тьху… Самому не смішно?

– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Віриш, дядьку Іване, як відрізало… Тільки одна думка в голові і крутиться, щоб вискочити надвір та рубати кожного зустрічного бусурмана… – закліпав очима Куниця і змахнув непрохану сльозу. – Вони що, взагалі ніколи хату не провітрюють?

– Не можна, – Непийвода зрозумів настрій парубка і підіграв його хитрощам. – Прикмета в іудеїв така. Бояться втратити удачу.

– Гм… Не скажу, щоб їм це допомогло!

– Хтозна, – знизав плечима сивий запорожець. – Якщо ми тут, то може і фортуна до Іцхака плечима не повернулася. Але про це потім поговоримо. Зараз ти роби так, як у селі упирів. Коли ординців заманювали. Ти розповідав про літаючий погляд? Ось і поглянь навколо, а я – постережу, щоб ніхто не перешкоджав.

– Добре. Я зараз… Я хутко…

Тарас відкинувся плечима на стіну і заплющив очі.

І як він сам не здогадався? Воістину, якщо Господь хоче покарати людину, то спершу відбирає у неї розум.

Менше хвилини знадобилося Куниці, щоб чаклунський зір відокремився від тіла відьмака і відправився на розвідку. Через вікно… Мабуть, і справді, вміння Тараса вперто дотримувалися звичок господаря. І якщо парубок не вмів проходити крізь стелю і дах, то і його погляд теж цього зробити не захотів. Добре хоч погодився прослизнути крізь слюдяну пластину, а не змусив раму відкривати.

Всупереч сподіванням, людей у Михайлівці було навіть більше, ніж хотів би побачити Куниця. Особливо, в такому стані. Односельчани знайшлися на вигоні, де сиділи щільною купою, під наглядом десятка ординців. Тим часом як основні сили людоловів з’юрмилися навколо церковного подвір’я.

До речі, навіть мигцем глянувши на храм, Тарас зрадів своїй передбачливості, що не спробував перенести запорожців просто в церкву. Вся будівля, від фундаменту і до хреста на маківці, сяяла, мов сонце в літній полудень. Так, що доводилося погляд відводити. Тому і роздивитися причину такої цікавості ординців до православного храму не вдалося. Хоча, і так було все зрозуміло – всередині церкви замкнулися ті селяни, що встигли втекти в перші хвилини нападу, і тепер людолови думали, як їх звідти видобути. Але, оскільки ніхто не бігав навколо з оберемками соломи і смолоскипами, підпалювати церкву татари, принаймні поки що, не збиралися.

Що ж, запорожцям це було на руку. Але поквапитися все одно варто. Зараз у голомозих одні плани, але шайтан їх знає, що вони придумають у наступну хвилину? Закінчиться терпіння у бека, і запалає вогонь! А дерев’яній церкві багато не треба – спалахне, як віхоть соломи.

Тарас ще раз глипнув на церковне подвір’я і стрибком повернувся у своє тіло.

– Ну що там? – відразу запитав Іван, помітивши відблиск в очах відьмака.

– Якщо коротко, то всі полонені на вигоні, а татарва товчеться біля церкви. Ясир пильнує десятка півтора голомозих, не більше. Шкода, зараз день… Близько до них не підібратися. Вигін – не степ, сховатися ніде. Єдиний чагарник від охоронців у півсотні кроків буде. Як хутко не бігти – тривогу підняти встигнуть. Решта татар прискаче швидше, ніж ми бодай частину бранців розв’язати встигнемо.

– Тарасе, характернику ти мій недолугий, – плеснув Непийвода Куницю по плечу. – Тебе знову заціпило? Чи козацька наука так в’їлася, що її ніяким чаклунством не перебити?

– Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?

– Думаю, те ж саме, тільки трохи пізніше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не відволікайся. Як там твоя бабця, нехай спочиває з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаєш, аби лише від цього не було прямої шкоди іншим людям? Так?

– Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.

– Тоді не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим. Адже від цього нікому шкоди не буде, вірно?

– Невидимим? – Тарас подивився на ліву руку, і вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвіялася, немов туман, а миттєво – раз і порожнеча. Ніби й не було ніколи.

– Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, і рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навіть злякався…

– Ти не лякатися маєш… – заспокоїв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тієї руки, що пропадала з очей. – А зовсім невидимим стати. Від маківки до п’ят. Спробуй ще раз.

Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тільки перевів погляд вище. Збоку це виглядало страшно і… комічно. Перед лавою стояли ноги… що закінчувалися рівним зрізом трохи вище колін, а потім, до самого пояса не було нічого. Вірніше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куниці висіла над нею в повітрі. Тарас подивився на ноги нижче – ті пропали, зате сідниці затулили лавку.

Якийсь час Іван дивився на зникаючі частини тіла юного характерника, потім зітхнув і махнув рукою.

– Облиш… Я і то бачу, що без належного тренування нічого путнього з цієї затії не вийде. Даремно час марнуємо. Зробимо інакше.

– Добре, – погодився, аж спітнілий від зусиль, Тарас. – Давай. А як?

– Пам’ятаєш, ти для проби колодязь з «журавлем» і вином посеред степу зробив?

– Ще б пак. А що? В горлі пересохло? Так ми ж у шинку… Зараз я…

– Не придурюйся, а спробуй явити купу зброї. Зможеш чітко побачити, хоча б отут на долівці десяток мушкетів, списів та шабель?

– Не обіцяю, що всього буде рівно по десять, але приблизно стільки зброї звалюють у купу хлопці з нашого куреня, коли купатися лізуть. Сотню разів бачив – не помилюся.

– От і славно. А де саме Лис лежить – запам’ятав?

– Звісно. Не забувай, дядьку Іване: я ж тут виріс. Кожен клаптик землі, як свою комо…

– Чудово, – нетерпляче відмахнувся Непийвода. – Зробимо так. Накинь на мене личину чогось звичного для села. Кота, наприклад. Я проберуся до полонених і спробую розв’язати скільки встигну. А ти, як двічі почуєш вовче виття – кидай нам зброю. А далі, як завжди – Бог не видасть, свиня не з’їсть. Усі народжуються один раз і вмирають теж. Годиться такий план?

– Іншого все одно немає, – потер чоло Куниця. – Тож вибирати не доводиться. Ходімо до отамана.