Читать книгу Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя - Олег Говда - Страница 6

– Ти мені вибач, Терентію, і не сердься даремно, але невже бусурманові віриш? – буравлячи недобрим поглядом спину молодого Гірея, пробурчав сільський отаман. – Та їх Аллах тільки похвалить за обман невірного! Щоб мені з місця не зійти, якщо це вовченя капость яку не задумало, щоб усіх нас зненацька заскочити!

– У тому й заковика, пане отамане, – задумливо покрутив сивого вуса Копито. – Як ти вірно помітив, татарчук із вовчої породи, а не з лисячої… Від вівчарок тікати і плутати слід не стане. Звір лютий і жорстокий, але якщо доведеться – зустріне ворога іклами. Навіть якщо це буде його останній бій.

– Гей, Терентію, отямся! – торкнув запорожця за рукав Кремінь. – Ти про голомозого вишкварка, як про давнього приятеля говориш.

– Так, маєш рацію, – насупився Копито. – Щось сподобалося мені в цьому юнакові. Може те, що він готовий померти, але не вертатися додому збезчещеним? Адже ми і самі швидше вовки, аніж пси… Тут він вірно підмітив, коли про спалені татарські улуси нагадав. І все ж… твоя правда… занадто багато крові між нами, щоб я без жодного сумніву довірився дзвінким словам. Так що і ви роти не роззявляйте, пильнуйте в обидва… Тарасе! Куниця!

– Тут я, батьку отамане, – відгукнувся за плечима молодий характерник.

– Ну, ти як, синку? Силу свою ще не всю до кінця розтратив? Не глянеш: що там, біля церкви, насправді діється? Надто м’яко стелить татарчук. А що як Кремінь не даремно тривожиться? Старію – сам собі не довіряю. А з іншого боку: чому не перевірити, якщо є можливість? Честі в цьому немає, зате ціла купа мудрості. Тьху… – сплюнув спересердя.

– Добре, батьку. Я миттю…

– Стривай, отамане… – похитав головою Кремінь. – Але ж ти щойно сам говорив…

– Про образу гонору? Не хвилюйся. Тарас так гляне, що ніхто і не помітить. Він же відьмак, характерник. Чи ти не знав?

– Характерник, кажеш… – хмикнув той, широко розкритими очима втупившись на те місце, де тільки що був Куниця. – Відьмак… Виходить, встигла Аглая вміння своє онукові передати. Ну, що ж – стара хоч і капосна була, – Кремінь мимоволі потер долонею праву сідницю, – але помічна. Добра від неї для Михайлівки куди більше було, ніж непорозумінь, – і знову погладив сідалище. Видно, саме це місце найкраще пам’ятало про його стосунки з сільською відьмою.

– Може, і хлопець на що путнє згодиться. Тільки вже ти, Терентію, доглядай за сиротою. У них весь рід такий – на-віжений. Не дарма люди подейкують, що прабаба Тарасова лісової вілою була. А нежить, хоч в який одяг не ряди, все одно не людина. Що значить – межі між добром і злом не відає. І так і сяк вчинити може, про громадське добро не піклуючись, а лише власним думкам та бажанням підкоряючись.

– Нічого, Андрію. Не турбуйся, – заступився за Тараса Іван Непийвода. – На Низу той, хто про товариство не дбає, довго не живе. Занадто непридатні за Дніпровими порогами землі для одинака… будь він хоч тричі відьмак і чаклун. Це я до слова… А Тарас ваш, вірніше, вже наш – новик справний. Соромитися за нього не доведеться. Повір мені. І не знаю, як там далі складеться, але навіть якщо вашого спасіння не брати до уваги, – то принаймні одного небораку Куниця у смерті точно відборонив. І честь його на поругу не віддав. Що для козака куди важливіше за життя!.. Ось так.

– Ну, то й добре. Я його батька, Тимофія, поважав… – Кремінь хотів ще щось додати, але увірвав сам себе: – О! Дивись, отамане, татарчук вже повертається. Пора і тобі. Я хоч і не козак, а відаю, що негоже змушувати супротивника на герць чекати.

– Та голому зібратися – тільки підперезатися, – посміхнувся курінний отаман, повертаючись до запорожців. – Хлопці, не сумуйте, я швидко. Але, як щось не так – Не-пийводу, як мене, слухайте. Іван серед вас найдосвідченіший. А ти, Антипе, на рожен не лізь. Втім, не маленький, вчити не буду. Куницю бережіть. Йому важливу для Січі справу доручено. Ну, начебто все сказав… Не поминайте лихом… І чого витріщилися, мов на циганку?.. Підсобіть, псячі діти! Я ж не молодик вже.

Козаки миттю висадили отамана на віз, а на землю він зістрибнув сам. Дещо важкувато. Як старий кіт, отяжілий від сметани, але як і раніше стрімкий і небезпечний. А горобець, що нахабно дзьобає зернятка в метрі від його пазурів, досі живий лише тому, що ситому і розімлілому на осонні мисливцеві ліньки встати заради такої жалюгідної здобичі.

– ♦ —

У рідному селі Тарас знав кожен закуток, а тому не перенісся просто до церкви, а вибрав місце поруч розлогого старого дуба на кладовищі. Про всяк випадок. Як то кажуть: «Не спитавши броду…»

Але татарин не збрехав. Біля храму не було нікого крім тітки Цилі, що без пам’яті лежала обіч молодої калини, котра казна-звідки взялася тут, на церковному подвір’ї. А над нею, намагаючись привести жінку до тями, упадав дядько Іцхак і… Ребекка.

Ще два кроки далі стояли: незнайомий Тарасові чоловічок – непоказний і неприємний навіть на вигляд, і – Степан Небаба. А у наступну мить, як тільки Куниця намірився глянути на незнайомця чаклунським зором – він щез. Разом з побратимом. Миттєво, немов примарилися Тарасові обидва…

А от слід від нечистої сили тут відчувався, хоч і невиразно. Втім, на тлі сяйва, що випромінювала церква й освячена земля, навіть ці крихти Тарасові вдалося помітити з величезними труднощами. Ну, та нехай, головне, – жодної засідки навколо. Окрім як у церкві, голомозим сховатися було ніде. А це неможливо, бо інакше б зсередини не долинав злагоджений спів.

Але не дарма ж кажуть, що береженого і Бог береже. Тож, про всяк випадок, юний відьмак ще раз розглянувся, тепер – заплющивши ліве око. Побачене збігалося до найдрібніших подробиць, крім одного – крізь розсмикану, настовбурчену зелень калини проступив образ дівчини. Он воно, значить, як!

Куниця вийшов з-поза дуба і не те щоб крадькома, але тихо, як на полюванні, попрямував до рідних…

Мабуть, і справді всі жінки відьми, а інакше чим пояснити, що Ребекка, яка ніяк не могла почути кроки, рвучко оглянулася. А ще за мить – вже висіла на шиї Тараса, зрошуючи його обличчя поцілунками і сльозами.

– Живий, живий… – примовляла гаряче. – Соколе мій. Живий…

– Так що з мною станеться? – мляво відбивався Куниця, намагаючись не забути в обіймах коханої, що він не на прогулянці, а присланий отаманом з конкретним завданням. – Заспокойся, серденько. Ви самі як?

– Ох, – Ребекка відразу обм’якла, і сльози потекли куди рясніше. – Татари… Вночі… А мене… І ось…

Тарас обережно посадив наречену на землю, а сам встав на коліна поруч, притуляючи її голову до свого плеча.

– Тихо, тихо, рідненька… Я тут. І тепер уже все буде добре. Вір мені, кохана. Татари скоро заберуться геть із Михайлівки і нікому більше кривди не заподіють.

– Перепрошую, що втручаюся у вашу розмову, діти, але чи ви цього цілком певні, пане Куниця? – проскрипів, не відходячи від дружини, корчмар.

– А що, дядьку Іцхак, ми знову на «ви»? – не стримав мимовільної усмішки Тарас.

– Ой, я вас благаю, на «ви», на «ми», на «ти» – яка різниця? І взагалі, Тарасе, ти не на ярмарку, щоб замість відповіді на питання: «Скільки це коштує?» – говорити: «А скільки вам не шкода дати?» Я першим запитав, тож майте повагу до моїх сивих пейсів…

– Упевнений, упевнений, дядьку Іцхак, – відьмак все ж не втримався від сміху, бо вже трохи відвик від його манери говорити. – Не сумнівайтеся. Зовсім скоро по бусурманах лише спогад залишиться.

– Це добре, пане Куниця. А то такий гевалт і рейвах4 через них у Михайлівці стався, що боже ж мій. Все село догори дном перевернули. Стількох гідних людей убили шлемазли5.

– Хіба ж коли по-іншому було? – знизав плечима Куниця. – Одинці. Людолови…

– Ой, тільки не треба мені розповідати про те, як було завжди. Ви, пане козак, перепрошую, скільки років живете? І потім, навіть якщо припустити, що ви таки маєте рацію, то де ж це бачено, щоб кримчаки брали з собою в набіги справжнісінького чорта?

– Чому чорта? – насторожено перепитав Куниця. З усього виходило, що чорт у всьому цьому таки замішаний. Не вигадка. Але уточнив: – З чого ви взяли, що в загоні ординців був чорт? Він що, по Михайлівці походжав начепивши роги і хвоста?

– Тарасе, ти не міг би відправити Ребекку до матері, а то Циля ніяк до тями прийти не хоче, а нам з тобою є про що поговорити на особину.

– Я сама, – схопилася на ноги дівчина, якій після пережитого жахіття то хотілося забитися в якусь шпаринку і сховатися від усіх, то – хоч щось робити, аби лише відво-ліктися від спогадів.

– Добре, – погодився Куниця, найбільше здивувавшись тому, що тесть заговорив з ним без звичних викрутасів. – Ось тільки гляну, що в церкві, і поговоримо.

– Та чого там дивитися? – з досадою смикнув плечем шинкар. – Молиться люд православний. Чорт козака забрав, а вони хоч би носа вистромили. Піп тільки махнув кадилом і знову молитву завів.

– Якого козака? – перепитав Тарас, розуміючи, що картинка зникнення побратима не привиділася.

– Того, хто татарського воїна на бій викликав і переміг. Міцний такий, ладний, білявий. Здогадуєшся, про кого я?

– Степан?

– Він, Тарасе. Побратим твій вірний. Довіку за нього молитися буду. Бо витязь цей власною волею замість нашої Ребекки з нечистим пішов. Гм… А куди ж вони чкурнули?

Адже, якщо я не помиляюся, то він тебе шукає… Гм… Певно, Степан його дурить, а чорт – вірить. Але не зовсім. Бо оту калину для остраху залишив. Мовляв, як тільки твій побратим обдурити його задумає, так деревце і засохне. І ще щось на вухо додав, від чого Степан, як сніг зблід. Але умову прийняв.

Шинкар на мить задумався, а потім додав:

– Ніколи не думав, що запорожці так дерева цінять. Мабуть, через те, що в степу живуть?..

– Так, нам і справді є про що поговорити, – потер чоло Куниця. – А що стосується калини, то збрехав чорт. На освяченій землі зле чаклунство довго не тримається. Отцю Василю скажу, щоб молебень відслужив та ікону поруч поставив. От і спаде з дівчини прокляття. Правда, не відразу. Трохи доведеться зачекати. Дня три…

– Прокляття? – Іцхак вхопив зятя за лікоть і потягнув у бік від жінок. – Про це потім. До речі, ти не сумнівайся, я все виконав, як і обіцяв. Віддав отцю Василю рівно десятину. А ще свічок під пуда від себе зверху поклав і майже фунт найкращого ладану. Покійний отаман Терн-Коби-лецький не матиме претензій. У церкві, на спомин його душі і всіх тих нещасних, кого він зі своїми розбійниками зо світу зжив, молебень відслужили і свічки запалили.

Примовляючи так, Іцхак тягнув Тараса вбік, і тільки відійшовши кроків на десять, з таємничим видом жестом поманив парубка до себе. А коли Куниця нахилився лицем до лиця, корчмар дуже тихо, майже пошепки запитав:

– Скажи, Тарасе, що ви з батьком такого важливого і цінного знайшли… чи гм… взяли в тимчасове користування? Причому, у самого… – Іцхак спочатку повів головою вгору, але отямившись, різко вказав підборіддям вниз. – Ну, ти розумієш, кого я маю на увазі?

– Навіть не здогадуюся… – відьмак постарався зберегти на обличчі наївний вираз, але досвідченому торговцю і чаклунський зір без потреби, щоб побачити правду. Особливо, коли відповідь йому і без підказки відома.

– Тільки не треба мені морочити голову, пане Куниця! Щоб вони такий гевалт влаштували, то треба комусь поважному дуже міцно на мозоль наступити. От я і цікавлюся: де ж ви з батечком примудрилися на ратицях цю саму мозолю знайти і відтоптати? Чи Тимофій сам провернув увесь ґешефт, а ти тепер тільки по векселях платиш?

– Дядьку Іцхак, – Тарас зітхнув. – Давайте так: ви мені докладно розповідаєте, що тут сталося. А я потім відповім на ваші питання… якщо зумію.

– Ну, добре… Тільки навряд чи я скажу хоч щось, чого ти не знаєш чи не здогадуєшся? Цим, котрі з рогами, захотілося побачити тебе, і вони не придумали нічого розумнішого, ніж хапатися за мою дівчинку. От я і питаю: яке відношення бідна дитина має до вашого ґешефту? А головне – навіщо для цього турбувати стільки людей? Налетіли, як сарана… Палили, ґвалтували, вбивали… Невже не можна просто зустрітися і все вирішити, як серйозні… Втім, ви слушно сопете носом, пане козак – вони не люди, а тому шляхетно вести себе не вміють. А найняти посередника – кебети немає. Тож я не буду питати занадто багато, скажіть лише – ця, ммм… річ справді така цінна?

– Так.

– Спасибі… Чорт, який всю цю метушню затіяв, теж так казав. І мав надію виміняти цю коштовність на Ребекку. Ви можете не повірити, але нечистий вважає, що моя дівчинка достатньо цінна для такого ґешефту? До речі, я хочу поцікавитися: ви би теж погодилися на обмін?

Тарас похмуро промовчав. Ребекку він кохав усім серцем, але віддати за її життя штандарт архістратига Ми-хаїла, навіть якщо б реліквія була у нього, напевно, не зміг би.

– Так, так… – старіючи просто на очах, кивнув Іц-хак. – Ісус, коли піднімався на Голгофу, про рідних теж не надто думав… От і побратим ваш, Небаба, напевно, так само вирішив. Тому і запропонував чортові взяти його замість Ребекки і нас з Цилею. Обіцяючи, при розмові з вами, підтвердити, що вся наша сім’я вціліла тільки завдяки заступництву нечистого. Гідна людина… Я про побратима вашого, якщо ви не зрозуміли…

Корчмар помовчав хвильку, а потім додав:

– Я ось про що подумав, Тарасе. Тимофій, звісно, гарне і звучне ім’я, але я був би дуже радий, якби мого першого внука назвали Степаном. Як думаєш, Ребекка не стане заперечувати?

Куниця заспокійливо обійняв схвильованого тестя за плечі.

– Не переймайтеся. Все буде добре. І зі Степаном, і з ґешефтом… Я зараз відлучуся на деякий час. Мене отаман зі звісткою чекає. Йому там ще з татарами треба усе до кінця залагодити. Але скоро повернуся, обіцяю. Тоді й обговоримо всі справи, нічого не приховуючи. Нікуди не йдіть, чекайте мене тут. І ніякого чорта більше не бійтеся. Ні рогатого, ні безрогого.

– Ми почекаємо… Тут хоч і не синагога, але теж цілком затишно і спокійно. І, якщо доведеться вмирати, – все краще, ніж у корчмі чи борделі. Хоча, скажу вам по секрету, доводилося знати кількох дуже пристойних людей, які могли б з цим не погодитися. Так, так… Адже люди самі ніколи не знають до ладу: чого хочуть насправді.

Іцхак довірливо заглянув Тарасу в очі і знову змінив тему.

– Я ось ще що наостанок сказати мушу… Ти собі потім подумай трохи. І з батьком порадься… Якщо господар все одно знає, де його річ, – чи не краще самим віддати?.. За пристойну винагороду, звичайно. І якщо немає свідків, які б прямо вказували на вашу з Тимофієм причетність до… еее… знахідки, то взагалі немає про що турбуватися. Все буде вкрай пристойно і гарно, запевняю вас. Ґешефт, як ґешефт. Не ви перші і не ви останні продаєте краде… себто, я хотів сказати, повертаєте знайдене. Хочете, я сам про все домовлюся, і навіть гроші за вас перерахую… Чи що там за оплату належиться. Подумайте… Іцхак злого не порадить.