Читать книгу У затінку земної жінки - Олена Печорна - Страница 5

Коли Францисці вперше наснився той сон, вона заціпеніла. Не могла поворухнутися, просто лежала з розплющеними від жаху очима й слухала дихання дітей. Малеча рівно сопіла уві сні, зігріта духом протопленої печі.

– Ти чого? – спитав Захар спросоння і вкутав дружину вовняним рядном, найтеплішою річчю, що знайшлася в батьківській хаті. Хоч весна й бубнявіла квітом довкруж, проте ночі ще були студені. – Наснилося щось?

Кивнула, притулившись до чоловіка, не в силі промовити ані слова.

– Зараз минеться. Спи.

Налякана жінка лише зітхнула у відповідь, відчуваючи, як їдке сум’яття лягає тягарем десь під серцем. Ніч ураз наче подовшала, тривогами доточена, а після побаченого в нічному жахітті про сон узагалі боялася думати. Через деякий час, коли дихання чоловіка знову стало рівним, чужинка беззвучно зашепотіла молитви. Якби щось подібне сталося на її батьківщині, жінка неодмінно засвітила б світло, узяла Біблію і читала, читала б доти, доки страх не змалів. А зранку обов’язково б рушила на службу до костелу, упала б навколішки перед Матінкою Божою і не підводилася, доки в серці не відновилися спокій і впевненість.

«Спокій серця – то головна сила жінки», – часто повторювала матінка, коли вони із сестрами були ще зовсім малі. Нині доросла Франциска опинилася за сотні кілометрів від отчого дому, сімейного вогнища, звичного й такого зрозумілого укладу життя. Здається, ще мить – і темінь поглине її душевну рівновагу остаточно, тому жінка міцніш заплющила очі, воліючи зосередитися на чомусь відстороненому, а в уяві одразу ж постала матінка. Лагідна, тиха, вона ніколи не гнівалась і не бідкалася, скільки б справ не готував для неї прийдешній день, натомість мала дивовижну звичку заходити до їхньої кімнати пізно ввечері, перед сном, аби обійняти: спершу Розу, потім її, Франциску, а найдовше вона лишалася біля наймолодшої Анни. Мамині руки завше пахли милом і затишком, а біля грудей було тепло-тепло. Певно, у ті безцінні миті близькості вони таки його відчували, спокій жіночого серця. І печалі маліли, страхи розвіювалися, робилося так добре й тихо в цілому світі, наче в раю. Треба ж, скільки років минуло, а ритуал обіймати дітей на ніч зберігся. Франциска мимоволі всміхнулася цій раптовій думці, адже й справді навіть тут, серед чужих людей та звичаїв, вона фізично не могла заснути, якщо перед тим не обійняла свою малечу. Захар уже навіть сварився: мовляв, їй би поберегтися зараз, а не на піч дертися, однак Франциска не могла інакше. Певно, через те стільки тривоги проти ночі здійнялося, пересторог і пустих побоювань. Діти ж бо для неї зараз життя, увесь світ, який є.

Обережно, аби не потривожити сон чоловіка, вона повернулась і лягла на правий бік. За останні тижні живіт помітно округлився, виріс, тому доводилося часто змінювати положення, аби віднайти зручне, проте жінка не нарікала, більше того, сприймала вагітність як щось абсолютно природне, неначе якусь важливу й значиму частину самої себе. Власне, так воно й було, адже Франциска або виношувала, або ж годувала немовля вже пʼятий рік поспіль. Здавалося, діти займали якусь особливу чергу десь отам, угорі, чекаючи слушної миті, а згодом народжувалися саме в їхній родині. Найпершим був Іванко. Красивий блакитноокий хлопчик-янгол з’явився рано-вранці після тривалих і доволі складних пологів. У переважній більшості випадків з первістками лишень так і відбувається, однак тієї липневої ночі їй увижалось, що сонце ніколи не зійде над Санкт-Маргаретеном. Як же вона помилялася! Осяяний першими променями, синок широко розплющував очі, ніби вже тоді міг бачити незбагненний світ у всіх його проявах, а золотаві кучерики хотілось обсипати нескінченною кількістю поцілунків.

– Янгол! Маленький земний янгол, – шепотіли над ліжечком усі, хто бачив його вперше, а ще дивувалися, як отаке золотаве диво могло з’явитися саме у них із Захаром, темноволосих і смаглявих. За деякий час, щоправда, стала помітна схожість із бабусею Барбарою. А коли племінника тримала на руках молодша тітонька Анна, можна було побитися об заклад, що це саме її маля. До речі, ім’я, котре обрав Захар, теж вирізняло хлопчика з-поміж його австрійських однолітків. Новоспечений татусь так щиро переймався, хвилювався і переживав, а потім тішився появі сина, що ніхто не став перечити.

Власне, Марійку, як не дивно, теж назвав тато. Донечка народилася два роки по тому, у медовому вересні, а оскільки новонароджена була схожа на батька, мов дві краплі води, його вибір уважили й цього разу. Захар лише раз, ніби ненароком, обмовився, що в Україні двадцять першого вересня відзначають Різдво Богоматері, проте цього вистачило, щоб Франциска те добре запам’ятала, а відтак завше просила опіки в Цариці Небесної. І щось таки по-справжньому ревне було в її молитвах, адже, коли за рік народила третю дитину, сусіди та жителі Санкт-Маргаретена обговорювали цю новину чи не найдовше. На те були свої причини. Догляд за двома малими дітьми вимагав від Франциски безмір часу, молода мама майже не бувала поміж людей, звідси й вагітність минула непоміченою. Хоча нащо кривити душею? Поява Фанечки навіть для них, батьків, була випадковою, абсолютно незапланованою радістю. Перші тижні вагітності Франциска навіть гірко плакала в подушку, бо сумнівалася, чи вистачить сил дати раду вже трьом малюкам. Захар теж мучився сумнівами. Поклав край непотрібним питанням батько Франциски. Хвороба, спровокована тяжким пораненням, поволі відбирала сили, однак ніяк не любов до життя. Передчуваючи свій скорий відхід, він часто повторював: «Не вірте очам, діти, ліпше довіртеся серцю». А якось, коли в домі якраз зібралася чи не вся родина, обвів поглядом трьох своїх дівчат, трьох доньок, і хитро всміхнувся до наймолодшого сина.

– І хто б міг подумати… Найбільш вправною виявилася наша чемна Франциска. Аби наздогнати, як мінімум трьох народити маєш.

Жінка зітхнула від раптового спогаду так, ніби батько був живий і поряд. Маля і собі заходилося крутитися, буцаючи аж під ребра, – певно, відчуло, що мати не спить.

– Уже чотирьох, татку, як Бог дасть, чотирьох… Аби лиш Він управив до того часу додому вернутись.

Санкт-Маргаретен. 1957 рік

Тривожні передчуття розвіяв ранок, власне, як і пам’ятні спомини. Новий день бере гору над учорашнім, яким би те не було: чи щасливим, чи гірким. Франциска не забула нічне страхіття, хоч би й хотіла, проте за клопотами про дітей незчулася, як дні хутко збіглись у тижні. Світ, що її оточував, змінювався просто на очах. Годі було збагнути, як непримітні вулички з криницями попід дворами, дерев’яні тини, обриси хат – усе розцвіло, захлинувшись несподіваною ніжністю. Франциска не впізнавала Горбова й тішилася тим змінам, як мала дитина, бо так серцю було значно спокійніше. Страхи вивітрювалися, перше враження обростало молодою зеленню, шок малів, хоч і не зникнув остаточно. Особливо чомусь припала до душі чужинці черемха в кінці городу, при самій межі. Як вона там і опинилась і навіщо господарі лишили височеньке дерево, що давало помітний затінок на городину (а то далеко не завжди користь), – хтозна. Однак як тільки перші сутінки лягали на Чернігівську губернію, чужинка облишала всі невідкладні справи й неквапливо йшла стежкою поміж грядок, минала горбки з посадженою картоплею і спинялася на межі. Зачарована, піднімала голову догори й могла довго-довго слухати голос дерева в травневій тиші, аж доки хтось із дітей не починав кликати маму. Духмяне повітря котило невидимі хвилі вглиб української ночі, а жінці здавалося, що цієї короткої миті у світі не існує ні печалі, ні втрат, ні хвороб, є лише весна, весна і… робота.

Будинок родини Цайтлер. 1957 рік

Австрійська піддана помічала основну відмінність між двома світами – її австрійською домівкою та Захаровою батьківщиною, і цією відмінністю були обсяги роботи. Чуйна за характером, вона щиро шкодувала родину чоловіка, особливо матір. Може, ще й через те, що мимоволі порівнювала зі своєю матінкою, і ця різниця вражала. Важка, почасти непосильна для жінки робота зробила свою справу.

Горпина Іванівна виглядала значно старшою, аніж була. Зморшки лягли довкола очей, борознами вкрили чоло, плечі опустилися, а потріскані руки не знали спочинку: щойно виконають одне діло, одразу ж беруться за інше. Сердешна провалювалась у сон, як у безодню, а щойно засіріє – нова круговерть. І все бігом, усе на ходу, ледве встигали словом перемовитись. Але як приворожували душу її лагідний голос, добре серце й заливистий сміх, коли жартував чоловік або хтось із синів. Франциска чудувалася з отієї непереборної і незбагненної жаги приправляти жартами будь-яку розмову.

Господаря, Василя Петровича Пономаренка, австрійська невістка бачила хіба що за вечерею. І таким він їй строгим здавався, чужим, відстороненим. Розуміла, що на те були причини, відчувала, що інакше й бути не могло в цьому суворому та безкомпромісному світі, проте від того душі не легшало. Тим паче, що Захар зовні дуже походив на батька: успадкував і поставу, і риси обличчя, навіть голос, манеру рухатися. Тому, коли жінка дивилася на свекра, іноді їй увижалось, що то її власний чоловік. Певно, тому свекрове мовчання так гнітило. Слова ніби й були, але здавалися заважкими для старшого Пономаренка, от він і мовчав. Винятком ставали рідкісні миті, коли чужоземні онуки, бавлячись між собою, залазили діду на коліна. Вочевидь, Фанечку забавляла схожість діда з татком, бо мала вигадниця могла обійняти того за шию, ще й смикнути за густі вуса, у яких де-не-де прокрадалася сивина. Василь Петрович завмирав, кректав і хитро мружив очі, які ніби хто підсвічував зсередини.

– Ді-ду… – лопотала українською, накручуючи дідові вуса собі на пальці, а він, зворушений, нарешті всміхався. Раділа й Горпина Іванівна, ловила на печі ноженята Марійки, лоскотала єдиного онука Івана, а той заходився дзвінким сміхом. І здавалося, хата робилася вищою, просторішою, зникали злидні, скрута, тривоги. Україна в такі миті усміхалася до австрійки щиро, привітно, з теплом і вдячністю. Підтримували жінку й відвідини молодшої невістки – Пелагеї. Франциска звикала до чудного імені, старанно вимовляючи по складах саме цей повний варіант, хоч рідня кликала простіше – «Палажка». Незважаючи на мовну перепону, різне виховання та діаметрально протилежні уклади життя, обидві якось дуже швидко зблизилися. Палажка частіш, аніж досі, забігала до свекрів. І роботи, і клопотів у горбівської молодиці вистачало, проте вона знаходила хвилинку для гостини. Тим паче, що діток гляділа її прабаба, у чию хату молоде подружжя перебралося жити одразу після весілля, тож турботливе материнське серце могло бути спокійне. Дівчатка й собі часто-густо просилися в гості до австрійської рідні, тому, коли в неділю випадала нагода, Палажка брала їх із собою. Заходила до хати, мов сонце, усміхаючись, брала із собою ще гарячу паляницю. І хоч не заведено було в Пономаренків за столами висиджувати, Горпина одповідала всім коротко: «Гості в хаті дорогі».

Натомість австрійська невістка дедалі виразніше відчувала, як за нехитрими жіночими справами (робота таки направду не ждала) народжуються близькість і спорідненість. Обидві молодички могли щиро посміятися з дитячих забав, переповісти кулінарний секрет, а то зачинали пісню, ще й так, що навіть Василь Пономаренко потай усміхався в посивілі вуса. Особливо українська рідня вподобала маргаретинські пісні, було, навіть цікаві сусіди приходили послухати, а то й кликали «німку» на вулицю.

Франциска, щоправда, не балувала горбівчан отими виходами поміж люди, хоча була приязна в спілкуванні й старанно вимовляла «здрастуйте» при зустрічі, дивувала чудним вихованням, «міським» вбранням і манерою рухатися. Вагітність певною мірою зробила жінку більш вразливою, тому дедалі частіше «німка» воліла лишатися вдома, серед найближчих родичів чоловіка. Але навіть «найближчі» тривалий час приглядалися до чужинки з певною пересторогою.

Іван, наприклад, хоч і зрадів поверненню старшого брата, проте, на відміну від Пелагеї, на «німку» поглядав згори, так, ніби прагнув довести чужинці, що українці теж не ликом шиті й знають собі ціну. Ще «тепліше» зустрів австрійську рідню Андрій, син рідної тітки Захара. Мав якихось сімнадцять літ від роду, а запалу й руху стачило, мабуть, на кількох. До тітки, щоправда, заходив рідко, уже коли запрошували, показово оминав поглядом гостей, натомість зачинав розмови про нове радянське життя. Марно. Чи то жіночої мудрості, чи природного такту вистачало австрійці, проте на молодечу браваду вона не зважала, умисне відмовчувалася, навіть, було, спиняла й стишувала Захара в суперечках. Той шкодував батьків. Незважаючи на передчуття, що лишатися в радянській Україні надовго не варто, відкладав від’їзд. Нова розлука лякала моторошною невідворотністю.

– Ось потеплішає – і рушимо в дорогу, – заспокоював дружину, котра подумки не раз і не два складала речі, розмірковуючи, що куди покласти, аби згодом хутко знайшлося при переїзді. – У матері іменини одбудемо й додому.

А тут іще одна нагода трапилася. І яка! Ніхто й подумати не міг. Засватав молодший брат Володя доньку вибельського дяка Петра Петровича Ревка – Катерину. Ще з минулої осені Володимир часто й густо навідувався в сусіднє село Виблі то на вечорниці, то на службу святкову до церкви, то на заробітки до місцевих заможних господарів, аби тільки побачити чорняву повновиду красуню і поговорити з нею. Вразила серце молодого хлопця дзвінким голосом та вмінням запально танцювати Катерина, схожа на квітучу гілочку яблуні, яка згодом розбагатіє запашними плодами. Та не знав молодший Пономаренко, чи віддадуть батьки за нього дівчину. Родина дяка заможна, мають будинок цегляний на горі біля церкви, господарство чимале, бо й дітей багато в Ревків. Коли після Різдва, у м’ясоїд, Володимир заслав сватів, то отримав відмову: мовляв, Катерина ще зовсім юна, хай ще в батьківській сім’ї подівує – встигне до вінця. Але дізнавшись, що брат Володі повернувся з австрійського полону з дружиною і діточками, та ще й не з порожніми руками, – допоміг брату Івану грошима на побудову хати на одділі, а не в сінях батьківської хати, як заведено у бідняцьких сім’ях, – переказали через горбівського дяка Трикашного: «Хай засилає сватів після Радовниці, зіграємо весілля». Тільки й чекав такої вістки Володимир. Сказано – зроблено.

– І що то за дійство – весілля в Горбові та Виблях? – дивувалася австрійська гостя. А Палажка тільки підморгувала змовницьки.

– Добрі люди весілля по пʼять днів гуляють!

Так воно й сталося. Раз побачивши, приїжджа гостя всією душею пройнялася обрядовими приготуваннями. А як інакше, коли так співають, що душу виймають? Здавалося, що кожен рух, кожнісінький крок супроводжувалися злагодженим співом дівчат і молодиць у квітчастих хустках, у запасках та вишиваних сорочках. А парубки та чоловіки й собі статечно вбиралися і підігравали у всьому бідовому жіноцтву, котре по праву керувало святковим весільним гулянням.

– Фаню, – так її ніжно називала свекруха, – іди поможи замісити весільний коровай молодого. У нас це роблять тільки молодиці в гарному здоров’ї та щасливі.

– Я ж не вмію, – ніяковіла, хоча відмовити не могла.

– Ти щіпочку борошна кинь, далі інші дороблять. Так своїм щастям з молодими поділишся.

А потім вони ліпили прикраси на коровай: голуби, квіти з листячком. І все співаючи, іноді пританцьовуючи. Спантеличено споглядала, як мати відряджала Володимира з боярами на заручини до Виблів. Посідали на вози, а тут весняний теплий дощик залопотів по молодому листячку.

– Щасливі та багаті будуть молодята, – пророчила стара Власівна, парубки жартували й молодого в плечі штовхали, а вусатий гармоніст міхи гармошки розтягував, приспівуючи: «Де ж ті бояри волочилися, що подоли помочилися? Ой, до Виблів виїжджаємо, привеземо молоду – обіцяємо».

Отак з піснею, сміхом і гамором зникла весела компанія за поворотом, а Франциска дивилася вслід і дивувалася, бо ніяк не могла збагнути отого вміння горбівчан перевтілюватися залежно від події, місця і ситуації.

А яке красиве вінчання в церкві, як зворушливо, урочисто й трепетно. А скільки жартів, сміху й пісень, доки по молоду з приданим їздили! І оте придане всі чомусь називали «скриня». Ще було «навішування» – обдаровування молодих для зачину на створення сімейного гнізда. І знову пісні, знову танці. Миготять перед очима вишиванки, брязкотять шальки намиста, тупотять черевики та чобітки, і все з таким заливчастим і бадьорим сміхом під чарчину самогону та нехитре частування печеним салом з тушкованою картоплею, квашеними огірками з грибами та капустою, пирогами різних видів, солодкими запеченими кашами та киселем, який так полюбився її малечі. Але найбільше сміху та веселощів було останнього весільного дня. «Циганили», збирали харчі для прощальної вечері, виряджалися компанії з обох весільних дворів – затятих місцевих «артистів», які перевдягалися в яскраві комедійні костюми, зроблені нашвидкуруч: скоморохи, стражники, матроси, відьми, – чого тільки не вигадували, аби повеселити молодих та всю весільну компанію. Весело, яскраво та неповторно щоразу. Аби ж то й життя молодої сім’ї таким склалося.

Стомлена Франциска вкладала малечу спати і, пригадуючи гуляння, щиро дивувалася. Буде тепер що розповісти родині в Австрії, буде чим і здивувати. Якби ще не оця незбагненна й невимовна туга. Наче ж і радості – безмір, а тривога не зникла, навпаки, зринала несподівано, у найбільш непідходящу мить, наче бралася нізвідки, і накривала хвилею сум’яття та безпричинних страхів. З рук падали речі, забувалося щось нагальне, губилося те, що лежало на видноті. Захар помічав її розгубленість, бо саме в такі хвилини й заспокоював обіцянками скорої дороги, а вона й погоджувалась. Авжеж, поїдуть уже після іменин, привітають матір і поїдуть.

Іменини й справді одбули. Привітати прийшли найближчі, нікого зайвого чи чужого. Посиділи душевно, щиро, українська пісня лилась у нічне небо довгою щемливою рікою, здавалось, аж до Бога, а вранці… Власне, усе було, як завжди, як десятки разів до того. Діти бавились. Іван грався із сестричками у дворі, малював на піску під тином, утікав від півня і роздивлявся небо вгорі, допитуючись:

– Мамо, а Бог там живе? І йому згори все-все видно?

Обідали тим, що лишилося після святкування, ніхто з дітей не скаржився на апетит. А от вечеряв синок гірше, посидів за столом для годиться, на піч задерся першим, нащось кутався, тягнув дідового кожуха й ховався під ним з головою. Уже коли дівчатка вляглися поряд, Франциска по черзі поцілувала дітей, затримавшись біля сина: надто гарячим він їй здався.

– Іванчику, нічого не болить?

– Ні… – кліпнув оченятами довірливо, ще й усміхнувся. – Спатки хочу…

Вони й лягли, правда, засинала неспокійно: щось муляло, гризло й тривожило, а що – пояснити не могла. Мучилася ледь не до півночі, а стомившись вкрай, забулася важким сном. Снилася матінка, котра блукала їхнім австрійським будинком. Нажахана, вона рвучко відчиняла одні двері, потім другі, оббігала порожні кімнати, вибігала, знову верталася та обмацувала кожен куток і закуток. І навіть уві сні Франциска чітко розуміла, кого вона шукає. Річ у тому, що з Іванком матусю поєднував якийсь незримий, незбагненний зв’язок. Так, мати любила всіх онуків палко й беззастережно, однак «відчувала» лише його. Це вона найпершою помітила, що їхній золотавий хлопчик вирізняється з-поміж однолітків. Бувало, кліпне віями, що, мов промінці, теплі-теплі, блакиттю очей в самісіньку душу зазирне, усміхнеться і спитає або скаже щось таке, що мурахи шкірою, бо наче не дитина каже, а старець. У миті отих чудних дитячих одкровень бабця підхоплювала малого на руки, ховалася з ним у тихий закуток, шукала хрестика на грудях і шепотіла молитви. От і зараз шепче, випростує руки поперед себе, наче рухається наосліп, і відчайдушно перебирає темряву пальцями:

– Іванку… Ванку…

Франциска схопилася від сну мокра, сорочка до тіла прилипла, наче душить, серце тьохкає, немов голкою прохромлене. Наснилось. Просто наснилось. Привиділось. Угорі, з темного ока печі, долинало глухе дитяче сопіння. Іван! Синочок. Почала виплутуватись із ковдри, розбуркала Захара. Чоловік спросоння не міг утямити, чого вона рветься на піч, а за мить найстрашніші страхи обступили хату.

– Хороший мій, у тебе щось болить? Де болить, ріднесенький?

Сполохані дівчатка хникали й відповзали далі, вовтузилися, мов кошенята, натомість Франциска відчувала лише долоньку сина – гарячу, аж вогняну.

– Я зараз його до нас спущу… Ось так.

– Господи, Захаре… Захаре, він же горить. Засвіти світло! Сонечко моє, наш золотенький хлопчику, прокинься… Чуєш?

– Синку, синочку…

Темрява спалахнула материнським зойком, а чужа, тріскуча мова в одну мить стала зрозумілою для всіх:

– Він не спить… Захаре, він не спить! Ти чуєш нас, синочку? Ну ж бо… подивися на мене. Розплющ очі.

Не судилось…

* * *

Коли Жанна вперше побачила доріжку до «їхнього» будинку, до ніг тулилися безпорадні й такі сиві-сиві хризантеми. Варто було ступити крок, як земля починала хрустіти, наче розбите скло. Може, через те не полишало відчуття, що вона ось-ось провалиться? Чи причиною були наглухо зачинені вікна? Навіть різьблені ставні не додавали затишку. До низенького й непоказного ґанку – усього лиш дві сходинки – вела доріжка, присипана піском рік тому, а то й більше, бо встигла густо порости споришем. По обидва боки меланхолійно засинав старезний сад. Власне, він уже спав, хапалися за життя хіба що хризантеми.

– Мам, ти чого? – спитав син-підліток і наче висмикнув з невідомості. Він сьогодні незвично активний, в очах жива зацікавленість. Варя і собі підстрибує поряд і раз по раз нетерпляче смикає за руку.

– Мам, ну ходім швидше.

Жанна розгублено озирнулася назад, де біля похиленої хвіртки припаркувалася вантажівка. Не було жодного резону винаймати аж такий габаритний транспорт, але Максим наполіг. Тепер здивовано стояв над кількома картонними ящиками, куди, виявляється, цілком умістилось їхнє життя.

– Зараз підемо. Тато ключі візьме, – відповіла для годиться, адже самій собі було страшно зізнатися, що вона остерігається ступити перший крок у невідомість. Будинок їй не те щоб не подобався – ні, чимось навіть вабив (певно, присмаком чужих таємниць), проте й не пускав, бо вже не сподівався, що колись хтось прочинить похилену хвіртку.

– Мам, ну пішли. Ходім…

– Жанно, чого стоїте? Ану хутенько. За годину я маю бути в адміністрації.

Максим ухопив найбільшу коробку, і тепер здавалося, що доріжкою підтюпцем біжить картонний кубик у костюмі. Настирливо дзвонив мобільний.

– Халепа! Ану візьми ключ, ось у кишені. Алло, слухаю… Жанно відмикай. Так, це я Максим Васильович Коломієць… Куликівська ОТГ, усе вірно…

Жанна вийняла ключ із кишені чоловіка і якусь мить тримала на долоні, бо не вірила ані очам, ані відчуттям. Надто швидко все сталося: будинок знайшли задешево й одразу, не було варіантів, довгих роздумів чи вагань. В обідню перерву Максим заїхав до батьків, ніби між іншим, як то кажуть, поміж справ, поспіхом з’їв тарілку борщу і, задоволено всміхаючись, поклав перед нею договір купівлі. Так, заліз у борги, довелося оформити кредит, проте відтепер це їхня приватна власність. Що буде потім, поживуть – побачать.

– Повернемося в Київ – продамо.

Жанна добре пам’ятає, що саме складала одяг і вдесяте перекладала одні й ті самі випрасувані шкарпетки.

– А як же я? Я ж його навіть не бачила.

На що чоловік лишень розвів руками.

– Теж мені проблема. Зараз побачиш. Речі всі зібрала?

І ось кілька годин по тому вона стоїть на порозі будинку й провертає ключ у замку власного житла. Свого. Із самісінького дитинства мати тягала її за собою, перебиваючись ночівлею то в однієї подруги, то в іншої, – скільки себе пам’ятає, вони весь час шукали бодай тимчасового кутка, такого-сякого якогось прихистку. Після того були переповнені гуртожитки, де життя не стихало навіть уночі, потім – не менш гамірливі орендовані малосімейки з кімнатами, що швидше нагадували комірчини. Сім останніх років – квартира в спальному районі столиці, де жили, мов на краєчку стільчика присівши: надто дорогі шпалери (хоч би діти не обмалювали), поліровані меблі (не пошкрябали б), зіпсований кран у ванній (обережно, щоб не зірвати), квитанції і рахунки, надчутливі сусіди, допитливі консьєржі, а ще кіт і собака, котрих так і не завели, хоч як благали діти. І ось, будь ласка. Дім…

– Мам, швидше.

– Мам, а може, я?

Клацання. Ще один оберт. Двері зойкають і хриплять, будинок безпорадно завмирає, засоромившись ран, тріщинок, зморщок і застарілого павутиння в кутках. Діти прошмигують усередину, мов в’юни, вихором пробігають кімнатами, тупочуть, сміються і перемовляються.

– Мам, гостьова!

– Тату, а тут дві спальні. Можна мені ось цю, де два вікна?

– Мам, мамо, а газова плита – як у музеї. Води що, немає?

– Варю, є. Глянь, он же кран. Тільки холодна.

– О, а це ванна кімната буде? Унітаз? Вау! У селі є унітаз!

– Сама ти село. Ми в Куликівці. Просто на самій окраїні. Тут до школи чесать і чесать.

– А нас тато возитиме. Татку, а тебе забиратимуть на роботу, правда?

Жанна слухала й не чула. Стояла розгублена й знічена, роззиралася довкруж. Здається, коридорчик або ж роздягальня. Невеличка кімнатка. Стіни пофарбовані звичайною олійною фарбою… колись фарбовані. Із часом вона вигоріла й нині мала колір жовтувато-зеленого яблука. Жовтенькі фіранки на вікні, що дивиться на вулицю. Годинник цокає. Плетений килимок під ногами. Кілька гачків, на яких, вочевидь, давно не вішали одяг. Етажерка для взуття. Здається, що господарі вийшли до крамниці по хліб і не повернулися, навічно затримавшись у черзі. Цікаво, хто ж тут жив? Максим нарешті закінчив розмову, поспіхом опустив коробку на підлогу й обвів поглядом коридор.

– Ну, як тобі? Ти не переживай: тут хороша бабця жила, правильна. Я як перший раз зайшов, одразу принюхався, щоб запаху не було отого старечого. А то як провоняється, всьо, пиши пропало. Ходім-ходім. Чого застигла? Діти цими дверима зайшли? То в коридор. А ми давай ось у ці. Вуаля! Ванна кімната. Це внук покійної затіяв, думав жить, та, видно, не зрослось. Бач, плиткою не встигли обкласти, але унітаз функціонує, ванна новенька, вода, правда, тільки холодна. Прийдеться на плиті відра гріти. Ходімо, тут з ванної одразу вихід на кухню. Толковий пацан, скажи, продумав!

Жанна кивала, не зважаючи на його слова, просто йшла будинком, озиралася, слухала, роздивлялася, чомусь довго не зважувалася торкнутися бодай чогось. Здавалося, господарі перебували десь поряд, натомість гості чомусь навіть дозволу не спитали, щоб увійти. Власне, таке відчуття виникало ще й через те, що майже всі меблі лишилися: простенька кухня на чотири тумбочки, місцями полущена, але охайна й чистенька, широкий стіл, шість стільчиків, плетена серветка на радіоприймачі, картина із зображенням букетика конвалій, навіть посуд на поличках за склом. Такою ж укомплектованою виявилась і вітальня, бракувало хіба що телевізора, навіть старенький плед знайшовся на такому ж древньому дивані. Шафа вздовж стіни. Аж три вікна, невеличкі, проте три, завішені милими фіранками з дрібнесенькими квітками по всій тканині. Меншенька спальня з одним вікном, навпроти більша – з двома. У ній Жанна затрималася найдовше, роздивляючись вишукану люстру зі скельцями-сльозинками. Певно, свого часу вона була страшенним дефіцитом, адже імпортна. По центру кімнати розміщувалося широке двоспальне ліжко з граційним мереживом кованих сплетінь, навпроти стояли дерев’яна – дубова! – шафа і старовинне дзеркало в людський зріст. Увижалося, що в ньому ось-ось промайне силует охайної старенької, яка зупиниться і спантеличено спитає: «А ви що тут, дітки, робите?»