Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 1

Надворi весна вповнi. Куди не глянь скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красується вона в своїм розкiшнiм убраннi... Поле — що безкрає море — скiльки зглянеш — розiслало зелений килим, аж смiється в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо — нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре — погляд так i тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий свiт сонця; на ланах грає сонячна хвиля; пiд хвилею спiє хлiборобська доля... Легенький вiтрець подихав з теплого краю, перебiгав з нивки на нивку, живить, освiжав кожну билинку... I ведуть вони мiж собою тиху-таємну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi... А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, — тремтить, переливається, застигав в повiтрi... Перериває його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, — i все те зливається докупи в якийсь чудний гомiн, вривається в душу, розбуркує в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього... Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортає тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби недiля або яке свято — хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись! Отакої саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, — тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, — йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» — казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурної вдачi», — одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Iшов справдi парубок. На перший погляд — йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi — теж гострi; лице довгообразе — козаче; нi високого, нi низького зросту, — тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою...

Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своїми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку — i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi — аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбу по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, — подумав сам собi, — тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов...» Знов повернувся, — i рушив далi.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок — i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiєї ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, — i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, — немов казали його очi, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяїна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, — i промовив вголос: «Бач... на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: моє таке густе та гонке, а в його — ледве од землi одлiзло, — низеньке, жовте, засмоктане...»

Не вспiв доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось спiває... Вiн притаїв дух; насторожив ушi, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям...

Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось немов хто доторкнувся до його... «Хто б це?» — подумав вiн, — та й пiшов на голос. Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, — тiльки одна луна її бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще... зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина — i з жита заманячила дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась — i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царiвну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi...

Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут її краще розглядiв парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чолi; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, — здається, сам огонь говорив ними... Двi чорнi брови, мов двi чорнi п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдiдниця, на шиї дорогi коралi, хрести, золотi дукати — усе гарно пристало до хорошої дiвоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неї.

— Чого ти тут ходиш? — обiзвалась вона перша.

— А ти чого хлiб толочиш? — не зовсiм ласкаво одказав вiн.

— Хiба се твiй хлiб?

— Не чий же... А що?..

— Цур тобi, як мене злякав!.. — та й замовкла. Парубок i собi мовчав.

— А ти хто така? — трохи згодом питає вiн, ковтаючи слова. — Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?..

Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, чого в його запнувся голос; очi в неї заiскрили, заграли...

— Навiщо тобi? — прядучи ними, вона питає в його.

— А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже вiн. — Хто ти така? Чого тобi тут треба?.. — Чутно — аж дух спира йому в грудях од кожного слова.

— Не с-к-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлi бiлi руки попiд лiктями. — А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто?

— Сюди йди! — каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима. — Посiдаємо тут... побалакаємо... я тобi й розкажу — хто я...

Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далi — вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм — повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «сюди, мов!» — та наче мана яка, спустилася вниз — i скрилася за горою.

Парубок нi з мiсця. Стоїть та дивиться вслiд їй ще дивнiшими очима — мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свiжий, тонкий, її смiх молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усмiхалося її личко, бiло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? — думав вiн. — Чи справдi, чи вважається?.. I вiдкiля б це?.. чи не москалiвна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немає... Хiба Хоменкова? — так же не близий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися... А видно — хутiрська: на селi, окрiм попiвни, здається, нiкого пiдхожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю — попiвна не така, та й не пiде за п’ять верстов од села... Чия б же це?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок — подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, — тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазяїнiв їх, перебрав у пам’ятi їх дочок, — та, теряючись в догадках, i повернув назад — додому.

Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, — та все думав та думав... А в серцi — почував вiн — прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й, хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподiваний сум обiймає голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися — так i ганяє за маною... А перед очима — зелена керсетка, червона спiдниця,, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрiбних, як перли, зубiв... У його аж мороз пiшов поза спиною... «Оце так — промовив вiн уголос. — Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — i думати забув!» Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi — тiк; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, — видно, бiля неї ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.

Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, — i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик — i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами невдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, — вона висмикнула з мiтли держално — i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, — аж поки не хруснуло держално... «От, проклятiї Каторжнi!.. Через них знiвечила держално..» — на весь голос гукала молодиця — й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.

Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

— I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукає...

— Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, — одказав вiн.

Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся — пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — в хату.

— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марюкої, — скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»

Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита вiн трохи згодом.

— У якого москаля, сину?

— Що живе коло нашого поля хутором.

— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?

— Та я так питаю... нiчого.

Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю — вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» — шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годi... «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»