Читать книгу Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный - Страница 5

Добре Чiпцi у дiда пiдпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби — по його лiтах i по його душi. Та не те, щоб i без користi. Дiд брав за лiто по п’ятаку од вiвцi. Шага давав на Чiпку та Грицька, та ще хлiба мiшкiв з п’ять, та ягнят двоє або троє на рiк. Чого ще? На харч вiн собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята — на прибуток.

— Слава тобi, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря боговi. — А я вже не думала, щоб з його вийшли люди...

— Став розуму доходити, — одказує Оришка, — сам побачив, що треба робити... I менi, старiй, довелося його хлiба з’їсти... спасибi богу!

Отак радiють та боговi не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднiв, нужди, горя... I в хатi в них стало чепурнiше, яснiше; i хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи; а часом i сир на вареники... I одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висiло та не бовталося старе гноття... I зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана — не свiтить гнилою, дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визирав, льох чорнiє... Уже завелась свиня з поросятком i овечат десяток. Уже лiд паску є своє поросятко й своє ягнятко, i паска — бiла... Достаткiв бiльше, й достатки кращi.

А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днiв на десять поля... Пiсля судiв та пересудiв, — пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писаревi, одсудили Мотрi землю громадою...

— Не журись. Чiпко, — каже, радiючи, Мотря, — тепер буде своє жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка... Одберу мiсцину, картоплi насаджу, — на зиму буде!.. I к рiздву загодуємо свиню... Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насi Хай тепер нашi вороги смiються, нехай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого погляду, смiлого поступу?..

Ой, нi! Життя, — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п’ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе свої сухi синi руки на колiнах та й грiється проти сонця. А восени все жалiється та жалiється Мотрi:

— Оже, дочко, щось менi погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене всерединi щось застигає; руками й ногами зовсiм не володiю, не знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до свiта — й богу душу оддала.

Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в головах... Та ж баба — тiльки очi заплющила, рот зцiпила... Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чiпка не плаче... Йому тiльки чогось страшно, жалко... — «Нема баби... — думає вiн. — Умерла баба... не буде бiльше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?..»

Темна мара встала в Чiпчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне... Говори, дивись, — а тут... зуби зцiпило, язик одiбрало, очi заклепило... Кидають у землю, — темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось i черв’як плазує — холодний та слизький, аж напинається, аж звивається, поспiшаючи до тiла...

«Ух!.. гидко... страшно!...» Чiпка здригнув. «I вiд кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть, вiд бога?.. Смерть вiд бога?.. темна нiмота... червивеє вiд бога?!. Господи боже! невже це треба?.. I для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всiх добра... I так каратися?.. Чи для всiх воно однаково?.. Де ж тодi правда?.. Ой, нi, нi! тут щось та не так, — тут щось друге, iнше...»

Задумався, загадався Чiпка... Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очi — i нiчого не бачить; клич його — не чує... аж занепав. Уночi схопиться, — одягається, озувається...

— Чiпко! куди ти? — пита здивована мати.

— Га-а?

— Куди ти?

— Баба кличе... пiду до баби..

— Та господь з тобою! Баби немає — умерла...

— А що ж ото?.. слухайте!.. — Та й наставить ухо, — слухає... — О-о-о-о! «Чiпко!.. Чi-п-ко!..» Чуете?.. — Зараз, зараз, бабусю... я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...

— Господь з тобою! куди ти? — хрестить i перейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То вiн трохи й утишиться, сяде на лавi.

— Ляж, сину.

Чiпка поворухнеться, посунеться, трохи — сидить... Трохи згодом затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi заводи плачу...

— Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чiпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в силу, — та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку — котру вiн нiяк не мiг розгадати... Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав...

Не вспiло одно гаразд забутися — друга приключка приключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм.

Чiпцi минуло сiмнадцять лiт.

А того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розбилися... Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свiтом...

— Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, — каже дiд Улас, дивлячись на небо, — коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й розплакалось... Зарядив дощ — дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито... Спершу вiвцi наче зрадiли — розкотилися по толоцi, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi — як став дощ допiкати — збилися де-купи, посхиляли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ — одно пере, одно пере... Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i не думає переставати.

Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять — пережидають дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сумнi усi.

— Так оце, дiду, й вам воля прийшла? — питає Чiпка дiда, щоб хоч словом розважитись.

— Кому воля, а кому неволя! — сумно одмовля дiд.

— Як саме?

— Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало слiз та кровi точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твiй суд правий настане?..

— Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, — примовивсь Грицько.

— Вiльнi?.. Були вiльнi, поки волi не було... Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в ротi не стало — Тодi й з двору — геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлiба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином, — Христа ради руку простягати... А от тепер знову завадило: плати десять карбованцiв на рiк!.. За вiщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, — рублiв з пiвсотнi виробляєш... Яких? де? Я — старець, нищий... Спасибi, люди змилосердились... Так — нi! I те їм оддай... а сам з голоду пропади... Проклятi! i суду на вас немає, й права!.. — гiрко закiнчив дiд.

У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи не чув такого дiдового голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в голову; вiн мовчав, боявся словом перервати дiдове горе... Вiн сам не знав такого, а почував з дiдової мови, що воно тяжке-тяжке...

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко, на серцi сумно — аж мов нудно — Так буває тодi, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмiєш. Хвилини тодi здаються за часи, часи — за днi, днi — за роки... Черв’як швидше плазує, нiж такi хвилини... I хочеться вперед заглянути, подивитись — що з того буде, i страх обiймає, аж волосся на головi пiдiймається, серце каменiє...

Дiд знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той свiт позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглинула?.. А з живих — трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене вiзьмеш?!. Я людям служу, громадi служу — за хлiб, за спасибi... от що! Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб їстиму, та й годi... Берiть?.. Легко сказати — берiть! А степ?.. а вiвцi?.. Я привик до цього, як до рiдного... Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вiвця для мене — все одно, що людина: i їсть, i п’є, i болiє... тiльки не скаже нiчого, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього... А он — ягня? Зiгнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обiгрiв, як дитину... Та не обiгрiю! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще...»

Дiд не змiг далi говорити... Двi гарячi сльози викотилось з його старих жовтих очей i розлилося по карбованому старiстю та негодами виду.

Грицько сидiв, рота роззявивши, — сам не знав, що йому казати...

Чiпка пильно дивився на дiда — очей не спускав... Лице аж пополотнiло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тiпала, а очi сухi-сухi — горiли, налитi сльозами пополам з кров’ю.

— Хто? хто?! — затинаючись, скрикнув вiн. — Хто одбере в нас дiда?.. Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе!

Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними.

— Пан однiме. Чiпко!.. вiн одбере, мiй сину!.. У двiр пiду — старого недовгого вiку коротати в неволi... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...

— Не одбере вiн... нi! Хай тiльки одбере... Я йому такого пущу пiвня!! — грiзно каже Чiпка. Дiд аж не стямився.

— Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєщ бога в животi, а царя в головi?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другi погорять... Йому ж тiльки шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибудується; а то — убогi погорять, що, може, тiльки й щастя, що свiй захист є... Оханись, господь з тобою!

Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся й на самi очi насовував кобеняка.

Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг у самих його нiг. Дiд мотнув головою: «А той же батько! як двi каплi води...» — промовив уголос.

— Хто? — поспитав Грицько.

— Отой! — дiд указав на Чiпку.

— Хiба ви знали батька? — пита понуро Чiпка.

— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.

— Хiба мiй батько панський був? Адже вiн — москаль! — каже, здивувавшись, Чiпка.

— То що, що москаль... Хiба москалi родяться москалями?.. Тобi ще, видно, нiхто не розказував за його...

— Нi.

— Ото ж то й є! Люди ще й досi не забули...

— А що ж там? — пита Чiпка, насторочивши уха й не зводячи очей з дiда.

— Гм... бач! — Дiд вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.

— Розкажiть, дiду! — пристає Чiпка.

— Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу... Давня то рiч, — зачав дiд. — Менi було тодi лiт з двадцять, як привели твого батька в горницi лакеєм до панича... Розказували, що твоїй бабi старий пан хотiв ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Вiн був собi якийсь малий, пуздракуватий, болiзний... та шкодливий такий, як кiт! За паничем ходить — не ходить слухать — не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пицi... так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан... — «На стайню його!..» — Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що нi лягти, нi сiсти... Тодi йому вже нiкому було «й пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, — упав якось у казан, — а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, — то вже вiн нiколи не бився, — тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив крiпацької душi, бо за неї треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, — таки з двору кучер, — то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, — та там би то, кажуть, i вмер... Та не так про Хруща, як про рiдну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя... А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю — приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний... А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли... Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матiр’ю. Лiт зо двоє, може, пожив, — та й знову потяг на Дiн до першої жiнки. Отам його й злапали! — Привели сюди... суди та пересуди... Хто вiн такий?.. Що це вiн зробив?.. Та, кажуть,  наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi... Бач! Он вiн який москаль! Знаєш тепер?!

Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечорiти стало... Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.

— Ану, рушай! додому час! — гукнув дiд уже з шляху.

Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадiв... Голову на груди звiсив, очi в землю потупив... Нiчого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався... Очумався уже в хатi...

— Так отакий мiй батько був, мамо?

— Який?

Чiпка почав розказувати...

— Такий же...

— Чому ж ви менi давно цього не казали?

— То що б було, сину? Замовк Чiпка. Щось думав...

— Нiчого... — нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.

Сумно стало в хатi, як у льоху... Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн... Якби його так намалювати, — сказали б: то не чоловiк сидить, то — сам сум!

Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...

— Нi! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чiпка... — Нi... негаразд!.. Чому вiн їх не вирiзав, не випалив?..

— Кого, сину?

— Панiв! — одказав твердо Чiпка.

— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.

Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько...

«Бiдний мiй тату! — думав вiн. — Не знав ти долi вiд самого малку — може, аж до смертi... Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону — до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тлiє пiд землею твоє наболiлеє тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. I загребли твої костi з кiнськими кiстками в одну домовину, в одну високу могилу?! I нiкому вона не скаже, не по-вiда, що пiд нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матiр: як вона тут, бiдолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти — всесвiтнiй царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею i маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнiвом праведним?.. Нi... ти мовчиш... мовчиш, як глупа нiч... До тебе не доходить плач наш... нашi сльози... їх заступили од тебе вороги нашi... Ти не скараєш їх... нi?!

Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки стогнав. Силу його пiд’їхала важка, несподiвана туга; думки помутилися, куйовдились у головi без порядку, як завiрюха зимою... Не пам’ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав...

— Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря. Мовчить Чiпка.

— Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

— Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь виводи-узори. Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiпка, заглядає в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид — страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного...

— Хай тебе криє мати божа вiд усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.

Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п’яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр... На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер — дiда нема... i в двiр не пускають!