Читать книгу Заїр - Пауло Коельйо - Страница 3

Вона – Естер, воєнна кореспондентка, щойно повернулася з Іраку, бо вторгнення туди може відбутися в будь-яку мить; тридцять років, одружена, бездітна. Він – невпізнаний чоловік віком двадцять три – двадцять п’ять років, смуглявий, із монголоїдними рисами обличчя. Востаннє цих двох бачили в кав’ярні на вулиці Фобур Сент-Оноре.

Поліція була поінформована, що вони зустрічалися раніше, хоч ніхто не знав, скільки разів. Естер завжди казала, що той чоловік – він ховав своє справжнє «я» під ім’ям Михаїл, – був надзвичайно важливим для неї, хоч ніколи не пояснювала, чи він був важливий для її журналістської кар’єри, чи для неї як для жінки.

Поліція ініціювала формальне розслідування. Було розглянуто можливості викрадення, шантажу, викрадення з метою вбивства, чому аж ніяк не варто було дивуватися, адже робота примушувала її перебувати в постійному й майже неприхованому контакті з людьми, пов’язаними з терористичними угрупованнями, від яких вона добувала інформацію. Було встановлено, що протягом кількох останніх тижнів перед зникненням вона регулярно знімала гроші зі своїх банківських рахунків; ті, хто здійснював розслідування вважали, що гроші їй, либонь, були потрібні на оплату інформації. Вона не взяла з собою ніякого одягу, проте, на загальний подив, її паспорт не змогли знайти.

Він, особа нікому не відома, дуже молодий, ніде не зареєстрований у поліції, не залишив по собі жодного сліду, щоб з’ясувати, хто він такий.

Вона – Естер, лауреатка двох премій із журналістики, віком тридцять років, одружена.

Моя дружина.

* * *

Я відразу потрапив під підозру й був заарештований, позаяк відмовився назвати місце свого перебування в день її зникнення. Але щойно тюремник відімкнув двері моєї камери й оголосив, що я – людина вільна.

Чому я так швидко опинився на волі? Бо сьогодні всі знають усе про всіх, досить тільки зажадати якусь інформацію, й ось вона тут: де ми використали свою кредитну карточку, в яких місцях побували, з ким спали. У моєму випадку все було дуже просто: одна жінка, також журналістка, подруга моєї дружини, розлучена – вона не мала комплексів і могла признатися, що спала зі мною, – прийшла в поліцію й посвідчила на мою користь, коли довідалася, що мене заарештували. Вона надала конкретні докази на підтвердження того, що я був із нею в той день і в ту ніч, коли зникла Естер.

Мене запросили до головного інспектора, він повернув мої речі, попросив пробачення, сказав, що мене звільняють із-під арешту в цілковитій відповідності з вимогами закону, і я не маю жодних підстав звинувачувати або позивати до держави. Я сказав, що не маю найменшого наміру це робити, бо знаю, що кожна людина завжди перебуває під підозрою і за нею стежать протягом двадцяти чотирьох годин на добу, навіть якщо вона не вчинила ніякого злочину.

– Ви – вільні, – сказав комісар, повторивши слова тюремника.

Я запитую, а чи з моєю дружиною справді чогось не сталося? Вона признавалася мені, що через густу мережу контактів у підпільному світі тероризму не раз відчувала пильне стеження за собою.

Інспектор мовчить. Я наполягаю, але він мені нічого не відповідає.

Я запитую, чи дружина може подорожувати зі своїм паспортом, і він відповідає ствердно, позаяк вона не скоїла ніякого злочину, то ніхто не може перешкодити їй вільно виїздити з країни чи вільно в’їздити на її територію.

– У такому разі її, можливо, уже нема у Франції?

– Ви вважаєте, вона вас покинула через ту жінку, з якою ви спите?

Я відповідаю, що це його не стосується. Інспектор мовчить секунду, серйознішає й каже, що вони не могли не заарештувати мене – такий порядок, – але він дуже співчуває, що в мене зникла дружина. Він теж одружений, і, хоч мої книжки йому не подобаються (то він навіть знає, хто я такий! він не такий неук, яким здається!), він може поставити себе в мою ситуацію, він знає: пережити те, що переживаю я, нелегко.

Я запитую, що я повинен робити, коли звідси піду. Він дає мені свою візитівку, просить негайно повідомити, якщо я матиму якісь новини: щось подібне я бачив не в одному фільмі, воно мене не переконує, інспектори завжди знають більше, ніж розповідають.

Він запитує, чи доводилося мені зустрічатися з тим чоловіком, із яким востаннє бачили Естер. Відповідаю, що чув його ім’я чи то кличку, проте особисто з ним не знайомий.

Він запитує, чи мали ми проблеми в подружньому житті. Відповідаю, що жили ми разом понад десять років і мали ті самі проблеми, що їх мають усі, – ні більше, ні менше.

Він делікатно запитує, чи розмовляли ми останнім часом про розлучення або чи моя дружина не думала про те, щоб розлучитися зі мною. Я відповідаю йому, що такої гіпотези ми ніколи не обговорювали, хоч – повторюю, як і в кожному шлюбі, – окремі суперечки іноді виникали.

– Іноді чи досить-таки часто?

– Іноді, – наполягаю я.

Він запитує ще делікатніше, чи вона підозрювала про мої стосунки з її подругою. Відповідаю, що ми спали тоді вперше – і востаннє. То не був роман у правдивому значенні цього слова, просто ми обоє дуже нудилися, не мали чого робити після обіду, а сексуальні розваги завжди пробуджують нас до життя, тому зрештою ми й закінчили свій день у ліжку.

– Ви лягли з нею до ліжка тільки тому, що дуже нудилися в той день?

Я мало не сказав йому, що такі запитання не мають стосунку до розслідування справи, але я мушу зберегти з ним добрі взаємини, вони можуть згодитися мені в майбутньому, зрештою, існує така невидима установа, яку можна назвати Банком Послуг, і вона завжди була для мене надзвичайно корисною.

– Іноді таке буває з кожним. Немає ніяких цікавих справ, жінка прагне емоцій, я шукаю пригод – і ось ми вже удвох у ліжку. Наступного дня ми обоє вдаємо, ніби нічого не сталося, і життя триває.

Він дякує, подає мені руку й каже, що в тому світі, у якому доводиться існувати йому, теж не все гаразд. І йому буває нудно, і він нерідко не знає, чим йому зайнятися, і його опановує бажання лягти з якоюсь дамою до ліжка; але його світ набагато пильніше контролюється, і в ньому нікому не вільно робити те, що йому спадає на думку або хочеться.

– Мабуть, у світі мистецтва люди почуваються набагато вільніше, – каже він.

Я відповідаю, що знаю його світ, проте тепер не маю найменшого бажання порівнювати наші погляди на суспільство та на людей. Потім замовкаю і чекаю, яким буде його наступний хід.

– Я вам сказав, ви вільні і можете йти, – повторює інспектор, трохи розчарований тим, що письменник не виявляє бажання поговорити про життя зі службовцем поліції. – Тепер, коли я знаю вас особисто, я почитаю ваші книжки. Я сказав, вони мені не подобаються, але насправді я ніколи їх не читав.

Мені не вперше доводилося чути цю фразу й думаю, я почую її ще не раз. Принаймні ця пригода подарувала мені ще одного читача. Я дякую інспекторові за його добрі наміри й іду геть.

Отже, я вільний. Мене випустили з в’язниці, моя дружина зникла за таємничих обставин, приходити на певну годину на службу мені не треба, недоброзичливців у мене немає, я багатий, знаменитий, і, якщо Естер справді мене покинула, у мене не буде проблем знайти жінку, яка замінить її. Я вільний і ні від кого не залежу.

Але що означає бути вільним?

Більшу частину свого життя я прожив у рабстві, а тому повинен аж надто добре розуміти, що означає для людини бути вільним, що означає для неї свобода. Від самого дитинства я боровся за неї, як за найдорожчий скарб.

Я боровся проти батьків, які хотіли, щоб я став інженером, а не письменником.

Боровся проти своїх однокашників у школі, які від самого початку обрали мене за жертву своїх жорстоких витівок і лише після того, як дуже багато крові витекло з мого носа та з їхніх носів, після багатьох вечорів, коли я мусив ховати від матері синці та шрами, – бо я сам мусив розв’язувати свої проблеми, а не вона, – я довів собі самому та іншим, що спроможний не плакати після бійки.

Я боровся за те, щоб знайти роботу, яка давала б мені засоби для життя, працював у крамниці залізних виробів, щоб звільнитися від важкої опіки батьків, які кажуть: «Ми даватимемо тобі гроші, але ти повинен робити те й те».

Я боровся – хоч і цілком безрезультатно – за дівчину, яку кохав у юності та яка теж кохала мене; зрештою вона мене покинула, бо батьки переконали її, що я не маю майбутнього.

Я боровся проти ворожого оточення в журналістиці, куди закинула мене доля і де мій перший шеф примусив мене чекати три години й приділив мені якусь увагу лише тоді, коли я став шматувати на клапті книжку, яку він читав. Він скинув на мене здивованим поглядом і побачив, що перед ним людина, спроможна вчинити опір ворогові, тобто наділена якостями, без яких не може бути доброго репортера. Я боровся за ідеали соціалізму, потрапив до в’язниці, вийшов із неї й продовжив свою справу, почуваючи себе героєм боротьби за інтереси робітничого класу, аж поки почув «Бітлів» і вирішив, що втішатися роком набагато цікавіше, ніж теоріями Маркса. Потім я боровся за кохання своєї першої, другої та третьої дружин. Боровся за те, щоб знайти в собі мужність розлучитися з першою, з другою і з третьою, бо кохання не тривало вічно, а я мусив іти вперед, щоб нарешті зустрітися з жінкою, яка прийшла в цей світ, щоб стати моєю, – і не була однією з тих трьох.

Я боровся за те, щоб знайти в собі мужність покинути журналістику й наважитися на авантюру написати книжку, хоч і знав, що в моїй країні ніхто не міг прожити з літератури. Я відмовився від цієї афери лише через рік, коли написав уже з тисячу сторінок, які здавалися мені абсолютно геніальними, бо навіть я сам не міг там анічогісінько зрозуміти.

Поки я боровся, мені зустрічалося чимало людей, які закликали до свободи й чим більше намагалися захистити це своє унікальне право, тим у більшу рабську залежність потрапляли від бажань своїх батьків, від шлюбу, в якому обіцяли зберігати вірність своєму партнерові «до могили», від матеріальних обставин життя, від політичних режимів, від проектів, які їм щастило виконати лиш наполовину, від кохання, якому вони були неспроможні сказати «годі», від вікендів, на яких їм доводилося обідати з нестерпними людьми. Багато з них були рабами розкоші, рабами прагнення до розкоші, рабами необхідності створювати видимість того, що вони прагнуть до розкоші. Вони були рабами життя, якого самі не обирали, але яке вирішили прожити, бо хтось зумів їх переконати, що так для них буде краще. Й ось так тривають їхні дні та ночі, які мало відрізняються між собою, а пригода для них лише слово, прочитане в книжці або побачене на екрані завжди ввімкненого телевізора, а коли вона заходить у якісь двері, то вони неодмінно кажуть:

– Не хочу, мені не цікаво.

Але як вони можуть знати цікаво їм чи не цікаво, якщо ніколи не пробують? Та немає ніякого сенсу запитувати їх про це: бо немає жодних підстав сумніватися, що вони бояться будь-якої зміни, що може похитнути світ, до якого вони звикли.

Інспектор сказав мені, що я вільний. Я вільний тепер, я був вільним і тоді, коли потрапив до в’язниці, бо свобода досі є тим станом людини, який я ціную більше, аніж що завгодно інше на світі. Звичайно ж, мені не раз доводилося пити вино, яке було мені не до вподоби, робити те, чого я не повинен був робити й чого ніколи більш не робитиму, здобути чимало шрамів як на тілі, так і в душі, завдати ран кільком людям – у яких я потім просив прощення, коли зрозумів, що спроможний зробити все, крім примусити іншу людину наслідувати мене в моєму божевіллі, у моєму прагненні жити. Я не каюся за ті хвилини, коли я страждав, я ношу свої шрами, наче медалі, знаю, що свобода має високу ціну, не менш високу, аніж ціна рабства; єдина різниця лише в тому, що за свободу ви платите з радістю та з усмішкою, навіть тоді, коли ця усмішка окроплена слізьми.

Я виходжу з дверей поліційного відділка, день сьогодні чудовий, сонячна неділя, яка зовсім не відповідає станові моєї душі. Мій адвокат чекає мене на вулиці з кількома словами розради та з букетом квітів. Він каже, що телефонував у всі лікарні, морги (тобто зробив те, що завжди роблять, коли хтось не повертається додому), але знайти Естер йому не вдалося. Каже, йому вдалося приховати від журналістів місце, де я перебував після того як мене заарештували. Каже, йому треба обговорити зі мною юридичну стратегію, яка допоможе мені захиститися від майбутніх звинувачень. Я дякую йому за увагу; знаю, що він не має наміру накреслювати якусь юридичну стратегію – просто він не хоче залишати мене самого, бо не знає, як я поведуся (нап’юся і знову потраплю в поліцію? зчиню скандал? спробую накласти на себе руки?). Я відповідаю йому, що маю багато важливих справ і що й він, і я чудово знаємо: у мене немає жодних проблем із законом. Він наполягає, але я не поступаюся – зрештою, я людина вільна.

Я вільний. Вільний перебувати в тужливій самотині.

Беру таксі й прошу відвезти мене до центру Парижа. Прошу водія, щоб він зупинився біля Тріумфальної арки. Звертаю на Єлисейські Поля й прямую до готелю «Бристоль», де ми з Естер мали звичай пити гарячий шоколад щоразу, коли хтось із нас двох повертався з відрядження або подорожі із-за кордону. Для нас то був ритуал повернення додому, повернення в любов, яка утримувала нас разом, хоч життя все частіше розводило нас по різних дорогах.

Я йду собі й іду. Люди всміхаються, дітлахи радіють, утішаючись нетривалими годинами весни, яка несподівано навідала нас серед зими, машини пливуть по вулиці безперервним потоком, повсюди панує бездоганний порядок – за винятком того, що жодна людина не знає або вдає, ніби не знає, або просто не цікавиться тим, що я втратив дружину. Невже вони не відчувають, як я страждаю? Усі мали б сумувати, співчувати чоловікові, чия душа стікає кров’ю кохання; але вони сміються, поринувши у своє дріб’язкове й жалюгідне життя, яке знає лише радість закінчення робочого тижня.

Мене навідує несподівана й кумедна думка: певно, у багатьох людей, що йдуть мені назустріч, душа теж розривається від розпуки, але я не знаю, чому і як вони страждають.

Заходжу до бару, щоб купити сигарети, і продавець відповідає мені англійською. Зазираю до аптеки, щоб купити м’ятні льодяники, які мені дуже до вподоби, і там теж зі мною розмовляють англійською (а я в обох випадках замовляв товари французькою). За кілька кроків від готелю мене зупиняють два хлопці, які щойно приїхали з Тулузи, вони зверталися до кількох людей, запитуючи, де розташована потрібна їм крамниця, проте ніхто не зрозумів, чого їм треба. Що сталося? Невже за двадцять чотири години, які я просидів у в’язниці, мова на Єлисейських Полях змінилася?

Туризм і гроші спроможні творити чудеса: але як я не помічав цього раніше? Мабуть, ми з Естер уже давно не пили тут шоколаду, хоч обоє останнім часом кілька разів виїздили в далекі подорожі. Бо завжди існувала якась важливіша справа. Завжди на цей час була призначена зустріч, скасувати яку було неможливо. Але не сумнівайся, моя любове, наступного разу ми неодмінно вип’ємо шоколаду, повертайся негайно, ти знаєш, що сьогодні я справді маю важливу зустріч і не зможу зустріти тебе в аеропорту, мій мобільник увімкнений, ти можеш зателефонувати мені в разі нагальної необхідності, а зустрінемося вночі.

Мобільник! Я дістаю його з кишені, негайно вмикаю, і він дзвонить кілька разів; на кожен дзвінок моє серце підстрибує, проте я бачу на невеличкому дисплеї імена людей, які хочуть зі мною сконтактуватися, й не відповідаю жодному з них. От якби на дисплеї замість імені або прізвища з’явився напис «абонент невідомий», тоді я зрозумів би, що це ти, адже цей номер телефону я дав не більш як двадцятьом людям, і кожен із них твердо пообіцяв мені, що більш нікому його не назве. Проте невідомий абонент не з’являється, усі дзвінки належать моїм друзям або близьким колегам. Мабуть, вони хочуть довідатися, що сталося, хочуть допомогти (але як вони можуть допомогти?), запитати, чи не потребую я чогось.

Телефон не змовкає. Може, відповісти? Може, зустрітися з кимось?

Але вирішую не зустрічатися ні з ким, поки не зрозумію, що відбувається.

Заходжу до «Бристоля», що його Естер завжди описувала як один із небагатьох готелів Парижа, де до клієнтів ставляться як до гостей, а не як до безпритульних волоцюг. Мене справді вітають з не меншою приязню, ніж якби я був тут постояльцем, я обираю стіл навпроти гарних дзиґарів, слухаю фортепіано, дивлюся у вікно на сад.

Мені треба бути практичним, дослідити альтернативи. Життя триває. Я не перший і не останній чоловік, якого покинула дружина, але чому це мало статися саме в такий сонячний день, з усміхненими людьми на вулицях, коли діти співають, весна подає свої перші знаки, сонце сяє, а водії шанують пішохідні доріжки?

Я беру серветку й записую на ній ті думки, що вирують у моїй голові. Забудьмо про почуття, і я спробую прикинути, що я зможу зробити.

А) Припустімо, її справді викрали, і її життя в небезпеці. У такому разі я, її чоловік, її супутник у всі хвилини її життя, повинен зрушити небо й землю, щоб відшукати її.

Проте я не повинен забувати, що вона забрала свій паспорт. Поліція про це не знає, але вона забрала також кілька суто особистих речей і гаман із образами святих заступників, який завжди брала із собою, коли збиралася навідати іншу країну. Вона взяла також гроші в банку.

Висновок: вона готувалася до від’їзду.

Б) Припустімо, вона повірила в обіцянку, що насправді виявилася пасткою.

Відповідь: Вона багато разів потрапляла в небезпечні ситуації – небезпека становила частину її роботи. Але вона завжди попереджала мене, адже я був єдиною людиною, якій вона могла довіряти повністю. Казала мені, у якому місці буде, з ким зустрічається (хоч, щоб не наражати мене на небезпеку, називала ту людину умовним ім’ям) і що мені робити, якщо вона не повернеться у визначений час.

Висновок: вона не мала наміру зустрічатися з джерелами своєї інформації.

В) Припустімо, вона пішла до іншого чоловіка.

Відповідь: відповіді немає. І з усіх гіпотез це єдина, що має сенс. Але я не можу прийняти її, не можу погодитися на те, що вона могла піти від мене так – не обміркувавши й не пояснивши причину того, що сталося. І я, і Естер завжди пишалися, що всі труднощі життя ми зустрічаємо й долаємо разом. Ми страждаємо, але ніколи не брешемо одне одному – хоча звичай не згадувати про випадки, які можуть завдати шкоди шлюбові, входить до правил гри. Я знаю, вона дуже змінилася, після того як познайомилася з таким собі Михаїлом, але хіба це може виправдати розрив десятирічного шлюбу?

Навіть якщо вона спала з ним, навіть якщо закохалася в нього, то невже вона може забути про все, що ми з нею спільно пережили, про все, чого спільно досягли, й кинутися в авантюру, з якої немає повернення? Вона була вільна подорожувати, куди їй заманеться, жила в постійному оточенні чоловіків, солдатів, які не знали жінки протягом тривалого часу, проте я ніколи нічого в неї не запитував, і вона мені ніколи нічого не розповідала. Ми обоє були вільні й пишалися цим.

Але Естер зникла. Зникла, залишивши сліди, видимі лише для мене, так ніби залишила таємне повідомлення: я від тебе пішла.

Чому?

Чи варто намагатися відповісти на це запитання?

Ні. Бо відповідь покаже мою власну неспроможність утримати біля себе жінку, яку я кохаю. Чи варто намагатися знайти її, щоб переконати повернутися до мене? Благати її, канючити, щоб вона дала ще один шанс нашому шлюбові?

Така поведінка здається мені безглуздою. Ліпше буде страждати, як я страждав раніше, коли люди, яких я любив, зрештою йшли від мене. Ліпше зализати рани, як я вже зализував їх у минулому. Протягом якогось часу я думатиму про неї, перетворюся на такого собі стогнія, дратуватиму своїх друзів, бо неспроможний буду говорити з ними на жодну тему, якщо вона не торкатиметься зникнення моєї дружини. Намагатимуся виправдати те, що сталося, і вдень, і вночі спогадуватиму кожну мить, прожиту біля неї, і зрештою дійду висновку, що вона була до мене несправедлива, тоді як я завжди намагався робити все якнайкраще. З’являться інші жінки. Я ходитиму вулицями, і чи не в кожній зустрічній жінці мені ввижатиметься вона. Я страждатиму вдень і вночі, вночі й удень. Це може тривати тижнями, місяцями, можливо, протягом року, а то й довше.

Аж поки одного ранку я прокинуся й зловлю себе на тому, що думаю про щось інше, і зрозумію, що найгірше залишилося позаду. Моє серце поранене, але воно одужує і знову сприймає красу життя. Таке вже бувало зі мною раніше і знову буде, в цьому я анітрохи не сумніваюся. Коли одна йде, то це означає, що прийде інша – і я зустріну нове кохання.

Деякий час я втішаюся думкою про свій новий стан: адже я тепер чоловік незалежний і багатий. Можу зустрічатися, з ким мені захочеться, посеред білого дня. Можу поводитися на вечірках і святах, як ніколи не поводився протягом останніх років. Інформація поширюється дуже швидко, і через короткий час багато жінок, молодих і не дуже молодих, багатих і зовсім не таких багатих, якими вони прикидаються, справді розумних або наділених лише тим розумом, який дозволятиме їм казати мені те, що, на їхню думку, мені приємно почути, стукатимуть у мої двері.

Мені хочеться вірити в те, що бути вільним – найкраще. Це дасть можливість знайти справжнє кохання, справжню жінку свого життя, яка чекає мене і яка ніколи не поставить мене в принизливу ситуацію.

Я допиваю шоколад, дивлюся на годинник, розумію, ще рано, аби втішатися приємним відчуттям, що я знову становлю частину людства. Протягом якихось хвилин я втішаю себе мрією, що Естер зараз увійде в оті двері, ступаючи по гарних перських килимах, підійде, сяде поруч зі мною, нічого не кажучи, викурить сигарету, подивиться на внутрішній сад, а потім візьме мене за руку. Минає півгодини, й півгодини я вірю в історію, яку щойно вигадав, аж поки до мене доходить, що це чергова маячня, не більше.

Я вирішую не повертатися додому. Підходжу до конторки адміністратора, замовляю номер, прошу дати мені зубну щітку, дезодорант. Готель переповнений, але адміністратор іде мені назустріч і зрештою я вселяюся в чудовий номер-люкс із видом на Ейфелеву вежу, виходжу на терасу, з якої можна милуватися дахами Парижа, дивлюся на освітлені вікна, яких із настанням ночі стає все більше, на родини, що готуються до святкової вечері – адже сьогодні неділя. І потроху мене опановує те саме відчуття, яке я вже пережив на Єлисейських Полях: чим гарніший краєвид, тим нещасливішим і жалюгіднішим я себе почуваю.

Я не дивлюся телевізор, не замовляю вечерю. Сідаю на терасі та ретроспективно переглядаю своє життя – життя юнака, що мріяв стати знаменитим письменником і раптом побачив, що реальність зовсім інша: я писав мовою, якою майже ніхто не читав, у країні, де, як казали, читачів немає. Батьки переконували мене вступити до університету (якого завгодно, сину, головне – одержати диплом, бо без диплома ти на цьому світі – ніхто). Я збунтувався, подався блукати світом в епоху хіпі, зрештою познайомився з одним співаком, став писати слова до музики й несподівано для самого себе почав заробляти грошей більше, аніж моя сестра, яка послухалася поради батьків і вивчилася на інженера-хіміка.

Я написав чимало віршів для пісень, мій співак здобував усе більшу популярність, я купив собі кілька квартир, зрештою посварився зі співаком, але на той час зібрав уже досить грошей, щоб прожити кілька років не працюючи. Уперше одружився з жінкою, яка була старшою за мене, і багато чого мене навчила: уміння кохатися, уміння керувати людьми, вона навчила мене розмовляти англійською мовою і спати до полудня. Але зрештою ми розлучилися, бо вона дійшла висновку, що я «емоційно незрілий і готовий побігти за кожною дівкою з великими цицьками». Потім я одружився вдруге і втретє, з жінками, котрі, як я вірив, допоможуть мені здобути емоційну рівновагу. Я справді здобув те, чого прагнув, але відкрив, що омріяна рівновага неминуче приводить за собою глибоку нудьгу.

Ще два розлучення. Знову я на свободі, але це радше відчуття свободи; адже свобода – це не відсутність зобов’язань, а спроможність обрати ту особу, перед якою хотілося б ці зобов’язання взяти.

Знову я шукаю кохання, знову пишу вірші до музики. Коли мене запитують, який у мене фах, відповідаю, що я – письменник. Коли мені відповідають, що знають лише слова моїх пісень, я відповідаю, що це тільки частина моєї творчості. Коли мій співрозмовник просить пробачення і каже, що не читав жодної з моїх книжок, пояснюю, що я працюю над одним великим проектом – і це, звичайно, брехня. Насправді ж я маю гроші, маю зв’язки, але не маю мужності написати книжку – моя мрія стала нереальною. Якби я спробував її написати й зазнав невдачі – я, певно, переживав би цю невдачу протягом решти свого життя. Тому, мабуть, ліпше жити, маючи мрію, аніж своїми руками занапастити її.

Якось одна журналістка приходить узяти в мене інтерв’ю. Вона запитує, як почувається людина, чию творчість знають у всій країні, проте ніхто не знає, хто ж я такий, адже зазвичай засоби масової інформації приділяють увагу лише співакові. Журналістка гарна, розумна, стримана. Потім ми зустрічаємося на одній вечірці. Тепер вона не на службі, й мені щастить того ж таки вечора затягти її в ліжко. Я відразу закохався, вона ж назвала мене «наркотиком». Щоразу, коли я їй телефоную, вона каже, що зайнята. Але чим енергійніше вона мене відштовхує, тим більше мене вабить до неї – аж поки зрештою мені вдається переконати її провести вікенд на моїй віллі за містом (хоч я й був такою собі білою вороною, проте я єдиний із моїх друзів, хто зумів на той час придбати собі віллу).

Протягом трьох днів ми жили самі-одні, я готував для неї, вона розповідала різні історії про свою роботу і зрештою закохалася в мене. Коли ми повернулися до міста, вона стала регулярно ночувати в моєму помешканні. Одного ранку прокинулася дуже рано й повернулася зі своєю друкарською машинкою. І від того дня, хоч нічого не було сказано, мій дім перетворився на її дім.

Почалися ті самі конфлікти, які я мав зі своїми попередніми дружинами: вони завжди хотіли стабільності, вірності, а я прагнув пригод і невідомого. І хоч цього разу наші взаємини тривали довше, через два роки я почав схилятися до думки, що для Естер настав час повернутися додому, забрати друкарську машинку й усе, що вона принесла із собою.

* * *

– Думаю, для нас обох так буде краще.

– Але ж ти кохаєш мене, а я кохаю тебе, чи не так?

– Не знаю. Якби ти запитала, чи мені приємно бути у твоєму товаристві, я відповів би ствердно. Але якби ти запитала, чи зможу я жити без тебе, моя відповідь була б такою самою.

– Я ніколи не жалкувала, що не народилася чоловіком, я цілком задоволена бути жінкою. Зрештою, ви хочете від нас одного: щоб ми добре готували. З другого боку, вимог до чоловіка ми ставимо набагато більше – ви повинні утримувати родину, бути добрими коханцями, захищати нащадків, добувати їжу, домагатися життєвого успіху.

– Не про це йдеться: я цілком задоволений собою. Мені добре з тобою, але я не вірю, що з цього щось вийде.

– Тобі добре зі мною, але ти терпіти не можеш самого себе. Ти завжди шукаєш пригод, забуваючи про речі справді важливі. Ти не можеш жити без адреналіну в жилах, забуваючи про те, що в них має текти кров і нічого більше.

– Я не ухиляюся від речей важливих. Що ти вважаєш важливим, наприклад?

– Написати книжку.

– Я готовий почати її писати хоч зараз.

– Тоді напиши її. А потім, якщо захочеш, ми розлучимося.

* * *

Мені її пропозиція здалася абсурдною, я можу написати книжку, коли мені заманеться, я знаю редакторів, журналістів, які переді мною в боргу. Естер лише жінка, яка боїться втратити мене, й тому вигадує казна-що. Я кажу, що годі, наші стосунки підійшли до кінця, і йдеться не про те, робить чи не робить вона мене щасливим, ідеться про кохання.

«А що таке кохання?» – запитує вона. Я витрачаю понад півгодини, намагаючись відповісти на її запитання, й доходжу висновку, що сам цього не розумію.

Вона мені каже: «Якщо ти неспроможний визначити кохання, то спробуй бодай написати книжку».

Я відповідаю, що ці дві речі не мають найменшого зв’язку між собою, я сьогодні ж таки покину це помешкання, а вона може залишатися в ньому, поки захоче, – я поживу в готелі, поки вона знайде собі де жити. Вона каже, з її боку не існує жодної проблеми, менш як через місяць моє помешкання буде вільне – вона почне шукати собі місце для проживання вже завтра. Я пакую валізи, а вона починає читати якусь книжку. Я кажу, що вже пізно, піду завтра. Вона радить мені піти негайно, бо завтра рішучість може мене покинути. Я дорікаю їй, що вона хоче позбутися мене якнайшвидше. Вона сміється й каже, що це я, а не вона, вирішив з усім покінчити. Ми йдемо спати, назавтра моє бажання розлучитися з нею вже не таке велике, тож я доходжу висновку, що мені треба все добре обміркувати. Проте Естер каже мені, що на цьому питання про наші стосунки не вичерпане. Либонь, не варто ризикувати, бо, судячи з моєї сьогоднішньої поведінки, подібні епізоди повторюватимуться, вона почуватиме себе нещасливою і настане її черга мене покинути. Але в цьому випадку намір негайно перетвориться на дію і вона відразу спалить за собою всі мости, щоб уже ніколи до мене не повернутися. Я запитую, що вона цим хоче сказати. «Я заведу собі полюбовника, закохаюся», – відповідає вона мені.

Вона йде на службу до редакції, а я вирішую влаштувати собі вихідний (крім написання слів до музики, я працюю на студії грамзапису) і вмощуюся перед друкарською машинкою. Трохи посидівши, підводжуся, читаю газети, відповідаю на важливі листи, коли вони закінчуються, пишу відповіді на кілька листів, що не мають ані найменшої ваги, складаю для себе перелік справ, які мені треба зробити, слухаю музику, прогулююся по кварталу, розмовляю з пекарем, повертаюся додому, день минув, а я не зміг надрукувати бодай одну просту фразу. Я доходжу висновку, що ненавиджу Естер, бо вона примушує мене робити те, чого мені не хочеться робити.

Коли вона повертається з редакції, то нічого в мене не запитує – вона й без того бачить, що я нічого не написав. Каже, що погляд у мене той самий, який був і вчора.

Я вирішив, що почну працювати з наступного дня, але вночі повертаюся до столу, на якому стоїть друкарська машинка. Читаю, дивлюся телевізор, слухаю музику, знову обертаюся до машинки, і так минає два місяці, й у мене збирається високий стосик сторінок із «першою фразою», але жодного абзацу мені так і не вдається закінчити.

Я знаходжу безліч виправдань – у цій країні ніхто книжок не читає, я ще не маю сюжету, який би мене задовольняв, або я маю чудовий сюжет, але ще не обміркував, як його розгорнути. Крім того, мені край необхідно написати таку-то статтю чи такі-то слова до музики. Минають іще два місяці, й одного дня вона приносить мені квиток на літак.

– Годі, – каже моя дружина. – Облиш прикидатися, ніби ти страшенно заклопотаний, ніби ти людина, яка добре знає свою відповідальність, ніби світ потребує того, що ти робиш, – вирушай у подорож.

Я завжди зможу стати головним редактором газети, в якій іноді публікую свої репортажі, або директором компанії грамплатівок, для якої я пишу тексти до музики – і де мене тримають тільки тому, що не хочуть, аби я працював на конкурентів. Я завжди зможу повернутися й робити те, що роблю тепер, але моя мрія не може більше чекати. Я мушу або втілити її в життя, або відмовитися від неї.

То куди вона купила мені квиток?

В Іспанію.

Я намагаюся чинити опір, доводячи, що квитки коштують дорого, а я не можу зараз відлучитися, у мене є кар’єра, і я мушу дбати про неї. Я можу втратити своїх музичних партнерів, і проблема, зрештою, не в мені, проблема в нашому шлюбі. І якщо я захочу написати книжку, то ніхто мені не перешкодить зробити це.

– Ти можеш її написати, ти хочеш її написати, але ти її не пишеш, – заперечує вона. – Тож твоя проблема не в мені, у тобі самому, і тому тобі ліпше побути протягом якогось часу самому.

Вона показує мені мапу. Я полечу до Мадрида, де сяду на автобус і поїду в Піренеї, гірський масив, що на кордоні з Францією. Там я знайду середньовічну дорогу прочан, так званий шлях до Сантьяго. Я повинен буду пройти її пішки. Вона чекатиме мене в кінці тієї дороги, й тоді вона погодиться з усім, що я їй скажу: що я більше її не кохаю, що я ще прожив надто мало, аби створити літературний твір, що я відтепер забуду про свій намір стати письменником, що то була тільки юнацька мрія – більше нічого.

Це якась галюцинація! Жінка, з якою я прожив два довгі роки – справжню вічність у стосунках кохання, – вирішує за мене, як мені далі жити, примушує мене покинути роботу, хоче, щоб я перетнув пішки цілу країну! Це така маячня, що я вирішую сприйняти її серйозно. Кілька вечорів поспіль я напиваюся, і вона напивається разом зі мною, хоч ненавидить спиртне. Мене опановує гнів, я кажу їй, що вона заздрить моїй незалежності й ця божевільна ідея виникла в її голові лиш тому, що я хочу її покинути. Вона відповідає, що все це почалося ще тоді, коли я навчався у школі й у мене виникла мрія стати письменником, і настав час розлучитися з цією мрією, бо інакше я проведу решту свого життя то одружуючись, то розлучаючись, то розповідаючи прегарні історії про своє минуле й деградуючи все більше й більше.

Звісно, я не можу погодитися з тим, що вона має рацію, але знаю: вона каже правду. І чим більше я це усвідомлюю, тим сильніший гнів мене опановує. Вона сприймає напади моєї люті не протестуючи, тільки щоразу мені нагадує, що дата мого від’їзду наближається.

В одну з ночей, уже близьку до призначеної дати, вона відмовляється кохатися зі мною. Я викурюю цілу сигару з гашишем, випиваю дві пляшки вина й падаю непритомний посеред кімнати. Коли приходжу до тями, то усвідомлюю, що опинився на дні глибокої ями й настав час вибиратися на поверхню. І тоді я, той, хто так раніше пишався своєю мужністю, доходжу до розуміння, що став боягузом, пристосуванцем, дріб’язковим у ставленні до власного життя. Того ранку я розбудив її поцілунком і пообіцяв зробити все, чого вона від мене хоче.

Я полетів до Іспанії і за тридцять вісім днів пішки подолав дорогу до Сантьяго-де-Компостела. Прийшовши туди, я зрозумів, що моя справжня подорож тільки починається. Я вирішую залишитися в Мадриді й жити там на авторські гонорари, нехай океан відокремлює мене від тіла Естер – хоч офіційно ми залишаємося чоловіком і дружиною і досить часто розмовляємо по телефону. Це, зрештою, дуже зручно – жити у шлюбі, знаючи, що в будь-яку хвилину я можу повернутися в обійми дружини й водночас користуватися всіма вигодами цілковитої незалежності.

Я закохуюся у вчительку каталанської мови, в аргентинку, що виробляє ювелірні прикраси, в дівчину, яка співає в метро. Авторські відрахування від моїх музичних творів надходять і далі, і мені цього вистачає на досить комфортне життя, я не маю потреби працювати, й у мене досить вільного часу на все… зокрема й на те, щоб написати книжку.

Але написання книжки завжди можна відкласти на наступний день, бо префект Мадрида вирішив, що місто має перетворитися на безперервне свято, він навіть вигадав гасло «Мадрид мене збуджує», він примушує чоловіка протягом цілої ночі тинятися з бару в бар, винаходить романтичну назву «гулянка мадридська», й усе це аж ніяк не можна відкласти назавтра, адже навколо – море розваг, дні стають короткими, а ночі – довгими.

Й ось одного чудового дня Естер телефонує і каже, що прилетить мене навідати: мовляв, ми повинні нарешті обговорити нашу ситуацію. Вона повідомляє, що з’явиться через тиждень, і це дає мені змогу належно підготуватися (я їду до Португалії, але через місяць повернуся, повідомляю я білявій дівчині, яка раніше співала в метро, а тепер ночує в дешевому готелі, і з якою я щоночі вирушаю на «мадридські гулянки»). Прибираю у своєму помешканні, знищую всі сліди жіночої присутності, прошу своїх друзів зберігати цілковиту мовчанку, бо моя дружина приїздить до мене, щоб провести тут цілий місяць.

Естер виходить із літака з невпізнанно й жахливо коротко обстриженим волоссям. Ми вирушаємо з нею в подорож по Іспанії, відвідуємо містечка, які багато означають для однієї ночі, але жодного з них я не зміг би знайти, якби мені треба було повернутися туди вдруге. Ми ходили на кориду, на фламенко, я поводився як найкращий чоловік у світі, бо хотів, щоб вона повернулася додому з відчуттям, що я досі її кохаю. Я й сам не знаю, навіщо хочу навіяти їй це відчуття, мабуть, тому, що в глибині душі вона розуміє: одного дня мій мадридський сон закінчиться.

Я їй кажу, що ця стрижка мені не подобається, вона змінює її, знову стає вродливою. Тепер залишається кілька днів до кінця її відпустки, і я хочу, щоб вона покинула мене задоволеною, і я залишуся в Мадриді, який мене збуджує, з дискотеками, що відкриваються о десятій ранку, биками, нескінченними розмовами про одне й те саме, випивкою, жінками, знову биками, знову випивкою, знову жінками й без ніяких, абсолютно ніяких обов’язків або зобов’язань.

Якось у неділю, коли ми йшли до бару, відчиненого до ранку, Естер торкнулася забороненої теми: запитала мене про книжку, яку я нібито пишу. Я випиваю пляшку хересу, копаю носаком залізні двері, коли ми виходимо, обкладаю лайкою кількох перехожих на вулиці, чи вона приїхала сюди з такої далечі лише для того, щоб перетворити моє життя на пекло, відібрати в мене всю радість. Вона нічого не відповідає – але обоє ми розуміємо, що наші взаємини дійшли до своєї межі. Я не сплю ніч, а вранці, після того як вичитую адміністратору за телефон, що не працює нормально, й роблю зауваження покоївці, що вона вже тиждень не змінювала білизну, після нескінченного стояння під душем, щоб вимити з себе рештки вчорашнього похмілля, сідаю за друкарську машинку, аби показати Естер, що я чесно намагаюся працювати.

І зненацька відбувається чудо: дивлячись на жінку, яка сидить переді мною, яка щойно зготувала собі каву й читає газету, жінку, в чиїх очах я бачу втому й зневіру, жінку стриману й мовчазну, яка навіть свою ласку не завжди вміє виразити жестом, жінку, що примушує мене казати «так», тоді як мені хочеться сказати «ні», і примушує мене боротися за те, що вона вважає – і цілком слушно – єдиним сенсом мого існування, жінку, яка відмовилася від мого товариства, бо її любов до мене є навіть більшою, аніж любов до себе, і яка відправила мене в подорож на пошуки своєї мрії, дивлячись на цю жінку, майже маленьку, спокійну, з очима, що говорять більше, аніж будь-які слова, нерідко налякану у своєму серці, але завжди сміливу у своїх діях, жінку, спроможну кохати, не принижуючи себе, спроможну боротися за свого чоловіка, я несподівано відчув, як мої пальці зацокотіли по клавішах друкарської машинки.

Я надрукував першу фразу. І другу.

Після того я протягом двох днів нічого не їм, сплю лише в міру крайньої необхідності, слова, схоже, вилітають із якогось невідомого місця – як ото буває, коли я пишу слова до музики, коли після багатьох суперечок та балаканини, позбавленої всякого сенсу, я і мій партнер знаємо, що наша «річ» готова й настав час записати її на папір разом із нотами. Я знаю, що цього разу моя «річ» приходить до мене із серця Естер, моє кохання відроджується, і я пишу книжку тому, що вона існує, що вона змогла подолати важкі хвилини у спілкуванні зі мною, не нарікаючи, не почуваючи себе жертвою. І я починаю розповідь про те, що за останні роки по-справжньому мене схвилювало – про свою паломницьку подорож до Сантьяго.

Поки пишу, я починаю відчувати, що мої погляди на світ зазнають кардинальних змін. Протягом багатьох років я вивчав і практикував магію, алхімію, окультні науки; я був зачарований думкою про те, що група осіб володіє величезною могутністю, якою ніяк не може поділитися з рештою людства, бо надзвичайно ризиковано передавати таку необмежену владу в недосвідчені руки. Я входив до всіляких таємних товариств, до різних екзотичних сект, купував надзвичайно дорогі книги, що продавалися поза межами ринку, гаяв безліч часу на ритуали та закляття. Я жив, переходячи з групи в групу, з одного братства в інше, завжди плекаючи мрію зустріти когось, хто нарешті відкриє мені таємниці невидимого світу, і завжди з глибоким розчаруванням переконувався в тому, що більшість цих людей – хоч, можливо, їхні наміри й були добрими – лише сповідували ту або ту догму, у більшості випадків перетворюючись на фанатиків, либонь тому, що фанатизм уявляється єдиними ліками проти сумнівів, які не перестають тривожити душу людини.

Я відкрив, що багато ритуалів справді діють. Але я також відкрив, що ті, хто оголошує себе вчителями та охоронцями таємниць життя, хто запевняє, ніби володіє методами, які можуть наділити кожну людину спроможністю досягти всього, чого вона хоче, давно й цілком утратили зв’язок із ученнями стародавнього світу. Пройшовши дорогою до Сантьяго й спілкуючись зі звичайними людьми, я відкрив, що Всесвіт промовляє до нас своєю особливою мовою – так званими знаками, і щоб її зрозуміти, досить дивитися з відкритим розумом на те, що відбувається навколо нас, і все це примусило мене засумніватися в тому, що окультизм – єдині двері, що відчиняються до цих таємниць. Тож описуючи свій шлях, я почав обмірковувати інші можливості зростання й завершив ці свої роздуми фразою: «Треба тільки бути уважним; ти почнеш навчатися тільки тоді, коли будеш готовий, коли помічатимеш усі знаки й пильно досліджуватимеш усе необхідне для того, щоб ступити наступний крок».

Дві великі проблеми стоять перед кожною людиною: перша – коли почати, й друга – коли зупинитися.

Через тиждень я почав редагувати свою книжку – зробив першу, другу й третю редакції. Мадрид уже мене не збуджує, мені час повертатися – я відчуваю, що цикл завершився, й мені слід починати наступний. Я прощаюся з містом так само, як я прощався з усім у житті: ймовірно, я можу змінити намір й одного дня сюди повернутися.

Я повертаюся на батьківщину разом з Естер із думкою, що, мабуть, мені доведеться шукати іншу роботу, але поки що я нічого не знаходжу (а не знаходжу тому, що не маю в ній потреби) і далі редагую свою книжку. Я, проте, не дуже вірю, що хтось може зацікавитися досвідом людини, яка пройшла дорогу до Сантьяго, романтичну, але важку.

Через чотири місяці, наготувавшись робити десяту редакцію, я раптом виявляю, що рукопису в моєму помешканні немає, нема й Естер. Та коли я вже перебуваю на межі божевілля, вона повертається з поштовою квитанцією в руках – вона надіслала рукопис колишньому коханцеві, який нині має невеличке видавництво.

І колишній коханець Естер видає мою книжку. У газетах жодного рядка, проте кілька людей її купують. Вони рекомендують її іншим, ті, у свою чергу, її купують і рекомендують іще іншим. Через півроку перший наклад розпродано. Через рік друкується вже третій наклад, і я починаю заробляти гроші літературою, про що ніколи навіть не мріяв.

Я не знаю, поки триватиме цей чарівний сон, але вирішую прожити кожну хвилину свого життя так, ніби вона остання. І бачу, що літературний успіх відкриває переді мною можливість, про яку я так давно мріяв: інші видавці висловлюють бажання надрукувати мій наступний твір.

Але ж неможливо мандрувати дорогою до Сантьяго кожен рік – тож про що мені тепер писати? Невже для мене знову почнеться драма сидіння перед друкарською машинкою, коли я спроможний робити все що завгодно – крім фраз і абзаців? Чи зможу я й далі ділитися з читачами своїм світоглядом, розповідати їм про свій життєвий досвід? Я намагаюся робити це протягом кількох днів, протягом багатьох ночей і доходжу висновку, що це неможливо. Але одного вечора випадково (а чи й справді випадково?) прочитую цікаву оповідку з «Тисяча й однієї ночі»; там я знаходжу символ своєї першої подорожі, щось таке, що допомагає мені збагнути, хто я такий і чому я так довго не наважувався ухвалити рішення, яке мав би ухвалити дуже давно. Я взяв ту оповідку за основу, і на ній побудував розповідь про вівчаря, котрий вирушив на пошуки своєї мрії – скарбу, захованого в єгипетських пірамідах. Я також розповів про кохання, яке на нього чекало, як чекала на мене Естер, поки я блукав дорогами життя.

Але я вже не той, хто колись мріяв стати бодай кимось, я став самим собою. Я пастух, що переходить через пустелю, але де той Алхімік, який допоможе мені прийти туди, куди я хочу прийти? Коли я закінчую свій новий роман, я майже не розумію, до якого, власне, жанру він належить: він здається казкою для дорослих, а дорослі значно більше цікавляться книжками про війну, про секс або про те, як прийти до влади. Та, попри мої сумніви, видавець публікує книжку, й читачі знову записують її до бестселерів.

Минають три роки, моє подружнє життя безхмарне, я роблю те, що мені подобається робити, з’являється перший переклад моєї книжки, потім – другий, і успіх, повільний, але стабільний, розносить мою літературну славу на всі чотири сторони світу.

Я вирішую переселитися до Парижа – адже там літературні кав’ярні, там письменники, там культурне життя. Проте відкриваю, що нічого з цього вже не існує. Кав’ярні, обвішані портретами людей, які створили їхню славу, перетворилися на заповідники для туристів. Переважна більшість письменників дбають насамперед про форму, а не про зміст, вони намагаються бути оригінальними, але досягають лише того, що їхні твори стають смертельно занудними. Вони замикаються у своєму світі, і я взнаю надзвичайно цікавий вираз із французької мови: renvoyer l’ascenseur . Це приблизно означає: «Ти – мені, а я – тобі». Тобто я вихваляю твою книжку, а ти – мою, і в такий спосіб ми створюємо новий культурний простір, здійснюємо революцію, стаємо творцями нового філософського мислення, ми спільно страждаємо через те, що ніхто нас не розуміє, але зрештою такою є доля всіх геніїв минулого, бути незрозумілим для свого історичного часу – невід’ємна особливість великого митця.

Ті, хто дотримуються тактики «ти – мені, а я – тобі», спочатку досягають певного результату: люди не наважуються відверто критикувати те, чого не розуміють. Але згодом вони усвідомлюють, що їх ошукали, й перестають вірити критикам.

Інтернет із його простою мовою починає змінювати світ: нові письменники силкуються донести до широкої публіки свої слова та своє розуміння. Я приєднуюся до цих нових письменників, зустрічаючись із ними в кав’ярнях, про які ніхто не знає, бо вони ще не встигли прославитися й прославити ці кав’ярні. Я самотужки намагаюся вдосконалити свій стиль, а у свого видавця навчаюся мистецтва «співучасті».

* * *

– А що таке Банк Послуг?

– Ви знаєте, що це таке. Усі знають.

– Можливо, але я поки що не зрозумів, що означає цей вираз.

– Він уперше був застосований у книжці одного американського письменника. Це наймогутніший банк у світі. Він діє в усіх сферах життя.

– Я приїхав сюди з країни, що не має усталених літературних традицій. Я не маю змоги зробити послугу нехай там кому.

– Це не має найменшого значення. Я можу навести вам приклад: я знаю, ви людина, чия популярність зростає, й одного дня ви здобудете великий вплив. Я це знаю, бо й сам був таким, як і ви: амбітним, незалежним, чесним. Сьогодні я вже втратив ту енергію, яку мав колись, проте намагаюся допомагати вам, бо не можу й не хочу зупинятися, бо мрію не про спокій, а про ту цікаву боротьбу, якою є життя, могутність, слава.

Я починаю робити внески на ваш рахунок, але вкладаю туди не гроші, а корисні зв’язки. Я рекомендую вас впливовим людям, допомагаю укладати оборудки – законні, звісно. Ви знаєте, що ви переді мною в боргу, хоч я від вас ніколи нічого не вимагаю.

– Але настане день, коли…

– Атож, настане день, коли я у вас чогось попрошу, ви можете, звісно, мені відмовити, хоч і знаєте, що дещо мені заборгували. Та якщо ви зробите те, про що я вас попрошу, я й далі допомагатиму вам, а інші знатимуть, що ви людина, на яку можна покластися, і робитимуть внески на ваш рахунок – і це завжди будуть зв’язки, бо цей світ утворюють лише зв’язки й більше нічого. Вони теж чогось попросять у вас одного дня і, якщо ви шануватимете й підтримуватимете того, хто вам допоміг, то з плином часу павутина ваших зв’язків пошириться на весь світ, ви знатимете всіх, кого вам треба знати, і ваш вплив дедалі зростатиме.

– А якщо я відмовлюся зробити те, чого ви в мене попросите?

– Звичайно, може статися й так. Внески до Банку Послуг передбачають певний ступінь ризику, як і внески до будь-якого іншого банку. Ви відмовите мені в тій послузі, якої я у вас попрошу, вважаючи, що я допоміг вам, бо ви на це заслуговували, бо ви найкращий і всі ми повинні схилятися перед вашим талантом. Тоді я попрошу у вас пробачення й звернуся до іншої особи, на чий рахунок я робив внески, але від тієї миті усім стане відомо, хоч про це й нічого не буде сказано, що вам довіряти не можна. У такому разі ви зможете досягти якогось часткового успіху, але ви ніколи не здобудете тієї слави, на яку заслуговуєте. У якусь мить ваше життя почне хилитися до занепаду, ви досягнете середини свого життєвого шляху й ніколи не дійдете до його вершини, ви будете напівзадоволений і напівсумний, ви не будете ані невдахою, ані людиною, що досягла повного успіху. Ви не будете ані холодним, ані гарячим, ви будете тепленьким, а, як сказав якийсь євангеліст у якійсь книзі зі Святого Письма: те, що тепленьке, не має смаку.

* * *

Мій видавець робить великі внески – корисні зв’язки – на мій рахунок у Банку Послуг. Я навчаюся приймати успіхи й терпіти невдачі, мої книжки перекладаються французькою мовою і, як велить традиція, чужоземця тут приймають добре. Але не тільки це: чужоземець тут досягає успіху! Через десять років я вже маю велике помешкання з вікнами на Сену, мене люблять читачі й терпіти не може критика (яка обожнювала мене доти, доки не продалося сто тисяч примірників моїх творів, після чого я перестав бути для неї «незрозумілим генієм»). Я навчаюся просити і навчаюся робити так, щоб інші також зверталися до мене з якимись проханнями.

Естер здобуває дозвіл працювати як журналістка. Якщо не брати до уваги конфліктів, неминучих у кожному шлюбі, я почуваюся цілком задоволеним. До мене вперше доходить, що всі мої невдачі з попередніми закоханостями та шлюбами не мали жодного стосунку до тих жінок, із якими мені доводилося мати справу, – вони пояснювалися лише моїм кепським характером. З усіх тих жінок Естер була єдиною, котра зрозуміла одну дуже просту річ: щоб налагодити стосунки з нею, мені треба було спершу налагодити стосунки із самим собою. Ми вже разом десять років, я вважаю її жінкою свого життя, й, хоч іноді (а правду кажучи, досить часто) я закохуюся в інших жінок, що трапляються на моєму шляху, думка про розлучення ніколи мене не навідує. Я ніколи не запитую, чи вона щось знає про мої позашлюбні пригоди. Вона ніколи не згадує про це жодним словом.

Тому я був украй здивований, коли вона якось сказала мені, – ми саме виходили з кінотеатру, – що запропонувала в журналі, де працює, зробити репортаж про одну з громадянських війн в Африці.

– Що… що ти мені сказала?

* * *

– Що хочу стати воєнним кореспондентом.

– Ти збожеволіла! Навіщо це тобі? Ти маєш ту роботу, яку хотіла мати. Маєш добрий заробіток, хоч без цих грошей ми могли б і обійтися. Маєш усі необхідні зв’язки в Банку Послуг. Маєш талант, і колеги тебе шанують.

– Можливо, причина в тому, що мені хочеться побути самій-одній.

– Я тобі остогид?

– Ми побудували своє життя разом. Я кохаю свого чоловіка, й він мене теж кохає, хоч його й не можна назвати найвірнішим із чоловіків.

– Ти досі нічого мені про це не казала.

– Бо для мене це не має значення. Зрештою, що таке вірність? Відчуття, що ти володієш тілом і душею, які тобі не належать? А ти, хіба ти віриш у те, що я не була в ліжку з жодним чоловіком протягом тих років, які ми прожили разом?

– Це мене не цікавить. Я нічого не хочу знати.

– І я так само.

– Тоді до чого ця війна, що відбувається десь у забутому Богом куточку світу?

– Мені це потрібно. Я ж тобі сказала.

– Хіба ти маєш не все, що тобі потрібно?

– Я маю все, чого може бажати жінка.

– Що ж тоді не так із твоїм життям?

– Саме те, про що ти сказав. Я маю все, проте не почуваюся щасливою. Не я одна така. Протягом усіх цих років мені доводилося зустрічатися або бачитися з людьми різного штибу: із багатими, бідними, наділеними великою владою, чудово влаштованими. Й у всіх очах, що зустрічалися з моїми, я читала глибоке невдоволення життям, непоясненну гіркоту. Глибокий смуток, який вони не завжди хотіли визнати, але який був там незалежно від того, що вони мені казали. Ти мене слухаєш?

– Я тебе слухаю. Я думаю. То ти вважаєш, щасливих людей немає?

– Деякі люди здаються щасливими; але вони просто не думають на цю тему. Інші складають плани: я хочу одружитися, мати власний дім, двох дітей, віллу за містом. Поки вони заклопотані цими проблемами, вони схожі на биків, що нападають на тореро: діють, підкоряючись лише інстинкту, мчать уперед, не бачачи своєї цілі. Купують дорогий автомобіль, іноді навіть «ферарі», і підсвідомо вважають, що сенс їхнього життя в цьому, хоч ніколи себе не запитують, чи це справді так. Та попри все їхні очі виражають смуток, хоч вони навіть не здогадуються, що носять його у душі. Ти щасливий?

– Не знаю.

– А я знаю, що щасливих людей на світі немає. Усі вони вигадують собі якусь роботу: працюють понад норму, дбають про дітей, про чоловіка або дружину, про кар’єру, про диплом, сушать собі голову над тим, що вони робитимуть завтра, що їм треба купити, що треба робити для того, аби не почуватися нижчим за інших і таке інше. І мало знаходилося людей, які сказали б мені: «Я нещасливий». Більшість кажуть: «Я домігся успіху в житті, я маю все, що мені хотілося мати». Тоді я запитую: «А що вас робить щасливим?» Мені відповідають: «Я маю все, про що може мріяти людина: родину, дім, роботу, здоров’я». Тоді я знову запитую: «А ви замислювалися про те, чи це все, чого ви потребуєте у своєму житті?» Мені відповідають: «Так, це все». Але я наполягаю: «Отже, сенс вашого життя в роботі, у родині, у дітях, які виростуть і покинуть вас, у дружині або чоловікові, які з плином часу неминуче перестануть бути вашими коханцями й залишаться тільки друзями. А робота теж одного дня закінчиться. То що ви робитимете, коли все це станеться?»

Мені відповідають… Мені нічого не відповідають і змінюють тему розмови.

А коли все ж таки відповідають, то кажуть: «Коли мої діти виростуть, коли мій чоловік – або моя дружина – стане для мене більше другом, аніж об’єктом палкого кохання, коли я вийду на пенсію, я матиму вільний час для того, про що мріяв усе життя: для мандрів».

Я запитую: «Але мене цікавить, чи почуваєтеся ви щасливими тепер? Чи робите те, про що завжди мріяли?» І тоді вони посилаються на свою зайнятість і змінюють тему розмови.

Якщо ж я наполягаю, то кожен зрештою відкриває, що йому таки бракує чогось. Директор підприємства ще не уклав оборудку, про яку завжди мріяв, господині дому хотілося б мати більше незалежності або більше грошей, закоханий молодик боїться втратити свою кохану, студент-випускник запитує себе, чи він сам обрав собі кар’єру, чи її обрали за нього, дантистові хотілось би бути співаком, співакові – політиком, політикові – письменником, письменникові – фермером. І навіть коли я зустрічаю людину, яка робить те, що вона сама для себе обрала, її душу терзають сумніви та неспокій. Я ніколи не знаходила людину з миром у душі. Тож дозволь мені повторити своє запитання: «Ти щасливий?»

– Ні. Я маю жінку, яку кохаю, я роблю те, про що завжди мріяв, маю свободу, якій заздрять усі мої друзі. Можу подорожувати, куди мені захочеться, маю почесті, славу. Але річ у тім…

– У чому ж річ?

– Я думаю, якщо я зупинюся, то життя втратить для мене сенс.

– Ти міг би розслабитися, подивитися на Париж, узяти мене за руку й сказати: я досяг усього, чого прагнув, тож утішаймося життям, яке ще нам залишається.

– Я можу подивитися на Париж, можу взяти тебе за руку, але не можу сказати цих слів.

– Я маю всі підстави думати, що всі, кого ми зустрічаємо на вулиці, по якій тепер ідемо, відчувають одне й те саме. Елегантна жінка, яку ми щойно проминули, марнує свої дні, намагаючись зупинити час, бо вважає, що від цього залежить кохання. А подивись на протилежний бік вулиці – там подружжя з двома дітьми. Вони переживають хвилини великого щастя, коли виводять дітей на прогулянку, і водночас підсвідомість не перестає катувати їх, вони думають, що з ними буде, коли чоловік утратить роботу, коли хтось із них тяжко захворіє, а фонд медичного страхування не виконає своїх зобов’язань, коли один із хлопчиків потрапить під машину. Вони намагаються розважитись, але водночас не припиняють думати про те, як їм уникнути трагедій, як захиститися від світу.

– А що ти скажеш про жебрака на розі вулиці?

– Я його не знаю – ніколи не розмовляла з ним. Він – живий портрет нещастя, але його очі, як і очі кожного жебрака, схоже, приховують щось дуже важливе. Смуток у них такий очевидний, що я не можу в нього повірити.

– Чого ж бракує всім цим людям?

– Не маю найменшого уявлення. Коли дивишся на фотографії знаменитостей на сторінках журналів, то бачиш, що всі вони сміються, всі щасливі. Та позаяк я одружена зі знаменитістю, то знаю, що це не так: у цю мить, на цій світлині, вони сміються, усміхаються, але вночі або вранці поводяться зовсім інакше. «Що я маю робити, аби й далі мої фото друкували на сторінках журналів?» «Як мені приховати, що в мене вже немає грошей, і я неспроможний підтримувати свій колишній блиск?» «Як мені домогтися, щоб мій блиск був яскравішим, ніж у інших?» «Весела й усміхнена актриса, з якою мене зняли на цій фотографії, може завтра перехопити в мене роль!» «Чи я ліпше вдягнена, аніж вона? Чому ми сміємося, адже ми ненавидимо одна одну!» «Чому ми продаємо щастя читачам журналу, якщо самі ми глибоко нещасні, поневолені славою?»

– Ми з тобою не поневолені славою.

– Не будь параноїком, я не говорю про конкретних людей.

– І як ти думаєш, до чого це все призведе?

– Багато років тому я прочитала цікаву книжку. Припустімо, Гітлер виграв війну, знищив усіх євреїв у світі й зумів переконати свій народ, що вони справді найвища раса. Книжки з історії переписують, і через сто років його наступники винищують індіанців. Минають ще триста років і на землі не залишається жодного чорношкірого. А ще через п’ятсот років могутня військова машина змітає з лиця землі всіх азіатів. У книжках з історії пишуть про давні війни проти варварів, але ніхто тих книжок не читає, бо тим подіям уже не надають анінайменшої ваги. І ось через дві тисячі років після народження нацизму в одному барі в Токіо – уже понад п’ять століть населеному високими людьми з голубими очима, Ганс і Фриц п’ють пиво. У якусь мить Ганс дивиться на Фрица й запитує:

«Як ти думаєш, Фрице, усе було завжди так?»

«Про що ти?»

«Про світ».

«Звичайно, світ завжди був таким, яким він є сьогодні, хіба нас не цього навчають?»

«Та звісно, не знаю навіть, навіщо я поставив тобі таке ідіотське запитання», – каже Ганс.

Вони допивають пиво, говорять про щось інше й забувають про ту розмову.

– Не треба навіть заходити так далеко в майбутнє, досить повернутися на дві тисячі років у минуле. Ти змогла б захоплюватися гільйотиною, дибою, електричним стільцем?

– Я знаю, до чого ти хилиш: до хреста – найтяжчого з катувань, вигаданих людиною. Пам’ятаю, я читала в Цицерона, що це «огидне покарання, яке спричиняє жахливі муки перед тим, як настане смерть». Проте сьогодні люди носять зображення хреста на грудях, вішають його на стінах помешкань, перетворили його на релігійний символ, цілком забувши, що перед ними найстрахітливіше знаряддя тортур.

– А ось іще один приклад: минуло два з половиною століття, перш ніж комусь спало на думку, що пора покінчити з поганським святом, яке відзначали в день зимового сонцестояння, тобто той день, коли сонце перебуває на найбільшій відстані від землі. Апостоли та послідовники апостолів були надто заклопотані тим, щоб поширювати вчення Ісуса й ніколи не звертали увагу на natalis invict solis , на свято народження сонця, яке відзначали прихильники Мітри двадцять п’ятого грудня. І так тривало доти, доки один з єпископів вирішив, що свято зимового сонцестояння – загроза для віри, й сьогодні ми маємо меси, вертепи, проповіді, пластикових немовлят у дерев’яних яслах і переконаність, абсолютну й цілковиту переконаність у тому, що Христос народився саме в цей день!

– І ми маємо також ялинку. Ти знаєш, звідки вона походить?

– Не маю найменшого уявлення.

– Святий Боніфацій вирішив «християнизувати» ритуал, який мав на меті вшановувати бога Одина, коли той був хлопчиком: раз на рік германці розкладали подарунки навколо дуба, щоб діти їх потім там підбирали. Вони вважали, що цей ритуал тішить їхнього поганського бога.

– Повернімося до оповідки про Ганса й Фрица: ти вважаєш, що цивілізація, людські взаємини, наші бажання, наші здобутки – усе це лише наслідки хибно витлумаченої історії?

– Але ж і ти, коли писав про подорож до Сантьяго, прийшов до такого самого висновку, чи не так? Раніше ти вважав, лише група обраних знає, що означають магічні символи; а тепер ти переконаний, що всім відоме це значення – проте ми його забули.

– Те, що ми його знаємо, нічого не змінює: люди докладають величезних зусиль, щоб нічого не згадувати, щоб не поновлювати могутній магічний потенціал, яким ми володіємо. Бо це порушило б рівновагу наших організованих світів.

– Хай і так, але всі люди наділені такою спроможністю, правда ж?

– Незаперечна правда. Але їм бракує мужності, щоб іти за своїми мріями, придивлятися до прикмет і знаків. Чи не звідси твоя тривога і невдоволеність собою?

– Я не знаю. І я не стверджую, що протягом усього часу почуваюся нещасливою. Я вмію розважатися, кохати тебе, любити свою роботу. Але іноді мене опановує цей глибокий смуток, нерідко змішаний із почуттям провини і страху; він минає тільки для того, щоб потім повернутися, і знову минає. Як і наш Ганс, я ставлю запитання; та позаяк не знаходжу на нього відповіді, то просто забуваю. Я могла б допомагати голодним дітям, створити асоціацію допомоги дельфінам, проповідувати спасіння в ім’я Христа, робити щось таке, що дозволяло б мені відчути себе корисною; але я не хочу.

– А чого тобі раптом забандюрилося податись на війну?

– Бо мені здається, на війні людина перебуває на межі – вона може померти вже завтра. А хто перебуває на межі, той живе зовсім іншим життям.

– Ти хочеш знайти відповідь на запитання Ганса?

– Хочу.

* * *

Й ось тепер, сидячи перед так і не відкоркованою пляшкою вина в чудовому номері-люкс готелю «Бристоль», дивлячись на Ейфелеву вежу, яка сяє яскравими вогнями протягом п’ятьох хвилин щоразу, коли годинникова стрілка робить повний оберт, докурюючи останню сигарету й думаючи про те, що люди вітаються зі мною, так ніби нічого й не сталося, я запитую себе: а чи не в той день, коли ми виходили з кінотеатру, усе й почалося? Чи правильно я вчинив, що дозволив їй податися на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, чи мусив виявити твердість і сказати їй, щоб вона забула про свої фантазії, бо вона моя дружина, і я дуже потребую її присутності та підтримки?

Дурниці. Я тоді чудово знав, як і тепер знаю, що я не мав іншої ради, як дозволити їй робити все що заманеться. Якби я сказав їй: «Або я, або твій намір стати воєнним кореспондентом», я відплатив би Естер чорною невдячністю за все, що вона зробила для мене. Хоч я тоді й не був переконаний у доцільності її наміру вирушити на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, я, проте, зрозумів, що їй хотілося відчути смак свободи, пережити сильні емоції. Що в цьому поганого?

Отож я не став її зупиняти – хоч і визнав за потрібне звернути її увагу на те, що вона бере велику позичку в Банку Послуг (хоч, якщо добре поміркувати, яку дурницю я їй тоді сказав!). Протягом двох років Естер спостерігала кілька воєнних конфліктів із дуже близької відстані, міняючи континенти, як міняють рукавички. Щоразу коли вона поверталася, я мав надію, що нарешті вона зупиниться, бо хіба можливо протягом тривалого часу перебувати там, де немає змоги ані пристойно поїсти, ані помитися, ані сходити в кіно або до театру. Я запитував, чи вже знайшла вона відповідь на запитання Ганса, й вона щоразу відповідала: «Поки ні, але я на правильній дорозі», і я примушував себе погоджуватися з нею. Іноді вона по кілька місяців не бувала вдома, але всупереч поширеним уявленням розлука лише підсилювала нашу любов, показувала нам, наскільки ми потрібні одне одному. Наші стосунки, які стали майже ідеальними після того, як ми оселилися в Парижі, дедалі міцнішали.

Якщо не помиляюся, із Михаїлом вона познайомилася, коли їй знадобився перекладач, що супроводжував би її в одну з країн Центральної Азії. Спочатку вона розповідала мені про нього з великим ентузіазмом – мовляв, це людина з надзвичайно тверезим поглядом на речі, котра бачить світ таким, яким він насправді є, а не таким, яким нам його малюють ті, хто хоче бачити його іншим. Він був на п’ять років молодший від неї, але мав досвід, що його Естер називала «магічним». Я слухав її з терплячою чемністю, вдаючи, ніби той молодик та його уявлення про світ надзвичайно мене цікавили, але насправді мої думки витали далеко, у моїй голові вирували проблеми, які я мусив якнайшвидше розв’язати, ідеї, які могли придатися мені у написанні чергової книжки, відповіді на запитання журналістів та видавців, міркування про те, до якої стратегії вдатися, щоб звабити ту або ту жінку, котра виявляла до мене цікавість, плани подорожей, потрібних для просування моїх книжок.

Я не знаю, чи вона це помічала. Але я не помітив, як вона поступово перестала згадувати про Михаїла, і зрештою він цілком зник із наших розмов. А її поведінка ставала дедалі радикальнішою: навіть тоді, коли перебувала в Парижі, вона протягом тижня кілька разів поверталася додому пізно вночі, посилаючись на те, що готує репортаж про жебраків.

Я здогадався, що йдеться про любовну пригоду. Страждав протягом тижня, запитуючи себе: чи варто мені висловити їй свої сумніви, чи вдавати, ніби нічого не відбувається? Вирішив нічого не помічати, виходячи з принципу: «Чого очі не бачать, того серце не відчуває». Я був абсолютно переконаний у тому, що вона в жодному випадку мене не покине – вона надто багато трудилася, щоб зробити мене таким, яким я тепер є, і немає жодного резону відмовитися від результату такої тяжкої праці задля скороминущої пристрасті.

Якби я відчував бодай найменший інтерес до світу Естер, я неодмінно хоч би раз поцікавився б, що сталося з її перекладачем та його «магічним» умінням бачити світ. Ця мовчанка, ця цілковита відсутність інформації мала б розбудити мої підозри. Я мав би попросити її взяти мене бодай в одну зі своїх експедицій до жебраків, про життя яких вона нібито готувала «репортаж».

Іноді вона запитувала в мене, чи мені цікава її робота, і щоразу я на це відповідав: «Твоя праця мене дуже цікавить, але я не хочу втручатися, я хочу, щоб ти самостійно йшла тим шляхом, який для себе обрала, не забуваючи, що саме ти допомогла мені вийти на свій власний шлях».

Було очевидно, що моя ухильна фраза не свідчила про великий інтерес до її професійної діяльності. Проте люди завжди вірять у те, у що хочуть вірити, й Естер цілком задовольнялася моєю відповіддю.

Мої думки знову повертаються до слів поліційного інспектора, які він промовив, коли я виходив із в’язниці: «Ви – вільний». А що означає воля? Бачити, що твого чоловіка анітрохи не цікавить те, що ти робиш? І почувати, що ти сама-одна, що тобі немає з ким розділити свої найінтимніші почуття, бо чоловік, із яким ти одружилася, повністю зосереджений на своїй роботі, на своїй важливій, прекрасній і важкій діяльності?

Я знову дивлюся на Ейфелеву вежу: мабуть, минула вже година з лишком, бо вона іскриться, ніби виготовлена з діамантів. Я не знаю, скільки разів вона ставала такою, поки я перебуваю тут, біля вікна.

Я тепер знаю, що, надміру дбаючи про свободу нашого шлюбу, я не помітив, як Михаїл зник із наших розмов із дружиною.

…Щоб потім з’явитися в барі та знову зникнути, але цього разу забрати її з собою й залишити славетного й успішного письменника як підозрюваного в убивстві.

Або, і це значно гірше, як покинутого чоловіка.