Читать книгу Заїр - Пауло Коельйо - Страница 4

У Буенос-Айресі Заїром була звичайна монета вартістю в двадцять сентаво. На тій монеті, про яку далі йтиметься, рискою, нанесеною лезом навахи або простого складаного ножика, були підкреслені літери N і T і цифра 2; на аверсі був викарбуваний рік -1929. (У Гуджараті в кінці вісімнадцятого сторіччя Заїром називали тигра; на Яві – сліпого з мечеті Суракарта, в якого вірні кидали камінням; у Персії – астролябію, яку Надір-шах звелів утопити в морі; у в’язницях Магді близько 1892 року – маленький компас, загорнутий у клапоть тюрбана, яким користувався Рудольф Карл фон Слатін…)

Минув рік, і якось я прокинувся, думаючи про історію, що її розповів Хорхе Луїс Борхес. Існує на світі така річ: якщо ти бодай один раз доторкнешся до неї або побачиш її, то ніколи не забудеш, і вона перебуватиме у твоїх думках, доводячи до божевілля. Мій Заїр не має нічого спільного з романтичними метафорами про сліпців, компас, тигра чи якусь монету.

Мій Заїр має ім’я; і звуть його Естер.

Після того як мене випустили з в’язниці, мій портрет з’явився на обкладинках кількох скандальних бульварних журналів. Вони завжди починали з того, що натякали на мою можливу причетність до злочину, але, щоб уникнути можливого судового позову за наклеп, завжди закривали цю тему повідомленням, що мене виправдано (виправдано? та мене навіть не було звинувачено!). Минав тиждень, видавці переконувалися, що люди жваво купують журнальчики з їхніми пасквільними публікаціями (і не дивно, адже досі мене вважали письменником із бездоганною репутацією, й для всіх було великою несподіванкою, що в людини, яка пише про духовний пошук, раптом пробудилися такі несподівані й такі злочинні інстинкти). І тоді вони розпочинали нову атаку, стверджували, що Естер утекла з дому, після того як довідалася про мої позашлюбні пригоди; один німецький журнал дописався до того, що накинув мені роман зі співачкою, на двадцять років молодшою за мене, та дівуля розповіла, що ми зустрілися з нею в Осло, столиці Норвегії (це була правда, але та зустріч відбулася в рамках діяльності Банку Послуг – мій друг попросив мене зустрітися з тією дамою і був присутній на єдиній вечері, яку ми з нею мали). Співачка сказала, що між нами нічого не було (але якщо між нами нічого не було, то навіщо той журнал помістив на обкладинці наше фото з нею?) і скористалася з ситуації, щоб повідомити про появу свого нового диску: вона використала як мене, так і той журнал для своєї реклами, і я досі вважаю, що її наступний провал став саме результатом тієї дешевої реклами (бо зрештою диск у неї був непоганий, але її загравання з пресою не могли не завдати їй великої шкоди).

Проте скандал зі знаменитим письменником не тривав довго: адже в Європі, а надто у Франції, подружню невірність не лише не осуджують, а й таємно нею захоплюються. І нікому нецікаво читати про те, що може статися і з ним самим.

Тема втратила популярність, але припущення тривали: таємно заарештована, втекла з дому через погане ставлення чоловіка (було надруковано фотографію офіціанта, який стверджував, що ми часто сварилися: пам’ятаю, що справді ми з Естер якось зчепилися з приводу творчості одного латиноамериканського письменника – її думка про нього була цілком протилежна моїй). Одна бульварна англійська газета повідомила – на щастя, без великого резонансу, – що моя дружина таємно вступила до ісламської терористичної організації і перейшла на нелегальне становище.

Але в нашому світі, де не бракує зрад, розлучень, убивств, замахів, широка публіка забула про історію, що сталася зі мною. Роки досвіду навчили мене, що подібна сенсація не вплине на мого вірного читача (щось подібне вже траплялося, коли аргентинське телебачення показало журналіста, який нібито мав докази про мій таємний роман у Чилі з майбутньою першою леді країни, а проте мої книжки залишилися в Чилі у списку бестселерів). Сенсація на те й сенсація, щоб тривати не довше за п’ятнадцять хвилин, як сказав один американський актор. Мене турбувало зовсім інше: треба було реорганізувати своє життя, знайти нове кохання, знову почати писати книжки, і десь у закутку свідомості, на межі між любов’ю й ненавистю, зберегти спогад про свою дружину.

Або, висловлюючись точніше (а я мусив подивитися правді у вічі), про свою колишню дружину.

Дещо з того, що я передбачав у готелі «Бристоль», справді відбулося. Деякий час я не виходив із дому, бо не знав, як подивитися у вічі друзям і сказати: «Моя дружина мене покинула, вона знайшла собі молодшого». Коли я нарешті наважився вийти на люди, ніхто ні про що мене не запитував, але, випивши кілька келихів вина, я сам відчув потребу поговорити на цю болючу тему – так ніби я міг прочитати думки інших, а вони не мали іншої турботи, крім як довідатися про те, що сталося в моєму житті, але були досить виховані, щоб нічого мені не казати. Залежно від гумору, в якому я перебував у той або в той день, Естер була або святою жінкою, що заслуговувала кращої долі, або жінкою підлою і зрадливою, яка поставила мене в дуже складне становище, коли мене мало не звинуватили у вбивстві.

Друзі, знайомі, видавці – усі ті, хто сидів за моїм столом на численних званих вечерях, які я мав за обов’язок відвідувати, спочатку слухали мене з певною цікавістю. Але незабаром я помітив, що вони змінювали тему розмови – моя історія була для них цікавою недовго, а незабаром вийшла за межі їхніх повсякденних зацікавлень, їм було куди цікавіше обговорювати смерть актриси, вбитої співаком, або відкриття юної дівчини, що написала книжку про свої любовні стосунки з відомими політиками. Якось, перебуваючи в Мадриді, я звернув увагу на те, що мене все рідше запрошують на всілякі врочисті події та вечірки: хоч я відчував певну втіху, коли полегшував собі душу, звинувачуючи або нахвалюючи Естер, я почав розуміти, що перетворююся на щось гірше, аніж зраджений чоловік; я перетворювався на зануду, якого ніхто не хоче бачити поруч себе.

Відтоді я постановив собі страждати мовчки, й запрошення знову заповнили мою поштову скриньку.

Але Заїр, про який я спочатку думав із ніжністю або роздратуванням, займав усе більше й більше місця в моїй душі. Естер ввижалася мені в кожній жінці, яку я зустрічав. Я бачив її в усіх барах, кінотеатрах, на всіх автобусних зупинках. Не раз я наказував водієві таксі зупинитися посеред вулиці або їхати слідом за кимось, аж поки не переконувався, що це не та особа, яку я шукаю.

Оскільки Заїр заполонював усі мої думки, я потребував якоїсь протиотрути, чогось такого, що врятувало б мене від розпачу.

І тут могло бути лише одне розв’язання проблеми: знайти коханку.

Із трьох або чотирьох жінок, які приваблювали мене, я зрештою зупинив свій вибір на Марі, тридцятип’ятирічній французькій актрисі. Вона єдина не говорила мені таких дурниць, як: «Ви мені подобаєтеся як чоловік, а не як людина, з якою всім цікаво познайомитися», або: «Я воліла б, щоб ви не були знаменитим», або – ще гірше: «Гроші мене не цікавлять». Вона єдина щиро раділа моєму успіху, бо й сама була знаменита і знала, що таке слава. Слава збуджує. Бути поруч зі знаменитим чоловіком і знати, що він обрав саме тебе – хоч міг би обрати іншу з багатьох – вельми тішило її «я».

Нас часто бачили разом на вечірках і світських раутах; про наші взаємини почали говорити, але ні вона, ні я нічого не підтверджували й нічого не заперечували; тема висіла в повітрі, й журналам кортіло опублікувати фото знаменитого поцілунку, але вони його не дочекалися, бо і я, і вона, вважали подібний спектакль публічного характеру чимось украй вульгарним. Вона знімалася у своїх фільмах, я теж мав чим себе зайняти; коли міг, приїздив до неї в Мілан, вона іноді навідувала мене в Парижі, ми почувалися близькими, проте не залежали одне від одного.

Марі вдавала, ніби не знає, що відбувається в моїй душі, я прикидався, ніби теж не знаю її проблему (нещасливе кохання до одруженого сусіда, хоч вона була жінкою, спроможною відбити для себе будь-якого чоловіка). Ми були друзями, нас поєднували спільні інтереси, ми разом відвідували різні заклади, де можна розважитися, і я ризикну припустити, що нас поєднувало щось дуже схоже на кохання, – хоч і зовсім інше, аніж те, що я почував до Естер, а вона до свого сусіда.

Я знову роздавав автографи, приймав запрошення на всілякі конференції, писав статті на замовлення, брав участь у благодійних вечерях і телевізійних програмах, у проектах допомоги артистам-початківцям. Я робив геть усе, крім того, що мав би зробити, – написати книжку.

Але я не надавав цьому ніякої ваги, у глибині душі я вважав, що моя діяльність як письменника закінчилася, адже мене покинула жінка, котра вивела мене на цей шлях. Я активно втілював у життя свою мрію, поки вона була поруч зі мною, досяг такого успіху, якого мало хто зміг досягти, тож маю тепер повне право присвятити решту життя розвагам.

Я думав про це кожного ранку. Протягом дня мене змагало відчуття, що справжню втіху я зміг би знайти тільки в одному – писати. А коли наставала ніч, я знову докладав усіх зусиль, щоб переконати себе: я вже реалізував свою мрію і тепер мушу спробувати щось нове.

* * *

Наступний рік був роком святого Якова Компостельського (Сантьяго де Компостела) – тобто роком, коли день його свята, двадцять п’ятого липня, припадає на неділю. У такий рік спеціальні двері в соборі Сантьяго залишаються відчиненими протягом трьохсот шістдесяти п’яти днів. Традиція стверджує, що кожного, хто заходить у собор Сантьяго крізь ці двері, осінить особлива благодать.

В Іспанії з цього приводу відбувалася ціла низка заходів, а що я з глибокою вдячністю згадував про свою паломницьку подорож, то вирішив узяти участь бодай в одному з них: у дискусії, що мала відбутися в січні у Країні Басків. Щоб розірвати ланцюг, який став для мене рутинним, – намагаюся писати, йду на якесь свято, вирушаю в аеропорт, навідую Марі в Мілані, йду на вечірку; готель, аеропорт, Інтернет, аеропорт, інтерв’ю, аеропорт – я вирішив подолати тисячу чотириста кілометрів сам-один, в автомобілі.

Кожне місце – навіть із тих, де я раніше не бував – нагадує мені про мій Персональний Заїр. Я думаю, Естер була б дуже рада познайомитися з цією місцевістю, з великим задоволенням пообідала б у цьому ресторані, прогулялася б понад цією річкою. Я зупиняюся на ночівлю в Байонні й перш ніж склепити очі, вмикаю телевізор і довідуюся, що близько п’яти тисяч вантажівок застрягли на кордоні між Францією й Іспанією через несподівану заметіль, що утворила глибокі снігові кучугури.

Пам’ятаю, я хотів тоді повернутися до Парижа: у мене вельми вагома причина відмовитися від своєї участі в дискусії, і її організатори чудово мене зрозуміють – дороги взялися кригою, затори неймовірні, як іспанський, так і французький уряди нікому не радять виходити з дому в цей вікенд через великий ризик нещасливих випадків на дорогах. Сьогодні ситуація набагато серйозніша, ніж учора ввечері: у вранішній газеті повідомляється, що сімнадцять тисяч людей заблоковано на досить короткій ділянці шляху, загони цивільної оборони мобілізовано, щоб надавати потерпілим їжу та тимчасовий прихисток, бо пальне в багатьох машинах закінчилося, й вони не мають змоги обігрівати кабіни.

У готелі мені пояснили, що, якщо мені конче треба їхати, якщо для мене це питання життя або смерті, то ліпше звернути на путівець, зробити об’їзд, який подовжить мою подорож години на дві, хоч ніхто не може гарантувати, що дорожнє покриття на тому путівці у прийнятному стані. Але інстинкт підказує мені, щоб я нікуди не звертав; щось штовхає мене вперед, на слизький асфальт, до тривалого й терплячого сидіння в дорожніх пробках.

Можливо, назва мого міста – Вікторія. Можливо, думка про те, що я надто звик до комфорту й утратив спроможність знаходити імпровізовані рішення у кризових ситуаціях. А може, ентузіазм людей, які в ці дні намагаються відбудувати собор, споруджений багато століть тому – і щоб привернути увагу до своїх зусиль, влаштовують дискусії, у яких запрошують брати участь письменників. А можливо, слова давніх конкістадорів, що вирушали завойовувати обидві Америки: «Пливти треба, жити – не обов’язково».

І я пливу. Через багато часу й після тяжких випробувань прибуваю до Вікторії, де на мене чекають змучені і знервовані люди. Вони розповідають мені, що такого снігопаду тут не було вже понад тридцять років, дякують мені за мої зусилля та наполегливість і повідомляють, що відтепер я маю брати участь в офіційній програмі та відвідати собор Святої Марії.

Дівчина, чиї очі блищать від ентузіазму, розповідає мені історію собору. Спочатку тут був лише мур. Потім під однією з його стін збудували каплицю. Через кілька десятків років каплиця перетворилася на церкву. Минуло ще століття, й церкву перебудували в готичний собор. Собор знав часи великої слави, потім почав руйнуватися, на якийсь час був покинутий і геть занедбаний, потім перебудований так, що його архітектура кардинально змінилася, але кожне покоління вважало, що воно знайшло розв’язання проблеми і змінювало попередні плани. І таким чином протягом наступних століть тут споруджували нову стіну, там – прибирали банту, ще в якомусь місці ставили підпірки, то заставляли риштуванням вітражі, то прибирали його.

І собор усе витримав.

Я ходжу під його скелетом, дивлячись на сучасні спроби перебудови. Цього разу архітектори гарантують, що знайшли найкраще розв’язання. Повсюди видніють металеві риштування та підпірні конструкції, будівельники жваво розповідають про свої наступні кроки й з певною обережністю критикують те, що зроблено в минулому.

І несподівано, десь посередині центрального нефа, я висновую дещо вельми важливе: собор – це я, це кожен із нас. Ми зростаємо, змінюємо форму, виявляємо в собі певні вади, які хочемо виправити, не завжди знаходимо найкраще розв’язання, але попри все намагаємося дивитися прямо перед собою, триматися прямо й насамперед оберігати від руйнування не стіни, не двері й не вікна, а свій внутрішній простір, де ми носимо й бережемо, все, що для нас важливе й нам дороге.

Атож, кожен із нас собор – у цьому можна не сумніватися. Але що перебуває у порожньому просторі мого внутрішнього собору?

Естер, Заїр.

Вона заповнює все. Вона єдина причина того, що я живу на світі. Я озираюся навкруги, готуюся до конференції, і до мене доходить, чому я не відступив перед сніговими заметами, заторами й кригою на дорогах: аби нагадати собі, що кожного дня я повинен перебудовувати себе й аби – уперше у своєму житті – остаточно переконатися в тому, що я люблю інше людське створіння більше, аніж самого себе.

Повертаючись до Парижа – за значно кращих метеорологічних умов – я перебуваю в якомусь трансі: зовсім не думаю, тільки машинально стежу за дорожнім рухом. Коли приїжджаю додому, прошу служницю, щоб вона нікого не впускала, прошу, щоб залишилася ночувати в мене протягом кількох наступних днів, щоб готувала мені вранішню каву, обід і вечерю. Кидаю на підлогу й розтоптую маленький апарат, який сполучає мене з Інтернетом. Зриваю телефон зі стіни. Укладаю свій мобільник у паперовий пакет і надсилаю його своєму видавцеві, попросивши, щоб він повернув його мені тоді, коли я сам прийду його забрати.

Протягом тижня щоранку я гуляю берегами Сени, а повертаючись із прогулянки, зачиняюсь у своєму кабінеті. Так ніби слова мені нашіптує янгол, пишу книжку – а точніше кажучи, пишу довгого листа жінці моїх сновидінь та мрій, жінці, яку кохаю і завжди кохатиму. Можливо, одного дня ця книжка потрапить їй до рук, але навіть якщо цього не станеться, я відтепер житиму в мирі зі своїм духовним світом. Я більше не воюватиму зі своєю враженою гордістю, більше не бачитиму Естер скрізь – на вулицях, у барах, кінотеатрах, на званих вечерях, у Марі, на перших сторінках газет і журналів.

Проте я щасливий і задоволений, що вона існує – я довів собі, що спроможний кохати з такою силою почуттів, якої ніколи в собі не підозрював і яка сповнює мене відчуттям блаженства.

Я приймаю свій Заїр і дозволяю, щоб він привів мене або до святості, або до божевілля.

* * *

«Час шматувати, час зшивати» – книжка, назву якої підказав мені один із віршів Екклезіяста, була опублікована в кінці квітня. На другому тижні травня вона вже була на першому місці серед бестселерів.

Літературні додатки до газет, які ніколи не були надто люб’язними щодо мене, накинулися з іще більш нещадною критикою. Я вирізав найприкметніші фрази й помістив їх до того зошита, в якому зберігав критичні статті минулих років. По суті там говорилося те саме, лише назви книжок були іншими:

«…знову ж таки в ті буремні часи, в які ми живемо, автор примушує нас утікати від дійсності, розповідаючи історію кохання» (так мовби людина може жити без кохання);

«…короткі фрази, поверховий стиль» (так ніби довгі фрази свідчать про глибину стилю);

«…автор відкрив таємницю успіху – маркетинг» (так ніби я народився у країні з великою літературною традицією і мав великий статок, щоб укласти його у свою першу книжку);

«…хоч його книжки продаються добре, як і завжди продавалися, це тільки доводить, що людина не готова сприймати трагедію, яка нас оточує» (так мовби вони знають, що означає бути готовим).

Були й гостріші випади: крім наведених вище фраз, вони ще й додавали, що я користуюся минулорічним скандалом, щоб заробити на цьому більше грошей. Як то завжди буває, гостра критика тільки збільшила популярність моєї книжки: мої вірні читачі купували її, як завжди, а ті, котрі вже забули, що там сталося зі мною торік, пригадували й теж купували по примірнику, бо їм хотілося знати мою версію зникнення Естер (а що у книжці про це не було нічого, моя книжка була гімном коханню, то вони, певно, розчаровувалися й подумки приєднувалися до критиків). Видавництва всіх країн, де друкувалися мої книжки, негайно купили права й на цю, останню.

Марі, якій я дав прочитати текст, перш ніж відіслав його до видавництва, виправдала мої сподівання: вона не ревнувала й не дорікала мені за те, що я відкриваю свою душу в такий спосіб перед усіма, а підбадьорила мене й дуже раділа моєму успіху. У той період свого життя вона читала твори якогось містика, майже нікому не відомого, й не раз цитувала його під час наших розмов.

* * *

– Коли нас хвалять, ми повинні особливо пильно стежити за нашою поведінкою.

– Критика ніколи мене не хвалила.

– Я кажу про читачів. Ти тепер одержуєш від них більше листів, аніж будь-коли і зрештою повіриш у те, що ти значно кращий, аніж здаєшся собі самому, тебе опанує фальшиве відчуття впевненості в собі, яке може бути дуже небезпечним.

– Але й справді після відвідин того собору я вважаю себе кращим, аніж я сам собі уявлявся, й це не має жодного стосунку до читацьких листів. Я відкрив кохання, хоч би яким абсурдним здавалося таке твердження.

– Чудово. Найбільше подобається мені у твоїй книжці те, що ти ні в чому не звинувачуєш свою колишню дружину. Та й самого себе також.

– Я навчився не марнувати на це час.

– І правильно вчинив. Усесвіт сам береться виправляти наші помилки.

– Ти вважаєш, що зникнення Естер – це «виправлення» помилки?

– Я не вірю в цілющу силу страждання й трагедії; вони становлять частину нашого життя, а тому їх не слід сприймати як покарання. Зазвичай Усесвіт показує нам, що ми припустилися помилки, коли забирає в нас найважливіше: наших друзів. І саме це відбулося з тобою, якщо я не помиляюся.

– Нещодавно я відкрив одну важливу істину: справжні друзі – це ті, які перебувають поруч із нами, коли в нас усе гаразд. Вони радіють нашим перемогам. Облудні друзі – це ті, хто з’являється біля нас у важкі хвилини нашого життя і з сумними обличчями висловлюють «солідарність» із нами, тоді як насправді наші страждання втішають їх у їхньому жалюгідному існуванні. Під час кризи, яку я пережив торік, поруч зі мною з’явилося кілька людей, яких я раніше ніколи не бачив, і вони намагалися втішити мене. Я цього терпіти не можу.

– Зі мною буває те саме.

– Я дякую долі за те, що ти з’явилася в моєму житті, Марі.

– Не поспішай дякувати, нашим стосункам поки що бракує сили, і їх не можна вважати достатніми. А тим часом я вже думаю, чи не переселитися мені до Парижа або попросити тебе, щоб ти пожив у Мілані. У твоєму випадку, як і в моєму, це не дуже вплине на нашу роботу. Ти завжди працюєш удома, а я – в інших містах. Ти хочеш змінити тему розмови чи обговоримо цю можливість?

– Хочу змінити тему розмови.

– Тоді поговорімо про щось інше. Ти виявив велику мужність, написавши свою книжку. Мене особливо вразило те, що ти жодного разу не згадуєш про того молодика.

– Він мене не цікавить.

– Не може бути, щоб він тебе не цікавив. Не може бути, щоб час від часу ти себе не запитував: чому вона віддала перевагу йому?

– Я себе про це не запитую.

– Ти кажеш неправду. Мені хотілося б знати, чому мій сусід не розлучився зі своєю нікчемною дружиною, геть нецікавою, з вічною посмішкою на обличчі, яка не знає інших інтересів, крім дому, харчування, прогодування дітей та сплати рахунків. Якщо я себе про це запитую, то й ти запитуєш.

– Ти хочеш, аби я сказав, що ненавиджу його, бо він забрав у мене дружину?

– Ні, я хотіла почути від тебе, що ти йому простив.

– На таке я не здатен.

– Це справді важко. Але іншої ради немає. Якщо ти йому не простиш, ти весь час думатимеш про те, якого лиха він тобі завдав, і цей біль не мине ніколи. Я не кажу, що він має подобатися тобі. Я не кажу, що ти повинен його знайти. Я не стверджую, що ти повинен бачити в ньому янгола. До речі, як його звуть? Ім’я російське, якщо я не помиляюся?

– Мене його ім’я не цікавить.

– Он як? Ти навіть його імені не хочеш промовити. Це якийсь забобон?

– Його звуть Михаїлом, якщо тобі так хочеться знати.

– Енергія ненависті тебе нікуди не приведе. Але Енергія Прощення, яка виражається через любов, може позитивно перетворити твоє життя.

– Ти тепер схожа на тібетську проповідницю, чиї міркування дуже добрі в теорії, але незастосовні на практиці. Не забувай, я був поранений багато разів.

– Тому ти досі носиш у собі хлопчика, який плакав, ховаючись від батьків, і був найслабший у школі. На тобі досі можна розгледіти знаки того тендітного хлопця, якого цуралися дівчата і який не міг досягти успіхів у жодному виді спорту. На тобі досі залишилися шрами від тих несправедливостей, які тобі довелося витерпіти протягом твого життя. Але хіба в цьому є щось добре?

– Звідки ти знаєш, що таке було в моєму житті?

– Та знаю. По очах бачу. І нічого корисного це тобі не дало. Нічого, крім постійного бажання жаліти себе, адже ти був жертвою сильніших за тебе. Або бажання помститися тим, хто тебе кривдив. Тобі не здається, що ти тільки марнуєш свій час?

– А мені здається, що я поводжуся так, як має поводитися людина.

– Можливо, і справді ти поводишся, як людина. Але така поведінка не є ані розумною, ані розважливою. Цінуй час, який тобі даровано прожити на цій землі, знай, що Бог завжди всіх прощав, прощай і ти.

Дивлячись на натовп, який зібрався в мегамаркеті на Єлисейських Полях, де я роздавав автографи, я думав: скільком із цих людей випало пережити досвід, який довелося пережити мені зі своєю дружиною?

Дуже небагатьом. Можливо, одному або двом. Проте навіть за таких обставин більшість упізнають себе в багатьох ситуаціях, описаних у моїй новій книжці.

Писати – одна з найсамітніших професій у світі. Один раз на два роки я сідаю перед комп’ютером, оглядаю невідоме море своєї душі, бачу, що на тому морі видніються кілька островів – ідей, які розвиваються й готові бути дослідженими. Тоді я сідаю у свого човна, який називається Словом, – і вирушаю до найближчого з таких островів. Пливучи до нього, я зустрічаюся з течіями, вітрами, штормами, але веслую з останніх сил, хоч і усвідомлюю, що збився зі шляху, й острова, до якого я прямував, уже немає на моєму обрії.

Але хай там що, а повернути назад я не можу, я повинен пливти далі й далі, бо інакше я заблукаю посеред океану, – у ці хвилини переді мною виникають жахливі сцени, де я розбалакую про свої колишні успіхи або гостро критикую нових письменників, бо сам не маю мужності писати нові книжки. Хіба я не мріяв стати письменником? Я просто повинен створювати фрази, абзаци, розділи, пишучи до самої смерті, не дозволяючи, щоб мене паралізували успіх, невдача або чиїсь підступи. У чому ще я міг би знайти сенс свого життя? Купити собі млин на півдні Франції й плекати свій сад? Виступати з лекціями, бо говорити легше, аніж писати? Відійти від світу обмірковано, у таємничий спосіб, щоб створити легенду, якою я зможу пишатися?

Спонукуваний цими лякливими міркуваннями, я відкриваю в собі силу й мужність, про існування яких навіть не здогадувався: вони допомагають мені проникнути в невідомі куточки моєї душі, я дозволяю, щоб течія несла мене, й нарешті підганяю свого човна до острова, до якого плив від самого початку. Протягом днів і ночей я описую те, що бачу, запитуючи себе, навіщо я це роблю, знову й знову повторюючи, що не варто докладати таких зусиль, що я більше нічого нікому не повинен доводити, що я вже досяг усього, чого прагнув – і багато більшого, аніж мріяв.

Я помічаю, що процес написання першої книжки повторюється щоразу: я прокидаюся о дев’ятій годині ранку, з наміром сісти за комп’ютер відразу після того, як вип’ю каву; читаю газети, йду прогулятися, заходжу до найближчого бару, щоб погомоніти з людьми, повертаюся додому, дивлюся на комп’ютер, згадую про те, що треба зателефонувати кільком людям, дивлюся на комп’ютер, але вже час обідати, я їм, думаючи, що мав би сісти за комп’ютер ще об одинадцятій ранку, але зараз мені треба трохи поспати, і я прокидаюся о п’ятій годині дня, нарешті вмикаю комп’ютер, хочу перевірити електронну пошту й відкриваю, що мій зв’язок із Інтернетом порушено, отже, мені треба вийти з дому й пройти десять хвилин туди, де я зможу вийти в Інтернет, але, щоб очистити свою совість і стерти з неї відчуття провини, чи не варт мені спершу все ж таки сісти за комп’ютер і попрацювати над книжкою бодай півгодини?

Я починаю з обов’язку – але несподівано робота мене захоплює, і я вже не зупиняюся. Служниця кличе мене вечеряти, я прошу, щоб вона не відволікала мене від діла, через годину вона знову мене кличе, я голодний, проте хочу написати ще бодай один рядок, одну фразу, одну сторінку. Коли я сідаю за стіл, страва вже захолола, швидко вечеряю й повертаюся до комп’ютера – але тепер я вже не контролюю своїх кроків, я проник у саму глибінь острова, щось штовхає мене по його стежках, я зустрічаюся з речами, про які ніколи не думав і не мріяв. П’ю каву, випиваю ще одну філіжанку й о другій годині ночі нарешті перестаю писати, бо очі мені вже злипаються.

Лягаю в ліжко, ще з годину обмірковую й занотовую те, що завтра напишу в наступному розділі, хоч ці нотатки ніколи не стають мені в пригоді, вони допомагають мені лише спорожнити мозок перед тим як прийде сон. Обіцяю собі, що завтра почну працювати не пізніше одинадцятої ранку. Але наступного дня все повторюється: прогулянка, розмови, обід, пообідній сон, почуття провини, роздратування з приводу порушення зв’язку з Інтернетом, спроба витиснути з себе першу сторінку й таке інше.

Я й не помічаю, як минають два, три, чотири, одинадцять тижнів, знаю, що я близький до фіналу, мене опановує відчуття порожнечі, притаманне людині, яка щойно перевела у слова те, що повинна була зберігати тільки для себе. Мені залишається написати останню фразу – і я її пишу.

Коли я раніше читав у біографіях письменників: «Книжка пишеться сама, письменник лише переносить її на папір», я думав, що письменники так кажуть із метою прикрасити свій фах. Але сьогодні мені відомо, що це щира правда, ніхто не знає, чому течія винесла його саме до цього острова, а не до того, до якого він сподівався допливти. Потім я починаю нещадно редагувати та скорочувати свій текст, а коли мені вкрай набридає читати одні й ті самі слова, надсилаю рукопис у видавництво, щоб там іще раз відредагували його й опублікували.

І на мій превеликий подив, інші люди шукали цей самий острів і знайшли його в моїй книжці. Вони розповідають про неї одне одному, протягуючи таємничий ланцюг і те, що письменник вважав своїм особистим надбанням, перетворюється на місток, на корабель, завдяки яким душі мандрують і зустрічаються одна з одною.

Відтепер я вже не людина, що заблукала посеред розбурханого моря. Через своїх читачів я зустрічаюся із самим собою, я спроможний зрозуміти те, що написав, лише тоді, коли й інші це зрозуміють – ніяк не раніше. У рідкісні хвилини, як та, що скоро настане, мені щастить подивитися бодай одному з таких людей у вічі й зрозуміти, що моя душа не самотня.

У призначений час я почав ставити автографи на своїх книжках. Я обмінююся з цими людьми лише одним швидким поглядом, але між нами щоразу виникає відчуття співучасті, радісного взаєморозуміння, глибокої поваги. Потиски рук, іноді навіть листи або письмові відгуки. Через півтори години я прошу дати мені кілька хвилин перепочинку, ніхто не протестує, мій видавець (як уже стало традицією в ті дні, коли я роздаю автографи) розпоряджається принести по келиху шампанського на кожного, хто стоїть у черзі (я домагався, щоб цю традицію запровадили й у інших країнах, але мені завжди відповідали, що французьке шампанське надто дороге й погоджувалися частувати любителів автографів лише мінеральною водою, що, зрештою, також є виявом поваги).

Я повертаюся за стіл. Минають іще дві години, а я всупереч сподіванням тих, котрі спостерігають за церемонією, зовсім не стомився – навпаки, я сповнений енергії і міг би робити цю справу і протягом ночі. Але книгарня вже зачинила двері, черга закінчується, всередині залишилося лише людей сорок, які перетворюються на тридцять, двадцять, одинадцять, п’ять, чотири, три, два… і зненацька я зустрічаюся очима з тим, хто переді мною стоїть.

– Я чекав до самого кінця. Хотів підійти до вас останнім, бо маю доручення.

Я не знаю, що йому сказати. Дивлюся вбік, де вже чекають мене видавці, представники торговельної фірми та книгарі. Вони весело розмовляють – незабаром ми підемо вечеряти, пити, ділитися враженнями від сьогоднішнього дня, розповідати про цікаві події, що відбулися, поки я роздавав автографи.

Я ніколи не бачив його раніше, але знаю, хто він такий. Беру книжку з його руки й надписую:

«Михаїлові – зі щирою приязню».

Я не кажу нічого. Я не хочу втратити його – а кожне слово, кожна фраза, кожен необережний рух може призвести до того, що він піде й більш ніколи не повернеться. За якусь частку секунди я зрозумів, що він і тільки він може врятувати мене від цього благословенного – або проклятого – наслання, бо він і тільки він знає, де перебуває тепер Заїр, і я нарешті зможу поставити йому запитання, які досі ставив лише самому собі.

– Я лише хотів сказати вам, що з нею все гаразд. І вона, думаю, уже прочитала вашу книжку.

Видавці, торговці, книгарі підходять до мене. Обіймають мене, кажуть, що сьогодні був незвичайний день. Тепер треба відпочити, випити, обмінятися враженнями, відсвяткувати успіх.

– Я хотів би запросити цього читача повечеряти з нами, – кажу я. – Він був останнім у черзі, й він представлятиме всіх тих, котрі сьогодні одержали мій автограф.

– Я не можу. У мене зустріч.

І він обернувся до мене з трохи наляканим поглядом.

– Я прийшов лише передати вам послання.

– Яке послання? – запитує один із книгарів.

– Він ніколи нікого не запрошує! – каже мій видавець. – Тож скористайтеся нагодою, ходімо з нами вечеряти!

– Дякую, але в мене зустріч щочетверга.

– О котрій?

– Через дві години.

– І де вона має відбутися?

– У вірменському ресторані.

Мій водій – а він вірменин – запитує, у якому саме, і каже, що туди їхати лише п’ятнадцять хвилин від того закладу, в який ми йдемо вечеряти. Усі хочуть зробити мені приємність: вони вважають, що коли я когось запрошую, людина повинна бути глибоко вдячною мені за таку честь, а всі інші справи відкласти на інший день.

– Як вас звуть? – запитує Марі.

– Михаїл.

– Михаїле, – і я бачу, що Марі зрозуміла все, – ви підете з нами принаймні на годину. Ресторан, де ми вечерятимемо, зовсім близько від того місця, де у вас призначена зустріч. Потім наш водій відвезе вас туди, куди ви йому скажете. Але, якщо захочете, ми скасуємо наше замовлення й усі разом повечеряємо у вірменському ресторані. Тоді вам не треба буде нікуди поспішати.

Я не відводжу погляду від цього чоловіка. Він не надто гарний і не надто поганий. Не надто високий і не надто низький. Одягнений у чорний костюм, простий і елегантний, а під елегантністю я розумію цілковиту відсутність будь-яких нашивок чи наклейок.

Марі підхоплює Михаїла під руку й прямує до виходу. У книгаря ще залишився цілий стос примірників моєї книжки від читачів, які не змогли сьогодні прийти, – їх я мав надписати, – але я обіцяю прийти наступного дня. Ноги мені тремтять, серце калатає, мов несамовите, а мені ж треба вдавати, що зі мною все гаразд, що я дуже задоволений своїм успіхом, що з цікавістю дослухаюся до всіх коментарів. Ми перетинаємо Єлисейські Поля, сонце сідає за Тріумфальною аркою й, неспроможний сам собі пояснити чому, я вважаю, що це мені знак, добрий знак.

Чому мені так хочеться поговорити з цим чоловіком? Персонал видавництва розмовляє зі мною, я відповідаю їм машинально, ніхто не помічає, що думки мої перебувають десь далеко, що я намагаюся зрозуміти, з якої причини я запросив до нашого столу того, кого мав би ненавидіти. Певно, я хочу довідатися, де Естер? А може, хочу помститися цьому молодикові, такому начебто невпевненому в собі, такому розгубленому, але ж навіть такий невпевнений і розгублений, він зміг забрати від мене жінку, яку я кохаю? А може, я хочу довести собі самому, що я кращий, набагато кращий, ніж він? А може, хочу переконати його, щоб він умовив мою дружину повернутися до мене?

Я неспроможний відповісти на жодне з цих запитань, і це не має анінайменшої ваги. Досі я промовив лише одну фразу: «Я хотів би запросити цього читача повечеряти з нами». Я багато разів уявляв собі таку сцену: я зустрічаюся з цими двома, хапаю його за горло, даю йому ляпас, принижую його на очах у Естер; або терплю поразку в бійці з ним – і нехай Естер бачить, що я страждаю, б’ючись за неї. Я уявляв собі сцени бійки, або вдаваної байдужості, або публічного скандалу, але ніколи в моїй голові не виникала фраза: «Я хотів би запросити його повечеряти з нами».

Мені немає потреби сушити собі голову над тим, про що запитувати його далі, досить тепер спостерігати за Марі, яка йде на кілька кроків попереду мене, попідруч із Михаїлом, так ніби вона його кохана. Вона не дозволить йому піти, й водночас я себе запитую, навіщо вона допомагає мені в такий спосіб – знаючи, що зустріч із цим молодиком може допомогти мені з’ясувати, де тепер перебуває моя дружина.

Ми прийшли. Михаїл намагається сісти якнайдалі від мене, мабуть, щоб уникнути розмови зі мною під загальний гомін. Веселощі, шампанське, горілка й кав’яр – я дивлюся меню і з жахом розумію, що лише на закуски книгар витратив близько тисячі доларів. Під час загальної розмови Михаїла запитують, якої він думки про сьогоднішній вечір, він відповідає, що вечір йому подобається, його запитують про книжку, й він каже, що вона дуже йому подобається. Потім про нього забувають, і спрямовують усю увагу на мене й запитують, чи я задоволений організацією зустрічі з читачами, чи добре діяла охорона. Моє серце калатає, мов несамовите, але мені вдається зберігати зовнішній спокій, дякувати за досконалий задум сьогоднішньої церемонії та його втілення в життя.

Півгодини розмов, чимало випитих келишків горілки, і я помічаю, що напруженість Михаїла значно пом’якшилася. Він уже не в центрі уваги, йому вже не треба казати нічого, він ще трохи потерпить тут, а тоді непомітно піде. Я знаю, він не збрехав щодо вірменського ресторану, й тепер у мене є слід. Моя дружина досі в Парижі! Я намагаюся бути люб’язним, намагаюся здобути його довіру, початкова напруженість зникає.

Минає година. Михаїл дивиться на годинник, і я розумію, що зараз він піде. Я повинен зробити щось – і негайно. Щоразу, коли я дивлюся на нього, він здається мені все більш незначущим, і я все менше розумію, як могла Естер проміняти мене на чоловіка, що здається таким далеким від дійсності (вона казала мені, ніби він володіє якимись «магічними здібностями»). Хоч мені й нелегко вдавати, ніби я втішаюся розмовою з тим, кого маю всі підстави вважати своїм ворогом, проте я повинен зробити щось.

– Нам хотілося б більше довідатися про нашого читача, – кажу я, звертаючись до людей за столом, за яким негайно запанувала тиша. – Він святкує сьогодні з нами й незабаром піде, а досі майже нічого не розповів нам про своє життя. Чим ви займаєтеся?

Михаїл, хоч і перехилив уже чимало келишків із горілкою, схоже, вмить протверезів.

– Я організовую зустрічі у вірменському ресторані.

– Тобто?

– Розповідаю зі сцени всілякі історії. І заохочую тих, хто мене слухає, також розповідати свої історії.

– Я роблю те саме у своїх книжках.

– Я знаю. Саме це мене й зблизило з…

Зараз він скаже з ким!

– Ви народилися тут? – запитує Марі, уриваючи його на середині фрази («…зблизило з вашою дружиною»).

– Я народився у степах Казахстану.

Казахстан. Цікаво, у кого вистачить мужності запитати, де він, той Казахстан?

– А де той Казахстан? – запитує представник торговельної фірми.

Блаженні ті, хто не приховує свого невігластва.

– Я чекав цього запитання, – сказав Михаїл, весело блиснувши очима. – Завжди, коли я кажу, що там народився, через десять хвилин розповідають, що я приїхав із Пакистану або Афганістану. Але моя країна розташована в Середній Азії. Там живуть чотирнадцять мільйонів людей на території, в багато разів більшій за територію Франції з її шістдесятьма мільйонами.

– Мабуть, там ніхто не нарікає на тісноту, – сміючись, зауважив мій видавець.

– Протягом двадцятого сторіччя там ніхто не мав права нарікати ні на що, навіть якби хотів. По-перше, коли комуністичний режим покінчив із приватною власністю, худобу залишили в степах і сорок шість цілих і вісім десятих відсотка жителів країни померли від голоду. Ви мене чуєте? Близько половини населення моєї країни померло від голоду між тисяча дев’ятсот тридцять другим і тридцять третім роками.

За столом запанувала мовчанка. Але трагедії лягають на пам’ять важим тягарем, і один із присутніх вирішив змінити тему розмови. Проте я наполягаю, щоб «читач» і далі розповідав нам про долю своєї країни.

– А який він, степ? – запитую.

– Неозорі рівнини, майже не вкриті рослинністю. Ви це повинні знати.

Я знаю, але такий мій спосіб щось запитувати, підтримувати розмову.

– Я пригадав дещо про Казахстан, – сказав мій видавець. – Якийсь час тому я одержав листа від письменника, котрий там живе; він писав про атомні випробування, здійснювані в тих степах.

– Земля й душа нашої країни просякли кров’ю. Там змінили багато такого, чого не можна було змінювати, й нам доведеться платити за це високу ціну протягом багатьох поколінь. Ми там натворили такого, що знищили ціле море.

Тут настала черга втрутитися Марі:

– Ніхто не може знищити море.

– Мені двадцять п’ять років, тобто я прожив лише життя одного покоління, але й за цей відносно короткий час вода, яка була там мільйони років, перетворилася на пилюку. Правителі комуністичного режиму вирішили змінити напрям течії двох річок, Аму-Дар’ї та Сир-Дар’ї, щоб використати їхні води для зрошення плантацій бавовни. Вони не досягли своєї мети, та було вже пізно – море перестало існувати, й оброблені землі перетворилися на пустелю. Нестача води спричинила цілковиту зміну тамтешнього клімату. Сьогодні грандіозні піщані бурі щороку висипають на ті землі по сто п’ятдесят тисяч тонн солі та пилюки. П’ятдесят мільйонів людей у п’яти країнах потерпіли від безвідповідального – але безповоротного – рішення совіцьких бюрократів. Ті рештки води, які збереглися, тепер отруєні, стали джерелом різних захворювань.

Я подумки занотував собі те, що він розповідав. Цей матеріал міг пригодитися для якоїсь із моїх лекцій. Михаїл провадив, і в тоні його голосу звучали радше не екологічні, а трагічні ноти.

– Мій дід розповідає, що Аральське море колись називали Синім за колір його води. Тепер його немає, проте люди не хочуть кидати свої оселі й переселятися в якесь інше місце. Вони досі мріють про хвилі, про рибу, досі зберігають рибальські снасті й розмовляють про човни та принаду для риби.

– Але випробування атомної зброї справді там відбувалися? – домагається мій видавець.

– Гадаю, всі, хто народився в моїй країні, знають про те, що довелося пережити їхній землі, бо вона залита кров’ю. Протягом сорока років наші рівнини тремтіли під вибухами ядерних і термоядерних бомб – до тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року їх там вибухнуло чотириста п’ятдесят шість. Сто шістнадцять із тих вибухів були здійснені у відкритій атмосфері, їхня загальна потужність у дві з половиною тисячі разів перевищувала потужність атомної бомби, скинутої на японське місто Хіросіму під час Другої світової війни. Тисячі людей зазнали радіоактивного зараження, потерпіли від раку легень, а тисячі дітлахів народилися з порушеннями функцій рухомості тіла, а іноді й без рук або ніг, із психічними відхиленнями.

Михаїл подивився на годинник.

– Прошу пробачення, але я мушу йти.

Половина столу висловлює жаль, вважаючи, що розмова стала цікавою. Друга половина задоволена: безглуздо говорити про сумні речі в такий веселий і радісний вечір.

Михаїл дякує всім кивком голови й обіймає мене. Він робить це не з якоїсь особливої любові до мене, а щоб непомітно прошепотіти:

– Як я вам уже сказав, із нею все гаразд. Не турбуйтеся.

* * *

– «Не турбуйтеся» – він мені сказав! А чого мені турбуватися – через жінку, що мене покинула? Через яку мене допитувала поліція, друкувалися мої фото на перших сторінках скандальних газет і на обкладинках бульварних журналів, через яку я страждав багато днів і ночей, мало не втратив усіх своїх друзів і…