Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 10

За кордоном Павло не був. Точніше, був, але в Польщі – що то за закордон? У справжньому закордонному світі був Хом’як. Він ловив рибу в Атлантиці і навіть був в Буенос-Айресі, це хоч і не Бразилія, про яку, начитавшись, так мріяв Пашок підлітком, а все ж. Кангасейро – Пашку й зараз подобається це слово, ніби йде состав по пампасах, чи що там в них, свистить вітер, і озброєний чоловік біжить, стрибаючи з вагона на вагон – кан-га-сей-ро!

Зате, якщо знати українську й російську мови, як Пашок, неважко розуміти польську. В Кракові, куди він потрапив у складі делегації від «Каруселі», а батько до останнього не вірив, що пустять, Пашок навіть трохи посперечався з готельним слюсарем, огрядним мужиком, що згадав раптом про УПА і про вбиту «шьостру», тобто сестру. Пашок відповів в тому сенсі, що поляки теж убивали українців, чого вже там, а слюсар димив «Клубовими», мружився й не відповідав.

Ще краще знає мову київський дядько Федір, він навіть передплачує польську газету «Політика», він здавна має сантимент до поляків, трохи не з флотської служби, і Пашку врізався в пам’ять дядьків сюжет про те, як польські моряки билися в портовому кабаку з британськими: все починалося з того, що до англійців підходив гевал-поляк і – це був його коронний номер – різким рухом висмикував скатерть зі столу, не перекинувши при цьому жодного прибору. За мить скатертина опинялась на голові у когось із британців, а той, в свою чергу, тут же опинявся на підлозі після скуловоротного удару пшека. Все. Спалахувала буйна бійня, під час котрої, як підсміювався дядько, радянським матросам найважливішим було вчасно з кабака здиміти.

Нині за кордон дядю Федю не випускають, він, як сам каже, «невиїзний». Невиїзні й двоє інших дядьків, батькових братів, хоча їм часто приходять запрошення на міжнародні наукові конференції та симпозіуми. Всі троє – кандидати якихось наук, і всі троє, під час приїздів, намагаються виховувати Пашка, хоча це й пізно. «Треба вчиться, Павло», – це головний рефрен їхніх, тепер вже нечастих, розмов. «Шо ти – хочеш бути в статусі нетверезого люмпена? Чи все життя різати з пенопласта нєтлєнний образ?» – питають вони і спідлоба дивляться на Пашка. Ні, цього Пашок не хоче. Він, мабуть, хотів би бути схожим на дядьків, але для цього треба вчитися, ставати аспірантом, кандидатом чогось, а йому тоскнішає від однієї думки про ненависні точні науки, та й проблеми ґрунтів чи там атмосферних явищ йому безнадійно далекі. До того ж, добре бути інтелігентом у їхніх Києвах, а на мікрорайоні таким Пашок себе не уявляє. Тут інтелігенти якщо й трапляються, то зовсім не цікаві, як батько Ромки Руднєва чи Сафонов з третього під’їзду. Схиляються на під’їзді над шахматами та щось нудять про свої проектні бюро. Навіть роботяги є значно цікавіші, це Пашок на заводі «Моторобудівник» ще до армії засвоїв.

Саня Ніколаєв, наприклад, закінчив технікум і навіть заочно інститут, а працював плавильником в моторівській «літєйці». Там же робив і Пашок. Іронічний і розумний Саня був Пашку симпатичний. Особливо після того, як ливарник Лось підтримав введення військового стану в Польщі і зобов’язався з цього приводу виконати на 110% квартальний план – принаймні так було сказано в «молнії», з самого ранку вивішеній в цеху. «Нашо це йому?» – спитав у Сані спантеличений Пашок. «Тому, шо він дурак, – пояснив Саня. – Плюс штрейкбрехер». Саня – це не те, що дрімучий обрубник Іван Мажара чи, тим більше, парторг Бормаченко. Колись давно, кажуть, Саня організував в цеху справжній страйк, протест «по-італійськи», коли люди призупиняють роботу, залишаючись на робочих місцях.

Ще менше під кліше звичного роботяги підходив Сергій Батурин. Раз на тиждень Пашок зустрічався з ним у вечірній школі на Жилмасиві. Батурин сидів на задній парті, за спиною в Пашка і, блискаючи фіксами, хрипів всякі дотепи та відповіді на хитромудрі формули. Він їх вирішував швидше будь-яких відмінників, але руку ніколи не піднімав. Весь батуринський вигляд був не відмінницький – темні обводи довкола очей, незмінна «біломорина» над важким підборіддям, а в трикутнику розстебнутої сорочки синіла виколота троянда із встромленими мечами, що, все разом, наштовхувало спостережливу людину на певні висновки. Батурин відкрив для Пашка деякі невідомі речі, зокрема, й специфічну топографію Жилмасиву та околиць. Саме тоді Пашок зорієнтувався, що гастроном на Красній знаючими людьми зветься «Ресора», а якщо спуститись з гортопівського мосту і перейти за колії, на Калантировку, там є «Дереза», де теж можна взяти вина або горілки. Ці шевченківські ландшафти були густо заселені цікавою старшою братвою, такими, як Батурин, і зовсім літніми – під тридцятку, і багатьох з них Сергій знав.

Батурина теж люди знали. Зокрема, на «Стрілі», де грають не тільки на полі. На трибунах, ближче до аптеки, розташований «катран», місце, де грають в карти «під інтерес». Наприклад, кучерявий Пасик з Красної і його приятель Кисіль, котрий тоді ще був живий і в котрого пів-Шевчика ходило в боржниках. Сидів там і екс-боксер Яцик, схожий на Тайсона, про котрого в той час, зрозуміло, ніхто поняття не мав. Тепер про Тайсона знають всі, Пашок дивився кілька його боїв і знає, що це наймолодший чемпіон світу за всю історію професійного боксу. Тайсон зараз почав збавляти, а Яцик як сидів на катрані, так і сидить, підставивши могутній торс під жилмасивське сонце. Пашок зрідка там буває, його тягне на Жилмасив, де він, вважай, і народився – з роддому його привезли в жилмасивський барак, їхній дім на Чарівному посьолку був якраз на ремонті. Замість барака тепер музична школа – звуки «фоно» вплітаються в туркотіння горлиць, а в старій аптеці й запахи ще такі, як були з давніх-давен.

Осінь, коли Пашок прийшов у «вечірку», остаточно підвела риску під Пашковими зразковими часами. Ні, він не кинувся притьмом викрадати мопеди, як Антон чи Пєша Підставний, техніка його завжди цікавила мало. Навіть з Лєнкою з 14-«б» не став зв’язуваться, коли в підвалі, де іноді збирався дворовий гурт, трапилося щось схоже на груповий секс – бридко стало в останній момент. Просто йому якось враз здитиніли дворові хлопці, алейка і лавочка під липами, де вони збирались вечорами, курили, зрідка пили і першопрохідницьким, але вже впевненим матючком приміряли себе до світу. Всі вони ще вчилися – в школі, в училищі-«бурсі», але вчилися, тоді як він – працював.

Тоді він ще не побився зі своїм напарником Льошкою, але й сидіти в червоному кутку, де розташовувалися художники, й слухати розспіви цехового хору чи засідання профкому йому було нецікаво. Написавши «молнії», Пашок йшов до Сані Ніколаєва й у відблисках індукційних печей слухав підколки на адресу парторга Бормаченка, котрого Пашок подумки не раз усаджував на тачку, як робочі із «Солідарності», вивозячи неугодних начальників за заводський забор. Про це з недомовками писали навіть в газетах, що зранку підшивалися в червоному кутку усміхненою Свєтою-технологом. Разів два в тиждень Пашок стояв в парку Шевченка, в «стікляшці» – хіба не інтересно узнати, що недавно на «Моторі» начальника відстаючого цеху директор Омельченко, котрого всі називають «Вася», одматюкав за невиконаний план, закрив на ніч у своєму кабінеті, а в результаті інфаркт і винесений вранці труп. А, до прикладу, димитрівські брати Поляки, наголос на останньому складі, не побоялись почати війну зі всемогутнім зеленоярівським кланом Пронози-Чорта-Чарліка і навіть вийшли з неї переможцями.

В одночасся Пашок став старшим навіть за нахабноокого Скорика, котрий через свою гарненьку сестру знав купу зеленоярівської шпани і ходив гоголем і по району, і на танцях в парку Шевченка, де перед вели теж зеленоярівські. Серед них, малоліток, тоді модно було всюди з’являтися з нунчаками, двома короткими палицями, з’єднаними на манір ціпа, Ларочкін так ходив, а в бійці хапати супротивника обіруч за барки і бити головою в обличчя. Сьозя таким ударом вищербив Васьці-музиканту два передніх зуба.

Пашок не любив Скорика і заздрив його «ЮсТопу» – джинсовому костюму. Хто його ще в дворі не любив, так це Женя Островський. Може, це їх обох і зблизило. А ще те, що Жені двір теж став затісним, раніше навіть, ніж Пашкові.