Читать книгу Кляса - Павло Вольвач - Страница 6

6

Оглавление

«Г иль-бар» – одна буква в надпису над приземистою цегляною будівлею зі скляним фасадом випала.

В липких сутінках пивної всього з десяток чоловік. Орєх, опасистий, метра під два гевал, царствено возвишається за стійкою. По праву орєхівську руку чорніє телефон. За спиною обертаються, поблискуючи, спиці гриля з насадженою курячою тушкою, вічною, як і Орєх. Пивну, частіше, ніж «гриликом», називають на декадентський трохи манір – «у Орєха».

– Привіт, Сань. Як пиво? – каже Пашок, аби щось сказати, і озирається по кутках. Може, вже і Єгор тут? За столами і по кутках темніють постаті.

– Мокроє, – статечно киває Орєх, повагом кладучи руку на нікельований кран і зблискуючи з-під вусяної чорноти золотом коронок.

– Скоко? – Ш-шш… – піна з резинової трубки, натягнутої на нікельований кран, заповнює півлітрову банку.

Єгора в грилі немає. Навряд щоб він тут уже був і, зустрівшись з братвою, здимів у пошуках пригод – ще рано. Мабуть, дома сидить, обклавшись журналами, а може, чого доброго, вирушив на ДД, і тоді перетнутися їм буде дуже важко. Єгор останнім часом щось зблизився по наркотиках з Ювеліром, сплелись хвостами, як каже сам Єгор. Павло Ювеліра трохи недолюблює за хитрість. Ювелір завжди пригальмовує в розмові, заїкаючись, але його ассирійські очі швидкі й верткі, як два тхори. Добре, що не дав йому колись свою золоту «гайку», вензель хотів Пашок змінити на персні – обдурив би ассирієць, точно. Перстень і зараз у Пашка на руці, а звідки він – то окрема розмова.

– Привєт-Паштєт! – О, про вовка помовка – Мукоша, і не з ким-небудь, а саме з Ювеліром, грають в нарди, примостившись на бордюрчику під скляною стіною, Пашок їх і не помітив відразу. Значить, Єгор вдома.

– Два по шість, кидай, Ювелір.

Голова у Мукоші перебинтована, в ту суботу Ажим розбив йому банку на голові і зачепив якусь вену. Було море крові, навіть «швидку» викликав Орєх, ледве Мукошу відкачали. Таке в грилі трапляється, особливо на правій половині, яку завсідники охрестили «афганістаном». Тут збирається братва, біла кість, і наближені до братви. Ліву, де туалет, завсідники правої жартома називають між собою «пєтушатнею». Там переважно п’ють роботяги після зміни або, як зараз, мужики-пенсіонери в матерчатих картузиках і шведках навипуск. Пашку там стояти вроді якби й не по чину. «Ето самоє, куди ти пішов? – кричить, бува, Подоля до когось з пацанів, що по запарці завертають не на «свою» територію. – У тебе шо, з прошлим не в порядку?» Хоч розподіл цей досить умовний.

– Пивом голову не обманиш, – долоня-грабарка тягнеться до Павла, над нею – костистий мужик в сивих бакенбардах. Це Левко, або дядько Левко, як звуть його Пашок з Єгором. – Х-хасан! – сірі Левкові очі сміються з-під кущуватих брів. – У мене й закуска єсть, пряничок. – «Хасан» – це він так через триденну Пашкову неголеність. – Добав рваний.

– Каля-маля, – докидає Левків супутник, – у Вальки єсть. Беру без вопросов, каля-маля. – Із-за цієї тарабарської приповідки в нього й кличка така, Каля-Маля.

З Левком і Калєю-Малєю Пашку пити не хочеться. Про що з ними говорити? – тільки час змарнуєш. Як з Ванею Кузнецем, що стоїть з кількома мужиками в лівому закутку.

Бокал пива можна розтягнути надовго. За цей час якраз може і з’явитися Єгор. Ювелір з Мукошею Єгора теж не бачили. За словами Мукоші, в «Біді» вчора все завершилось більш-менш благополучно, навіть прибулий наряд міліції нікого не забирав. Над чорнявою ювелірівською головою і перебинтованою Мукошиною, схиленими над дошкою з нардами, колишуться пасма тютюнового диму.

Бр-р-р. Пиво Орєх вже встиг розбавить. Ще з учора, мабуть. Подейкують, що він, сука, додає в пиво ще й соди, щоб піни більше було. Бр-р. Павло, сьорбнувши теплого пійла, кривиться і дістає цигарку. Взагалі-то за спиною у Орєха висить плакат «У нас не курят», з якого карикатурна свиня пускає кільця диму: «А я курю – хрю-хрю!», – але нічого, народу мало, перетопчеться Орєх. Хоч кури, хоч не кури, повітря в грилі, як у всіх забігайлівках – липке і кисле, в якому іноді потріскують невидимі, проте добре відчутні десь під здухвиною кілкі іскри небезпеки. Але це, як правило, під вечір, коли багато людей і більшість вже п’яні.

«Бля, ну та де ж це всі? – нудиться Пашок, дивлячись знічев’я то в запилене скло, то на дерев’яний бордюрчик уздовж стіни, на якому примостившись грають в нарди Ювелір і Ажим. – Хоч би Єгор швидше намалювався». З’явилось кілька нових постатей. Валік-афганець. Хабар. Дядь Ваня Кудряшов. У дядь Вані в долоні затиснута цигарка, але не підкурена, він законослухняний і дражнити Орєха не буде. Все життя дядь Ваня працює на «Моторі» формувальником, він і Штирова, Пашкового знайомого, затягнув до себе в ливарний цех. Пашок до армії теж в «літєйці» працював, тому іноді вони з Кудряшовим звертають у розмові на ливарну тему, Кудряшов вважає, що Пашок в неї теж втаємничений. Кілька разів дядь Ваня, довірливо перехилившись через столик, навіть кликав Пашка до себе на дільницю. «Формовка – не каждому дається, – худенький гостроносий Кудряшов з надією поглядав на Пашка. – П’янкі, гулянкі – ето пиль. А формовка – це ж діло. Настоящє». Пашок щось кивав, але на формовку він, звісно, не піде. І не лише через занижений зір. Міняти шило на мило? Він і на своїй роботі тимчасово.

Коля Нікішаєв зараз буде просити руб. Подовше б він не підходив. Мукоша десь уже зник. Пашок знає, що Ажим «попаде», програє тобто, Ювелір шахраюватий, і нарди в нього такі ж – в якомусь кутку дошки і в одному із «зариків» вроблені магніти, Пашок чув це від когось, але хай самі розбираються, вони йому не приятелі. От Єгор – приятель, навіть друг, з ним Пашкові найцікавіше. Єгор дотепний, і, коли був останній конкурс карикатури, до нього Пашок і Сергій Шмигельський навіть звертались за темами. Сергій Пашка в «Карусель» і одвів свого часу. Там…

– Так, ану харош! Каля-Маля, Ювелір! – з-за шинквасу кричить Орєх і перериває хід Пашкової думки. – На уліцу куріть! Нє вийобуйтєсь.

Орєх так завжди кричить, бо сам не курить. Плюс, він монополіст, пиво продається і в інших місцях, але тільки в свою тару, «на винос», взяв і пішов, а в Орєха можна годинами стояти за бокальчиком, наче в якомусь чоловічому клубі, про які іноді можна побачити в іноземних фільмах.

…Там, в «Каруселі»… Ага, про «Карусель». Там, під жовтим світлом лампи, за довгим дощатим столом, збираються зовсім інші люди, ніж братва й роботяги з гриля. Є навіть переможниця конкурсу краси, який вперше в місті, рік тому провів губастенький Тьома Пархоменко, журналіст місцевої молодіжки. Пару раз Пашок пив там із джинсовим, схожим на Джона Леннона, молодиком на прізвище Цвєтков. Його брат, виявляється, відомий російський поет-емігрант, живе в Америці, його вірші з передмовою Вознесенського недавно надрукували в «Огонькє», Павло читав.

– А братва, м-мам, м-мам, м-мабуть, в тайзі, – каже, відірвавшись від дошки, Ювелір. – Вроді туди йшли, П-пітома, Бен, Малий…

Хм, тайга. Бен, на додачу до своєї недавньої відсидки та деякої дотепності, має нахил до замашних фраз. Через те гайок під найближчим до гриля домом став «тайгою». Пашок ще раз хмикає, згадуючи Бена, який експериментує не лише з назвами, а й зі своєю зовнішністю, іноді виголюючи навіть волосся на голові. Тоді на правильному бенівському черепі проступає витатуюваний павук і надпис: «Прівєт от парікмахєра!» Ні в кого чогось схожого Пашок не зустрічав.

Голоси в грилі поволі густішають і вже перекривають клацання ювелірівських нардів – почали підходити з «Іскри» і довколишніх шарашок. Є серед них і фігуранти стінгазети «Позор п’яніцам!», що вивішується на всіх заводських прохідних і до котрої бригада художників має прямий стосунок. До Пашка, однак, жодних претензій ні в кого нема, він багатьох відмазував, міняючи вилучене фото на пляшку. Вигідний «ченч». З Козаченком, шофером з транспортного цеху, вони потепер розкланюються як найкращі приятелі.

За п’ять років Павло звик на «Іскрі». Звик, але так і не змирився до кінця. Щось кудись його наче б манить звідти, як і з дому. Завжди манило. Ще з душних шкільних класів, від дошок, змережаних головорозломними формулами, які, щоб побачити, треба було примружуватись – в Пашка короткозорість, а окуляри носити він соромиться. Варто ввійти в прохідну, і все, що лишається за забором, куди Пашок зазирає зі сходового майданчика над дільницею механіка, стає нестримно притягальним, як сама свобода, – навіть цегляні паркани автобази, труби абразивного і торці якихось складів, куди тягнуться іржаві колії в пожухлих бур’янах. Там є щось обпікаюче-свіже, за забором, аж теплі мурашки пливуть Пашкові поза плечі.

На волі, у свіжості світу, добре. Пашок любить там тинятися, з ділом і без, просто так. Як, наприклад, зараз в грилí. Найнецікавіше йому в понеділок підніматися на другий поверх по крутих залізних сходах, що ведуть знадвору в малярку, над цеховим відділом механіка і розчинно-бетонним вузлом. Сходи аж подзвонюють і дрібно тремтять від кроків.

Коли Пашок піднімався в майстерню між двома особістами з першого відділу, молодший – попереду, старший – ззаду, сходи тремтіли, як завжди.

Кляса

Подняться наверх