Читать книгу Острів Скарбів / Treasure Island - Роберт Луїс Стівенсон - Страница 15

Значно більше часу минуло, ніж гадав сквайр, поки ми були готові вийти в море. Не здійснилися й інші наші плани, навіть намір доктора Лівсі бути зі мною: йому довелося поїхати до Лондона, аби знайти того, хто замінив би його на час відсутності. Сквайр клопотав у Бристолі. А я жив у його садибі під охороною старого єгеря Редрета майже як в’язень, весь сповнений мрій про море, про дивні острови й пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її напам’ять. Сидячи біля вогню в кімнаті домоурядника, я в мріях своїх підпливав до острова з різних боків. Досліджував кожен вершок його поверхні, у тисячний раз видирався нагору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини її милувався чудовими й мінливими краєвидами. Іноді в моїй уяві острів аж кишів дикунами, і ми змушені були від них захищатись. Іноді його заселяли небезпечні хижі звірі, які ганялися за нами. Але при всій моїй фантазії я не міг передбачити тих дивних і трагічних подій, що сталися з нами там насправді.

Так минали тижні, аж поки одного чудового дня надійшов лист, адресований докторові Лівсі, з такою припискою:

«Якщо лікар відсутній, лист мають відкрити Том Редрет або молодий Гокінс».

Підкоряючись цьому наказові, ми прочитали (або, точніше, я прочитав, бо єгер так-сяк міг читати тільки друковане) такі важливі новини:

«Готель „Старий якір“, Бристоль

1 березня 17… року.

Дорогий Лівсі!

Не знаючи, чи ви зараз у моїй садибі, чи ще в Лондоні, я пишу одночасно на обидві адреси.

Судно придбано й споряджено. Воно стоїть на якорі, готове до відплиття. Ви ніколи й не мріяли про кращу шхуну – дитина може нею керувати. Місткість – двісті тонн. Назва – „Еспаньйола“.

Я дістав її з допомогою мого давнього приятеля Блендлі, який виявився чудовим ділком. Цей прекрасний чоловік працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолі хотів допомогти мені, варто було тільки натякнути про мету нашого плавання, тобто про наші скарби…»

– Редрет, – сказав я, перериваючи читання, – докторові Лівсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.

– А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? – пробурмотів єгер. – Чого б це йому мовчати? Щоб догодити докторові Лівсі, чи що?

Я не став з ним сперечатися і читав далі:

«Блендлі сам відшукав „Еспаньйолу“ і, завдяки своїй спритності, купив її за сміховинно малу ціну. Правда, є в Бристолі людці, які дуже не люблять Блендлі. Вони навіть базікають, ніби цей чесний чоловік все робить тільки за гроші, ніби „Еспаньйола“ належала йому і він продав мені її втридорога, – безсоромний наклеп! Ніхто з них не наважується, проте, заперечувати добру якість судна.

Отже, досі не було ніяких затримок. Щоправда, робітники спочатку працювали мляво, але потім справа пішла краще. Багато довелося клопотатись, щоб підібрати команду.

Я вирішив найняти чоловік двадцять – на випадок нападу тубільців, піратів або клятих французів. Я вже просто з сил вибився, а знайшов тільки півтузеня чоловік, аж от щасливий випадок послав саме ту людину, яка мені була потрібна.

Я стояв на набережній, коли зовсім випадково розбалакався з ним. Виявилося, що він старий моряк, тримає корчму, знає всіх моряків у Бристолі. Втратив здоров’я на березі й хоче найнятися хоч би кухарем на яке-небудь судно, щоб знову піти в море. Того ранку, за його словами, він прийшов у порт тільки для того, щоб подихати солоним морським повітрям.

Це мене дуже зворушило (вас це теж неодмінно б зворушило). З жалю я запропонував йому місце корабельного кухаря. Звуть його Довгим Джоном Сільвером. У нього немає однієї ноги. Але це, на мою думку, тільки добре рекомендує його, бо ногу свою він утратив, служачи батьківщині під начальством безсмертного Гока. Він не одержує пенсії, Лівсі. Подумайте тільки, в який ганебний вік ми живемо!

Так от, сер, я гадав, що знайшов тільки кухаря, а виявилось, що відкрив цілий екіпаж. Сільвер і я, ми за кілька днів підібрали команду справжніх випробуваних просолених моряків – не дуже, мабуть, привабливих на вигляд, але, судячи з їхніх облич, відчайдухів. Запевняю, що з таким екіпажем ми можемо піти в бій хоч би й проти фрегата.

Довгий Джон навіть порадив мені позбутися двох із шести чи семи чоловік, що я їх найняв раніше. Він за якусь хвилину довів мені, що вони прісноводні швабри, з якими не можна зв’язуватись, коли йдеш у небезпечне плавання.

Почуваю себе чудово: їм наче бик, сплю мов колода. І все-таки нетерпляче жду тієї миті, коли залопотять наші вітрила. Гей, швидше б у море! До дідька скарби! Море, а не скарби, паморочить мені голову! Отже, Лівсі, мчіть сюди. Не втрачайте ні години, якщо ви поважаєте мене.

Відпустіть молодого Гокінса під охороною Редрета попрощатися з матір’ю, а потім нехай обидва повним ходом поспішають до Бристоля.

Джон Трілоні.

Post scriptum. Забув вам сказати, що Блендлі, який обіцяв надіслати нам на допомогу ще одне судно, якщо ми не повернемося до кінця серпня, знайшов нам чудового капітана. Цей капітан чудова людина, але страшенно впертий. Довгий Джон Сільвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на ім’я Ерроу. А я, Лівсі, вже маю на оці боцмана, який грає на ріжку. Отже, на борту нашої доброї „Еспаньйоли“ все буде, як на військовому кораблі.

Забув написати вам, що Сільвер – людина, яка має свої кошти. Я знаю, що в нього є поточний рахунок у банку. Хазяйнувати в корчмі він залишає дружину. Вона не належить до білої раси, і в таких запеклих холостяків, як ми з вами, мимоволі майне думка, що не тільки турботи про власне здоров’я, а також і жінка женуть його знову в море.

Дж. Т.

P. P. S. Гокінс може залишитися на ніч у своєї матері.

Дж. Т.».

Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Я страшенно був радий. І якщо я будь-коли зневажав когось, – то це був старий Том Редрет, який тільки буркотів і скаржився. Будь-хто з молодших єгерів радо погодився б їхати замість нього. Але не було на те волі сквайра, а воля сквайра – закон для його слуг. Ніхто, крім старого Редрета, не наважився б навіть і буркнути.

Наступного ранку ми з ним пішки вирушили до «Адмірала Бенбоу», і там я побачив свою матір при доброму здоров’ї і у доброму настрої. Зі смертю капітана закінчилися всі неприємності, що їх він нам завдав. Сквайр на власні кошти наказав полагодити все поламане в корчмі, наново пофарбувати стіни й вивіску, ще й додав деякі меблі. За прилавком тепер стояло чудове крісло для матері. Він знайшов їй також хлопчика на допомогу на час моєї відсутності.

Тільки побачивши цього хлопчика, я вперше зрозумів, на що йду. До цієї хвилини я думав тільки про пригоди, які на мене чекають, але зовсім забув про дім, який покидаю. І тепер, побачивши цього незграбного чужого хлопчика, що мав лишитися тут, на моєму місці, біля моєї матері, я вперше заплакав. Боюсь, що я безсовісно мучив його. Робота для нього була зовсім новою, і я мав сотні приводів позловтішатися з нього, коли він помилявся. Я не пропустив жодного з цих приводів.

Ніч минула, і наступного дня, пообідавши, ми з Редретом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матір’ю, з бухтою, біля якої народився, з любим старим «Адміралом Бенбоу». Хоча пофарбований, він уже не здавався мені таким дорогим. Одна з моїх останніх думок була про капітана, який часто блукав по цьому березі в своєму трикутному капелюсі, про його рубець на щоці, про стару мідну підзорну трубу. Та от ми завернули за ріг, і мій дім зник з очей.

Уже смеркало, коли ми сіли в поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затиснули між Редретом і якимсь огрядним старим джентльменом. Незважаючи на трясучку й холодне нічне повітря, я дуже скоро закуняв, а потім заснув як убитий і проспав усі станції. Мене розбудив удар у спину. Я розплющив очі й побачив, що диліжанс зупинився перед великим будинком на міській вулиці і що вже давно розвиднілося.

– Де ми? – спитав я.

– У Бристолі, – відповів Том. – Виходьте.

Містер Трілоні оселився в готелі біля самих доків, щоб наглядати за роботами на шхуні. Туди нам і треба було йти. Шлях, на мою велику радість, пролягав уздовж набережної повз кораблі всіх видів, оснасток і країн. На одному судні працювали й співали, на другому матроси висіли в повітрі просто над моєю головою в снастях, що здавалися тонкими, наче павутиння. Хоч я й прожив на березі моря все своє життя, але зараз мені здавалося, що бачу його вперше. Новим був для мене запах дьогтю й солі. Я бачив найдивовижніші фігури на носах кораблів, що побували далеко за океаном. Бачив багато старих моряків із сережками у вухах і закрученими бакенбардами, з просмоленими косицями. Бачив, як погойдувалися вони, йдучи своєю незграбною моряцькою ходою.

І сам я теж вирушаю в море! В море на шхуні з боцманом, що грає на ріжку, з моряками, що носять косички і співають своїх пісень! Вирушаю в море, до таємничого острова, шукати закопані в землю скарби!

Я все ще був заглиблений у ці чудові мрії, коли ми раптом опинилися перед великим готелем і зустріли сквайра Трілоні. Він був одягнений, як морський офіцер, в добротну синю форму. Всміхаючись, ішов він нам назустріч, щосили наслідуючи моряцьку ходу.

– Ось і ви! – вигукнув він. – А доктор ще вчора приїхав з Лондона. Браво! Тепер вся корабельна команда у зборі.

– О сер! – скрикнув я. – Коли ми відпливаємо?

– Відпливаємо? – перепитав він. – Завтра!