Читать книгу Острів Скарбів / Treasure Island - Роберт Луїс Стівенсон - Страница 5

Незабаром після цього почалися ті таємничі події, що, нарешті, звільнили нас від капітана, але не звільнили, як побачите самі, від його клопітних справ. Була сувора холодна зима з тривалими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Клопотатися про корчму доводилось моїй матері й мені. Ми були дуже зайняті і звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.

Був ранній січневий ранок, морозний і холодний. Бухта посивіла від інею. Хвилі м’яко хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням верхівок горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з кортиком під полою старої синьої куртки, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з рота у нього вилітала пара і клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як злісно він фиркнув, зникаючи за великою скелею, – так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з доктором Лівсі.

Мати забарилася нагорі, біля батька. Я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, й до кімнати ввійшов чоловік, якого я ніколи раніше не бачив. Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче змазане салом. На лівій руці в нього бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками – і одноногими, й двоногими – і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому відчув.

Я спитав його, чим можу допомогти. Він попросив собі рому. Я вже збирався вийти з кімнати, щоб виконати його прохання, але він сів за стіл і кивнув мені, щоб я підійшов ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руці.

– Підійди, синку, – сказав він. – Підійди ближче.

Я ступив крок уперед.

– Оцей стіл накритий для мого товариша, штурмана Біллі? – запитав він, посміхаючись.

Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі і що стіл накритий для нашого постояльця, якого ми називаємо капітаном.

– Ну що ж, – сказав він, – мого товариша, штурмана Біллі, теж можна так називати. Це справи не міняє. У нього рубець на щоці і дуже приємна поведінка, особливо коли він напідпитку. От він який, мій штурман Біллі! Ну, а у вашого капітана теж є рубець на щоці… І саме на правій щоці. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мій штурман Біллі?

Я відповів, що він пішов прогулятись.

– А якою дорогою, синку? Якою дорогою він пішов?

Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутися капітан, відповів ще на кілька запитань.

– Ах, – сказав незнайомий, – мій приятель Біллі зрадіє мені, мов добрій чарці.

Вираз його обличчя, коли він промовив ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомий помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирішити, що робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима корчми, притулившись біля входу, мов кіт, що стереже мишу.

Коли я спробував вийти надвір, він наказав мені негайно повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тієї ж миті жахлива гримаса перекосила його обличчя, і він так гримнув на мене, що я аж підстрибнув з переляку. Проте, коли я повернувся, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, – напівулесливо, напівжартівливо, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.

– У мене є синок, – сказав він, – і ви схожі, мов дві цеглини. Він – гордість мого батьківського серця. Але для хлопців головне – дисципліна, так, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллі, тебе не треба було б гукати двічі – е, ні! Біллі не повторював двічі своїх наказів. У нього були зовсім інші порядки… А ось і він, мій штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою, благослови його Боже! Давай повернемося до вітальні, синку, і сховаємося за дверима, щоб зробити Біллі маленький сюрприз, благослови його Боже!

З цими словами незнайомець потяг мене до вітальні й поставив позад себе в кутку, щоб ми обидвоє були схованими за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити. Та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомий і сам боїться. Він хапався за руків’я свого кортика і совав лезом в піхвах. Увесь час він ковтав слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.

Нарешті до кімнати ввалився капітан, грюкнув дверима і, не оглядаючись, попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.

– Біллі! – гукнув незнайомець, намагаючись надати своєму голосу якнайбільше сміливості й твердості.

Капітан швидко обернувся і став лицем до нас. Уся засмага одразу зійшла з його обличчя, навіть ніс його став синім. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось іще гірше, коли тільки може бути щось гірше. І, слово честі, мені навіть гірко було дивитися на нього, так він одразу постарів і змарнів.

– Впізнаєш мене, Біллі? Ну як же ти можеш не впізнати свого давнього корабельного товариша, Біллі! – сказав незнайомець.

Капітан тяжко зітхнув.

– Чорний Пес! – промовив він нарешті.

– А хто ж іще? – відгукнувся незнайомець, підбадьорюючись. – Чорний Пес власною персоною прийшов до корчми «Адмірал Бенбоу» побачитися зі своїм давнім корабельним товаришем Біллі! Ах, Біллі, Біллі, скільки часу минуло відтоді, як я втратив свої два пазури, – вигукнув він, витягуючи вперед свою понівечену руку.

– Ну гаразд, – сказав капітан. – Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?

– Пізнаю тебе, Біллі, – відповів Чорний Пес. – Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп’я, яке я так полюбив, принесе зараз скляночку рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, і поговоримо відверто, як давні товариші.

Коли я повернувся з ромом, вони вже сиділи один навпроти одного за столом, накритим для капітана. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм давнім товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити. Він наказав мені йти геть і залишити двері розчиненими навстіж.

– Щоб ти, синку, не підглядав у замкову дірочку, – пояснив він.

Я залишив їх удвох і повернувся до буфету.

Довгий час, хоч як намагався, я не міг почути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розібрати окремі слова, здебільшого лайку капітана.

Нарешті капітан закричав:

– Ні, ні, ні, ні! І кінець на цьому! Чуєш?

І потім знову:

– Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі! Це моє останнє слово.

Потім раптом пролунала жахлива лайка й почувся гуркіт. Стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, який щодуху біг до дверей. Капітан гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики. У Чорного Пса з лівого плеча сочилася кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і, мабуть, розсік би його голову страшним ударом навпіл, коли б цьому не завадила велика вивіска «Адмірала Бенбоу». На вивісці внизу, на самій рамі, і досі можна бачити велику подряпину.

Цей удар поклав край сутичці.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побіг з такою дивовижною швидкістю, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан, немов збожеволівши, стояв і дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся в будинок.

– Джіме, – звелів він, – рому!

Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою об стіл.

– Ви поранені! – скрикнув я.

– Рому! – повторив він. – Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!

Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку і забруднив кран діжки. Поки я прибирав та наповнював іншу склянку, в загальній кімнаті щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, який розтягся на підлозі на весь свій величезний зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, налякана галасом і бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він важко дихав. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров’ю.

– Ой лишенько, – скрикнула мати. – Що це за прокляття висить над нашим домом! І твій бідолашний батько як на гріх лежить хворий!

Ми не могли дати ради капітанові, і були певні, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому і намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й сильні щелепи стиснуті, мов залізні.

На наше щастя, двері розчинилися й увійшов доктор Лівсі, який приїхав надвідати мого батька.

– О лікарю! – вигукнули ми. – Що нам робити? Куди він поранений?

– Поранений? Одгуляв він своє! – сказав лікар. – Він не більше поранений, ніж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, якщо можете, не кажіть йому про це. Нічого не вдієш, я мушу зробити все, щоб врятувати його нікчемне життя. Джіме, принеси мені таз.

Коли я повернувся з тазом, лікар закасав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай здійсняться мрії Біллі Бонса» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки. Біля самого плеча було намальовано шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, здалося мені, було зроблено із справжнім знанням справи.

– Пророча картинка, – зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. – А тепер, містере Біллі Бонс, якщо вас справді так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джіме, – звернувся він до мене, – ти не боїшся крові?

– Ні, сер, – відповів я.

– Гаразд, – сказав лікар. – Тоді потримай таз.

Він узяв ланцет і відкрив вену.

Багато витекло у капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він пізнав лікаря і насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, сілкуючись підвестися, закричав:

– Де Чорний Пес?

– Нема тут ніякого пса, крім вас самого, – сказав лікар. – Ви забагато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, і, хоч мені й не хотілося цього робити, довелося рятувати вас. А тепер, містере Бонс…

– Я не Бонс, – перебив капітан.

– Мені байдуже, – відповів лікар. – У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я дав вам це ім’я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб’є вас, але ж коли ви вип’єте одну, то за нею піде друга і третя. Закладаюся на свою перуку, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в Біблії… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашої постелі.

З великими труднощами витягли ми капітана нагору і поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби він знепритомнів.

– Отже, майте на увазі, – промовив лікар, – я кажу вам по совісті: слова «ром» і «смерть» для вас означають одне й те саме.

Сказавши це, він узяв мене за руку й пішов оглянути мого батька.

– Дрібниці, – сказав він, як тільки зачинилися двері. – Я випустив йому досить крові, і він надовго заспокоїться. Тиждень проваляється в ліжку, а це краще й для нього, і для вас. Але другого удару йому не перенести.