Читать книгу Орда - Роман Іваничук - Страница 3

На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якої найстаріші діди не пам’ятали: річки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а сніги стояли в пояс.

Єпіфаній навіть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинській переправі, не було вже ні Карла, ні Мазепи, хтось сказав Єпіфанієві, що шведсько-козацькі війська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снігами крізь люті морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, і, перейшовши по кризі Сейм, подався глухівською дорогою, а коли в селі Ставках застала його ніч, він попросився до крайньої хати.

Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собі – мандрівного; скупала його, нагодувала і примовляла, пораючись біля нього, що в приході попа нема, москалі забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церкві, коли мазепинські козаки квартирували в селі й приходили на богослужіння, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нині кому ні поховати, ні охрестити, ані дати шлюб…

Молодиця – може, вдова або сільська лярва, – вельми зваблива і своєю звабою від сорому врятована, уклала Єпіфанія в ліжко, а перса самі випруджувалися з пазухи; не вміючи їх, немов брость, напучнявілих, у пазусі втримати, вона сама розстібала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, і сліпуче тіло, немов розпечена до білоти лава, наближалося до нього, обпікало, а він, Єпіфаній, лежав, немов висохла колода, і ні жага, ні навіть звичайна похіть не стривожили його тіло: це дивувало й лякало, чей же ніколи ще не бачив нагої жінки і молитвами та постом проганяв грішні марева, що приходили до нього вночі, завдаючи солодких тортур; мислію він палко жадав цієї жінки, цілував її, бо ж була незмірно гарна, та сам залишався холодний і збудити себе для злуки не міг, і десь опівночі після довгої муки, що втомила палку плоть молодиці, встала вона, одяглася, сіла поруч і запитала співчутливо:

– Ти святий?

– Ні, – відповів Єпіфаній, втопивши від несусвітнього сорому голову в подушку, – я, мабуть, дуже грішний…

– Чим согрішив: грабунком, убивством, ґвалтом?

– Такого я ніколи не чинив… Мабуть, ні… Я не пам’ятаю, та знаю: було зі мною щось жахливе, може, то уві сні – вогонь, кров, трупи, а я стою – і руки мої безсилі, мов віхті, і мислі злякано принишклі… Що то було зі мною?

– Нічого не було з тобою. Ти від народження порчений.

– Можливо…

Вранці молодиця нагодувала Єпіфанія і, мстиво посміхаючись, мовила:

– Не в мене тобі жити. Он іди на роздоріжжя, а звідти до четвертої хати праворуч – там живе стара Килина. Їй уже за вісімдесят, у самоті віку доживає, помре скоро, то відправиш за її душу упокій і в теплій хаті залишишся. Певне, не забув треби справляти?.. Ой, жаль мені: такий красень, а з червоточиною…

Прибитий соромом Єпіфаній пішов, куди справила молодиця, одягнувши його на дорогу в чоловічу одежу, певно, таки вдовою була; йшов пригнічений її красою і своєю неміччю й не міг збагнути, від чого та неміч у нього, чей же снилися водно гріховні сни, від яких він рятувався молитвами й постом.

Знав, що повинен знайти Мазепу і вбити його, – так наказав полковник Ніс. Де він, той полковник, тепер – сатана його знає, ніколи більше з ним, може, й не зустрінеться, та воля його була тут, поруч, йшла за ним і з ним, і Єпіфаній не міг собі пояснити, чому піддався їй і чому мусить шукати свого благодійника гетьмана, щоб вчинити йому смерть? Та ні, ні! Єпіфаній знайде Мазепу, впаде перед ним на коліна і признається, що невільним став, хай зніме з нього своєю владною рукою наслання і пояснить, чому полковник Ніс бажає гетьманської смерті.

Ішов і натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки сталося з ним і що то було: пожежа, кров і трупи, а він стоїть безсилий, такий самий всередині мертвий, як учора перед жінкою, і в мислях немає жодного просвіту, тільки судомний страх. Сон це був чи ява – хто йому повість? Чи то відтворився йому в образах Апокаліпсис Івана Богослова, якого часто читав-перечитував, жахаючись завжди страшної долі міста Армаґеддона, а відчути людське горе, описане в Апокаліпсисі, не вмів ніколи?

«Я знаю, що ти ані холодний, ані гарячий, ти літеплий, тому виплюну тебе з уст своїх».

За що мені така кара, о Боже? Поверни мені пам’ять і душі моєї храм!

Баба Килина зраділа Єпіфанієві, мов давно очікуваному рятівникові: церква ж пусткою стоїть, чоловіків нема – то вона за старшого братчика при храмі; ходім, відкриємо й освятимо, і хай хоч жінки та діти прийдуть помолитися за душі помордованих батуринських страждальців…

– Батуринських? – перепитав Єпіфаній, та тут же вмовк, уздрівши, яка незмірна печаль збрижила бабусине обличчя, – і він знову, ніби уві сні, побачив розп’ятих на дошках козаків, яких червоні од полумені дияволи жбурляють з муру в ріку; Єпіфаній хотів спитати, що ж трапилось у Батурині, та забув потрібні слова.

Єпіфаній мовчав, коли баба Килина відчиняла церкву, слухняно взяв з її рук коновку із свяченою водою та кропило, вмочував кропило в коновку, щоб освятити притвор, вода в посудині хлюпала, а кропило виймав сухе, і він не розумів, чому це так.

До церкви заходили жінки, вони шемрали молитви і вклякали перед святим престолом; Єпіфаній відчинив царські врата, звів руки вгору, щоб розпочати богослужіння, та не міг згадати слів Літургії, він стояв мовчки з піднятими руками, а жінки думали, що отець тиху службу Божу править, і ревно молилися.

Народ, утішений, що з’явився на селі священик, валом валив до церкви: хто хотів замовити панахиду по загиблих у битвах мужах і синах, в іншого дитина не хрещена, а хтось на віру живе, не маючи де взяти шлюб.

Єпіфанієві піднесли дитину до хресту, він нахилився над сповиточком, щоб миропомазати, а дитина скрикнула і навіки вмовкла; наблизився до молодих, що стали до шлюбу, і ті вмить розбіглися у протилежні боки; Єпіфаній знову звів руки, згадуючи слова молитви, та замість них з його уст почали вивергатися блюзнірські прокльони.

Тож ураз загукав народ: «Сатана, ґемон, убивця, женіть його із села до московського царя!» Єпіфанія вивели з церкви й погнали вулицею на глухівський шлях, кидаючи вслід замерзлим груддям, а молодиця, що осквернила себе наближенням до нечистої сили, того ж дня кинулася в ополонку у ставку.

Єпіфаній ішов глухівською дорогою навмання, він хотів ридати від горя й образи, але сліз не було, хотів молитися, та молитви забув, ніс на собі тягар чийогось найтяжчого прокляття й не знав, чом судилося йому чинити тільки зло.

«Бог виплюнув мене зі своїх уст, та полишив надію», – він чув, як хтось поруч вимовляє слова з Апокаліпсиса:

«Візьми у мене золота, у вогні очищеного, і білу одежу, щоб ганьба голизни твоєї не видна була».

«Де я візьму золото й білу одежу?» – ридав Єпіфаній без сліз, йдучи шляхом до Глухова, де стояло постоєм московське військо, і зблиснула в душі остання надія, що допоможе йому цар, коли свої люди прогнали і прокляли, що при цареві повернуться до нього слова молитов, якщо серед людей мусив їх утратити.

У Глухові Єпіфанієві бувати не доводилося й потреби на те сповідник Мазепи не мав. Колишнє місто Васильків, що до монгольської навали налічувало десятки церков, і всі дерев’яні були спалені, а камінні осквернені й розвалені, й те руйновиння давно запалося в землю, тільки кропива й реп’яхи на замшілих грудах свідчили, що тут колись стояли будівлі, – колишнє місто Васильків заникло в глушині й перемінилося в село, яке назвалося Глуховом. Воно й на нинішній день великим не стало: мало не більше п’ятисот дворів, посередині двоповерхову з мезоніном полкову канцелярію, Петропавлівський монастир на околиці та п’ятибанну Троїцьку церкву із золотим хрестом – ось і все містечко, що нині стало пристановищем похідної канцелярії Петра І, який перед тим, як проголосити Глухів останньою столицею Гетьманщини, вирішив освятити забуту землю козацькою кров’ю.

Того дня, коли Єпіфаній, збиваючи замерзле груддя старими шкарбунами і кутаючись від завії в подарованого кожуха, долав витолочену кінськими копитами дорогу, Глухів столицею іще не був, він назветься нею завтра, коли цар призначить нового гетьмана. А щоб той новий підвладний владця слухняний був, цар зізвав до похідної посольської канцелярії вірних йому полковників: стародубського Івана Скоропадського, чернігівського Павла Полуботка, переяславського Томару й ніжинського Журахівського, аби навіч побачили вони розправу над бунтівниками й ніколи по тому не спокушувалися звабою непокори; він вибере з них того, котрого страх здолає дощенту, і, здоланий ницістю своєю, упевнить царя, що віднині і повік боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мріяти, боятися і, ставши в душі на коліна, перейметься повагою до влади, що не має законів і карає так, як їй заманеться.

До Глухова прибув ще й миргородський полковник Данило Апостол, що втік від Мазепи, коли прочув про загибель Батурина, а також охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан із Січі, зваблений на бік Петра Іваном Носом, що встиг уже заслужити непохитної в царя довіри й похвальну грамоту за батуринську послугу отримав.

Того всього не знав Єпіфаній, він і не дізнається ніколи, хто з доброї волі, а хто з принуки або страху пішов служити цареві, – сам же йшов до царя з безвиході: не прийнятий і прогнаний людьми, яким його руки і слова чомусь чинили зло, він знайшов єдину дорогу – битий глухівський тракт, бо на інші дороги, якими колись ходив, через безпам’ятство немає вороття.

А тракт усе чорнішав від кінського посліду; замішаний з чорноземом сніговий покров курився чорториями і забивав очі та ніздрі; то ж бо тут пройшло полків – драґунських і козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що білою смужкою льоду, спинивши свій біг до Сейму, ціпеніла між берегами, сходилися шляхи підданих, що на виляск царського гарапника тягнулися з усіх кінців заляканої України, а все до царя по милості і суд, і ніхто не гнав їх, крім страху, насланого повелителем, котрий своєю волею робив із підлеглого люду те, що йому потрібне: мучеників, зрадників, лакуз, рабів, владик – і всіх йому підвладних.

Єпіфаній приспішив крок, бо вже на олов’яному обрії крізь завію проступили бані собору, вони манили його, мов потопаючого у вирі плавуча корчага: там він знайде пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпіфаній розпоряджатися уже не може, волю забрав у нього страшний полковник, і з усіх тривог найтривожнішим було передчуття зустрічі з Іваном Носом, який, проклятий Мотрею, ввижався тепер в образі вовкулаки і був страшніший навіть за князя Меншикова; той відбирав життя, а цей – пам’ять.

Проте в душі Єпіфанія настала дивна переміна, коли він опинився на залюдненому вщерть майдані перед двоповерховим з мезоніном будинком, де містилася нині царська похідна канцелярія, і здалеку побачив його. Єпіфаній зразу впізнав у постаті з вовчою головою полковника Носа і здивувався, що тривога перед зустріччю з ним пропала. Адже він надалі підлягатиме полковникові і ні за що на світі не буде відповідати.

На майдані стояли посполиті, козаки, драґуни, були тут жінки з дітьми й старі діди: всі товпилися, штовхалися, боязко гомоніли. Єпіфанія не пропускали, бо схожий був на жебрака; куди пхаєшся, там – цар. Он бачиш, за столом перед будинком сидить у шубі й треуголці сам цар, а біля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, що особисто відає тортурами, а з другого – князь Меншиков; збоку сидять наші полковники – один із них стане нині гетьманом. Той підупалий і пригноблений – Скоропадський, а он стоїть гладкий, мов бочівка, – то Полуботок; ти що, до них чи до самого царя; ну диви на нього – він до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до річки, там уже й палі вбиті, і колесо є, і кліщі, і сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну, то йди, йди, серед нас охочих немає, ти дивися, він таки йде!

А Єпіфаній і справді пробирався до столу, де засідав царський суд. Його притягала магнітом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очі; полковник Ніс упізнав Єпіфанія і кивнув йому; Єпіфанієві стало на душі спокійно, страх пропав до решти від остаточного усвідомлення: все, що далі станеться, буде волею і виною полковника Носа, а він – тільки свідком і виконавцем.

Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти, дивитися і слухати.

Цар допитував коменданта Батурина – сердюцького полковника Дмитра Чечеля.

– Одвічай, мерзотнику, – мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, – одвічай, коли вперше подумав про зраду!

Полковник Чечель – босий, у подертій сорочці, з непокритою головою – стояв на снігу й морозному вітрі закачанілий і байдужий до того, що має зараз із ним статися. Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваної люті, що розпирала його з нутра; холодний їх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було; тонкі й закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна царська злість сіпала судомою горішню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стіл, спираючись обома руками у протилежний його край, і здавалося Чечелю, що цей всевладний і фізично могутній ґевал вмить перекине стола і увіп’ється руками в його горло – так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а також усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля, про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увійшов у безмежне царське довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіймав і не впіймає, тож доведеться колишньому комендантові Батурина витримати муки за свої і Мазепині перед царем провини.

– Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, – спокійно відказав Чечель.

Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, й Єпіфанієві уздрілася вовча голова над коміром бобрової шуби; він перевів погляд на полковника Носа – той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова – і Меншиков теж ововкулачувався… Єпіфаній приклав долоню до губів і з полегшею усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і безвідвічальності самого себе.

Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рідкозуб’я, тільки безвії великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:

– А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити його світлість князя Меншикова в Батурин?

– Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойність політичних вчинків, то здрайцею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду між нашим батьком Хмелем і твоїм вітцем Олексієм, навівши свої війська на постій в Україну на грабунок українського люду, і посягнув на наші одвічні вольності, задумавши перемінити в драґунів козацькі полки.

– На палю його! – коротко присудив цар.

– Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, – так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. – Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, – він-бо народжує ідею помсти.

– Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертві! – Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.

– Мертві оживуть месниками в нащадках! – вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. – А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, як павуки!

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:

«Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі – худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче за тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов – усе віддасте за смачне пійло в коритах!»

Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший за почуті слова: цар не лякав словами, він здійснював проклін.

Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:

– Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, що з чужої землі прийшли управляти вами!

Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з-над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було – панували в душі тупий спокій і покора.

Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж іще не ухвалив: хто з них перший прибіжить до корита?

Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, – хто він, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?

– Управляй нами, пресвітлий повелителю! – упав незнайомець на коліна перед Петром. – Не хочемо мати своїх проводарів – ні Мазепи, ні Войнаровського, ні Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, найсправедливішого. Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? – Прохач підвів голову від землі й квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є його щиру сповідь: – Я охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан із Січі. Я проведу твоє військо до гадючого гнізда, що вже зрадило тебе, – колишній отаман Кость Гордієнко повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддай мені Гордієнкові маєтки!

Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці ухвалив призначити гетьманом Гната Ґалаґана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського полку, просив для себе село Севолож, що залишилося після мазепинця сотника Нетреби, – он йому тільки-но відрубали голову на пласі.

– Його вже нема, нема, віддай мені Севолож, пресвітлий царю!

А далі почали вибігати інші: були тут протопоп Заруцький – він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Майєрфельда гостив у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, що частував оковитою шведських вояків; гей, аж бо то вже вилаштувалася нескінченна черга до посольської канцелярії з чолобитними на млини, ставки, лани і пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви – давно готові до корита царського. З ними треба обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…

Проте Петрові повернувся добрий настрій, він гукнув:

– Скорняков, а йди-но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!

Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту полонених і до кари приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:

– Я покрию цю ганьбу своїм життям і скажу: лукавий царю, зруйнував єси Батурин, людей перебив, навіть дітей не пошкодував, то й ми не зарікаємося в московській крові по коліна бродити, бо за руйнування Батурина вся Україна встане!

Зареготався цар і зупинив слуг, що кинулися до священика.

– Облиште його. Хай подивиться сьогодні на страти, потім колесуйте, поки не відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо його виголосити в Троїцькому соборі анатему Мазепі!

…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїцької церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухівський люд на майдан вибирати нового гетьмана.

Тих, хто замкнувся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драґуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх до Лебедина на дальші допити й муки.

Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, що мав перед богослужінням проклясти Мазепу, – мовили кати, що покаявся на дибах піп.

Привели одягнутого в рясу й єпітрахиль змордованого священика, він ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по рамену, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти житимеш за два тільки слова «анатема Мазепі», і від тебе почнеться в православній церкві новий вірнопідданий ритуал, що протриває віки й поселить у людей віру в царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.

Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалося, що ніякий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як малоросійський, бо ні єдиного пенязя в малоросійському краю не велимо до казни брати і милостиво доглядати сей край, від басурманського нашестя та від зажерливого старшинства обороняючи.

Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зітхнувши:

– Полуботка або нікого…

Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся йому непокірний, проте сказав:

– З Полуботка може вийти другий Мазепа… – Він глянув спідлоба на поставного чернігівського полковника, який і нині стояв гордо й витримував царський погляд. – Не можна Полуботка вибирати, він надто хитрий. Виберіть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити зрадника.

Хитнулася й охнула юрба: невже спіймали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях, прив’язали до шиї шнура, поволокли по майдану й повісили на шибениці.

– Проклинай, проклинай! – зашипів на отця Данила цар.

Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухаті холодні очі, потім підійшов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.

– Проклинаю тебе, царю, – вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і реверенду. – І знай: за Батурин вся Україна встане!

Зблід Петро і кволо, зовсім кволо, немов переможений у бою ґладіатор, кивнув рукою. Отця Данила в білій льолі вивів з майдану Скорняков і над придорожнім ровом власноручно стяв йому голову.

Цар був розгублений, вистава не вдалася. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Ніс. Він вивів перед царя якогось обірванця і мовив:

– Всемилостивий царю, ось розкаяний сповідник Мазепи: він виголосить анатему.

Єпіфанія квапно одягли в рясу, накинули на шию єпітрахиль і підвели до шибениці, де висіло опудало Мазепи. Єпіфаній глянув на юрбу і враз побачив сотні вовчих голів, він схопив обличчя у долоні і прокричав якісь слова. Їх цар прийняв за прокляття, а Єпіфаній вигукував без упину слово «армаґеддон», і врешті всю околицю потрясло моторошне вовче виття.