Читать книгу Орда - Роман Іваничук - Страница 6

Молодий шведський король ні страху, ні відчуття жорстокої реальності не відав. Його коротке життя, сповнене блискучих перемог і трагічних поразок, замкнулося на стиснутому відтинкові часу – від одчайдушних хлоп’ячих забав у батьківському палаці, під час яких від його шаблі злітали баранячі й телячі голови і кров забризкувала драповані ґобеленами стіни, аж до нерозважної смерті 1718 року під обложеним москалями норвезьким замком Фрідріхштейном, коли-то король, покликавши за собою на штурм запалених відвагою свого вождя шведських воїнів, вискочив з окопа і був поцілений тупою кулею в саме серце.

Сповнилася ворожба старої циганки, котра ще на початку Північної війни напророкувала юному королеві коротке і славне життя: можливо, воно й було тому славним, що повірив витязь у ворожбу і квапився виконати завдану йому Богом місію, а може, через поквапливість і було коротким, прагнув-бо Карло здобути славу в надміру ущільненому часі, в якому для куль не залишалося вільного простору і кожна з них справляла смерть.

Так ішов крізь життя безстрашний король від поклику військової сурми на поле битви під Нарвою 1700 року, де розбив на голову Петра І, через Варшаву, Краків, Гродно, Березину, Смоленськ, доки не опинився на Україні, де зв’язало його Провидіння з долею народу, якому ще не судилася воля.

Проте, перебуваючи на вигнанні в Бендерах, Карло XII ще вірив у щасливе призначення козацької нації, що стала на сьогодні ферментом європейської ворохоби, а завтра, керована своїм просвіченим провідцем Пилипом Орликом, посяде місце могутнього гарнізону в центрі Європи і під протекторатом Швеції триматиме в належному респекті перед північним властителем зрадливу Туреччину, протрухлявілу Польщу і зажерливу азійську Московію на чолі із самодержавним ґевалом, в якого, як і в Карла, долоні чорні від праці й руків’я шаблі, душа спрагла слави і влади, а серце невразливе на вид надміру пролитої крові.

Стомлюючись неробством у бендерському полоні, без війська, бо шведська армія, полишена в Переволочній під командою генерала Левенгаупта, капітулювала перед Меншиковим, задумав король акцію, якою сподівався повернути Швеції колишню славу.

Він прикваплював козаків вибирати чимскоріше гетьмана, що схилив би кримського хана Девлет-Ґірея до походу на Правобережну Україну. Тоді султан Ахмет III підтягне турецьку армію до польських кордонів, а він, король, накаже шведському війську виступити з Померанії – і московська армія, обступлена противником з трьох боків, відійде назавше у свої предковічні землі, втративши військову й політичну перевагу на європейському терені.

Такий стратегічний план зародився у голові невгамовного короля, і певен він був у перемозі, однак мусив ждати, поки закінчиться тяжба за гетьманську булаву між Пилипом Орликом і Андрієм Войнаровським, якого покійний гетьман ще в Батурині, перед тим, як послати його на навчання до Німеччини, назвав своїм спадкоємцем.

Карло XII вагався, кому надати перевагу: Пилип Орлик, справляючись довгі роки як генеральний писар, набув неабиякого державного досвіду, проте дужче схилявся король до молодого, елеґантного й вельми освіченого претендента на булаву Андрія Войнаровського, що своїм шармом і безстрашністю імпонував молодому королеві.

Тяжба тягнулася майже рік, жінки претендентів, обидві Ганни, навіки пересварилися, та на початку квітня 1710 року козакам і королю стало відомо, що Войнаровський відмовився від гетьманства, при тому, як прямий спадкоємець Мазепи, забрав державний скарб, виділивши Орликові на потреби війська із шістдесяти тисяч талярів тільки три.

Не міг Карло збагнути секрету цієї угоди, а козацтво почало ремствувати. Бо ким стануть підпомічники, що несуть службу в обозах, постачаючи провіант, або ж піші дейнеки без жолду? Їх випишуть з реєстру, і вони, полишені безмаєтному гетьманові Орлику, підуть хіба що в наймити. Тож вимагала чернь віддати булаву Войнаровському.

Не знали козаки, не знав і король, що претенденти дійшли тоді згоди, коли Войнаровський отримав із Гамбурґа від молодої і в політиці впливової графині Аврори Кеніґсмарк листа, в якому вона застерігала, що продажна Порта щохвилини може видати Петрові обох претендентів разом з Мазепиним скарбом, то радить вона едукованому в Дрездені Войнаровському виїхати чимскоріше зі скарбом до Європи, здати золото в депозит до якогось банку, а самому зайняти англо-французьку орієнтацію для майбутньої війни з Москвою.

5 квітня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраний гетьман оголосив «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», послав депутацію до Криму до Девлет-Ґірея і на Дон до колишніх булавінців, а також до башкирів і казанських татарів, щоб сукупно з козацьким військом у січні наступного року по замерзлій землі вирушити у визвольний похід в Україну і взяти Київ, Вороніж, Озів.

…На могилах стрепети – мов сторожі або дороговкази. Куди йти? Світ широкий, а могили ліворуч, праворуч і попереду, і на кожній квилить сизий птах, закликаючи у свій бік, ніби на світі живе тільки його правда, і він запевняє, що лише з нею ти будеш врятований від олжі, що наздоганяє свою жертву, все ще сподіваючись на тризну по її душі.

А в який бік полетіла Лебедиця і чи була вона – незаплямоване, незанехаяне Єпіфанієве сумління? Він мусить її наздогнати, подолавши тридесять доріг чистилищної спокуси, й повернути собі, щоб мати право працювати, любити, навчати і творити молитву.

Куди ти полетіла, біла душе моя, і яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула із себе лебединий покров відчуження і, прийнявши знову образ діви, з’єдналася зі мною назавжди в єдине ціле, і я не ходив би по світу, розчахнутий на безліч іпостасей, з яких тільки одна була чиста – ти.

Як харциз, що вертається на місце свого злочину, йшов Єпіфаній до Бендер. Стелилася під ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слід на розтоптаному зеленому катрані, по якому колись, вільний од гріха, повернеться назад до покинутого скиту, і кликав його вперед знайомою дорогою понурий стрепет на високому пагорбі до бендерських воріт. Вдалині серед розпеченого літом міражу мліло місто, в якому Єпіфаній колись – скільки часу минуло, і не згадає – дотиком своїх уст до руки гетьмана спричинився до його смерті, а потім проводжав поглядом укриту китайкою домовину, що на козацьких плечах гойдалася над сполоканим дощем світом.

Неподалік Бендер, між Дністром і Варницею, де похований Мазепа, виросло містечко. «Це Карлополіс – резиденція шведського короля, – сказали йому козаки, що швендяли передмістям без діла. – Ось тут уся його перемога і слава, і майбутнє, а в приймах у нього український гетьман – вигнанець Пилип Орлик, що недавно повернувся з недобитим військом із походу на Білу Церкву».

Вісім полків драґунії під командою генерала Бутурліна кинув Петро на армію Орлика, та здригнулися царські воїни перед силою і ненавистю ізгоїв і відступили, а тоді рушили на вигнаних з рідної землі чотири козацькі загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординців, яким обіцяли ласку і нагороди, із запопадливістю мужів, жон яких забрав заручницями до Глухова генерал Бутурлін, з ненавистю батьків, дітей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, із хоругвою православного Бога, що то уподобав собі московського царя і дарував йому лише перемоги, з розпаччю хліборобів, котрі ціле століття, з року в рік, марили вільною хвилиною, щоб запопасти серпи і зжати засіяний хліб, з відчаєм проклятого неволею племені, якому вже ніколи не всміхнеться свобода, а подароване Богом життя прожити мусить, і ніхто не хоче вмирати голодною смертю, – вдарили чотири полки гетьмана Скоропадського і розбили сорокатисячну армію гетьмана Орлика.

Повернувся Орлик до Карлополіса і спитав короля, де ж та турецька армія, що мала доперти до кордонів Польщі, де шведське військо, що повинно було вийти з Померанії; король же спитав у гетьмана, де ж Мазепин скарб, за який Войнаровський мав, на випадок походу, закупити у Франції зброю… «Ось де», – показав Орлик на козацький базар за наметами і бурдеями: там товпилися турки, татари й усюдисущі вірмени, купуючи в запорозьких лицарів похідні обладунки, щоб козацтво мало за що з’їсти тарані й випити оковитої за колишні перемоги.

Єпіфаній дивився на торги: козаки продавали невірним гармати й бунчуки за таляри; фальконети й пірначі – за дукати; гаківниці й литаври – за гривеники; пістолі й сурми – за п’ятаки; шаблі й курінні значки – за тригрошовики – і знову згадався Єпіфанієві похорон Мазепи, коли-то він дивився на домовину, що гойдалася над сполощеним світом, і думав про Овідія, якого в давнину теж поховали тут за незнайомим нинішньому люду обрядом, та про чорне провалля часу, що проляже між життям Овідія і майбутнім співцем, що не пам’ятатиме – бо не потрібна буде йому та пам’ять – боротьби, пристрастей подвигів і зрад забутого племені, враженого страхом і покорою, – тож кому потрібна його, Єпіфанієва, спокута, коли сам народ, за дрібняки позбувшись своєї зброї й державних символів, тієї спокути не сподобиться…

Безнадія й нехіть до життя огорнули Єпіфанія на вид цих торгів, галасу та прихвалювання товару. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в колечко, відпускав, і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком; козак прицмокував, а гомілатий турок брав шаблю в руку, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав собі, погордливо кидаючи на козацьку матню срібну монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба, що ширяв у зеніті, заладовував кулю, насипав пороху і стріляв – яструб падав додолу, козак забирав монету й квапився на край базарного майдану до шинку, а там уже кружляв по колу поставець – то гармаші пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша, раз у рік празник!

Єпіфаній схопив голову в руки: та невже оце нині, сієї хвилини, завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію? Все ж бо траплялося на козацькому віку: відбирали вороги в лицарів зброю, самі лицарі залишали її після погрому на полі битви, бувало, вибухали й летіли в повітря порожні бочки, ламалися в рукопашнях з найкращої сталі шаблі, але ж іще досі не продавав козак зброї – що ж він купить на позосталі після пропою гроші – ярмо?!

Чернець спитав у підпилого козака, де курінь гетьмана; нетяга підозріло глянув на ченця в рудій циндрявій рясі: для чого тобі, обірванцю, сам гетьман, він у нас один, ми тільки те й маємо, що гетьмана, бо жолду дастьбіг і зброї вже нема, та є ще при гетьманові вольниця козацька! А хто ти такий, чи не московський, бува, шпигун, гей, та чи не по душу гетьмана прийшов звідкілясь? Ану, кажи, хто ти, гетьмана не віддамо, ми вже без зброї, та з головами, а без нього безголовими станемо…

Нетяга сягнув рукою до пояса, де мала висіти шабля в піхвах; шаблі не було, гроші за неї вивітрювалися хмелем з козацької голови; гей-бо, танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком, а цибуля з часником, а дівчина з козаком! – пішов козак повзунком по майдану, приспівуючи: он, святий отче, хата під очеретом, там наш ясновельможний гетьман пенязі рахує, щоб нам уділити, піди до нього, може, й тобі ялмужну дасть!

Єпіфаній стояв на порозі гетьманської світлиці й довго придивлявся, намагаючись упізнати в невисокому й марному обличчям чоловікові вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип Орлик у черкесці й високих ботфортах, з лисуватим тім’ям і зсутулений у плечах, стояв біля вікна і пригноблено дивився на базарний набрід.

Повернув голову на скрип дверей; упізнавши Єпіфанія, показав рукою на лавицю, щоб присів; і подумав Єпіфаній, що Орлик так само тепер безсилий, як він колись у Батурині, і не може нічого вчинити, і не має сили та відваги вийти до міняйлів, щоб, як Христос, нагайкою розігнати їх утришия. Не може, бо козаки озлоблені програшем під Білою Церквою і союзом Орлика з ордою, що, відступаючи з України, потоптала в церквах святі дари й ікони, поробила в храмах стійла для коней, поґвалтувала дівчат, дітям голівки порозбивала об стіни й покидала у вогонь, – козацтво, озвіріле спустошенням України від Росі до Дніпра, може розірвати свого гетьмана серед торжища на шматки.

То знайшов цієї миті Єпіфаній в особі гетьмана спільника во грісі, і Пилип Орлик, гріх свій усвідомлюючи, підійшов до Єпіфанія, поклав руку на його рамено і сказав тихо, немов на змову зазивав:

– Прости, отче, що скривдив тебе тоді словом: ніхто не знає сьогодні, як поведеться завтра… Тяжко нам стояти віч-на-віч з ордою. Але мусимо вистояти і віру в Бога у себе зберегти… Я присягав, коли мене іменували гетьманом, дбати о добрі отчизни, о її цілості, о розширенні прав та вольностей козацьких, скільки сил і способів маю. Ніхто не примусить мене втратити віру в будучність мого народу…