Читать книгу Вогненні стовпи - Роман Іваничук - Страница 10

Поїзд мчав швидко, немов час за письмовим столом. Залізний вуж відокремився від зовнішньої реальності й зажив своїм автономним життям; відчужений світ миготів за вагонними вікнами, перемінювався на біжучі зелені смуги, коли потяг прошивав приколійні посадки; села, ліси, переліски і ниви змінювалися, мов кристалики в калейдоскопі, й були несправжніми, ефемерними; реальністю для Мирона стало лише переосмислення побаченого, почутого, пережитого, й те осягнення нового, неіснуючого поза свідомістю письменника життя й було тією виснажливою працею, при якій час невідчутно пролітає в космічні незвісті або ж зупиняється, немов вода в мертвій заплаві.

Враження від пережитої в розмові з коломийським бібліотекарем ночі намагалися вкластися у пам'яті Мирона в логічний ряд, та заважала цьому чорна, немов темінь потойбіччя, думка: якою ж то була в бережанського письменника й адвоката та фатальна мить перед тим, як з дула револьвера вихопилося полум'я й обпекло обличчя раніше, ніж долетів до вух звук пострілу? Тільки страх, тільки жаль за життям, лише каяття за необачне слово в судовій залі чи, може, гордість за те, що його письменницьку й адвокатську працю так високо оцінив ворог, а отже, мала вона якийсь сенс, мету і результат?.. Як дізнатися про чужу мить смерті, якої ніхто ніколи й нікому не зможе пояснити, бо коли є смерть, то вже життя немає?

А може, Францові Коковському остання мить акумулювалася в антиномії судді й осудженого, бо ж якби він не був суддею, то б не засудили і його: чи то доля конче мусить помститися судді за кривду осудженого, і немає значення – справедливий чи несправедливий виніс суддя вердикт, а все одно кривдний, бо навіть виправдання принижує підсудного самою підозрою у злочині. І за це суддю жде неминуча розплата?

Й можливо, Коковського останньої миті долав розпач від усвідомлення, що благословення шляхетних мужів на літературну працю всує впало на його чоло, і він уже не зможе створити епопеї про січове стрілецтво? А може, промайнув тоді в пам'яті письменника власний вірш, написаний ще замолоду у львівській тюрмі на Баторого: «А як вам ніч ця тривожна минеться і вже на світі займеться світанок, і вам пісню волі почути прийдеться – то знайте: цю пісню я шлю на прощання…»

Та напевно безнадійний туск стенав його груди, що та ніч не минеться ніколи, й він більше не знатиме, що таке світанок – ні він, ні його син… А може, думав тільки про сина й дружину… Найтяжча то покара, коли в людини відбирають можливість бачити рідних і сонце.

Як то страшно втратити все!

Мирон відганяв від себе думки, які не допомагали йому збагнути чуже небуття, й та неміч була для нього нестерпною: не знати, не уявляти – хіба лише пережити. Та це найстрашніша невідомість.

Відганяв і відігнати не міг від себе нав'язливих думок – певне, і тому, що в підсвідомості таїлася незгасна пам'ять про те, що багато, ой як багато тому літ він цією самою колією втікав від своєї смерті. Стояв у телятнику біля вікна й дивився на товарну станцію, запруджену рудими ешелонами зі зловісними коминками на дахах, а в них, напевно в них, серед тлуму бранців, що розпачливо тиснулися до заґратованих вікон, перебували боднарівські селяни і Миронові батько й мати теж, вирвані живцем з рідної землі. І повезуть їх ординці в холодні безвісті, звідки вони вже ніколи не вернуться, і не вернеться Богдан із концтабору, й ніхто не знатиме, де спочиває Юля, – кропивою й дерезою поросли партизанські могили. А Мирон залишився на світі сам-один, мов палець, і думав він тоді – для чого? Однак тепер уже знав, для чого – щоб розповісти.

Про все розповісти… Чи зуміє, чи вистачить у нього часу? Тоді ж, коли втікав телятником із Коломиї до Львова, навіть і в думці не припускав, що настане така мить, коли можна буде отверзти уста… Та одного разу хтось-таки, незнайомий, вселив йому ту віру, і був то поляк!

Молодий письменник Мирон Шинкарук їхав на запрошення Українського Товариства до Щеціна. Вагон був переповнений, він не спав усю ніч, а в купе навпроти сидів поважний добродій, й видно було по ньому, що хотів би порозмовляти, та Мирон уникав його погляду – не любив випадкових знайомств, а ще не був упевнений, що зуміє доладу розмовитися по-польськи… Але перед Краковом добродій таки запитав його, звідки він їде й куди, і Мирон відповів по-українськи, зніяковівши від цього. Незнайомець промовчав, а коли поїзд перед стацією сповільнив хід, підвівся й, готуючись до виходу, промовив з легким докором:

«А пан хай не соромиться свого українства в Польщі. Україна – то великий народ, і він колись здобуде те, що йому історично належиться».

Добродій вийшов з поїзда, й Мирон тоді вперше переконався, що не всі поляки – його вороги… А тепер, згадавши колишнє, подумав про тернопільського воєводу: хтось вірив у просвіток, а хтось у зневірі відбирав собі життя.

Бо важко було повірити…

Вони йшли… Йшли, мов пажерлива сарана, і здавалося – ніхто не здатен їх зупинити. Сунули в Галичину, Румунію, Прибалтику, не питаючи ні в кого згоди, займали чужі простори, заводили власні порядки й ставили на займанщинах своїх гайдуків.

Мирон бачив, як вони йшли тридцять дев'ятого… Щоранку він і Йосафат вибігали на Зруб, протятий вузькою дорогою, що вихоплювалась із залісненого Волового, залишивши на узвозі непрохідні котелебини й баюри, й казав вуйко Мироняк, що для совітів нема ніяких перепон, пройдуть вони крізь рим-крим і мідні труби – таке то войсько, а Боднарівка лежить на пограниччі з Румунією, то мусять большевики дійти й сюди, щоб забезпечити кордон… Тож стояли хлопці при дорозі по цілому дневі, визираючи совітів, бо було цікаво…

На крайньому чолопку Зрубу, звідки дорога стрімко спадала в Босню, розполовинену глибокою Мочулою, вуйко Мироняк майстрував тріумфальну браму: сам виніс із лісу і вкопав обабіч дороги два стовпи, поклав на них перекладину, а щоб споруда не була схожа на шибеницю, замаїв її смеречиною, ще й закосичив жоржинами, бо червоної плахти для прапора ніде не міг роздобути, й стояв там «на габтах», чекаючи, коли нарешті прийдуть визволителі; він не звертав уваги на пасічника Федора, який теж щодня виходив на Зруб, сердито цмулив люльку і весь час щось тихо бурчав собі під ніс – щоб і самому легше стало, та й аби старий комунисько не почув.

Вуйко Мироняк, який водно гнівався, коли його обзивали комуністом, раптом згонорився цим прозвиськом, як тільки дізнався, що москалі вже в Коломиї, а закінчивши майструвати тріумфальну браму, сказав до Федора, ніби вперше його тут побачив:

«Як не завтра, то позавтра прийдуть сюди червоні й мене головою сільського уряду настановлять, бо я гейби-то все життя стояв за комуну».

На це Федір, вийнявши люльку з рота і цвиркнувши убік слиною, відказав:

«Дивись, щоб червоні тебе першого не повісили на цій брамі…»

А хлопці стояли обіч і не слухали балачок старих дідів: крадькома один від одного позирали в зарості березиною Потоки, звідки визирала солом'яною стріхою хатка вдови Марії Слобідської, й кожен думав про білокосу Наталку.

Мирон постановив собі ніколи й кроку не ступити до потічка в гаю, що вгризався в батькове поле, бо й справді, як казав Йосафат, Наталка з іншого світу, а він, Мирон, за рік піде на науку до Коломиї і як уже стане вченим, знайде її хоч би в третьому селі, бо ж вийде вона за когось заміж, і зізнається тоді, як щиро любив її, коли ще був малий…

Йосафат, мабуть, теж щось подібне думав, адже й він збирається на науку до міста, та не знав Мирон, що мрії в нього інші: напевне, він візьме Наталку зі собою до вищих шкіл, і вони разом перебудуть все життя… Від цих думок тепло огорнуло Мирона, бажав-бо він добра приятелеві, тільки жаль стало, що в такому разі ніколи тих заповітних слів Наталці не скаже, ніколи не скаже…

Й згадалася йому цієї миті магічна лічилка, якою розумілися поміж собою Йосафат з Наталкою над потічком, і він уголос пробубонів: одино – попино – рікікі… – й загнувся і спопелів під ображеним поглядом Йосафата.

«Ти підглядав, ти бачив нас!» – процідив приятель крізь зуби. «Нічого я не бачив, – зробив Мирон невинну міну. – Я собі подумав, що поки прийдуть совіти, ми могли б погратися в камінці».

«Згода!» – вигукнув Йосафат з полегшею, він умить назбирав з дороги десять шутринок, й обидва сіли до забави над фосою.

…Й нарешті вони прийшли – з Волового. Миронові й досі невтямки, чому саме в Боднарівку розбитими дорогами найшло тоді стільки війська й чому саме в цьому селі відбувалися два дні військові маневри – з гарматами, кулеметами, шанцями на толоці й телефонним зв'язком із Коломиєю. Може, й справді совіти давали румунам знати, що за рік Союз відбере від них Буковину й Молдову, – однак тоді ніхто не міг того передбачити.

А вони йшли і йшли – сірі, похмурі й змучені солдатики в обмотках, вицвілих гімнастерках й дзьобатих шапках; вихудлі коні тягли легкі гармати – тріумфальна брама, котру так дбайливо кілька днів споруджував вуйко Мироняк, заважала, й солдати вмить її розібрали, поскидали бельки у фосу, а вуйко, дивлячись на це, сльозу втер; народ у селі зачаївся, й ніхто не виходив вітати визволителів, та й Федір із Мироняком подалися зі Зрубу на пасіку; вигляд в офіцерів був насторожений, ніби вони входили на ворожу територію; на толоці перед цариною солдати вкопали гармати й згодом почулися команди: приціл, заряжай, вогонь! та ніхто не стріляв, військо імітувало бій: бійці залягали в щойно вириті окопи й цілилися з карабінів, перебігали навпригинці від траншеї до траншеї, падали долілиць, повзли по-пластунськи, а зв'язковий щось там кричав у телефонну слухавку; два політруки в шкірянках зайшли до вчителя й попросили водки, Шинкарук миттю досяг із креденса пляшку «бунгу», яку припас до храмового празника на Святу Богородицю, офіцери поналивали повні склянки чистого спирту, й один сказав до вчителя: «Випий, хазяїн, з нами за одну шосту!»; Шинкарука скоробило звертання на «ти», а що таке «одна шоста», аж потім здогадався; він із жахом дивився, як політруки вихиляють трунок одним духом – обидва разом голосно крекнули, повтиралися рукавами, рівно вийшли з хати, й ні один з них не впав серед подвір'я; переляканий учитель подумав, що така доза й коня може звалити, а їх, видно, ніщо й ніколи не звалить…

Перед вечором, коли солдатам дали відбій, на толоці почувся недоладний спів – солдати затягнули «Катюшу», а на воротах Федорового обійстя, вдивляючись у далеку царину з укопаними гарматами, стояли знічений побаченим вуйко Мироняк й Федір Юлинин із незмінною глумливою гримасою на губах.

«О, ці зрівняють! – проказав люто пасічник. – Ці зрівняють від багатого до бідного, від вищого до нижчого… Дивися, старий баглаю, щоб і тебе не вкоротили на цілу голову, бо-сь вигудів, як та фаєрманська драбина!»

«Е-е, може, так зле не буде, – відказав Мироняк упалим голосом. – Або мені що: я лишень хотів би одне знати, чи можна буде, як ти сам казав, при цих совітах хоч раз на день добре попоїсти…»

Юродивий Юзьо, не запримітивши ніяких перемін у селі, мирно набирав води з учителевої криниці, та враз спинив колесо, сперся на щабель і, гейби знову щось страшне побачивши, заголосив на все горло:

«Пресвятая Богородице, спаси-и-и нас!»

…Поїзд мчав швидко, немов час за письмовим столом, й Мирон незчувся, як оголосив кондуктор:

«Стація Львів, готуйтесь до виходу!»