Читать книгу Вогненні стовпи - Роман Іваничук - Страница 11

Мадярська артилерійська дивізія безладно полишала у фосах гармати, зранених коней і скриньки зі снарядами, тлумилася на коломийському тракті, щоб чимшвидше дістатися до заболотівського мосту на Пруті, вийти на косівську дорогу і зникнути за першим хребтом гір, та в один мент заламалася колона під навальним ударом червоної піхоти, що засіла в шелюгах на лівому боці шляхового полотна під Матіївцями; дивізійний авангард зсунувся з тракту на заліснене бездоріжжя, й утеклих переможці доганяти не стали: застряглі в торф'яних багнах і вільхових хащах солдати, коні й гармати самі собою вийшли з бойового ладу; червоноармійці добивали позосталих на шляху зеленомундирних вояків, а тим часом мадярський авангард, перейшовши Прут убрід, вибирався на лісові путівці й виходив на Пиконівську галявину, заступлену від Боднарівки непрохідною бучиною; на галявині стояла самотня хатка мольфара Івана: мольфар умів відвертати градові тучі, а мадярської орди зупинити не міг; офіцер, який взявся командувати недобитою дивізією, увірвався до хатини, на діда не звернув уваги, навіть на вродливу Іванову доньку Софію не глянув, бо запримітив, як із сіней драбиною на стрих вилазив ставний парубок; офіцер стягнув його за ноги донизу, і заволала молодиця, щоб не чіпали Василя; молодого ґазду мадяри виштовхали на двір, наказавши йому вивести військо з пастки, й пішов Василь поруч із офіцером скритними глевтушними вивозами на Боднарівку, а мольфар тяжко застогнав, згадавши, як за Першої світової війни гонведи забирали молодих чоловіків, й ті більше не поверталися додому – їх знімали потім, повішених, з дерев і знаходили убитими в житах; заголосила Софія, коли зник у лісі її Василь, а мольфар схопився за груди і впав на землю, бо не стало в нього зятя, найпершого в околиці красеня, який єднав відлюдного ворожбита з селом і світом, й заквилила тоді Софія, немов підбита птаха, припадаючи до мертвого батька.

Два дні водив Василь Маланюк мадярів блудом по боднарівській закутині, маючи надію, що прибіжить Софія і випросить в офіцера йому волю, та Софії не було, а офіцер, збагнувши нехитрий обман туземця, вистрелив у нього над вухом із револьвера, пообіцявши, що друга куля полетить не в повітря, а в голову, й приречений полоняник повів мадярських недобитків перелазами на Хімчин.

Перемішана чобітьми, копитами й гарматними колесами озимина чіплялася розмоклого на березневому талі ґрунту побілілими від холоду пучками корінців й оживала поміж протоптами, що повзли з орних обочин на ґрунь і там зливалися в чорну дорогу, котра знесилено розпласталась на хребті, немов зґвалтована жінка, й нікому більш не було до неї жодного діла, бо село зі страху зсунулося в глибокі видолини й там запалося під землю, а ґвалтівники – скулені, закоцюблі й збайдужілі – вже тусувалися на кам'яних гірських бездоріжжях, доповзаючи до перевалу, за яким зеленіла їхня Паннонія; була неділя, і в Боднарівці бовкнув дзвін, а звідки той звук узявся, чей Служба Божа давно в церкві не правиться, – бовкнув і змовк; село вмить здогадалося, що то за бемкання, й на той сигнал крадькома визирнуло з потоків, мочул і царин; може, то вже й по війні, якщо дурний Юзьо збирається розпочинати молебень біля вчителевої криниці; й почали видряпуватися на горби чорним ґонтом биті хатки, вони боязко вглядалися в засніжену далину Карпат, чи не вертаються бува зелені мундири, та мадяри, слава Богу, позникали в хімчинських переярах, гейби ніколи в Боднарівці їх і не було; на залуцькому узліссі востаннє гахнуло заблукане московське стрільно, оголошуючи кінець війні; синя бинда Прута, немов позначка кордону на шкільній мапі, прозирала крізь лісові проруби з корнецьких зарінків, відділяючи вільне Запруття від зайнятої більшовиками Коломийщини; ніхто того кордону поки що не переступав, а тому тихо заусміхалися білизною стін чорноверхі хатки; село почало оживати, рухатися, ставало навшпиньки й наслухало, і аж тоді, коли на Босні почувся знайомий лямент, повірило, що йому більше ніщо не загрожує, – то Федір Юлинин бив Марусю; цей ритуал він відправляв завжди по неділях вранці, а коли наблизився фронт – перестав, аби не накликати до хати карателів, – тож у сію мить поселяни остаточно переконалися, що війна нарешті скінчилася; баба Маруся голосила, а Федорів син Ілько накручував грамофона – і вже заталаніла в боснійському яру хрипла мелодія; на зношеній платівці заїдало голку, і з мушлеподібної труби вихоплювалися одні і ті ж слова львівського старомодного шлягера «to ostatna niedziela… to ostatna niedziela…»[7]; Ілько переставляв голку на середину платівки, щоб почути більш оптимістичне – «przyjdzie jeszcze czas… przyjdzie jeszcze czas…»[8], і вдоволено усміхався; внук Федора гімназист Йосафат вибіг на поріг, зраділий, що дід бабу нарешті б'є, а тато крутить грамофона, щоб заглушити лемент, – значить, життя знову повертається в узвичаєний триб; вибіг і пильно вдивлявся у глибоку зарослу гаєм ізворину, де на самому дні присіла, немов підстрелена куропатва, найбідніша в селі хатка; від того щоденного вдивляння боліли йому очі, та нарешті – під музику і бабин плач з'явилося очікуване диво: з хатки вийшла на поріг біла дівчина з товстою косою й чорними дужками брів – то була Наталка Слобідська, яка всі ці дні сиділа в пивниці, ховаючись від мадярів, і Йосафат потупотів на злам голови крутою стежкою в яр.

Тоді ж пролунав у піднебесся христовоскресний акафіст – то на найвищому пагорбі, що панував над Боснею, біля учителевої криниці, яка ґонтовим покриттям і ялиновим обшалюнком нагадувала каплицю, галайкав свою недільну відправу дурний Юзьо, молодший Федорів син, який три тижні тому вернувся з німецьких робіт, – мудрі пропали, а дурного Бог милував; Юзьо однією рукою тримався за колесо, а другою вимахував до неба; в перервах між антифонами він відпускав колесо – відро шалено летіло вниз крізь двадцять чотири цямрини, вдарялось денцем об воду, й тоді облітав Босню приглушений подзвінний звук, а Федір побожно хрестився.

Після довгої німоти Босня здобулася врешті-решт на свій властивий голос: Юзьо виводив побожним дискантом «алилуя», Маруся ж тепер відважно продовжувала літанію, яку розпочинала завжди в неділю вранці, нагадуючи старому про гріх, ще в молодості вчинений із сільського лярвою Оленою Єзуниною: «Та бодай перед Юзьом, як нема ксьондза, відмоли свій курварський гріх!»; баба на чому світ кляла принишклого Федора, котрий під час відправи, якою б вона не була, не смів согрішати гнівом; зіпсований грамофон переконував присілок, що мусять настати кращі часи, і ця неділя аж ніяк не може бути останньою; Йосафатова мама Юстина сиділа на призьбі й, вигріваючи до сонця хвору на гостець ногу, голосно молилася; переможений Федір, який ставав святий та божий, зачувши богослужебні нути, приговорював «ну й колгоз, ну й колгоз!» і збирався на пасіку послухати вулики, що вже загуділи від березневого літепла; Наталка Слобідська відчужено дивилася на Йосафата, який несміливо ступав на подвір'я убогого обійстя, а коли він з опущеними руками став перед нею, проказала, перемагаючи цокіт зубів, що прозирали білими квасолинами з розколотого стручка пожовклих губ: «Я так змерзла в тій пивниці, так змерзла…» – і наполоханий Йосафат, залишивши Наталку, покарабкався стежкою вгору, на березі зупинився й гукнув до дівчини: «Ти лишень почекай, я вкраду для тебе в діда меду!»

У цей самий час, а так було і вчора, і позавчора, на найвищому боднарівському горбі Шпаєвім, яким розпочинався перший гребінь гір, стояла на холодних вітрах самотня жіноча постать; до неї крізь віконця доглядалася вся Боднарівка – хоч і запалася крізь землю, а відала про все, що діється в селі – і вгадували люди, що то Софія Маланючка, а ніхто впевнитись не важився, бо не такий був час, щоб виходити на видноту; жінка вдивлялася у бік Карпат, а за її спиною – ніби вихор налетів, несучи звідкись, а тут безладно гублячи по горбах, видолинах, узворах і пропастях хати, сади, пасіки, стайні, стодоли, шпихліри – тієї Боднарівки ніхто ніколи вкупі догледіти не міг, й тому вона мала десятки назв; село заслонилося перснем лісів, який розривався просіками і вузькими дорогами, а одна з них, глевтушна, вела на багнистий Пиконів до обійстя мольфара Івана, донька якого глузд втратила, коли її Василя забрали мадяри, а померлого з туску батька мусила поховати в саду без попа; здогадувалися селяни, що то Софія виглядає мужа, а впевнюватись не сміли, бо що їй скажеш, чим розрадиш; і довго ще потім боялися люди достеменно дізнаватись, хто ж то стоїть стовпцем на Шпаєвім.

Жіноча постать марудилася на вітрах, а Йосафат у дідовій коморі квапно виламував із рамок медові стільники, бо дуже бліде, аж прозоре стало личко в Наталки Слобідської; дід застав онука на крадіжці й був би збив його на квасне яблуко, та ще правив молебень Юзьо, й Федір не посмів согрішати люттю; цим скористався Йосафат, і вже його ніби вітром здуло в яр; він прикладав стільник чарунками до Наталчиних губів і напував медом, а вона вдячно дивилася на хлопця, на її паперовому обличчі проступали червоними плямами рум'янці, й радів Йосафат, що дівчині так швидко помагає мед, не знав бо, що то підступає до неї палюча лихоманка.

Й коли Наталка жадібно висмоктувала мед із чарунок, а в її великих блакитних очах із рожевою павутинкою на білках зблиснуло скупе тепло, примлів Йосафат в очікуванні чогось більшого, ніж вдячність; колись, однієї-єдиної миті, до нього увіч наблизилась найсокровенніша дівоча обіцянка, та він не встиг її заклясти, й вона розтала, мов шкоринка льоду в пальцях, залишивши йому відчуття студені й відчуження.

Було то позаторік на свято Преображення Господнього в сусідньому Іспасі під час храмового богослужіння, яке відправляли аж чотири священики; у просторій церкві, завішаній космацькими рушниками, було глітно, й повітря загусло від запаху кептарів, воску й ладану, люди злилися в одне розіпріле багатоголове тіло, яке роз'єднувалось тільки тоді, коли треба було вклякати до молитви, і Йосафат, стоячи в гурті хористів біля криласу, придивлявся до облич двох єврейок-вихресток, Сальомеї і Руфіни, одягнутих у вибивані пацьорками кептарі й шальові хустки, – вони ревно молилися й били поклони, й ніяк не міг повірити Йосафат, що їхня віра в Ісуса справжня, а молитва християнська – то ж вони відступництвом рятуються від смерті, й хлопцеві жаль було вродливих юдейок, вимушених зректися гебрейської віри; проте це враження було мимовільне; Йосафат блукав поглядом по дівочих обличчях, ніби йому було призначено уздріти нині те, котре залишиться з ним назавше, і він таки побачив серед стовповиська білу голівку з дбайливо розчесаною гривкою, що спадала на чорні брови, а товста коса зсувалася з плеча на підлогу, й дівчина підтримувала її рукою, щоб хтось не наступив коліном; повні дівочі губи були розтулені, ніби крізь них не прошіптувалася, а видихалася молитва; дівча водило заіскреним й неусвідомлено грішним поглядом по людях, немовби цієї миті настала і для неї пора побачити суджене їй обличчя, впізнати й подати йому знак, і коли її очі скосилися до криласу – в поле зору увійшов стрункий чорноволосий гімназист із Боднарівки; на мент їхні погляди зустрілися – дівчина усміхнулася кутиками уст й миттю опустила голівку, бо ж діялося це не на толоці, а в церкві; й тоді впізнав Йосафат дочку вдовиці Марії з Потоків Наталку, й повірити йому було важко, що те дівчатко з найбіднішої у селі хати перемінилося враз з курчати в паву.

Коли прихожани повставали з колін і священик розгорнув на казальниці тиснене золотом Євангеліє, закликаючи люд бути уважними на проповіді, Йосафат почав пробиратися до виходу тим рядом, де стояли Наталка й жидівки-вихрестки; він обернувся до престолу спиною, бо не мав сили ніяк інакше пройти повз дівчину, а тільки обличчям до неї; поважні молодиці осудливо позирали на парубійка, який під час самої проповіді зчинив у церкві товчу; Сальомея й Руфіна запобігливо поступилися назад, а Наталка стояла незворушно, й, минаючи її, Йосафат зачепився за щось м'яке й пекуче, тверді зернятка увіп'ялися в його груди, немов цвяшки; Йосафат стрепенувся, намагаючись чимдуж протиснутися вперед, а моці для цього не вистачало; колючі зернятка перераховували кожне його реберце, пробігаючи по них, ніби прутик по драбинових щаблях, й спиняли – виклично, покірно, обітливо й грішно; хлопцеві здавалося, що просувається до виходу, а він стояв стовпцем, очі його злилися з очима дівчини, й вона безжалісно спивала їх; Йосафат хотів шепнути їй до вуха, що буде чекати на неї коло Білого хреста, та цих слів зшерхлі губи вимовити не змогли; він урешті таки вихопився із задушливої тісняви й, очманілий від несподіванки, вибіг за церковну огорожу.

Стежиною понад битим шляхом вибирався Йосафат на гору до Білого хреста, що позначав межу між буйно-парубоцьким Іспасом і сумирною Боднарівкою, весь час оглядався, чи не йде за ним слідом Наталка – не йшла, і він постановив собі чекати біля хреста хоч би й до ночі, і вона таки пройде, бо ж немає іншої дороги до Боднарівки; проймала хлопця тривога, щоб бува не перехопив Наталку хтось із бандюжних іспаських парубків; від сподіваної радості мліло серце, а обличчя й досі пашіло від гарячого подиху білокосої красуні; він ніс в очах її мовчазну обіцянку й тиху покору, а над головою, високо в небі, кружляли лелеки, збираючись на раду перед відльотом у вирій, кленове листя на узліссі золотилося першим осіннім накрапом, в діброві тужили за літом готури – усе на світі дихало несамовитим чаром, і ось зараз наздожене Йосафата Наталка, за руку візьме й піде з ним поруч, а він, ніби всемогутній мольфар, стягне з неба найдужчого лелеку-вожая, й вони полетять на ньому, полетять…; а вже дзвони задзвонили на закінчення відправи, й барвистий люд висипався з церкви й розбрівся стежками увсебіч із запрошеними на празник гостями; а може, й Наталку запросили… – й стояв Йосафат коло Білого хреста, витягнувши, немов журавель, шию.

І враз гарячий вітер вдарив йому в обличчя, бо з видолини виринула білокоса дівчина; Йосафатові здалося, що вона підбігає, кваплячись, до нього, та подув раптом крижаний протяг, і замерз хлопець на морозі нечуваної кривди: чужа й личком прісна Наталка, звіддаля забачивши його, круто звернула на лісову стежку й потонула в зеленій повені, а тоді все на світі стало несправжнім: м'якуш гарячих дівочих персів і солодкий біль від дотику гострих зерняток, що збороздили його ребра, залишивши на них незагойні ритвини, і великі сині очі, які до денця випили його зір – і він осліп навіки, і тихі лелеки в піднебессі з дужим вожаєм на чолі, котрий доконче мав упасти до Йосафатових ніг для беззастережних послуг, – усе однієї миті стало несправжнім, й подався Йосафат навмання крізь Камеральну діброву до зчужілої й непотрібної йому Боднарівки.

Так було один лише раз і більш не повторилося: приходячи на неділю з Коломиї додому, Йосафат переймав Наталку на толоці, й вона не втікала, бо їй гонорно було пройтися на виду в усієї Босні з ученим гімназистом, сама ж бо з найбіднішої хати й лише чотири класи закінчила в сільській школі, в думці мала зовсім інше: сковував і знуджував її мовчазний залюблений Йосафат, й вона відсмикувала з його долоні руку, коли він насмілювався її зайняти, і сказала б йому Наталка, якби вміла: якщо не вивільнить своєї руки, то муситиме піти з ним назавше, а вона ще хоче почекати, та невже один лише Йосафат мав би зустрінутись їй на стежці; а може, Наталці не вчений чоловік потрібен, а може, вона хоче не встидливого гімназиста, а буйночубого галабурду, що вущанки рве на пазушині в танці, а на Великдень за дзвіницею до спідниці добирається, поки не дістане по писку; а може, їй судився князь, лицар, вояк… а може, вона вже покохала!.. Та цього не говорила Наталка Йосафатові, бо як посміла б таке сказати; вона залишала хлопця біля дідової пасіки, яку мусила минати, щоб зійти в свою узворину, а він ні разу не зважився її спинити і сказати, що знає про її блуд, і хай би впору спам'яталася, бо горе принесе собі й людям, чей же той, на кого задивилася, жонатий; знала Наталка, перед чим хоче застерегти її Йосафат, а тому далі йти йому забороняла і втікала від нього із своєю солодкою таємницею.

Аж нині, коли вийшла з пивниці, дозволила хлопцеві переступити межу її обійстя, бо страшно стало на світі, та марно дошукувався Йосафат на її личку того, що примарилось йому на престольний празник в іспаській церкві, й він проказав, насилу добуваючи з горла слова: «Прийди, Наталко, до нас слухати музику…», а у відповідь почув чуже, поважне, дуже доросле й скрушне: «Хіба тепер до музики – он стоїть на Шпаєвім Софія Маланючка й голосить: такі то нині співи та забави, і мені також голосити хочеться…»

І Йосафат зрозумів, що дівчина мовить правду, і, певне, через те, що збагнув її – безнадійну і тривожну, перед очима знову промчав зранений олень, а за ним услід понад зґрасованою дебеславською дорогою пропливли три трумни, допадаючи до сільського цвинтаря…