Читать книгу Червоне і чорне - Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Страница 20

Третього вересня, о десятій годині вечора, головною вулицею Вер'єра галопом проскакав жандарм, розбудивши всіх у місті. Він сповістив, що його величність король прибуде в неділю, а це було у вівторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустріч мала бути урочиста й пишна. Естафета була негайно надіслана у Вержі. Пан де Реналь приїхав уночі й застав усе місто схвильованим. Кожен набридав зі своїми претензіями. Ті, хто були менш заклопотані, поспішали найняти балкони, щоб подивитись на в'їзд короля.

Кого призначити командиром почесної варти? Пан де Реналь розумів, як багато важить – в інтересах власників будинків, що підлягають перенесенню, – щоб командування було покладено на пана де Муаро; це могло б допомогти йому одержати місце першого помічника. Не могло бути ніяких нарікань щодо благочестя пана де Муаро, воно справді бездоганне. Але пан де Муаро зроду не їздив верхи. Це був чоловік тридцяти шести років, дуже несміливий, що однаково боявся впасти з коня і опинитись у смішному становищі.

Мер викликав його до себе о п'ятій годині ранку.

– Ви бачите, пане, я звертаюсь до вас за порадою так, начебто ви вже зайняли посаду, на якій вас бажають бачити всі чесні люди. В нашому нещасному місті процвітають фабрики, ліберали стають мільйонерами, вони мріють забрати владу в свої руки й домагаються її всіма засобами. Будемо ж дбати про інтереси короля, монархії і – в першу чергу – нашої святої віри. Як на вашу думку, пане, кому можна доручити командування почесною вартою?

Незважаючи на невимовний жах перед кіньми, пан де Муаро нарешті згодився взяти на себе цей почесний обов'язок як мученицький подвиг.

– Я зумію триматися достойно, – сказав він мерові. Часу лишилось дуже мало, а треба ще було приготувати мундири, в яких сім років тому зустрічали якогось принца крові.

О сьомій годині приїхала з Вержі пані де Реналь з дітьми і з Жульєном. В її вітальні вже було повно дружин лібералів. Посилаючись на те, що зараз треба показати повне єднання партій, вони благали її замовити слівце перед паном мером, щоб той дав їхнім чоловікам місця в почесній варті. Одна з дам запевняла, що коли її чоловіка не виберуть, він з горя оголосить себе банкрутом. Пані де Реналь швиденько всіх випровадила. Вона здавалась чимось дуже стурбованою.

Жульєна дивувало й навіть дратувало те, що вона приховувала від нього причину свого занепокоєння. «Так я і думав, – гадав він, – все її кохання тепер померкло перед щастям приймати у своєму домі короля. Вся ця метушня її засліплює. Вона кохатиме мене знов, коли кастові забобони перестануть паморочити їй голову».

Дивна річ, але через це він закохався в неї ще більше.

Матрацники рясно заповнили весь будинок, і Жульєн довго не міг вибрати слушної хвилини, щоб наодинці

сказати їй кілька слів. Нарешті він побачив, що вона виходить з його кімнати з якимсь його одягом у руках. Вони були самі. Він спробував заговорити з нею. Але вона не стала його слухати і втекла. «Який я дурень, що покохав цю жінку: від честолюбства вона так само втрачає розум, як і її чоловік».

Насправді ж пані де Реналь перевершила свого чоловіка, її опанувало одне заповітне бажання, в якому вона ніяк не наважувалась признатися Жульєнові з боязні його образити: їй хотілося, щоб він хоч на один день скинув свій похмурий чорний одяг. З дивовижною для такої простодушної жінки спритністю вона домоглася від пана де Муаро і супрефекта де Можірона, щоб Жульєна призначили до почесної варти, хоч на це місце претендували п'ять чи шість юнаків з родин багатих фабрикантів, до того ж принаймні двоє з них відзначалися зразковою побожністю. Пан Вально, який розраховував посадити у свій екіпаж найвродливіших жінок міста, щоб усі могли помилуватись його гарними нормандськими кіньми, погодився віддати одного з своїх коней Жульєнові, якого ненавидів більш ніж будь-кого. Але в усіх, кого зараховано до почесної варти, були свої або позичені розкішні мундири небесно-блакитного кольору з полковницькими срібними еполетами, в яких почесна варта хизувалася сім років тому. Пані де Реналь хотілось дістати для Жульєна новий мундир, а в неї лишалось тільки чотири дні, щоб замовити в Безансоні повну форму, зброю, кашкет і т. ін., тобто все потрібне для почесного вартового. Найпотішніше було те, що вона вважала необережним замовляти мундир для Жульєна у Вер'єрі. Вона хотіла вразити і його, і все місто.

Покінчивши справу з почесною вартою і з впливом на громадську думку, мер узявся до підготовки урочистої релігійної церемонії, бо король неодмінно хотів відвідати уславлені мощі святого Климента, що зберігаються в Бре-ле-О, за милю від Вер'єра. Бажано було зібрати якомога більше духівництва, але це виявилось дуже важкою справою. Новий кюре, Маслон, аж ніяк не хотів допустити присутності пана Шелана. Пан де Реналь марно доводив йому, що це буде необачно: короля мав супроводити маркіз де Ла-Моль, предки якого з давніх-давен були губернаторами цієї провінції. І він уже тридцять років знає абата Шелана.

Напевне, приїхавши у Вер'єр, він запитає про нього і якщо дізнається, що той впав у опалу, то здатний буде піти до старого в його будиночок у супроводі такого численного почту, який тільки буде при ньому. Оце був би ляпас!

– Для мене буде ганьба як тут, так і в Безансоні, – заперечував абат Маслон, – якщо він з'явиться в моїй парафії. Це ж янсеніст, Боже милосердний!

– Кажіть що хочете, дорогий абате, – відказав пан де Реналь, – а я не можу допустити, щоб представники влади у Вер'єрі дістали від пана де Ла-Моля таку образу. Ви його не знаєте, – при дворі він добромисний, а тут, у провінції, такий скалозуб і насмішник, що радий усякій нагоді кому-небудь дозолити. Він може, виключно для власної розваги, зганьбити нас в очах лібералів.

Тільки вночі з суботи на неділю, після триденних переговорів, гордість абата Маслона була зломлена боягузтвом пана мера, яке зробило його відчайдушним. Довелося написати медоточивого листа абатові Шелану й просити його взяти участь в урочистій церемонії поклоніння мощам у Бре-ле-О, якщо, звичайно, це дозволять йому літа й недуги. Пан Шелан зажадав і одержав запрошення для Жульєна, що мав супроводити його як іподиякон.

У неділю з самого ранку вулиці Вер'єра повнилися тисячами селян, що поприходили з навколишніх гір. Була чудова сонячна погода. Нарешті десь о третій годині юрба захвилювалася; на скелі, за два льє від Вер'єра, спалахнуло велике вогнище. Цей сигнал сповіщав, що король уже вступив на територію департаменту. Враз задзвонили всі дзвони й загупала старенька іспанська гармата, що належала місту, виражаючи загальну радість з приводу великої події. Половина міського населення вилізла на дахи. Жіноцтво розмістилося на балконах. Почесна варта рушила. Всі милувалися блискучими мундирами, кожен пізнавав то родича, то приятеля. Глузували з полохливості пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сідла. Та ось чиєсь зауваження збудило загальну цікавість і змусило забути все інше: перший вершник у дев'ятій лаві був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати. Раптом почулися обурені вигуки, на обличчях відбився подив, словом – зчинився переполох: у цьому юнакові, що їхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пізнали хлопчака Сореля, тесляревого сина. Всі, особливо ліберали, в один голос обурювалися витівкою мера.

– Як! Тільки тому, що цей майстровий парубійко, виряджений абатом, є гувернером його дітлахів, він наважився призначити його до почесної варти замість панів такого-то й такого-то, багатих фабрикантів! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке поріддя! – галасувала дружина одного банкіра.

– Цей парубійко не промах, він при шпазі, – відповів їй сусід, – він може штрикнути в обличчя.

Зауваження належних до дворянства осіб були ще небезпечніші. Дами запитували одна одну: невже в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тільки сам мер? Адже до цього часу він не виявляв ніякої поблажливості до простолюдинів.

Тим часом предмет усіх цих розмов, Жульєн, почував себе найщасливішою людиною у світі. Сміливий від природи, він тримався на коні краще, ніж більшість юнаків гірського містечка. По очах жінок він бачив, що вони розмовляють про нього.

Еполети його виблискували яскравіше, ніж в інших, бо були нові. Кінь його на кожному кроці ставав дибки; Жульєн не тямив себе з радощів.

А коли вони порівнялися з старою фортецею, і його кінь, злякавшись пострілу маленької гармати, виніс його з лав, – радості його не було меж: якимсь дивом він не впав і після цього почував себе героєм. Він уявляв себе ад'ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею.

Але одна людина почувала себе ще щасливішою, ніж він: спочатку вона з вікна ратуші стежила за ним; потім сіла в коляску, поспішила в об'їзд і встигла саме вчасно, щоб завмерти з жаху, коли кінь виніс його з лав. Далі її коляска галопом помчала крізь другу заставу, на шлях, яким мав проїхати король, і повільно рушила за двадцять кроків слідом за почесною вартою, огорнута її благородною курявою. Коли мер мав честь виголосити привітання його величності, десять тисяч селян закричали: «Хай живе король!» Через годину, вислухавши всі промови, король в'їхав до міста, і маленька гармата знов салютувала йому безперервною пальбою. І тут стався нещасний випадок – не з канонірами, випробуваними при Лейпцигу і при Монмірайлі, а з майбутнім першим помічником, паном де Муаро. Кінь тихо скинув його в єдину калюжу, яка трапилася на шляху; зчинився переполох, бо треба було його негайно витягти звідти, щоб міг проїхати королівський екіпаж.

Його величність зійшов біля гарної нової церкви, яка з тої нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними заслонами. Потім мав відбутись обід, після чого король повинен був знову сісти в екіпаж і вирушити на поклоніння мощам святого Климента. Як тільки король увійшов до церкви, Жульєн помчав до дому пана де Реналя. Там він, зітхаючи, скинув гарний небесно-блакитний мундир, шаблю, еполети й убрався у свій старенький чорний костюм. Потім він знов сів на коня і через кілька хвилин опинився в Бре-ле-О, розташованому на вершині мальовничого горба. «Чудово! Де й береться стільки людей, – подумав Жульєн. – У Вер'єрі така юрба, що не протовпитися, і тут навколо старого абатства не менше десяти тисяч».

Напівзруйноване «революційним вандалізмом» абатство було розкішно відбудоване за Реставрації, і вже подейкували про чудеса. Жульєн розшукав абата Шелана, що спочатку добре йому вичитав, а потім дав сутану і стихар. Жульєн швиденько вдягся і разом з паном Шеланом пішов розшукувати молодого єпископа агдського. Цей прелат, небіж пана де Ла-Моля, був щойно удостоєний єпископського сану, і на нього було покладено високий обов'язок показати королю святу реліквію. Але зараз єпископа ніде не могли знайти.

Духовенство непокоїлось. Воно чекало свого владику в похмурій готичній галереї старого абатства. Щоб репрезентувати старовинний капітул Бре-ле-О, що до тисяча сімсот вісімдесят дев'ятого року складався з двадцяти чотирьох каноніків, тут зібрали двадцять чотири священики. Почекавши якихось три чверті години, ремствуючи з приводу молодості єпископа, священики вирішили, що ректорові капітулу слід піти й попередити монсеньйора про те, що король ось-ось прибуде і що вже час іти на хори. Завдяки похилому віку, ректором був пан Шелан. Хоч він і гнівався на Жульєна, та все ж зробив йому знак іти за ним. Стихар лежав на Жульєні прекрасно. Невідомо, якими саме способами еклезіастичного туалету йому вдалося гладенько прилизати своє гарне кучеряве волосся; але через неуважність, яка ще посилила гнів пана Шелана, з-під довгих згорток його сутани видно було шпори почесного вартового.

Коли вони добрались до єпископських апартаментів, бундючні лакеї в лівреях з галунами ледве зволили відповісти старому священикові, що мосеньйора зараз бачити не можна. На пана Шелана не звернули уваги й тоді, коли він пояснив, що, як ректор благородного капітулу Бре-ле-О, він має привілей входити в усякий час до єпископа своєї церкви.

Зухвалість лакеїв обурила горду натуру Жульєна. Він кинувся в коридор, куди виходили келії старовинного абатства, штовхаючи всі двері, на які натрапляв. Одні, зовсім маленькі дверцята піддались, і він опинився в келії серед камер-лакеїв монсеньйора, одягнених у чорні лівреї, з ланцюгами на шиї. Поспішність, з якою він зайшов сюди, змусила їх подумати, що його викликав сам єпископ, і вони пропустили його. Пройшовши кілька кроків, він опинився у величезній готичній, надзвичайно темній залі з чорними дубовими панелями: стрілчасті вікна, всі, крім одного, були закладені цеглою. Грубе, нічим не прикрите цегляне мурування поруч із старовинними розкішними панелями становило вельми убоге видовище. Вздовж довгих стін зали, збудованої герцогом Карлом Сміливим у тисяча чотириста сімдесятому році на спокуту якогось гріха і добре відомої бургундським антикварам, тяглись ряди дерев'яних крісел з багатим різьбленням. На них були інкрустовані різнобарвним деревом всі чудеса апокаліпсиса.

Похмура пишнота, спотворена голою цеглою і білим тиньком, глибоко вразила Жульєна. Він мовчки спинився. На другому кінці зали, біля єдиного вікна, крізь яке пробивалося світло, він побачив велике дзеркало в рамі з червоного дерева. Якийсь молодик у фіолетовій сутані і мереживному стихарі, але з непокритою головою, стояв за три кроки від дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому місці; його, очевидно, привезли сюди з міста. Жульєн помітив, що в молодика був сердитий вигляд. Правою рукою він поважно роздавав благословення в бік дзеркала.

«Що б це могло означати? – подумав Жульєн. – Мабуть, цей молодий священик виконує якусь підготовчу церемонію. Це, певне, секретар єпископа… такий зухвалий, як ці лакеї… Та дарма, спробуємо!»

Він неквапно пройшов через усю величезну залу, не відводячи очей від єдиного вікна і від молодика, що невпинно когось благословляв.

Що ближче він підходив, то ясно бачив, яке розгніване обличчя в цього чоловіка. Помітивши розкішний стихар, обшитий мереживом, Жульєн мимоволі спинився за кілька кроків від дзеркала.

«Я все-таки повинен звернутися до нього», – вирішив він нарешті. Але краса зали схвилювала його, і він наперед болісно відчував образу від грубощів, які йому зараз доведеться почути.

Молодик побачив його в дзеркалі, обернувся, гнів миттю зник із його обличчя, і він лагідно запитав Жульєна:

– Ну що ж, пане, вона, сподіваюсь, готова? Жульєн остовпів від подиву. Коли юнак обернувся до нього, Жульєн побачив наперсний хрест на його грудях: це був сам єпископ агдський. «Такий молодий, – подумав Жульєн, – щонайбільше на шість чи вісім років старший за мене».

І йому стало соромно своїх шпор.

– Монсеньйор, – відповів він несміливо, – мене послав до вас ректор капітулу пан Шелан.

– О! Я чув про нього багато доброго, – мовив єпископ так лагідно, що захоплення Жульєна побільшилось. – Даруйте мені, пане, я думав, ви той чоловік, що має принести митру, її погано запакували в Парижі – парча зверху геть пом'ялась. Вона матиме просто жахливий вигляд, – сумно додав молодий єпископ. – Та ще й чекати мене змушують!

– Монсеньйоре, я піду по вашу митру, якщо ваше преосвященство дозволить.

Жульєнові гарні очі подіяли на єпископа.

– Прошу вас, пане, йдіть, – відповів той з чарівною лагідністю, – вона мені потрібна негайно. Я в розпачі, що змушую чекати весь капітул.

Дійшовши до середини зали, Жульєн обернувся і побачив, що єпископ знов почав благословляти. «Та що ж це таке? – знов подумав Жульєн. – Напевно, це якийсь церковний обряд, що підготовляє сьогоднішню церемонію».

Увійшовши в келію, де були камер-лакеї, він побачив у них у руках митру. Мимохіть скоряючись владному поглядові Жульєна, вони подали йому митру його преосвященства.

Він з гордістю поніс її; увійшовши в залу, він уповільнив ходу, несучи її з повагою. Єпископ тепер сидів перед дзеркалом, але час від часу його права рука, хоч і стомлена, і далі благословляла. Жульєн допоміг йому накласти митру. Єпископ похитав головою.

– Еге, вона тримається, – задоволено сказав він Жульєнові. – Можна вас попросити трохи відійти?

Єпископ швидко вийшов на середину зали, потім, наближаючись повільними кроками до дзеркала, знов прибрав сердитого вигляду і став поважно роздавати благословення.

Жульєн остовпів, він починав усе розуміти, але не наважувався повірити цьому. Єпископ спинився і раптом, втративши всю свою суворість, глянув на нього й спитав:

– Що ви скажете про мою митру, пане, добре вона сидить?

– Чудово, монсеньйоре.

– Вона не зсунута надто назад? Адже це псує статечний вигляд; проте, з другого боку, не слід також насувати її на брови, мов офіцерський ківер.

– Мені здається, що вона сидить якнайкраще.

– Король звик бачити статечне й, напевне, дуже суворе духівництво. Мені не хотілося б, особливо через мою молодість, мати занадто легковажний вигляд.

І єпископ знов став походжати, роздаючи благословення.

«Ясно, – подумав Жульєн, нарешті наважившись зрозуміти те, що бачив. – Він вправляється, він вчиться благословляти».

– Ну, я готовий, – сказав єпископ за кілька хвилин. – Підіть, пане, попередьте пана ректора і панів з капітулу.

Незабаром пан Шелан у супроводі двох найстаріших священиків увійшов крізь величезні двері з чудовою різьбою, яких Жульєн раніше не помітив. Але тепер він був, відповідно до свого рангу, позаду всіх і міг бачити єпископа тільки через плечі священиків, що юрмилися біля дверей.

Єпископ повільно йшов через залу; коли він наблизився до порога, священики вишикувались, утворюючи процесію. Після хвилинного замішання процесія вирушила, заспівуючи псалом. Єпископ ішов останнім між паном Шеланом і ще одним старим священиком. Жульєн, як особа, приставлена до абата Шелана, прослизнув зовсім близько до монсеньйора. Процесія прямувала довгими коридорами абатства Бре-ле-О; незважаючи на яскравий сонячний день, вони були темні й вогкі. Нарешті всі вийшли на паперть. Жульєн не тямив себе від захвату такою гарною церемонією. Жульєнове серце сповнювало честолюбство, підбурюване молодістю єпископа, і захоплення його надзвичайною делікатністю й чемністю. Чемність єпископа була зовсім не схожа на чемність пана де Реналя, навіть коли той був у доброму гуморі: «Що ближче до найвищих щаблів суспільства, – казав собі Жульєн, – то частіше зустрічаєш отакі вишукані манери».

Процесія саме входила в церкву маленькими боковими дверима, коли раптом розлігся жахливий гуркіт, що струснув церковне склепіння; Жульєнові здалося, що церква ось-ось завалиться. Але це була та сама маленька гармата; її щойно примчали сюди дві четвірки коней, що скакали галопом; тільки-но її встановили, як лейпцизькі каноніри почали бити з неї раз у раз, по п'ять пострілів на хвилину, немов пруссаки вже були тут.

Але чарівний грім гармат тепер не справляв враження на Жульєна, він не думав більше ні про Наполеона, ні про воєнну славу. «Такий молодий, – думав він, – і вже єпископ Агди. Але де ж ця Агда і яку платню він одержує? Мабуть, двісті чи триста тисяч на рік…»

Лакеї монсеньйора внесли розкішний балдахін, пан Шелан взявся за один з держаків, але, по суті, ніс його, звичайно, Жульєн. Єпископ ступив під балдахін. Він справді виглядав старим; захоплення нашого героя не мало меж. «Всього можна досягти спритністю!» – думав він.

Увійшов король. Жульєн мав щасливу нагоду бачити його зовсім зблизька. Єпископ звернувся до короля з привітанням; він говорив зворушено і не забував надати своєму голосу легкого тремтіння схвильованості, дуже приємної для його величності. Не будемо розводитися з описом церемонії в Бре-ле-О – протягом двох тижнів він заповнював шпальти місцевих газет. Жульєн дізнався з промови єпископа, що король є нащадком Карла Сміливого.

Пізніше Жульєнові довелося перевіряти рахунки витрат на цю церемонію. Пан де Ла-Моль, що здобув для свого небожа єпископство, бажаючи зробити йому ласку, взяв на себе усі витрати. Сама лише церемонія Бре-ле-О коштувала три тисячі вісімсот франків.

Після промови єпископа і відповіді короля його величність став під балдахін; потім вельми побожно опустився навколішки на подушку біля вівтаря. Навколо криласа йшли ряди крісел, розміщених на висоті двох східців над підлогою. Жульєн сидів на нижчому, біля ніг пана Шелана, наче шлейфоносець біля ніг кардинала в Сікстинській капелі в Римі. Співали «Те Бейт», курилися хмари ладану, лунала нескінченна стрілянина з мушкетів і з гармати. Селяни сп'яніли від насолоди й благочестя. Один такий день зводить нанівець усю роботу сотні номерів якобінських газет.

Жульєн був за шість кроків від короля й бачив, що той молився справді щиро. Тут він уперше помітив невеличкого на зріст чоловіка з розумними очима, в мундирі майже без гаптування. Але поверх простого мундира в нього була пов'язана через плече блакитна орденська стрічка. Він стояв ближче до короля, ніж багато інших вельмож, на яких мундири були вигаптувані так, що під золотом, як казав Жульєн, не видно було сукна. Через кілька хвилин він дізнався, що це пан де Ла-Моль. Жульєнові він здався погордливим і навіть зухвалим.

«Цей маркіз навряд чи спроможний бути таким чемним, як мій гарненький єпископ, – подумав Жульєн. – Ось що значить духовне звання! Воно робить людину лагідною і мудрою. А втім, король приїхав сюди поклонитися мощам, а я ніяких мощей не бачу. Де ж цей святий Климент?»

Молодий прислужник, його сусід, пояснив йому, що святі мощі аж нагорі, в Палаючій Каплиці.

«Що то за Палаюча Каплиця?» – подумав Жульєн.

Але йому не хотілось розпитувати. З подвоєною увагою він став спостерігати церемонію.

Коли церкву відвідує коронована особа, каноніки, за етикетом, не супроводять єпископа. Але єпископ агдський, прямуючи до Палаючої Каплиці, покликав абата Шелана, і Жульєн наважився піти за ним.

Зійшовши сходами високо нагору, вони опинилися перед маленькими дверцятами з готичним наличником, вкритим розкішною позолотою. Очевидно, це було зроблено вчора.

Перед самими дверцятами стояли навколішки двадцять чотири молоденькі дівчини з найзнатніших родин Вер'єра. Перше ніж відчинити двері, сам єпископ опустився навколішки серед вродливих дівчат. І поки він голосно проказував молитву, вони захоплено милувались його чудовим мереживом, його лагідністю, його молодим і ніжним обличчям. Це видовище відібрало в нашого героя останні крихти розуму. Тої хвилини він би, мабуть, із щирим серцем кинувся в бій за інквізицію. Раптом двері розчинилися. Маленька каплиця немов палала в яскравому полум'ї. На вівтарі сяяло понад тисячу свічок, розставлених у вісім рядів, що відділялись букетами квітів. Солодкі пахощі найчистішого ладану линули з дверей святилища. Каплиця, наново позолочена, була зовсім маленька, але висока. Жульєн помітив, що деякі свічки на вівтарі були понад п'ятнадцять футів заввишки. Юні дівчата не могли стримати вигуків захоплення. До маленького притвору каплиці впустили тільки двадцять чотири дівчини, двох священиків і Жульєна.

Незабаром прибув і король у супроводі самого лише пана де Ла-Моля і свого першого камергера. Навіть почесні вартові залишились зовні, вони стояли навколішки, з оголеними шаблями.

Його величність скоріш упав, ніж опустився навколішки на оксамитову подушку. І тільки тепер Жульєн, притиснутий до позолочених дверей, побачив з-за голого плечика однієї з дівчат чарівну воскову фігуру святого Климента. Він покоївся в глибині вівтаря, в убранні римського воїна. На шиї в нього зяяла широка рана, з якої немов стікала кров. Скульптор перевершив самого себе: згасаючі напівзаплющені очі були повні небесної благодаті. Вуса, що ледве пробивалися, обрамляли напівстулені чарівні губи, які, здавалося, проказують молитву. Від цього видовища молоденька дівчина, що стояла біля Жульєна, розплакалась, і одна її сльозинка впала йому на руку.

Після хвилинної молитви серед цілковитої тиші, яка порушувалася тільки віддаленим благовістом в усіх селах на десять льє навколо, єпископ агдський попросив у короля дозволу сказати слово. Свою коротку, дуже зворушливу проповідь він закінчив простими словами, що розчулили присутніх:

– Не забувайте ніколи, юні християнки, що ви бачили нині одного з найбільших владарів світу на колінах перед слугами всемогутнього й грізного Бога. Ці слуги немічні, гнані, мордовані на землі, як бачите це з кривавої рани святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам'ятатимете, о юні християнки, цей день і зненавидите нечестя, чи не так? Ви залишитесь навіки вірні Господу Богу, великому, грізному, але такому милостивому?

По цих словах єпископ велично підвівся.

– Чи даєте ви обітницю? – промовив він, натхненно простягти руку.

– Даємо обітницю, – пролепетали дівчата, захлинаючись від ридання.

– Я приймаю вашу обітницю в ім'я Господа караючого, – додав єпископ громовим голосом. І церемонію було закінчено.

Сам король плакав. Тільки через довгий час по тому Жульєн знайшов у собі досить холоднокровності, щоб спитати, а де ж, власне, кістки святого, що були прислані з Рима Філіппові Доброму, герцогові Бургундському. Йому пояснили, що вони сховані всередині чарівної воскової фігури.

Пан де Ла-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. А ввечері у Вер'єрі ліберали влаштували ілюмінацію своїх будинків у сто разів пишнішу, ніж роялісти. Перед від'їздом король відвідав пана де Муаро.