Читать книгу Червоне і чорне - Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Страница 21

Розставляючи на місце меблі в кімнаті, де гостював пан де Ла-Моль, Жульєн знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першій сторінці він прочитав:

«Його ясновельможності маркізові де Ла-Молю, перу Франції, кавалеру королівських орденів і т. ін., і т. ін.».

Це було прохання, написане грубою рукою куховарки.

«Пане маркізе!

Я все життя дотримуюсь релігійних засад. Я був у Ліоні під гарматними ядрами під час облоги дев'яносто третього року, хай буде проклята його пам'ять. Я причащаюсь, ходжу до обідні до нашої парафіяльної церкви щонеділі. Ніколи я не пропускав святої Паски, навіть у проклятому дев'яносто третьому. Моя куховарка, – до революції в мене було багато челяді, – моя куховарка у п'ятницю варить пісне. Я користуюсь у Вер'єрі загальною повагою, насмілююсь сказати, цілком заслуженою. В процесіях ходжу під балдахіном поруч з паном кюре і паном мером. В урочисті свята несу велику свічку, куплену на власні кошти. Про що посвідки є в Парижі, в міністерстві фінансів. Я прошу в пана маркіза дати мені завідування вер'єрською лотерейною конторою, адже це місце так чи інакше буде незабаром вільне, бо особа, що його тепер посідає, дуже хвора і до того ж голосує, на виборах не так як слід і т. ін.

Де Шолен»

На полях прохання була зроблена рекомендаційна приписка за підписом де Муаро, що починалась таким рядком:

«Учора я мав честь згадувати про благонадійного підданого, що звертається з цим проханням» і т. ін.

«Отже, навіть цей йолоп Шолен показує мені, яким шляхом треба йти», – подумав Жульєн.

Минув тиждень відтоді, як король побував у Вер'єрі, і від нескінченних безглуздих пересудів, пліток, об'єктами яких по черзі були сам король, єпископ агдський, маркіз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бідолаха Муаро, що, сподіваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через місяць після падіння, – від усіх смішних пліток лишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою «пропхнули» в лави почесної варти отого тесляревого Жульєна Сореля. Варто було послухати, як обурювались багаті фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав'ярні, до хрипоти проповідували ідеї рівності. Це ота погордлива пані де Реналь придумала таке неподобство. А чому? Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзі після того як мерова сім'я повернулася до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав-Ксав'є, захворів: пані де Реналь раптом пойняли жахливі докори сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за перелюбство послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про тягар свого злочину перед Богом.

Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона ревно любила Бога; тепер вона його дуже боялася. Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що страх пані де Реналь зовсім не корився розуму. Жульєн побачив, що мудрі міркування не тільки не заспокоювали пані де Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, ніби це диявольська мова. Але Жульєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хлопчикову хворобу. Стан його дедалі погіршувався. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім утратила сон і весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед Богом і людьми у своєму злочині.

– Благаю вас, – казав їй Жульєн, як тільки вони залишилися самі, – не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви й досі любите мене, не кажіть нічого: ніякі признання не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного Бога вона повинна або зненавидіти Жульєна, або втратити сина; і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

– Залиште мене, – сказала вона якось Жульєнові, – ради Бога, покиньте цей дім: ваша присутність убиває мого сина. Бог карає мене, – додала вона тихо, – він справедливий; я схиляюсь перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не почувала каяття. А це перший знак того, що Бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана подвійно.

Жульєн був глибоко зворушений. Він бачив, що це не лицемірство, не перебільшення. «Вона думає, що, кохаючи мене, вбиває сина, а проте, бідолашна, любить мене більше, ніж рідну дитину. І – тут не може бути сумніву – каяття вбиває її. Ось справді високі почуття! І як я міг збудити таке кохання, я, бідний, неосвічений, іноді навіть брутальний?»

Однієї ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючий в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь упала навколішки перед своїм чоловіком. Жульєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки.

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

– Прощавай! – кинув він і пішов до дверей.

– Ні, вислухай мене, – скрикнула його дружина, стоячи навколішки перед ним і намагаючись утримати його. – Ти повинен знати всю правду! Це я вбиваю сина. Я дала йому життя, я й відбираю його. Небо карає мене, я грішниця перед Богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить Господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

– Романтична маячня! – крикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхопити руками його коліна. – Все це романтична маячня! Жульєне, пошліть по лікаря, як тільки розвидниться. – І він пішов до себе спати. Пані де Реналь упала навколішки напівпритомна, але судомно відштовхнула Жульєна, що кинувся їй на допомогу.

Жульєн був приголомшений.

«Он що таке гріх перелюбства… – подумав він. – Хіба можливо, щоб оті шахраї попи… мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно!»

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жульєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на дитяче ліжечко нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене, – подумав він. – Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитися. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Але що я можу зробити для неї?.. Покинути її? Тоді вона зостанеться сама в страшному горі. Від її йолопа-чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, викинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто зна, може, незважаючи на майбутню спадщину, він зчинить скандал. О Боже! Вона може все розказати отій наволочі абатові Маслону, який – звичайно, неспроста – під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить із цього дому. Від горя, від страху перед Богом вона забуває, що це за людина, – він для неї тепер тільки священик».

– Іди звідси! – сказала раптом пані де Реналь, розплющуючи очі.

– Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, – відповів Жульєн. – Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорімо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою й твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, ти себе занапастиш. Подумай, що він ганебно вижене тебе з дому, всі у Вер'єрі, всі в Безансоні базікатимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; після такої ганьби ніколи вже тобі не піднятись…

– Цього я й хочу, – скрикнула вона встаючи. – Я страждатиму – тим краще.

– Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

– Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Така ганьба в очах усіх, може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести Богові? Може, він змилосердиться, простить мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву, – я готова на все.

– Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого Бога… Ах, Господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава?!

– О, ти любиш його, любиш! – вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.