Читать книгу Талант - Степан Васильченко - Страница 2

Ранок. Щось стукає в двері.

– Хто такий?

За дверима здавлений голос:

– Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я – тутешній дяк…

Увіходить: сива шапка, пальто – наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері – гарний…

Знайомиться:

– Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…

Понесло горілкою, разом із тим бачу – в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.

– Дерій, зажера, заїдливий…

Питаю:

– Не в миру з ним?

– Не любимо й на перехід один одного. Не людина – собака пінява…

Помовчав.

– Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село – з'їсть.

Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.

Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько – в консисторії, і люди – теж за дяком. Крім того, поблизу – штунда.

– То й що? – питаю.

Осміхається. Помовчавши:

– Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе – вподобали…

Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.

Інтимно:

– Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то – в монастир на покуту.

– І це було? – заохочую.

– Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…

– За що?

– Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, – додав він скромно. Зітхнув: – Ех, огидло все це мені до краю.

– То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?

Підвів голову й серйозно подивився на мене:

– В москалі візьмуть.

Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:

– А ви самі – якого роду?

Я сказав.

– Умгу…

– А що таке?

– Я – так.

Заспокоївся.

Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.

Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело – по-бурсацькому.

До мене:

– Ви співаєте?

– Співаю.

– Цю знаєте? – І на всю школу несподівано шугнуло:

Де ти бродиш, моя доля…

Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:

– У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?

Я сказав, що горілки не буду пити.

Він не почув чи не зрозумів:

– Що?

– Кажу, що я пити не буду.

– Чому?

– Не п'ю.

Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:

– Ви – козак?

Сміюся:

– Козак.

– І не будете? – В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.

Кажу спокійно й рішуче:

– Ні.

Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.

– Не треба. Казали – приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…– Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.

У порозі спинився, саркастично зажмурив око:

– Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту – плакати не буду.

Ляснув дверима, зник.

Дивлюсь услід.

Химерна якась людина.