Читать книгу Талант - Степан Васильченко - Страница 3

Андрій Маркевич, старший учитель в школі, – рудий кремезний паруб'яга. Обличчя – червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові – кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.

Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.

Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.

До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.

Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.

В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.

Став помічати – мій колега спозирає за мною.

Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…

Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.

Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здається, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.

Одного вечора чую – легенько стукає в двері.

Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.

Питає так, ніби між іншим:

– Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?

– Читаю потроху, – неохоче одказую.

– Книжки які цікаві маєте? – прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.

– Більше – шкільні підручники.

– Може, до якогось іспиту готуєтесь?

Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:

– Так, маю таку думку.

Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.

Почервонів. Помовчав.

Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:

– Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?

Брала нудьга – одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:

– Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…

– В університет думаєте?

Мовчу.

Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.

– Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…– Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: – Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.

Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.

– …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні – то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…

Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.

Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.

Щира, гаряча, довга.