Читать книгу Доктор Сон - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 73

Через два місяці, коли в Білих горах Нью-Гемпширу вже розпочалося літо, Девід і Люсі Стоун сиділи в кабінеті Джона Далтона, стіни якого прикрашали фотографії багатьох усміхнених дітей, його пацієнтів, – чимало з них вже давно стали дорослими й мали власних дітей.

Джон сказав:

– Я найняв свого племінника, тямущого в комп’ютерній справі – за власний кошт, і не хвилюйтесь, він бере недорого – пошукати, чи існують якісь задокументовані справи, схожі на випадок вашої дочки, а якщо так, щоби він їх дослідив. Він обмежив своє дослідження останніми тридцятьма роками і знайшов таких понад дев’ятсот.

– Так багато! – присвиснув Девід.

Джон похитав головою:

– Зовсім не багато. Якби це була хвороба – а нам нема потреби повертатися до тієї дискусії, бо це в жодному разі хворобою не є, – вона була б такою ж рідкісною, як слоновість. Або лінії Блашко, які тих, що слабують на них, перетворюють фактично на людей-зебр. Лінії Блашко вражають приблизно одну людину з семи мільйонів130. Випадок Абри мусив би бути того ж порядку.

– Що саме є випадком Абри? – перепитала Люсі, беручи руку свого чоловіка і міцно її стискаючи. – Телепатія? Телекінез? Якесь інше теле?

– Всі ці речі певною мірою присутні. Чи телепатка вона? Судячи з того, що вона знає заздалегідь, коли хтось до вас прийде, і знала, коли поранилася місіс Джадкінс, відповідь, як видається, мусить бути «так». Чи володіє вона телекінезом? З того, що ми бачили у вашій кухні, коли святкували її день народження, відповідь – тверде «так». Чи вона екстрасенс? Провидиця, якщо ви готові таке припустити? Щодо цього певності ми мати не можемо, хоча історія з одинадцятим вересня і випадок із двадцятидоларовою банкнотою за комодом наштовхують на таку думку. Але як щодо того вечора, коли всі телеканали раптом почали показувати «Сімпсонів»? Як ви могли б це назвати? Чи та фантомна мелодія «Бітлз»? Це був би телекінез, якби звуки видавало піаніно… але ж ви кажете, що вони надходили нізвідки.

– То що ж буде далі? – спитала Люсі. – Чого нам іще очікувати?

– Не знаю. Не існує передбачуваного шляху, яким можна було б рухатися. Проблема в галузі надприродних феноменів та, що такої галузі не існує. Занадто багато там шарлатанства і забагато людей, які просто з’їхали до дідька з котушок.

– Отже, ви не в змозі порадити, що нам робити, – промовила Люсі. – Оце й уся казка.

Джон усміхнувся.

– Я можу вам точно сказати, що слід робити: продовжуйте любити її. Якщо мій небіж має рацію (а ви мусите пам’ятати, що А: йому лише сімнадцять, і Б: він ґрунтується на мінливих даних), ви стикатиметеся з дивними ефектами, допоки вона не сягне підліткового віку. Деякі з них можуть бути кричуще дивними. Десь близько її тринадцяти-чотирнадцяти років це згладиться, а потім почне спадати. На той час, коли їй буде за двадцять, різноманітні феноменальні штуки, які вона генерує, швидше за все, вельми здрібнішають. – Він усміхнувся. – Але вона все життя залишатиметься феноменальним гравцем у покер.

– А якщо вона почне бачити померлих людей, як той хлопчик у тому фільмі? – запитала Люсі. – Що нам тоді робити?

– Тоді, я гадаю, ви отримаєте доказ того, що існує життя після смерті. А тим часом не запасайтеся наперед переживаннями. І тримайте роти на замку, правильно?

– О, ще б пак, – сказала Люсі. Вона спромоглася на посмішку, але через те, що вона встигла обкусати в себе з губ майже всю помаду, та посмішка не здалася занадто впевненою. – Останнє, чого б нам хотілося, це побачити нашу дочку на обкладинці «Погляду досередини»131.

– Слава Богу, ніхто з присутніх тоді батьків не бачив тих ложок, – сказав Девід.

– Ось таке питання, – поцікавився Джон. – Як ви вважаєте, Абра сама розуміє, наскільки вона особлива?

Стоуни обмінялися поглядами.

– Я… я так не думаю, – нарешті промовила Люсі. – Хоча після тих ложок… ми тоді з цього так задуже галасували…

– То задуже у вашій власній уяві, – заперечив Джон. – Не в її, радше за все. Вона трішки поплакала, потім знову вийшла надвір з усмішкою на обличчі. На неї ніхто не накричав, її не нашльопали, не шпетили, не соромили. Моя порада: дозвольте наразі подіям розвиватися своєю чергою. Коли вона трохи постаршає, ви зможете застерегти її, щоби вона не робила жодних з отих своїх особливих трюків у школі. Ставтеся до неї як до нормальної, бо вона загалом такою й є. Правильно?

– Правильно, – відгукнувся Девід. – Це ж зовсім не те, як аби вона мала плями, чи пухирі, чи третє око.

– Ох, дещо вона таки має, – сказала Люсі, подумавши про ту оболонку. – Вона має третє око. Його неможливо побачити… але воно є.

Джон підвівся.

– Я зберу всі роздруківки мого небожа і надішлю вам, якщо ви маєте таке бажання.

– Я маю, – сказав Девід. – Серйозне бажання. І думаю, що наша дорога стара Момо також. – При цім він трішки наморщив носа. Це побачила Люсі й насупилася.

– А тим часом радійте з вашої дочки, – наказав їм Джон. – Судячи з усього, що я побачив, вона та дитина, яка вміє дарувати велику радість. Ви впораєтеся з усім.

Якийсь час здавалося, що він мав рацію.