Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 88

Нік почекав, поки хлопець зникне в мороці. Потім він пішов туди, де лежав Креґ Тумі, і сів навпочіпки поряд з ним. Тумі все ще залишався непритомним, але дихання в нього, схоже, вже трохи вирівнялося. Нік навіть припустив, що ніц неймовірного нема в тому, що після пари тижнів лікування й постійного догляду в шпиталі Тумі міг би оговтатися. Єдина річ ним, принаймні, доведена: він має неймовірно міцний череп.

«Ганьба, що мозок під ним такий розм’яклий, приятелю», – подумав Нік. Він простягнув руки, збираючись одною долонею прикрити Тумі рота, а іншою носа – чи що там від них залишилося. Це забере менше хвилини, і їм не доведеться більше перейматися містером Тумі. Інші б здригнулися в жаху від такого акту – назвали б це холоднокровним убивством, – але Нік вбачав у цьому лише певний страховий поліс, не більше й не менше. Тумі вже раз постав з того, що здавалося повною непритомністю, і тепер один з їхньої групи мертвий, а інша важко, можливо смертельно, поранена. Нема сенсу випробовувати долю далі.

Було тут і ще дещо. Якщо він залишить Тумі живим, що саме він подарує йому, залишивши його живим? Коротке, страдницьке існування в мертвому світі? Шанс подихати помираючим повітрям під закляклим небом, у якому всі звичні атмосферні процеси, схоже, припинилися? Можливість познайомитися з тим чимсь, що наближається зі сходу… наближається з хрумканням гігантських, хижацьких мурах? Ні. Краще позбавити його цього. Це буде безболісним, і вже тільки це буде достатнім проявом доброти.

– Кращим за те, на що ця тварюка заслуговує, – промовив Нік, але все одно чомусь вагався.

Він згадав маленьку дівчинку, як вона дивилася на нього вгору своїми темними, незрячими очима.

«Ви не вбивайте його!» Не прохання; то був явний наказ. З якогось прихованого, останнього резерву вона зібрала трохи сил, щоби віддати йому цей наказ. «Все, що я знаю, він нам потрібен».

«Чому вона збіса так його захищає?»

Нік посидів навпочіпки ще трішки, вдивляючись у знівечене обличчя Креґа Тумі. А коли згори ескалатора заговорив Руді Ворік, він здригнувся так, ніби то був голос самого диявола.

– Містере Гопвел? Ніку? Ви йдете?

– Миттю! – гукнув він через плече. Він знову потягнувся до обличчя Тумі й знову зупинився, згадуючи її темні очі.

«Він нам потрібен».

Він різко скочив на рівні, залишаючи Креґа Тумі в його болісній боротьбі за дихання.

– Уже йду! – гукнув він і легко вибіг вгору по ескалатору.