Читать книгу Чорний дім - Стівен Кінг - Страница 3

Тут і зараз, як полюбляв казати мій давній друг, ми живемо в незрозумілому світі, в якому бути далекоглядним не означає далеко бачити. Тут, на висоті лету орла, у дві сотні футів над далекозахідним кряжем Вісконсину, де примхлива річка Міссісіпі визначає кордони. Зараз, рано-вранці, у п’ятницю, в середині липня, за кілька років від початку як нового століття, так і нового тисячоліття, коли все настільки заплутано, що, буває, сліпому легше щось передбачити, ніж нам із вами. Тут і зараз, о шостій годині ранку, у безхмарному небі щойно зійшло сонце. Величезна, самовпевнена жовто-біла куля підіймається, неначе вперше, і летить назустріч майбутньому, залишаючи позаду минуле, що постійно накопичується і минає, куля, яка, віддаляючись, засліплює всіх нас.

Вранішнє сонце торкається широких легких брижів, хвильки виграють яскравими відблисками. Сонячне проміння відбивається від залізничної колії Берлінґтон Нозерн і Санта-Фе, яка пролягає між узбережжям і дорогою, що належить округу Оо, відомої ще як Нейлгауз-роу. Вздовж стоять старенькі, зубожілі двоповерхові будинки, що неначе відвернулись від колії. Це найнижча точка затишного маленького містечка, що розкинулось на схід від нас на схилі.

Здається, округ Кулі затамував подих. Нерухоме повітря несе в собі таку вражаючу чистоту і свіжість, що, мабуть, за милю можна було б відчути запах щойно висмикнутої з землі редиски.

Ми прямуємо на схід сонця повз задвірки і дахи Нейлгауз-роу, залишаючи позаду річку і блискотливу колію, а згодом і ряд припаркованих мотоциклів «Гарлей Девідсон». Ці непривабливі маленькі будиночки було збудовано ще на початку щойно минулого століття для сталеварів, пресувальників та пакувальників, які працювали в Педерсоні на заводі з виробництва цвяхів. Розуміючи, що звичайні робітники не скаржитимуться на умови проживання, на будівництво витрачали якомога менше коштів. (Завод у Педерсоні, що неодноразово потерпав від невдач протягом 50-х, зрештою зазнав краху 1963 року.)

Припарковані «гарлеї» свідчать, що робітників заводу замінила банда байкерів. Жахаюча зовнішність власників мотоциклів: скуйовджене волосся, густі бороди, сережки у вухах пузатих чоловіків, чорні шкіряні куртки, далеко не повний комплект зубів – здавалось, іще більше доводила це припущення, але, як здебільше буває, вона відображала дійсність лише наполовину.

Нинішніх мешканців, що оселились у будиночках біля річки, не так уже й легко класифікувати. Місцеві жителі прозвали їх Грізною П’ятіркою. Вони мають кваліфіковані робочі місця на пивоварні у Кінґсленді, що розташована десь недалеко, на південь за містом і один квартал на схід від Міссісіпі, де праворуч можна побачити «Найбільшу у світі упаковку пива», шість резервуарів, зовні пофарбованих і з написом на етикетці «Вистояне світле пиво Кінґсленд». Чоловіки, що живуть на Нейлгауз-роу, познайомились у студмістечку Урбана-Шемпейн університету Іллінойсу, де всі, крім одного, були студентами бакалаврату за спеціальністю англійська мова або філософія. (Винятком був ординатор хірургічного відділення в лікарні того ж університету.) «Грізна П’ятірка» звучить надто іронічно, проте їм подобається. Вони сприймають це як веселу карикатуру. Самі ж себе вони називають «Гегелівські мерзотники». Ці джентльмени – цікава компанія, проте ми продовжимо знайомство з ними трохи пізніше. Нашу увагу привертають плакати, намальовані від руки й наклеєні на фасадах кількох будинків, два стовпи ліхтарів та кілька занедбаних будівель. На плакатах написано: «РИБАЧЕ, МОЛИСЬ СВОЄМУ СМЕРДЮЧОМУ БОГУ, ПОКИ МИ НЕ ВПІЙМАЛИ ТЕБЕ ПЕРШИМИ! ПАМ’ЯТАЙ ЕМІ!»

Від Нейлгауз-роу стрімко підіймається вгору вулиця Чейз-стрит. Вона пролягає між кількома пошарпаними спорудами зі зношеними, нефарбованими, сірими фасадами. Серед них готель «Нельсон», у якому ночують кілька постійних мешканців, спустошена таверна і магазин взуття із робочими черевиками «Ред Вінґ» у великій вітрині, а також інші занедбані будівлі, що не мають жодних функціональних ознак і здаються примарними та похмурими. Ці споруди мають такий вигляд, наче вже втратили будь-яку надію на воскресіння, на те, що їх ще зможуть урятувати із суцільного мороку, вважаючи себе покинутими, непотрібними, практично мертвими. У певному сенсі, усе так і було. На фасаді готелю «Нельсон», десять футів над тротуаром, – коричнево-жовта горизонтальна лінія. Також її видно на двох останніх будівлях з блідими фасадами, що стоять навпроти, на рівні двох футів над фундаментом. Це не просто лінія, а мітка, яку залишила повінь 1965 року, коли Міссісіпі вийшла з берегів, затопивши залізничну колію, Нейлгауз-роу, піднялась майже до найвищої точки Чейз-стрит.

Піднімаючись далі, вище від мітки повені, вулиця стає ширшою, перетворюється на головну магістраль містечка Френч Лендінґа – того, що під нами. І «Азенкурський театр», і «Пивний гриль-бар», і Перший фермерський державний банк, і Фотостудія Самуела Штуцца (яка має стабільний прибуток, займаючись випускними альбомами, весільними фотографіями та дитячими портретами), і вздовж тротуарів крамниці, а не якісь примари: Аптека Бентона, магазин «Першокласна фурнітура», відеостудія «Суботній вечір», маркет «Королівський одяг», торговий центр «Асортимент Шмітта», крамниці, де можна купити електротовари, журнали, вітальні листівки, іграшки, спортивні товари з логотипами відомих баскетбольних команд: «Брюерс», «Твінс», «Пекерс», «Вікінс», «Університет Вісконсину». За кілька кварталів назва вулиці змінюється на Ліол-роуд, будівлі дедалі більше відокремлюються і зменшуються до одноповерхових дерев’яних будиночків з рекламними вивісками страхувальних офісів і туристичних агенцій на фасадах. Далі вулиця переходить у шосе і проходить повз супермаркет «7-11», уздовж помешкання Рейнхолда Т. Ґрауерхамера, де розташувалась Спілка ветеранів західних війн, мимо агентства з продажу фермерського знаряддя, яке місцеві жителі називають «Ґольц», і так аж доки не розпочинаються широкі, безкраї поля. Здійнявшись угору ще на сотню футів, вдихнувши ковток чистого, свіжого повітря, ми бачимо неймовірний краєвид біля підніжжя та на вершині гори – морена, висохле русло, пласкі схили, укриті сосновими лісами, надзвичайно глибокі глинисті гірські долини, звивисту річку, невеличкі поля і маленькі містечка. Одне з них – Централія. Воно являє собою будинки, розкидані навколо перехрестя двох вузьких шосе – 35 та 93.

Просто під нами Френч Лендінґ має такий вигляд, наче серед ночі евакуювали всіх жителів. На тротуарах – ні душі, ще ніхто не відчиняє крамниць на Чейз-стрит. На стоянках біля магазинів жодного автомобіля чи пікапа. Вони почнуть з’являтися за годину, спочатку по одному чи два, а потім ринуть невеликим потоком. Не світяться вікна в комерційних будівлях та простеньких будинках прилеглих вулиць. За один квартал на північ від Чейз, на Самне-стрит, видніються чотири цегляні двоповерхові будівлі – Державна бібліотека Френч Лендінґа, кабінети місцевого лікаря, доктора медичних наук Патріка Джей Скарда, юридична фірма «Белл і Холланд», якою керують сини засновників Ґарланд Белл і Юліус Холланд, похоронне бюро «Хартфілд і син», що теж є власністю величезного похоронного бюро в центрі Сент-Луїса, і поштове відділення Френч Лендінґ.

Наступний будинок відокремлений широкою під’їзною алеєю до величенького паркувального майданчика позаду, де Самне перетинається із Сед-стрит. Там розташована така ж сама цегляна двоповерхова будівля, лише трохи довша. На вікні другого поверху – непофарбовані залізні ґрати, на стоянці поряд – чотири автомобілі, серед них два патрульних, з блимавками й написами ВПФЛ (Відділок поліції Френч Лендінґа). Присутність поліцейських авто і ґрат на вікнах здаються недоречними в цьому надзвичайно тихому місці. Які тут можуть бути злочини? Достоту нічого серйозного, принаймні серйознішого, ніж невеличка крадіжка в магазині, водіння в нетверезому стані чи нечаста бійка в барі.

Ніби на підтвердження розміреного і спокійного життя міста вниз вулицею Сед-стрит повільно рухається червоний фургон із написом «Вісник Ла-Рів’єр». Він зупиняється біля кожної поштової скриньки, і водій фургона просовує щоденну газету, загорнену в синій поліетиленовий мішечок, до сріблястих циліндрів із такими ж написами, як на фургоні. Коли той повертає на Самне-стрит, де на будинках лише щілини замість скриньок, водій-листоноша кидає запаковані газети перед вхідними дверима. Сині згортки падають перед входом до поліцейського відділку, похоронного бюро та адміністративних будівель. Не отримує газети лише поштове відділення.

Цікаво, у вікнах першого поверху поліцейського відділку увімкнено світло. Відчиняються двері. Виходить високий темноволосий молодик у формі: блідо-синя сорочка на короткий рукав, портупея, темно-сині штани. Широкий ремінь і значок на грудях Боббі Дюлака виграють золотавими відблисками на сонці. І все, що є на ньому, ураховуючи 9-міліметровий пістолет на стегні, видається таким же новісіньким, як і сам Боббі Дюлак. Він проводжає поглядом червоний фургон, що повертає ліворуч, на Секонд-стрит. Осудливо глянувши на пакунок із газетами, підштовхує його носаком чорного, ідеально відполірованого черевика, а тоді злегка нагинається, неначе хоче прочитати заголовки через поліетилен. Очевидно, не вдалося. Усе ще насуплений, Боббі згинається, щоб підняти газету. Він робить це так делікатно й обережно, як мати-кішка підносить своє кошеня. Тримаючи її на відстані, він кидає швидкий погляд уздовж Самне-стрит і повертається до відділку.

Наша цікавість змушує нас попрямувати за ним. Повз білі двері та дошку оголошень сірий коридор веде до металевих сходів. Одні з них ведуть униз, до роздягальні, душової та стрільниці. Інші – вгору, до кімнати для допитів, двох рядів тюремних камер, наразі порожніх. Десь поруч занадто голосно для спокійного ранку лунає радіопередача.

Боббі Дюлак зайшов у непідписані двері кабінету, а ми, буквально наступаючи на п’яти, – за ним. Біля стіни, праворуч від нас, вишикувалися шафи, поряд – старий дерев’яний стіл, на якому стоять акуратно складені стоси папок із паперами і радіоприймач, який і є джерелом недоречного галасу. З радіоканалу «Голос Кулі Кантрі», схожого до KDCU-AM, просторікує шалений Джордж Ретбун – ведучий популярної ранкової програми «Борсучий вал». Як не зменшуй гучність, добрий старий Джордж усе одно звучатиме надто голосно. Надмірна галасливість – це частина його шарму.

Просто перед нами, посередині стіни, – зачинені двері з товстим затемненим склом і написом «НАЧАЛЬНИК ПОЛІЦІЇ ДЕЙЛ ҐІЛБЕРТСОН». Його не буде ще щонайменше півгодини.

У кутку ліворуч від нас під прямим кутом один до одного стоять два залізних письмових столи. За одним із них сидить Том Лунд, світловолосий офіцер, приблизно того ж віку, що і його напарник, проте він аж ніяк не скидається на нову копійку. Він глянув на пакунок, який Боббі Дюлак тримає двома пальцями правої руки.

– О, свіжий випуск, – промовив Лунд. – Дуже добре.

– Думаєш, Грізна П’ятірка знову дасть про себе знати? Ось, візьми. Я не хочу читати ці кляті нісенітниці.

Навіть не проглянувши газету, Боббі кидає нове видання «Вісник Ла-Рів’єр» дугою в десять футів над дерев’яною підлогою, тоді швидко робить великий крок і сідає за стіл швидше, ніж Том Лунд отримує подачу. Боббі пильно вдивляється в написані крейдою імена на дошці, що висить над столом. Він страшенно незадоволений і, здається, зараз вибухне від гніву.

Ще й ці радісні вигуки товстуна Джорджа Ретбуна зі студії KDCU:

– Зачекайте хвилиночку, можливо, я щось не так зрозумів. Ми говоримо про одну і ту ж гру? Агов, шановний…

– Можливо, Венделл одумався й відступив, – каже Том Лунд.

– Венделл, – перекривляючи, повторює Боббі.

Лунду видно лише гладко зачесану потилицю його напарника, тому він не може бачити, як той кривляється губами.

– Агов, дозвольте поставити вам ще одне запитання, але, будь ласка, скажіть мені правду. Ви дивилися гру минулої ночі?

– А я й не знав, що ви з Венделлом такі близькі друзяки, – сказав Боббі. – Я й не думав, що ти міг бувати в таких далеких краях, як Ла-Рів’єр. Я думав, що найкращі плани на вечір для тебе – це келих пива та намагання вибити сотню в боулінг-клубі Ардена, а тепер я розумію, що ти зависаєш в університетських містечках разом із газетними репортерами. Очевидно, відриваєшся на повну з Вісконсинським Щуром і тими покидьками з KWLA-FM. Багатьох панк-кралечок таким чином підчепив?

Гість програми пояснив, що пропустив перший тайм, оскільки був змушений забрати дитину після спеціального сеансу психотерапії на горі Хеврон, але далі він точно нічого не пропустив.

– Хто сказав, що Венделл Ґрін – мій друг? – запитує Том Лунд. Через ліве плече Боббі він міг бачити лише одне ім’я, написане на дошці, на якому й затримує свій погляд. – Просто я зустрів його після закінчення розгляду судової справи над Кіндерлінґом, і хлопець видався мені не таким уже й поганим. Він мені навіть сподобався. Мені навіть стало його шкода. Він хотів узяти інтерв’ю в Голлівуда, але той дав відкоша.

Безталанний гість програми виправдовувався, що зазвичай бачив додаткові подачі, а як інакше він би дізнався, що Покі Різ був на висоті.

– А щодо Вісконсинського Щура, то я б навіть не впізнав його, якби побачив. Я вважаю, що так звана музика, яку він крутить, – це просто лайно собаче. Я взагалі дивуюсь, як цьому блідому, чахлому нікчемі могли дати місце ведучого першочергового шоу на радіо? Та ще й на радіостанції університету? То до яких, Боббі, можна дійти висновків про нашу вражаючу UW-Ла-Рів’єр? Та й про наше суспільство взагалі? О, я й забув, тобі ж подобається це лайно.

– Ні, я люблю гурти «311» і «Корн», а ти настільки далекий від цього, що не можеш навіть відрізнити Джонатана Девіса від Ді Ді Рамона, проте облиш. – Боббі Дюлак повільно повертається і посміхається до свого напарника. – Не починай, гаразд? – Проте посмішка не надто приємна.

– То це я починаю? – Том Лунд широко розплющує очі, удаючи ображену невинність. – Неначе це я шпурнув газетою через усю кімнату. Нічого собі.

– Якщо ти ніколи не бачив Вісконсинського Щура, то звідки ти знаєш, який він має вигляд?

– Звідти ж, звідки знаю, що він фарбує волосся і носить сережку в носі. А також що він носить свою улюблену страшенно поношену шкіряну куртку вдень і вночі, у дощ і за ясної погоди. – Боббі робить паузу. – А хоча б з голосу. Людський голос несе в собі багато інформації. Досить комусь сказати лише: «Здається, сьогодні буде чудовий день», – і вже можна дійти висновків щодо його життя. Хочеш іще цікавих фактів із життя Щура? Він уже шість чи сім років не відвідував стоматолога, тому в нього жахливі зуби.

З радіостанції – жахливої будівлі з цементних блоків, що поруч із пивоварнею «Пенінсула-драйв» – через радіоприймач, що його подарував відділку Дейл Ґілбертсон задовго до того, як Том Лунд і Боббі Дюлак уперше одягли форму, знову зазвучав старий добрий, запальний і, як завжди, галасливий Джордж Ретбун. Він у радіусі сотень миль викликає посмішку на вустах фермерів, що снідають разом зі своїми дружинами, і гучний сміх у далекобійників.

– Присягаюся, це стосується останнього, хто дзвонив, і усіх, і кожного з вас – я люблю вас усіх, любі мої, і це щира правда. Я люблю вас, як моя мама любила свою грядочку ріпи. ХОЧА ІНОДІ ВИ ДОВОДИТЕ МЕНЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ! Під кінець одинадцятого іннінгу – два аути! Рахунок шість-сім – «Реди» попереду. Гравці на другій і третій базі. Бетер[1] відбиває в центр поля. Різ біжить з третьої, добігає, ще трішечки… і встигає, встигає на базу! Навіть сліпий зарахував би очко!

– Думаю, це був чудовий кидок, чув про нього по радіо, – каже Том Лунд.

Обидва добре розуміють, що погарячкували.

– З вашого дозволу, – веде далі найпопулярніший «Голос Кулі Кантрі», – я дозволю собі дійти висновку і скажу лише одне: кожного суддю в Міллер-Парку – на мило, як і всіх суддів Національної Ліги, а замінити їх треба – СЛІПИМИ! І ви знаєте, друзі мої, я переконаний, що результат їхньої роботи був би на шістдесят, а то й сімдесят відсотків кращий. ВІДДАЙТЕ РОБОТУ ТИМ, ХТО ЇЇ МОЖЕ ВИКОНУВАТИ КРАЩЕ, – СЛІПИМ!

Том Лунд умить змінився на лиці й зашарівся. Кумедний він, цей Джордж Ретбун.

– Давай не будемо, – каже Боббі.

Посміхнувшись, Лунд дістає газету з пакунка і розкладає її в себе на столі. Раптом посмішка застигає на його вустах, а вираз обличчя змінюється:

– О, ні. О, чорт.

– Що?

Лунд важко зітхає і киває головою.

– Господи, я вже навіть боюся питати, що там. – Боббі засовує руки в кишені, розправляє плечі, витягує праву руку і затуляє нею очі. – Можна, я буду сліпим суддею? Я більше не хочу бути копом.

Лунд мовчить.

– Щось у заголовку? Невже все так погано? – Боббі забирає руку від очей і затримує в повітрі.

– Схоже, – розпочинає Лунд, – одуматись і відступити зовсім не входить у плани Венделла. Гидко подумати: я щойно казав, що мені сподобався цей покидьок.

– Агов, прокинься, – сказав Боббі. – Тобі ніколи ніхто не казав, що офіцери поліції та журналісти стоять з різних боків барикад?

Том перехиляється через стіл усім своїм тілом. Горизонтальна, схожа на шрам, зморшка перерізає його чоло, засмаглі щоки наливаються багряним рум’янцем. Він тицяє пальцем у Боббі Дюлака:

– Це те, що мене в тобі дістає. Скільки ти тут? П’ять-шість місяців? Дейл найняв мене ще чотири роки тому, коли він разом із Голлівудом надів наручники на містера Торнберґа Кіндерлінґа. Це була найгучніша судова справа цього округу за останні тридцять років. Я не вихваляюся, проте я теж зробив вагомий внесок у цю справу й допоміг з’ясувати деякі факти.

– Один факт, – зауважив Боббі.

– Я нагадав Дейлу про барменшу в барі, з нею поговорив Голлівуд, і це була досить велика зачіпка, яка йому дуже допомогла. Тож не розмовляй зі мною в такому тоні.

Боббі Дюлак удає, що розкаюється:

– Вибач, Томе. Здається, я й справді трохи погарячкував і перегнув палицю.

Проте подумав він зовсім інше: Ти пропрацював на кілька років більше за мене та зробив Дейлу невеличку підказку, і що з того? Усе одно я кращий коп, ніж тобі судилось коли-небудь бути. Де ж твій героїзм був учора ввечері?

О 23: 15 минулої ночі Арманд Сент-Пір, на прізвисько Шнобель, разом зі своїми друзяками-мотоциклістами з Грізної П’ятірки звернули з Нейлгауз-роу, щоб увірватися до відділку й учинити напад на трьох чергових, які відпрацьовували вісімнадцятигодинну зміну. Вони вимагали подробиці розслідування справи, яка їх найбільше цікавила: «Що тут, в біса, відбувається? Що з приводу третьої, я спитав, що з приводу Ірми Френо? Ви її вже знайшли? Агов, клоуни, ви тут хоча б щось робите, чи лише дим у стелю пускаєте? Чи, може, вам потрібна допомога? – репетував Шнобель. – То найміть нас, і ми покажемо, як потрібно працювати». Здоровань, на прізвисько Мишеня, підійшов упритул до Боббі Дюлака, упершись своїм черевом у накачаний прес, і прямував далі, аж доки не припер офіцера до шафи з картотекою. Від нього сильно тхнуло пивом і марихуаною. Здоровань якось дивно запитав, чи Боббі знайомий із працями джентльмена на ім’я Жак Дерріда. Коли Боббі відповів, що ніколи не чув про такого, Мишеня крикнув: «Тоді все зрозуміло», – і відступив трохи вбік, щоб глянути на імена, написані на дошці. Через півгодини Шнобель, Мишеня та їхня компанія, нічого не довідавшись, незадоволені, але втихомирені, поїхали геть.

Після цього Дейл Ґілбертсон сказав, що йому треба піти додому, щоб виспатись, а Том мав залишитись про всяк випадок. Зазвичай обоє чоловіків знаходили причину, щоб не залишатись на чергуванні. Боббі сказав шефу, що також залишиться, без проблем. Тож ось чому ми застали їх у відділку так рано-вранці.

– Дай мені, – просить Дюлак.

Лунд бере газету, крутить і повертає її так, щоб Боббі зміг побачити заголовок статті: «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО ФРЕНЧ-ЛЕНДІНҐУ», текст займає три колонки у верхній лівій частині першої сторінки. Щоб відділити інформацію від решти, колонки видрукувані на блідо-голубому фоні в чорній рамці. Під заголовком дрібнішими буквами йде напис: «Поліція не може знайти вбивцю-психа». Нижче, під підзаголовком, видруковано ще дрібнішим шрифтом стрічку, в якій зазначено: «Стаття Венделла Ґріна, за підтримки редакції».

– Рибак, – каже Боббі. – Твій дружок уже почав задовбувати. Рибак, Рибак, Рибак. Навіть якби я раптом перетворився на п’ятдесятифунтову горилу і почав стрибати будинками, мене можна було б назвати Кінґ-Конґом? – Лунд опускає газету й посміхається.

Боббі мовчить.

– Гаразд, це був поганий приклад. А якщо я, скажімо, обчистив кілька банків, мене можна назвати Джоном Діллінджером?

– Ну, – посмішка Лунда розтягується ще ширше. – Кажуть, у Діллінджера був такий величезний член, що його заспиртували в Смітсонівському інституті. Тож…

– Прочитай мені перше речення, – попросив Боббі.

Том Лунд опускає очі й починає читати:

– «Оскільки поліції Френч Лендінґа не вдається знайти хоча б якісь зачіпки у викритті подвійного вбивці й маніяка, якого прозвали Рибаком, похмурі примари страху, відчаю і підозрілості розгулюють вулицями цього маленького містечка, а звідти поширюються далі, на фермерські господарства й села у всій окрузі Френч, переходять навіть на округ Кулі».

– Тільки цього нам бракувало, – перебив його Боббі. – О Бо-же! – миттю перетинає кімнату й нахиляється над плечем Лунда.

Читаючи першу сторінку «Вісника», він ставить руку на руків’я свого «Ґлока», неначе хоче продірявити цю статтю тут і зараз.

– «Наші традиції довіри й добросусідства, наша звичка виражати теплоту і ніжність стосовно інших (Венделл Ґрін висловлювався, мов божевільний), щодня пожираються руйнівними атаками жахних емоцій. Страх, відчай і підозрілість пагубно впливають на душу великих і малих громад, налаштовують сусіда проти сусіда, перетворюють ввічливість на посміховисько.

Двоє дітей жорстоко вбито, а їхні рештки частково з’їдено. Тепер зникла третя дитина. Восьмирічна Емі Сент-Пір і семирічний Джонні Іркенхем стали жертвою нападу чудовиська в людській подобі. Вони вже ніколи не пізнають радості дорослого і навіть підліткового віку. Їхні нещасні батьки ніколи не пізнають радості, яку могли б дістати колись від своїх онуків. Батьки друзів Емі та Джонні, як і всі інші, тримають своїх дітей удома. У результаті літні екскурсії та заплановані програми для дітей було скасовано практично в кожному містечку та й у всіх населених пунктах округу Френч.

Зі зникненням десятирічної Ірми Френо, через сім днів після смерті Емі Сент-Пір і лише три – після смерті Джонні Іркенхема, терпіння громадськості вичерпалось. Як уже писав наш кореспондент, у вівторок, пізно ввечері, групою невідомих чоловіків на вулиці Ґрейнджер вчинено напад, унаслідок якого було важко побито п’ятдесятидворічного Мерліна Ґраасхаймера, тимчасово безробітного фермерського різнороба без певного місця проживання. Інший схожий випадок трапився в четвер рано-вранці. Тридцятишестирічний шведський турист Елвар Преторіус, що подорожував наодинці, зазнав нападу трьома знову ж таки невідомими чоловіками, коли приліг перепочити в парку Лейфа Еріксона Ла-Рів’єр. Ґраасхаймер і Преторіус обійшлись лише незначною медичною допомогою, проте подальші такі випадки можуть мати набагато серйозніші наслідки».

Том Лунд переглядає наступний абзац, який описує раптове зникнення Френо з тротуару по Чейз-стрит, а тоді відкидається на спинку стільця.

Боббі Дюлак ще мить читає мовчки, а тоді:

– Томе, ти маєш почути це лайно. Ось як він закінчує: «Коли „Рибак“ вчинить напад знову? Напад достоту буде, навіть не сумнівайтесь, друзі мої. Коли ж нарешті начальник поліції Френч Лендінґа виконає свої обов’язки та звільнить жителів округу від жорстокого паскуди Рибака і вимушених виявів насильства, спричинених бездіяльністю поліції?»

Боббі Дюлак йде до середини кімнати. Його обличчя багряніє ще більше. Глибоко вдихає і видихає:

– Як тобі «напад достоту буде»? – запитує Боббі. – Було б непогано, якби він стався на паршивий зад Венделла Ґріна!

– Ти не повіриш, але я солідарний із тобою, – відповідає Том. – «Вимушених виявів насильства»? Він натякає людям, що треба чинити самосуд над усіма, хто здається підозрілим!

Боббі націлюється вказівним пальцем у бік Лунда:

– Я особисто викрию цього негідника. Обіцяю. Я дістану його, живого чи мертвого. – А тоді ще раз наголошує Лунду: – Особисто!

Щоб не сказати слова, що першими спали на думку, Том Лунд просто киває головою. Палець Боббі й досі націлений:

– Якщо буде потрібна допомога, звертайся до Голлівуда. Дейлу не пощастило, але, можливо, в тебе вийде краще.

Боббі відмахується від цієї думки:

– У тому немає потреби. Дейл і я… і ти, звичайно ж, ми з цим впоралися б. Але я хочу сам особисто дістатись до цього негідника. Це вже точно! – Він хвильку мовчить, а тоді веде далі: – Крім того, хіба ти забув, що Голлівуд пішов у відставку після того, як переїхав сюди.

– Голлівуд ще надто молодий, щоб іти у відставку. З огляду на роки роботи копом він іще дитина, а ти тоді лише зародок.

Під їхній регіт і щирий сміх ми випливаємо з кабінету, повертаємося в небо і переносимося на квартал північніше, на Квін-стрит.

Рухаючись кілька кварталів на схід, ми бачимо під нами низькі, хаотично розкидані будівлі, що розгалужено йдуть від центру. Широкі, а що далі від центру, то ширші й більші газони, де-не-де позначені високими дубами і кленами. Увесь квартал оточений ланцюгами живоплоту, який уже давно ніхто не стриг. Очевидно, якийсь навчальний заклад. На перший погляд ця будівля схожа на приватну початкову школу, яка добудовується і в якій кожне крило – це класні кімнати без стін. У центрі – площа з їдальнею і кабінетами адміністрації. Ми опускаємось і чуємо, як із декількох вікон доносяться веселі вигуки Джорджа Ретбуна. Відчиняються великі скляні вхідні двері, на яскраве вранішнє світло виходить охайно зодягнена жінка в окулярах «котяче око» з плакатом в одній руці і рулоном скотчу – в другій. Вона одразу ж повертається, швидко й майстерно прикріпляє плакат до дверей. Сонячні промені відбиваються від димчастого коштовного каменя завбільшки з горішок ліщини, що на третьому пальці правої руки.

Доки вона милується своєю роботою, ми зазираємо через її тендітне плече і бачимо, що це плакат із намальованими від руки повітряними кульками і написом «СЬОГОДНІ СВЯТО ПОЛУНИЦІ!!!».

Жінка заходить усередину, а ми спостерігаємо. Нижче від веселого плаката проглядаються два чи три складених інвалідні візки. Трохи далі – жінка з каштановим волоссям, що на потилиці охайно укладене завитками. Вона швидко прямує у туфлях на високих підборах через досить милий вестибюль зі світлими дерев’яними кріслами і вдало підібраними до них столиками, на яких доволі вправно викладено журнали, проходить повз так званий вахтовий пост чи то порожню стійку адміністратора, що знаходиться біля красивої кам’яної стіни, і зникає за відполірованими дверима з написом «Директор Вільям Макстон».

Що це за школа? Чому вона зараз працює? Чому влаштовує свято, адже тепер середина липня?

Назвімо її випускною школою. Ті, хто тут перебувають, закінчили всі ступені свого існування, окрім останнього, який вони проходять, живучи день у день під керівництвом легковажного директора містера Вільяма Макстона, на прізвисько Живчик. Це «Притулок для старих Макстона». Колись, у кращі часи, ще до косметичного ремонту, зробленого в середині вісімдесятих, він мав назву «Лікувальний заклад Макстона», власником і керівником якого був його засновник Герберт Макстон, батько Живчика. Можна з упевненістю сказати, що якби Герберт, котрий був порядний, хоча й трохи слабохарактерний, побачив, як веде справи його єдиний спадкоємець, то в могилі перевернувся б. Живчик ніколи не сприймав сімейний бізнес серйозно, а на додачу називав його «дитячим манежем» зі «щелепами», «зомбі», «ліжкопісяльниками» і «слинявчиками».

Здобувши освіту бухгалтера в УВ-Ла-Рів’єр (досягнувши особливих успіхів у таких предметах, як розбещеність, азартні ігри та пиття пива), хлопець обійняв посаду в Медісоні штату Вісконсин в офісі Внутрішньої податкової служби, та й то лише щоб навчитися непомітно красти в держави. За п’ять років роботи в податковій службі він навчився багато чого корисного, але подальша кар’єра фрілансером не відповідала його амбіціям. Він підкорився вмовлянням хворого батька і поринув у купу пелюшок і слинявчиків. Не виявляючи особливого завзяття, Живчик таки визнав, що хоча це і не зовсім розкішний вид бізнесу, проте забезпечує його можливістю красти і від підопічних, і від держави.

Давайте проникнемо всередину крізь великі скляні двері, промайнемо гарним фойє (одразу відчувається змішаний запах освіжувача повітря й аміаку, притаманний усім таким закладам), крізь двері, на яких написане ім’я Живчика, щоб зрозуміти, що тут удосвіта робить ця приємна молода жінка.

За дверима Живчика – кімната, у якій немає вікна, обладнана столом і невеличкою книжковою полицею, переповненою комп’ютерними роздруками, брошурками та листівками. Поряд зі столом – відчинені двері, крізь які видно вже більший офіс, із панелями, полакованими тією ж фарбою, що й двері кабінету директора, шкіряними стільцями, скляним журнальним столиком і диваном молочного кольору. У найвіддаленішому кутку стоїть відполірований до блиску стіл, недбало завалений паперами.

Тож ця молода жінка на ім’я Ребекка Вілас сидить на краю цього столу, схрестивши ноги. Одне коліно переплетене з другим, гомілки утворюють дві широкі, майже паралельні лінії, що ведуть аж донизу, до трикутних носаків чорних туфель на високих підборах, один із яких показує четверту годину, а другий шосту. Здається, Ребекка Вілас приготувалась до того, щоб її побачили, прибрала таку позу, щоб справити враження, але, звичайно ж, не на нас. Через окуляри «котяче око» прокрадається скептичний і водночас радісний погляд, проте нам не зрозуміло, що спричинило ці емоції. Можна дійти висновку, що це секретарка Живчика, проте таке припущення відтворює правду лише наполовину: судячи з того, наскільки легка й іронічна її поведінка, обов’язки міс Вілас уже давно вийшли за межі суто секретарських. (Ми можемо зробити нехай непристойне, проте безперечне припущення щодо того, звідки в неї каблучка на пальці.)

Ми летимо крізь відчинені двері, прямуємо туди, куди Ребекка спрямувала свій нетерплячий погляд, і бачимо кремезну спину її роботодавця у військовій формі кольору хакі. Він стоїть навколішки, зануривши голову та плечі в чималенький сейф, у якому ми мигцем бачимо стоси реєстраційних книг і манільських конвертів, очевидно, з валютою всередині. Кілька банкнот випадає із цих конвертів, коли Живчик витягує їх із сейфа.

– Ти підготувала плакат? – запитує він, не повертаючись.

– Так точно, – відповідає Ребекка. – Сьогодні чудовий день, і це піде нам лише на користь. – Якщо не присікатися, то в неї досить непоганий ірландський акцент, хоча вона ніколи не була в екзотичних місцях, окрім Атлантік-Сіті, куди Живчик їздив із нею за бонусною програмою на п’ять незабутніх днів два роки тому. Акцент вона вивчила зі старих фільмів.

– Я ненавиджу Свято полуниці, – каже Живчик, дістаючи останні конверти із сейфа. – Увесь день вештатимуться тут дружини й діти цих зомбі. Вони їх настільки виведуть із рівноваги, що ми змушені будемо колоти їм заспокійливі. І якщо хочеш знати правду, то я ненавиджу повітряні кульки. – Він скидає гроші на килим і починає сортувати їх на купки, відповідно до вартості банкнот.

– Тільки я у своїй простецькій манері хотіла поцікавитись, – каже Ребекка. – Нащо мені було з’являтись на зорі у цей великий день?

– Знаєш, що я ще ненавиджу? Усе, що стосується музики. Співочих зомбі і цього тупого ді-джея. Симфонічного Стена з його оркестровими записами, вигуками, розмовами про щось сенсаційне.

– Я так розумію, – каже Ребекка вже без ірландського акценту, – ти хочеш, щоб я дала раду грошам ще до початку свята.

– Настав час знову з’їздити в Міллер.

За сорок миль звідси, в Міллері, під фіктивним іменем, відкрито рахунок у Державному Провідному Банку. Депозит регулярно поповнюється готівкою, прихованою від фонду, призначеного для оплати додаткових товарів і послуг пацієнтів. Живчик, тримаючи в руках гроші, повертається на колінах і підводить погляд на Ребекку. Він сідає на п’ятки, поклавши руки на коліна:

– Боже, які в тебе прекрасні ніжки. З такими ногами ти мала б стати знаменитістю.

– Я думала, ти вже ніколи не помітиш, – зауважила Ребекка.

Живчику Макстону сорок два роки. У нього гарні зуби, густе волосся, щире обличчя і постійний блиск у вузьких карих очах. Він має двох дітей – дев’ятирічного Трея і семирічного Ешлі, якому нещодавно поставили діагноз СДУГ, тому Живчик має витрачати приблизно дві тисячі на рік лише на його лікування. До того ж у нього є дружина, партнер по життю, – тридцятидев’ятирічна Маріон. Зі зростом 165 сантиметрів вона важить понад 85 кілограмів. Ще й, до повного щастя, минулої ночі Живчик заборгував своєму букмекеру тринадцять тисяч у результаті необдуманої ставки в грі «Брюерсів», про яку ми вже чули від Джорджа Ретбуна. Він звернув увагу на чарівні ніжки міс Вілас. О так, ніжки в неї чудові!

– Перш ніж ти туди поїдеш, – каже він, – думаю, ми могли б розважитись на дивані.

– Розважитись? Як саме?

– Хулі, хулі, хуль, – каже Живчик і посміхається мов сатир.

– Ти диявольськи романтичний. – Справжня суть її зауваження лишається поза увагою роботодавця.

Живчик справді думає, що він романтичний.

Вона елегантно спускається, Живчик незграбно підводиться, щоб ногою зачинити двері сейфа. З вологим блиском в очах він ступає кілька самовдоволених брутальних кроків килимом, однією рукою обіймає струнку талію Ребекки Вілас, а другою кидає на стіл грубі манілові конверти. Він смикає свій ремінь ще до того, як починає тягти Ребекку в бік дивана.

– Можна мені подивитися на нього? – каже мудра Ребекка, яка чудово знає, як довести свого коханця до божевілля…

…І перш ніж він їй покаже, ми виявимо здоровий глузд і виринемо з кімнати до досі порожнього фойє. Коридор, що знаходиться ліворуч від стійки адміністратора, веде до двох великих білих дверей зі склом, що є вхідними до відділень «МАРГАРИТКА» і «ДЗВІНОЧОК» з відповідними написами. Наприкінці сірого коридору відділення «Дзвіночок» чоловік у мішкуватому комбінезоні збиває попіл із сигарети на плитку, якою повільно волоче брудну швабру. Ми рухаємося до «Маргаритки».

Функціональна частина Макстона зовсім не така приваблива, як приймальня. З обох боків коридору – пронумеровані двері. Під цифрами прикріплено пластикові картки з написаними від руки іменами тих, хто там перебуває. Біля четвертих дверей – письмовий стіл, за яким, дрімаючи у вертикальному положенні, сидить огрядний працівник чоловічої статі в брудній білій формі. Він повернений обличчям до входу в жіночу і чоловічу санітарні кімнати – тільки найдорожчі кімнати в Макстона, ті, що з іншого боку фойє, в «Нарцисі», мають ще щось, крім раковини. Брудні смуги від швабри тверднуть і засихають по всій кахлевій підлозі, що простягається на неймовірну довжину перед нами. Тут стіни і повітря мають однаковий сіруватий відтінок. Якщо уважно придивитись до кутків коридору, стиків стін зі стелею, видно павутиння, давні плями, нагромадження бруду. Миючий засіб із ароматом сосни, аміак, сеча утворюють специфічний запах. Літня пані з відділення «Дзвіночок» полюбляє казати, що коли живеш зі старими людьми, які страждають на нетримання, то вже нікуди не дінешся від запаху фекалій.

Кімнати змінюються залежно від стану здоров’я і можливостей їхніх мешканців. Оскільки ще майже всі сплять, ми можемо заглянути в кілька з них. В одномісній кімнаті під номером Р10, за двоє дверей від дрімливого чергового, лежить старенька Еліс Везер (ледь сопучи, бачить уві сні, як кружляє в танці з неперевершеним партнером Фредом Астером по підлозі з білого мармуру). Оточивши себе такою кількістю всього з колишнього життя, що тепер, аби пройти від дверей до ліжка, змушена маневрувати поміж стільців і столиків. Свій здоровий глузд Еліс зберегла не гірше, ніж давні меблі. Вона самостійно прибирає кімнату і робить це бездоганно. У наступній кімнаті, Р12, двоє старих фермерів, на ім’я Торвальдсон і Джесперсен, які не розмовляють один із одним уже не перший рік, сплять, перегородившись тонкою фіранкою, на яку в хаотичному порядку начіпляли сімейні фотографії та малюнки онуків.

Далі по коридору – Р18 – цілковита протилежність чистої, заставленої меблями Р10, як і її мешканець Чарльз Бернсайд – повна протилежність Еліс Везер. У Р18 немає столів, буфетів, м’яких стільців, визолочених дзеркал, ламп, килимів чи оксамитових штор – лише металеве ліжко, пластмасовий стілець і комод. На комоді немає фотографій дітей чи внуків, стіни не прикрашають малюнки з цегляними будиночками і людськими фігурками біля мурів. Містер Бернсайд зовсім не переймається обладнанням затишку, і тонкий шар пилу вкриває підлогу, підвіконня і верх комоду. Р18 не має своєї історії, свого характеру; вона здається такою брутальною і бездушною, що схожа на тюремну камеру. Сильний запах екскрементів отруює повітря.

Ми тут не для того, щоб спостерігати за розвагами, запропонованими Живчиком Макстоном, чи шармом Еліс Везер, а щоб познайомитись із Чарльзом Бернсайдом, Берні.