Читать книгу Чорний дім - Стівен Кінг - Страница 7

Під час ранкової подорожі до притулку Макстона ми зустрічалися з прибиральником у мішкуватому комбінезоні – ви випадково не пам’ятаєте його? Мішкуватий комбінезон? Невеличке черевце? Сигарета в зубах, попри написи вздовж коридорів через кожні двадцять футів «ПАЛИТИ ЗАБОРОНЕНО! БЕРЕЖІТЬ СВОЇ ЛЕГЕНІ!». Швабра, більше схожа на клубок мертвих павуків? Ні? Не вибачайтесь. Піта Векслера дуже легко не помітити, він і в юності був непоказним (середній випускний бал у вищій школі Френч Лендінґа – 79), і замолоду, і тепер, коли досяг дорослого віку. Його єдине хобі – жорстоко щипати старих мешканців притулку, які заповнюють його життя бурчанням, безглуздими запитаннями й запахом газів і сечі. Найгірше – це недоумки Альцгеймера. Він міг загасити недопалок від сигарети об їхні худі спини чи сідниці. Йому подобається задушливий крик, коли їх починає пекти, а тоді біль проникає дедалі глибше. Ці невеличкі мерзенні тортури мали подвійний ефект: їх це трохи збуджує, а йому дає нехай незначну, та все ж утіху. Це вносить бодай якусь радість у його сірі будні. Освіжає його почуття. Крім того, вони нікому нічого не розкажуть.

І, о Боже, найгірший із них човгає ногами вздовж коридору відділення «Маргаритка». Чарльз Бернсайд іде, роззявивши рота, у лікарняній сорочці, з розв’язаними зав’язками ззаду. Піту видно вимазані лайном худощаві сідниці більше, ніж йому того б хотілося. Господи, ззаду всі ноги замащені шоколадними плямами аж до колін. Він прямує до туалету, але вже надто пізно. Певного роду коричнева коняка, назвімо її «Вранішній Грім», уже вирвалась зі свого стійла і, поза сумнівами, наскакалась на простирадлах Берні.

Дякувати Богу, прибирати їх – не моя робота, – думає Піт, самовдоволено посміхаючись, тримаючи сигарету в зубах. – Це тобі, Буч.

Але за столом, що біля жіночої та чоловічої санітарних кімнат, на даний момент нікого немає. Буч Єркса, очевидно, пропустить чудове видовище і не побачить брудного заду Берні, що якраз проходить повз стіл. Буч, напевно, вийшов покурити, хоча Піт казав цьому ідіоту сотні разів, що всі ці написи «Не палити!» нічого не означають, Живчика Макстона менше за все хвилює, хто і де палить (і об що, якщо на те пішло, гасить недопалки). Написи тут просто через те, що цього вимагають нудні закони.

Посмішка Піта розтягується ще більше, і він стає особливо схожим на свого сина Еббі, друга Тая Маршалла (це Еббі Векслер показав Джеку і Генрі пальця). Піт замислюється: чи йому вийти і сказати Бучу, що на нього чекає брудна робота в Р18, до того ж помити треба і її мешканця, чи то змовчати про сюрприз, який йому приготував Берні. Берні, мабуть, повернеться до палати і трохи помалює пальцями для ще більшої насолоди. Це теж дуже добре, але ще більше хочеться побачити, як зміниться вираз обличчя Буча, коли Піт йому скаже…

– Піте.

О ні. Його заскочила курва. Красива курва, але курва – то є курва. Піт стоїть на місці ще мить, сподіваючись, що вона відчепиться, якщо він її проігнорує.

Марні надії.

– Піте.

Він повертається. Це Ребекка Вілас власною персоною. Сьогодні вона одягнена у світло-червону сукню, мабуть, на честь Свята полуниці, а чорні туфлі на високих підборах, мабуть, на честь її власних ніжок. Піт умить уявляє, як ці ніжки обіймають його, ці високі підбори сплітаються на його спині, схожі на годинникові стрілки, тоді бачить картонну коробку в її руках. Це, поза сумнівом, йому якесь завдання. Піт також помічає каблучку, що мерехтить на її пальці, з якимось дорогоцінним каменем завбільшки з яйце вільшанки, чорт забирай, хоча й значно тьмяніше. Йому цікаво, до того ж уже не вперше, що має зробити жінка, щоб заслужити таку каблучку.

Вона стоїть, потупуючи ногою, дозволяючи йому себе розглядати. Позаду нього Чарльз Бернсайд продовжує повільно, ледь похитуючись, іти до чоловічої кімнати. Дивлячись на цю стару ходячу катастрофу, здається, що дні його активного життя вже давно позаду. Але така думка хибна. Дуже хибна.

– Міс Вілас? – нарешті каже Піт.

– Скільки тобі можна повторювати, Піте, щоб ти не палив у відділеннях? Це все ж таки громадське приміщення.

Перш ніж він може щось відповісти, вона повертається у своїй короткій сексуальній спідничці та йде до кімнати для відпочинку в Макстона, у якій сьогодні після полудня на Святі полуниці відбуватимуться танці. Зітхнувши, Піт притуляє швабру до стіни та прямує за нею.

Чарльз Бернсайд залишився сам на початку коридору відділення «Маргаритка». Порожнеча його очей змінюється на сяючий, здичавілий блиск розвідника. Він одразу став здаватися молодшим. Поїзд засранця Берні пішов. На його місці опинився Карл Бірстоун, який колись у молодості відривався в Чикаґо по повній.

Карл… І щось іще. Щось нелюдське.

Він… воно… посміхається.

На столі, за яким ніхто не сидить, стоси паперів, притиснені круглим каменем, завбільшки з чашку з-під кави. На камені – напис маленькими чорними літерами: «Камінь – улюбленець Буча».

Берні бере камінь-улюбленець Буча Єркси і жваво йде до чоловічої кімнати, досі з оскалом на обличчі.

У кімнаті для відпочинку столи стоять уздовж стін, застелені червоними паперовими скатертинами.

Пізніше Піт запалить маленькі червоні вогні (на батарейках; ніяких свічок для ідіотів). На стінах гарні великі картонні полуниці, що наклеєні повсюди, деякі з них уже трохи затерті, оскільки їх вішають щолипня від того часу, як Герберт Макстон відкрив це місце наприкінці шістдесятих. Лінолеум голий, нічим не застелений.

Сьогодні після обіду, ближче до вечора, мешканці притулку, які ще в змозі рухатись і при своєму глузді, невдовзі човгатимуть ногами під хіти біґ-бенду тридцятих-сорокових років, обійматимуться під час тужливих пісень, а дехто, можливо, навіть умиватиметься потом після джитербаґу. (Три роки тому в літнього мешканця притулку на ім’я Ірвін Крісті стався легкий сердечний напад після запального лінді-хопу «Не сиди під яблунею ні з ким, крім мене».) О так, танцювальне Свято полуниці – це завжди весело.

Ребекка сама зсунула докупи три дерев’яні столи і застелила їх білою скатертиною, підготувавши подіум для Симфонічного Стена. У кутку стоїть блискучий хромований мікрофон із великою круглою голівкою, справжній антикваріат тридцятих років, яким користувалися в «Коттон-клубі». Це однин із призів Генрі Лайдена. Поруч вузька довга коробка, у якій його вчора доставили. На подіумі, під пучком червоно-білого гофрованого паперу, що висить на стіні поруч із картонними полуницями, стоїть драбина. Побачивши її, Піт підозрює, що Ребекка Вілас була в його комірчині. Паршива сучка! Якщо вона вкрала в нього бодай щось, їй-богу…

Ребекка, щось бурмочучи, кладе коробку на подіум, тоді випростовується. Вона загортає пасмо шовковистого каштанового волосся біля рум’яної щоки. Це ще лише полудень, але день у Кулі Кантрі обіцяє бути спекотним. «Люди, перевдягніть білизну і ще раз побризкайтесь дезодорантом», – каже в таких випадках Джордж Ретбун.

– О, файний хлопець, я ж бо думала, ти вже ніколи не прийдеш, – каже Ребекка.

– Ну, я тут, – похмуро каже Піт. – Здається, ви тут і без мене чудово впоралися. – Він робить паузу, а тоді додає: – Файна. – Піту здавалось це був досить вдалий жарт.

Він проходить вперед і заглядає до коробки з написом «Належить Генрі Лайдену». Всередині коробки – маленький прожектор, обмотаний електричним шнуром, і рожевий селевий круг, що обертається по колу і змінює колір світла від забарвлення льодяника до кольору полуниці з цукром.

– Що це за мотлох? – запитує Піт.

Ребекка дарує йому сяючу попереджальну посмішку. Будь-хто зрозумів би цю посмішку, навіть такий тупак, як Піт. Вона означає: приятелю, ти стоїш на краю басейну з алігаторами; скільки ще кроків ти хочеш зробити?

– Вогні, – каже вона. – В-О-Г-Н-І треба повісити ось там, на отой гачок. Г-А-Ч-О-К. На цьому наполягав діджей. Каже, що вони покращують йому настрій. Н-А-С-Т…

– Що сталося з Віні Еріксон? – бурмоче Піт. – З Віні не було всіх цих довбаних проблем. Він вмикав записи, чорт забирай, на дві години, тягнув кілька разів зі своєї фляжки, а тоді завершував.

– Він поїхав, – каже Ребекка байдужим голосом, – думаю, назавжди.

– Ну… – Піт дивиться вгору, розглядаючи жмут промінців із червоного й білого гофрованого паперу. Але я не бачу ніякого гачка, міс Вілас.

– Господи, – каже вона, і вилізши на драбину, показує, – так ось же він, ти що сліпий?

Піт зовсім не сліпий, до того ж він ніколи не був такий радий можливості бачити. З того місця, де він стояв, під нею, він зміг чудово розгледіти її стегна, червоне мереживо її трусиків, напружені сідниці, оскільки вона стояла на п’ятій сходинці драбини.

Вона глянула вниз, на нього, побачила приголомшений вираз його обличчя, і одразу ж зрозуміла, куди він дивиться. Вираз її обличчя дещо пом’якшується. Її люба матуся полюбляла казати, що чоловіки перетворюються на дурнів, коли бачать трусики.

– Піте, Піте, спустися на землю.

– Га? – Він дивиться на неї вгору, роззявивши рот, на його нижній губі з’являється слина.

– На моїй нижній білизні точно немає ніякого гачка, я в цьому впевнена, як і в багатьох інших речах у світі, але якщо ти спрямуєш свій погляд вище… глянеш на мою руку, а не на мій зад…

Він глянув угору, його обличчя досі приголомшене, він нарешті побачив ніготь, нафарбований червоним лаком (Ребекка продумала червоний колір у всьому на сьогоднішньому полуничному святі, навіть не сумнівайтеся), який торкався гачка, що, виблискуючи, виглядав з-під гофрованого паперу, неначе гачок рибалки, що вбивчо виблискує з-під несмачної приманки.

– Гачок, – каже вона. – Прикріпи фільтр на лампу, а лампу закріпи на гачок. Це рожева підсвітка, як нам пояснив діджей. Ти зрозумів мене, кемосабі?

– О, так…

– Тоді, якщо твоя ласка, підіймайся.

Вона злізає з драбини, вирішивши, що вже досить показувати Піту трусики, він і так уже побачив більше, ніж міг сподіватися в один із мерзенних робочих днів.

Піт уже підняв, а тепер, витягаючи з коробки рожевий прожектор Симфонічного Стена, готується до ще одного разу. Коли він вилазить на драбину, його дрючок підіймається просто перед обличчям Ребекки Вілас. Вона помічає це, і змушена кусати щоку зсередини, щоб приховати посмішку. Чоловіки дýрні, це точно. Деякі з них милі дýрні, та все ж дýрні. Просто одні дурні можуть собі дозволити обручки, поїздки, вечері в нічних клубах Мілуокі, а інші ні. Деякі дурні лише на те і здатні, що прикріпити нікчемну лампу.

АГОВ, ХЛОПЦІ, ЗАЧЕКАЙТЕ МЕНЕ! – КЛИЧЕ ТАЙ МАРШАЛЛ. – ЕББІ! РОННІ! ТІДЖЕЙ! ЗАЧЕКАЙТЕ!

Еббі Векслер (дуже схожий на хлопця Ненсі, не зовсім привабливий хлопчина) відгукується:

– Спіймай нас, недоумку!

– Так! – кричить Ронні Мецгер – Упіймай нас, недомуку! – Ронні, дитина, яка багато часу проводить у кабінеті логопеда, озирнувшись через плече, ледь не розбивається на своєму велосипеді, проте встигає вчасно вивернути кермо. Потім вони втікають, усі троє разом, заповнивши увесь тротуар (Господи, допоможи, щоб пішоходи прямували в інший бік). Їхні швидкі тіні біжать поруч із ними.

Спочатку Тайлер остаточно вирішує їх наздогнати, а потім розуміє, що в нього ноги надто втомились. Його мама і батько кажуть, що колись він їх обов’язково наздожене, що він ще просто замалий, але те, що він стане одним із них, Тай сумнівається. Також у нього є сумніви щодо Еббі, Ронні й Тіджея. Та чи варто їх узагалі наздоганяти? (Якби Джуді Маршалл почула ці думки, вона б аплодувала стоячи, оскільки дивувалася протягом останніх двох років, як такий кмітливий, уважний хлопчик, як її син, може невтомно гуляти із цією бандою невдах…, про них вона казала, що в них низький рейтинг.)

– Посмокчете Ельфу, – безутішно каже Тай, злізаючи із сідла; він підхопив цей вульгаризм із телеканалу «Сай-Фай», який час від часу крутить невеличкий серіал «Десяте королівство». У всякому разі немає жодної причини, щоб гнатися за ними; він і так знає, що вони поїхали на автостоянку перед «7-11», щоб попити фруктового напою й обмінятися картками «Меджик». Це ще одна проблема між Тайлером і його друзями. Йому більше хотілося б обмінюватись бейсбольними картками. Еббі, Ронні та Тіджей зовсім не цікавляться «Кардиналами», «Індіанцями», «Ред Сокс» і «Брю Крю». Еббі зайшов навіть так далеко, що назвав бейсбол грою для гомиків, такий коментар Тай вважає швидше тупим (чи то жалюгідним), ніж образливим.

Він, глибоко дихаючи, тягне свій велосипед вгору тротуаром. І так аж до перехрестя вулиць Чейз і Квін-стрит. Еббі називає Квін-стрит – Квіе-стрит. Звичайно. Воно й не дивно. Хіба це не одна з великих проблем? Тайлер – це хлопчик, який любить сюрпризи, а Еббі Векслер – ні. Тому їхня реакція на музику, що лунала з пікапа, який вони зустріли сьогодні вранці, була абсолютно передбачуваною.

Тайлер зупинився на розі, дивлячись униз по вулиці Квін-стрит. З обох боків вулиці – крислатий живопліт. Праворуч над живоплотом тягнеться ряд окремих червоних дахів. Будинок для літніх людей. Поруч із головними воротами стоїть якийсь знак. Тайлеру стало цікаво, він сідає на велосипед і повільно їде вниз тротуаром, щоб подивитися. Найдовші гілки живоплоту шелестять, торкаючись керма його велосипеда.

Знак, схожий на велику полуницю. Нижче напис: «СЬОГОДНІ СВЯТО ПОЛУНИЦІ!!!». Тайлер дивується, що за Свято полуниці, це вечірка суто для людей похилого віку? Це не дуже цікаве запитання. Обмірковуючи все це кілька хвилин, він розвертає свій велосипед і готується їхати назад на Чейз-стрит.

Чарльз Бернсайд заходить до чоловічої кімнати наприкінці коридору відділення «Маргаритка», досі з оскалом посміхаючись і тримаючи камінь-улюбленець Буча. Ліворуч від нього кілька умивальників із дзеркалами над ними, це металеві дзеркала, які можна побачити в туалетах дешевих барів та салонів. В одному з них Берні бачить відображення свого вищиру, в іншому – тому, що ближче до вікна, – бачить маленького хлопчика у футболці з написом «Мілуокі Брюерс». Хлопчик сидить на велосипеді, якраз біля воріт, читаючи напис «Свято полуниці!».

Берні починає пускати слину. Хоча на це, здавалося б, не було ніяких причин. Слина Берні тече, як у вовка в казці, піниться і витікає з куточків його рота, котиться по червоно-коричневій нижній губі. Слина стікає підборіддям, як потік мильного розчину. Він незграбно витирає її рукою і стрясає на підлогу, не відриваючи очей від дзеркала. Хлопчик у дзеркалі – це не бідна загублена дитина з уяви Берні, Тай Маршалл прожив усе життя у Френч Лендінґу і точно знає, де перебуває. Він міг дуже легко загубитися й опинитися в певній кімнаті. Певній камері. Або тягтись до невідомого горизонту на обпечених, закривавлених ніжках.

Особливо, якщо цього захочеться Берні. Йому доведеться дуже швидко рухатись, але, як ми вже помітили, Чарльз Бернсайд насправді може й швидше рухатися, якщо на те є причина.

– Ґорґ, – він говорить це безглузде слово з досить чітким, явним середньозахідним акцентом. – Давай, Ґорґ.

І не чекаючи, що буде далі, – він знає, що буде далі, – Берні повертається та йде в бік чотирьох туалетних кабінок. Він заходить в другу ліворуч і зачиняє двері.

Тайлер саме сів на велосипед, коли щось зашуміло в живоплоті в десяти футах від напису «Свято полуниці!». Великий чорний ворон вийшов звідти на тротуар вулиці Квін-стрит. Він став, глянув на хлопчика пронизливим розумним поглядом, розправив чорні крила і, розтуляючи дзьоб, промовив:

– Ґорґ!

Тайлер готовий радіти з будь-яких причин (йому десять років, і він завжди готовий радіти і завжди готовий повірити в неймовірне). Він дивиться на ворона і починає усміхатися, хоча і не впевнений, що справді щось почув.

– Що? Ти щось сказав?

Ворон тріпоче глянцевими крилами і повертає голову вбік таким чином, що його потворність змінюється на чарівність.

– Ґорґ! Тай!

Хлопець сміється. Він назвав його на ім’я! Ворон назвав його на ім’я! Він злазить із велосипеда, кладе його на підставку і ступає кілька кроків до ворона. Думки про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема, на жаль, навіть не закрадаються в його свідомість.

Він думає, що ворон точно злетить, якщо підступитися до нього, але той лише злегка лопоче крильми і робить крок у бік затінку від куща живоплоту.

– Ти назвав моє ім’я?

– Ґорґ! Тай! Аббала!

На мить посмішка Тая слабшає. Це останнє слово здається йому знайомим і будить нечіткі, неприємні асоціації. Чомусь це змушує згадати його про матір. До того ж ворон називає його на ім’я – звичайно, він достоту казав Тай.

Тайлер ступає ще на крок до чорного птаха. Ворон, відповідно, теж крокує боком, дедалі ближче до гущавини живоплоту. На вулиці немає нікого; ця частина Френч Лендінґа дрімає під сонячним промінням. Усі світи здригаються, коли Тай ступає ще на крок, прирікаючи себе на загибель.

Еббі, Ронні та Тіджей хвалькувато виходять із «7-11» після того, як індус за стійкою чемно продав їм чорничний «Сліпер» (індус – це одне з багатьох лайливих слів, яке Еббі чув із уст свого батька). Також у них нові картки «Меджик», по дві на кожного. Із синіми від соку губами Еббі повертається до Тіджея.

– Зганяй вниз вулицею, забери того недоумка.

Тіджей ображено дивиться:

– Чому я?

– Тому що Ронні купив картки, дурню. Давай бігом, ворушися.

– Навіщо він нам, Еббі? – запитує Ронні, облизуючи солодкі шматочки льоду.

– Бо я так сказав, – пихато відповідає Еббі.

У Тайлера по п’ятницях зазвичай є гроші. У нього фактично є гроші щодня. Він має заможних батьків. Для Еббі, котрого виховує (якщо це можна так назвати) батько-одинак, що працює на паршивій роботі прибиральником, цього було досить, щоб зненавидіти Тайлера; він хотів його спочатку принизити, а тоді ще й набити. Але зараз усе, що йому треба, – це картки «Меджик», по третій пачці для кожного. Було ще приємніше усвідомлювати той факт, що Тайлеру зовсім не подобаються картки «Меджик», проте він усе одно змусить його за них заплатити.

Проте спершу їм треба доставити сюди малого недоумка. Чи малого недомука, як його називає недорікуватий Ронні. Еббі подобається таке прізвисько, і він думає, що почне його так називати. Недомук. Гарне слово, так він зможе насміхатися над Таєм і Ронні одночасно. Два в одному.

– Давай, Тіджею, чи ти хочеш отримати індіанський опік.

Тіджей не хоче. Індіанські опіки Еббі Векслера скажено болючі. Він демонстративно зітхає, забирає велосипед від стійки, сідає на нього та їде вниз пологим схилом пагорба, тримаючи однією рукою кермо, а другою – сік. Він розраховує побачити Тая, котрий тягне свій велосипед, тому що він просто… так… втоми-и-и-ився, десь поблизу, але, здається, Тая взагалі немає на Чейз-стрит. Що таке?

Тіджей починає крутити педалі швидше.

У чоловічій кімнаті ми дивимося на ряд туалетних кабінок, двері другої зліва зачинено. Інші три трохи відхилені, висять на сріблястих завісах. З-під зачинених дверей нам видно пару викривлених та вкритих вузлуватими венами гомілок, що піднімаються із брудних капців.

Голос кричить із дивовижною силою. Це різкий голодний і злий голос молодої людини. Ехо відбивається від плитки на стінах:

– Аб-бала! Аббала-дун! Маншан ґорґ!

Раптом у всіх унітазах спускається вода. Не лише в зачиненій кабінці, а й у всіх, у тому числі й у пісуарах – сріблясті ручки опускаються з ідеальною синхронністю. Вода стікає вниз вигнутими фарфоровими поверхнями. Ми переводимо погляд від пісуарів на унітази й бачимо, що брудні капці та ноги, які з них стирчали, зникли. Ми вперше чуємо справжній звук невезіння, схожий на порив гарячого повітря з легень, що породив нічний кошмар о другій годині ночі.

Леді та джентльмени, Чарльз Бернсайд покинув будинок.

Ворон підходить упритул до живої огорожі. Він досі дивиться на Тайлера своїми яскравими моторошними очима. Тайлер іде до нього, мов загіпнотизований.

– Скажи моє ім’я знову. – Він зітхає. – Скажи моє ім’я знову, і можеш іти.

– Тай! – чемно каркає ворон, тоді ледь тріпоче крильми й вислизає в живопліт.

Ще якусь мить Тайлеру видно, як змішуються кольори блискучого чорного з блискучо-зеленим, а тоді він зникає.

– Надзвичайний ворон! – каже Тайлер.

Він розуміє, що, сказавши це, мимовільно засміявся. Що це було? Це відбувалося насправді, чи йому здалося?

Він нахиляється ближче до того місця живоплоту, де щойно зник ворон, сподіваючись знайти перо, щоб узяти собі на згадку, і коли він це робить, худорлява біла рука різко висувається із зелені й вправно хапає його за шию. Тайлер устигає лише ледь скрикнути від жаху, перш ніж його затягнули в живу огорожу. Один із його кросівок стягнули невеликі жорсткі гілки. Десь здалеку чується гортанний пожадливий крик, щось схоже на «Хлопчик!», а тоді глухий звук, очевидно, удар улюбленим каменем по голові хлопця. Більше нічого не чути, крім віддаленого гулу газонокосарки і близького дзижчання бджоли.

Бджола кружляє над квітами за огорожею на території Макстона. Більше нічого не видно, крім зеленої трави і столів біля будівлі, де літнім мешканцям улаштують сьогодні опівдні пікнік на честь Свята полуниці.

Тайлер Маршалл зник.

Тіджей Реннікер спускається і зупиняється на розі Чейз і Квін. Його темно-синій сік капає на зап’ясток, але він цього практично не помічає. Посередині Квін-стрит він бачить велосипед Тая, що акуратно спирається на підставку.

Повільно рухаючись, оскільки в нього надзвичайно кепські передчуття, Тіджей під’їздить до велосипеда. У якийсь момент він починає усвідомлювати, що те, що колись було «Сліпером», тепер перетворилось на чашку розтопленої маси. Він викидає його в стічну канаву.

Так, правильно, – це велосипед Тая. Немає сумнівів, адже це червоний двадцятидюймовий «Швін» із широким кермом і зеленою наліпкою «Мілуокі Бакс» збоку. Велосипед і…

Біля огорожі, що є межею між світом старих людей і світом нормальних людей, звичайних людей, Тіджей бачить один кросівок фірми «Рібок». Навколо нього розкидано блискуче зелене листя. З кросівка стирчить одна пір’їна.

Хлопчик дивиться на кросівок широкими очима. Можливо, Тіджей і не такий розумний, як Тайлер, але розумніший від Еббі Векслера, і цього досить, щоб уявити, як Тайлера було затягнено крізь огорожу. Позаду залишився лише велосипед… і одна кросівка… одна-єдина кросівка, що перевернулася…

– Таю? – кличе він. – Ти жартуєш? Бо якщо так, то краще припини, я скажу Еббі, щоб зробив тобі найдужчий індіанський опік, який у тебе коли-небудь був.

Ніхто не відповідає. Тай не жартує. Тіджей чомусь так і думає.

Він раптом згадує про Еммі Сент-Пір і Джоні Іркенхема, він чує (або йому здається, що чує) ледь чутні кроки за живоплотом: Рибак, добре пообідавши, повернувся за десертом!

Тіджей намагається закричати і не може. Його горло пересохло. Замість того щоб закричати, він нахиляється над кермом і тисне на педалі. З’їхавши з тротуару на проїздну частину, щоб бути якнайдалі від темної густої огорожі, їде так швидко, як тільки може. Переїхавши через бордюр, переднє колесо його велосипеда розплющує те, що залишилось від його «Сліпера». Він крутить педалі до Чейз-стрит, нахилившись над кермом, мов гонщик із Ґран-прі, залишаючи темний помітний слід на асфальті, схожий на кров. Десь поруч кряче ворон. Цей звук схожий на сміх.

Робін Гуд Лейн, будинок № 16: ми вже це десь бачили, як казала хористка до архієпископа. Ми проникаємо через вікно кухні й бачимо Джуді Маршалл, котра спить у кріслі-гойдалці в кутку. В неї на колінах книжка – роман Джона Ґріхема, – яку ми востаннє бачили на столику біля її ліжка. Біля крісла, на підлозі, півчашки холодної кави. Джуді встигла прочитати сторінок із десять, перш ніж задрімала. Ми не можемо звинувачувати в тому письменницькі здібності містера Ґріхема; Джуді погано спала минулої ночі, і це не вперше. Уже минуло понад два місяці, як вона спала понад дві години поспіль. Фред знає, що з його дружиною щось не так, але він навіть не уявляє, наскільки все далеко зайшло. Якби він знав, то був би більше ніж просто наляканий. Невдовзі, – Боже, допоможи йому, – він матиме краще уявлення про її психічний стан.

Вона починає нерозбірливо стогнати і повертати голову з боку на бік, крізь сон знову промовляє безглузді слова. Більшість із них надто нечіткі, щоб зрозуміти, проте ми можемо вловити аббала і ґорґ.

Раптом її очі розплющуються. Вони блискучі, яскраво-сині під впливом сонячного світла, яке заповнює кухню літнім сірувато-коричневим золотом.

– Тай! – вона промовляє задихаючись.

Джуді прокидається тому, що судоми звели ноги. Вона дивиться на годинник над плитою, на ньому дванадцять хвилин по дев’ятій, усе здається заплутаним, як це часто буває, коли ми глибоко заснемо, але не добре виспимось. Неначе струни, перебирає вона в голові хоча й не жахний, проте неприємний сон: чоловіки у фетрових капелюхах, насунених так, що відкидали тінь на обличчя, ходили на довгих, немов намальованих Р. Крамбом, ногах у великих черевиках із заокругленими носаками, які, здавалося, теж були витвором Р. Крамба. Вони блукали з нещасними фізіономіями невідомим містом – Мілуокі? Чикаґо? – на фоні похмурого помаранчевого неба. Сон супроводжувався музикою Бенні Ґудмена у виконанні групи «Кін Портер Стомп», яку завжди грав її батько, трохи випивши. Було відчуття, що сон поєднував жах і горе: у її житті вже траплялися жахливі речі, але жахливіше чекало попереду.

Люди, зазвичай, не відчувають полегшення, прокинувшись після поганого сну, – полегшення, яке вона колись відчувала, коли була молодшою і… і…

– І при своєму розумі, – каже вона хрипло спросоння. – «Кін Портер Стомп» туди ж. – Ця музика завжди нагадувала їй супровід до старих мультфільмів, у яких мишеня в білих рукавичках забігає в нірку і вибігає з неї із запаморочливою шаленою швидкістю.

Одного разу, коли батько танцював із нею під цю пісню, вона відчула якийсь твердий виступ. Щось у його штанах. Після того, коли він вмикав танцювальну музику, вона намагалась не потрапляти йому на очі.

– Досить, – каже вона все тим же хриплим голосом.

Вона говорить голосом ворона, тому що бачила його уві сні. Це достоту був ворон. Ворон Ґорґ.

– «Ґорґ» – означає «смерть», – каже вона, облизуючи суху верхню губу, навіть не помічаючи цього. Її язик висолопився ще далі й теплим вологим, у певному сенсі комфортним, кінчиком облизує ніздрі. – Там ґорґ – означає смерть. Там, у…

Потойбіччя – це слово, яке вона не хотіла б промовляти. Перш ніж закінчити свою думку, вона бачить на кухонному столі те, чого там раніше не було. Сплетену з лози коробку. З неї лунає голос, низький, сонний голос.

Вона відчуває напруження внизу живота, неначе її кишківник абсолютно порожній. Вона знає, як називається така коробка, – верша. Це риболовна верша. Зараз у Френч Лендінґу є Рибак. Поганий Рибак.

– Тай, – кличе вона, але, звісно, ніхто не відповідає.

У будинку немає нікого, окрім неї: Дейл на роботі, а Тай грається на вулиці – тим краще. Середина липня, серце літніх канікул, і Тай ганяє по місту, робить усе, як писали Рей Бредбері та Август Дерлет, що тільки можна, маючи в запасі нескінченний літній день. Але він не буде сам; Дейл поговорив із ним, щоб він тримався друзів, допоки не впіймають Рибака, щонайменше до тих пір, і те ж саме казала вона. Джуді не зовсім подобався син Векслерів (як і Мецгерів чи Реннікерів), але допоки вони разом, вони в безпеці. Тай, імовірно, не навчиться нічого хорошого цього літа, але принаймні…

– Принаймні він у безпеці, – каже вона хрипким голосом Ворона Ґорґа.

Але коробка, що з’явилася на кухонному столі в той час як вона задрімала, здається, хоче звести нанівець усю цю концепцію безпеки. Звідки вона взялася? І що це за біла річ зверху?

– Записка, – каже вона і підводиться.

Вона ступає на кілька кроків від крісла до стола, неначе досі спить. Записка – складений шматок паперу. На одній половині напис «Милій синьоокій Джуді». У коледжі в неї був хлопець, котрий так її називав. Вона просила його припинити, оскільки це її дратувало, через те що він забував (навмисне, як вона підозрювала): вона його покинула. І тепер знову це дурнувате прізвисько дражнило її.

Джуді відкручує кран над раковиною, не відриваючи очей від записки, наповнює водою долоні й п’є. Кілька крапель падає на напис «Милій синьоокій Джуді». Ім’я одразу розпливається. Написано чорнильною ручкою? Який антикваріат! Хто зараз пише чорнильними ручками?

Вона тягнеться до записки, а тоді відсахується. Звук у коробці стає голоснішим. Цей звук схожий на дзижчання.

– Це мухи, – каже вона. Вода освіжила горло, і голос уже звучить не так хрипко, але самій Джуді здається, що вона говорить, як Ворон Ґорґ. – Ти знаєш, як дзижчать мухи.

Візьми записку.

Не хочу.

Так, але ти МУСИШ! Негайно візьми її! Куди поділась твоя МУЖНІСТЬ? Ти перетворилась на курячий послід?

Хороше запитання. Кляте хороше запитання. Язик Джуді витягується, щедро облизує верхню губу й жолобок, потім бере записку й розгортає її.

Вибач, тут лише одна дитяча нирка, іншу я підсмажив і з’їв. Було дуже смачно!

Рибак.

Нервові закінчення на пальцях, долонях, зап’ястях Джуді Маршалл раптом не відчувають. Її обличчя повністю втрачає колір, на щоках видніються сині жилки. Дуже дивно, що вона не знепритомніла. Записка випадає з її рук і плавно приземляється на підлогу. Вона з вереском вигукує ім’я сина знову і знову, відкидаючи кришку риболовної верші.

Всередині блискучі червоні завитки кишківника, над якими кишать мухи. Також тут є зморшкуваті мішечки легенів і серце завбільшки з кулак, оскільки це дитяче серце, багряна подушечка з печінки… і одна нирка. На купі кишок повзають мухи, як і по всьому світі ґорґ, ґорґ, ґорґ.

У сонячній тиші кухні Джуді починає вити, і цей звук божевілля нарешті звільняється з її крихкої клітки, – це справжнє божевілля.

Буч Єркса вже збирався йти всередину, випаливши лишень одну сигарету, оскільки перед Святом полуниці завжди багато роботи (добросердий Буч не має такої ненависті до маленьких фальшивих свят, як Піт Векслер), але до нього підійшла Петра Інґліш, санітарка з відділення «Нарцис», і вони почали говорити про мотоцикли, тож минуло не менше ніж двадцять хвилин, перш ніж він зайшов у відділення.

Він каже Петрі, що має йти, вона бажає йому щастя, і він прослизає крізь двері назустріч сюрпризу. Біля стола стоїть голий Чарльз Бернсайд, тримаючи одну руку на камені Буча, який той використовує, як прес-пап’є (цей підписаний камінь привіз його син з табору минулого року, Бучу це видалось надзвичайно милим). Він не має нічого проти мешканців притулку. Буч точно дав би Піту Векслеру прочуханки, якби дізнався, що той гасить недопалки об їхні тіла, просто попередив би його, проте він терпіти не може, коли вони торкаються його речей. Особливо цей мерзотник, котрий полюбляє виявляти свою дурнувату дотепність. Саме це він зараз і хоче зробити. Буч бачить це по його очах. Сам Чарльз Бернсайд вийшов, мабуть, на честь Свята полуниці!

До речі, про полуниці; Берні вже, здається, десь поласував ними, оскільки в нього залишились червоні сліди на губах і глибоко в кутиках рота.

Проте Буч не звертає на це уваги. Йому впадають в око зовсім інші сліди на Берні. Коричневі.

– Чарльзе, забери руку, – каже він.

– Від чого? – запитує Берні, а тоді додає: – Підтирайло.

Буч не хоче сказати від мого каменя-улюбленця, оскільки це звучить якось по-тупому.

– Від мого прес-пап’є.

Берні дивиться вниз, на камінь, який щойно поклав (коли він вийшов із ним із туалетної кабінки, на ньому було трохи волосся й крові, але для чого ж тоді раковини в туалеті). Він продовжує стояти, забравши руку з каменя.

– Помий мене, козел. Я обісрався.

– Та я бачу. Спершу скажи, чи ти вже був на кухні й розмастив там скрізь своє лайно. А я знаю, що ти там був, тож не бреши.

– Ходив, перш за все, мити руки. – каже Берні та показує їх.

Вони покручені, але рожеві й чисті. Навіть нігті чисті. Він їх справді мив. А тоді додає:

– Дрочун.

– Ходімо зі мною назад, до санітарної кімнати, – каже Буч, – дрочун-підтирайло буде тебе мити.

Берні пхикає, проте йде досить жваво.

– Ти вже готовий до сьогоднішніх танців? – запитує його Буч так, аби спитати: – Уже відполірував свої черевики, друзяко?

Берні може навіть здивувати посмішкою, коли в нього гарний настрій, виставляючи напоказ кілька жовтих зубів. На них, як і на губах, червоні плями:

– Йой! Та я хоч зараз готовий танцювати рок, – каже він.

Хоча з виду Еббі й не скажеш, що він слухає історію Тіджея про залишений велосипед і кросівку Тайлера Маршалла з певною тривогою. На обличчі ж Ронні, навпаки, – явно означене занепокоєння.

– Еббі, що ми робитимемо? – запитує Тіджей після розповіді.

Нарешті його дихання нормалізовується після того, як йому довелося швидко крутити педалі, їдучи вгору.

– Що означає «що ми маємо робити»? – питає Еббі. – Те, що й завжди робимо, – проїдемо вниз вулицею, пошукаємо пляшки, щоб здати, поїдемо до парку і гратимемо в картки «Меджик».

– Але… але, що як…

– Заткнися, – каже Еббі.

Він знає, що хоче сказати Тіджей, але не хоче цього чути. Його батько каже, якщо говорити про щось погане, то можна накликати на себе біду, тож він намагається ніколи цього не робити. Він вважає, що згадування імені виродка-вбивці – вдвічі поганіша прикмета. Але цей ідіот Ронні Мецгер усе одно балакає далі… хоча й не зовсім виразно.

– Але, Еббі, якщо це Ликаб? Що як Тая викрав…

– Стули пельку! – каже Еббі, замахуючись кулаком, ніби хоче вдарити цього дурня, котрий говорить, неначе каші в рот набрав.

У цей момент продавець-індус вискакує з магазину «7-11», як клоун із табатирки.

– Мені не потрібні тут ваші чвари! – кричить він. – Або ви йдете розбиратись десь в інше місце, або я викликаю поліцію!

Еббі починає повільно крутити педалі, рухаючись у протилежному напрямку від Квін-стрит; голосно дихаючи, він бурмоче ще кілька образливих слів на адресу індуса (їх він теж чув від батька), а інші два хлопці їдуть слідом за ним.

Від’їхавши трохи далі від «7-11», Еббі зупиняється й дивиться на своїх друзів із гордо зведеною головою, випинаючи груди вперед.

– Він сам поїхав від нас півгодини тому, – каже Еббі.

– Га?

– Хто? Що?

– Тай Маршалл, якщо хтось запитає, сам поїхав від нас півгодини тому. Коли ми були… ум… – Еббі починає згадувати, і це йому вдається надто важко, оскільки в нього немає практики. Зазвичай Еббі Векслер ніколи нічого не пригадує, йому цікаво, лише те, що він бачить.

– Коли ми крізь вікно розглядали полиці магазину «Асортимент»? – несміливо питає Тіджей, оскільки боїться, що може отримати за це лютий індіанський опік від Еббі.

Якусь мить Еббі дивиться на нього тупо, а тоді починає посміхатись. Тіджей розслабляється. Ронні Мецгер і далі тільки збентежено спостерігає. Чи то з битою в руках, чи з роликами на ногах – Ронні на висоті, але в решті випадків, він цілковитий нуль.

– Саме так, – каже Еббі. – так. Ми дивились у вікно «Шмітта», коли повз нас проїхав пікап, з якого до біса гучно лунав чортовий панк. Тоді Тай сказав, що йому треба кудись відлучитися.

– Куди саме? – запитує Тіджей.

Еббі не дуже кмітливий, проте йому притаманна так звана легка підступність. Він інстинктивно знає, що найкраща історія – це коротка історія. Чим менше розповідаєш, тим менше шансів, що хтось тебе може збити з пантелику через невідповідність фактів.

– Він нам цього не сказав, – каже Еббі. – Лише сказав, що треба відлучитися.

– Він нікуди не збирався їхати, – каже Ронні. – Він просто залишився позаду, бо він… – Зробивши паузу, Ронні старанно вимовляє слово, і цього разу в нього добре виходить: – Недоумок.

– А ти випадково не задумувався, – каже Еббі. – А що, як… як його викрав той тип, бовдуре? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через те, що він не зміг нас наздогнати? Що його вбили, бо ми його залишили? Ти хочеш, щоб усі казали, що це через нас?

– Ей, – каже Ронні – ти ж не думаєш, що Тая схопив Ликаб – Рибак?

– Я не знаю, і мені однаково, – каже Еббі. – Але я не проти, щоб він зник. Він починав мене дратувати.

– Ох. – Ронні вдається виявити байдужість і зацікавленість одночасно.

– Який же він бовдур, – бурмоче Еббі.

Якщо не вірите, то подумайте самі, як він, такий здоровань, дозволяє, щоб Еббі робив йому індіанські опіки. Колись, імовірно, настане той день, коли Ронні зрозуміє, що не зобов’язаний більше миритися з цим, і, можливо, тоді він зажене Еббі в землю, як кілочок для намету, але Еббі про це не думає. Ще гірше: він не вміє думати про майбутнє – лише про минуле.

– Ронні, – каже Еббі.

– Що?

– Де ми були, коли Тайлер поїхав?

– М-м… біля «Асортименту Шмітта».

– А куди він поїхав?

– Він не сказав.

Еббі бачить, що для Ронні це вже стало правдою, тож він заспокоюється, а тоді повертається до Тіджея:

– Ти зрозумів?

– Зрозумів.

– Тоді поїхали.

Вони сідають на велосипеди та крутять педалі. Їдучи вздовж алеї, що засаджена деревами, недомук їде попереду Еббі й Тіджея, і Еббі не проти. Він іще ближче наближається до Тіджея і каже:

– Більше ти нічого не бачив, коли повертався? Нікого? Ніякого типа?

Тіджей трясе головою:

– Лише кросівку і велосипед. – Він робить паузу і напружується, щоб пригадати. – Ще там були розкидані листочки живоплоту. А також там, здається, була пір’їна, схожа на воронячу.

Еббі пропускає це повз вуха. Він лише хоче з’ясувати, чи справді Рибак був десь настільки близько від нього, що зміг схопити одного з його приятелів. У його голові з’являється кровожерлива думка, яка йому подобається: уявлення, як якась примара, монстр без обличчя вбиває страшенно надокучливого Тая Маршалла і з’їдає його на обід. Водночас десь усередині прокидається дитячий страх, він боїться бабая (страх, який ще дасть про себе знати сьогодні вночі, коли Еббі лежатиме в ліжку й не зможе заснути, дивитиметься на тіні, і йому здаватиметься, що вони набувають форми і дедалі ближче і ближче оточують його). Також прокинулося в душі і щось не по літах доросле, що інстинктивно підказувало йому вжити термінових заходів, щоб не потрапити на очі установам, котрі неодмінно розслідуватимуть зникнення Тайлера, справу, яку батько Еббі назвав би «лажовою».

Проте Еббі Векслер, як і Дейл Ґілбертсон, і Фред, батько Тая, до останнього не йме віри. Він просто не може повірити, що з Таєм трапилось щось фатальне. Йому не віриться навіть після того, як він згадує про Емі Сент-Пір і Джонні Іркенхема, хлопчика, чиї частини тіла висіли в старому курнику. Діти, про яких Еббі чув у вечірніх новинах, – вигадки телебачення. Він не знав Емі чи Джонні особисто, тож те, що з ними сталося, сприймав, як побачене у фільмі чи по телевізору. Тай – це інше. Тай щойно був тут. Він розмовляв із Еббі, Еббі розмовляв із ним. У розумінні Еббі це ототожнюється з безсмертям. Якщо Рибак зміг схопити Тая, то він з таким же успіхом міг би схопити будь-яку іншу дитину. І його в тому ж числі. Тож він, як і Дейл, і Фред, не міг у це повірити. Найпотаємніша основна його часточка, його серце, вірить у те, що життя прекрасне, відмовляється вірити в Рибака й усі його вчинки.

Тіджей запитує:

– Еббі, ти думаєш…

– Нє-є, – каже Еббі, – він повернеться, поїхали в парк. Пошукаємо бляшанки та пляшки пізніше.

Фред Маршалл залишив свій піджак і краватку в кабінеті, закотив рукави і допомагає Роду Тісбері розпаковувати новий мотоблок – це нова неперевершена серія випуску «Хілер».

– Я чекав на таку технічну новинку зо двадцять років, а може, й більше, – каже Род. – Він вправно встромляє широкий кінець ломика між кришкою великого ящика і однією з дерев’яних стінок, яка з гуркотом падає на бетонну підлогу приміщення для технічного обслуговування. Род – це головний механік у «Ґольці». У технічному обслуговуванні він ас. – Вона стане в пригоді малим фермерам, а також міським садівникам. Якщо ти не зможеш продати з дюжину таких до осені, то тебе не треба на цій роботі.

– Я продам двадцять до кінця серпня, – каже Фред із досконалою впевненістю.

Усі його турботи тимчасово стерла ця маленька зелена машина, що може набагато більше, ніж просто переривати землю; у комплекті йде багато різних насадок, які чіпляються та знімаються так само легко, як підкладка до осінньої куртки. Він хоче її завести, послухати мотор. Двоциліндровий мотор має досить привабливий вигляд.

– Фреде?

Він дратівливо повертається. Це Іна Ґейтскіл, секретарка Теда Ґольца і адміністратор автосалону.

– Що?

– До тебе дзвінок на першій лінії. – Вона показує на підлогу, на якій бряжчить різне обладнання і шумно дзижчить пневматична викрутка, якою саме викручують болти на старому тракторі «Кейс», а тоді на телефон, на якому блимають кілька вогників.

– Іно, ти не могла б попросити, щоб залишили повідомлення? Я саме збирався допомогти Роду зарядити акумулятор цього маленького звіра, а тоді…

– Думаю, тобі краще відповісти. Жінка на ім’я Енід Первіс – твоя сусідка?

На мить Фред стоїть збентежено, а тоді йому в пригоді стає професійна пам’ять, яка мимовільно накопичує імена. Дружина Діка. На розі Робін Гуд і Мейд Меріан. Він якраз бачив Діка сьогодні вранці. Вони ще вітались один із одним. Та він бачить широко розплющені очі та стулені губи Іни, які завжди щиро усміхнені. Вона виглядає занепокоєною.

– Що сталося? – запитує Дейл, – Іно, що таке?

– Я не знаю. – А тоді неохоче веде далі: – Щось із твоєю дружиною.

– Краще візьми слухавку, старий, – каже Род, але Фред уже перетнув замащену мастилом бетонну підлогу і миттю опинився біля телефону.

Він приїхав додому через десять хвилин після того, як залишив «Ґольц», зірвавшись із місця, як той підліток, залишаючи сліди на асфальті службової автостоянки. Найгіршим було те, що Енід Первіс намагалася говорити з ним спокійно й обережно, а також старалася, щоб її голос не звучав наляканим.

Вона розповідала, що гуляла з Потсі, проходила повз будинок Маршаллів, коли почула крик Джуді. Не один раз, а двічі. Звичайно ж, Енід зробила те, що зробила б кожна добра сусідка: дякувати Богу, вона підійшла до дверей і погукала крізь щілину для листів. Якби не було відповіді, говорила вона Фреду, то їй довелося б викликати поліцію. Вона б навіть не йшла додому, а викликала б від Плоцких, із будинку навпроти. Але…

– Все гаразд, – відгукнулась Джуді та розсміялась. Сміх був пронизливим, а тоді вона, хихочучи, зітхнула. Цей сміх насторожив Енід навіть більше, ніж крик. – Це все був просто сон. Навіть Тай – це просто сон.

– Дорогенька, ти не порізалась? – запитала Енід крізь щілину для листів. – Ти не впала?

– Не було ніякої верші, – відповіла Джуді, можливо, вона і сказала якесь інше слово, але Енід здалося, що вона сказала саме «верша». – Це теж мені наснилося. – Тоді Енід неохоче сказала Фреду, що Джуді Маршалл почала плакати.

Іноді той плач переходив навіть у схоже на собаче скавучання. Було тривожно чути таке зі щілини для листів. Енід погукала ще раз і запитала, чи можна зайти, щоб переконатись, що вона не поранилася.

– Іди геть! – відповіла Джуді. Крізь плач вона знову засміялась злим, божевільним сміхом. – Ти теж сон. Увесь цей світ – це сон.

Тоді почувся звук розбитого скла, неначе вона кинула чашку з кавою чи склянку з водою на підлогу. Чи то жбурнула нею об стіну.

– Я не викликала поліції, оскільки вона сказала, що все гаразд, – розповіла Енід Фреду (Фред стояв, притиснувши телефон до одного вуха, а друге затулив, намагаючись приглушити гудіння звуків механізмів, якими він зазвичай насолоджувався і які в цей момент, здавалося, проникали в його голову, неначе жовті павуки).

– У будь-якому разі, фізично все в порядку. Але, Фреде… думаю, тобі краще поїхати додому й подивитись.

Усі ті дивацтва, що відбувалися з Джуді останнім часом, виром промайнули в його голові. Так само, як і слова Пета Скарди. Психічний розлад… «Раптом захворів, мовляв, так і так, зазвичай мають проявлятися хоча б якісь симптоми».

Але ж він помічав симптоми, чи не так?

Бачив їх, і нічого не зробив.

Фред паркує авто, чутливий «Форд Експлорер», посеред дороги і поспішає сходами, водночас гукаючи дружину на ім’я. Ніхто не відповідає. Навіть коли він заходить у вхідні двері (відчиняючи, він штовхає їх із такою силою, що рамка, що обрамляє щілину для листів, надзвичайно гучно брязкає), ніхто не відповідає. Завдяки кондиціонеру, повітря всередині будинку доволі прохолодне. Легкий холодок пробіг по його шкірі, і він відчуває, що пітніє.

– Джуді? Джуді?

Досі немає відповіді. Він поспішає через зал до кухні, у якій найчастіше знаходить її, коли повертається додому посеред дня.

Кухню наповнює сонячне проміння, проте вона порожня. Стіл і робоча поверхня – чисті; начиння блищить, дві чашки з-під кави стоять на сушарці для посуду, сонце відбивається від свіжовимитої поверхні. Ще більше промені відбиваються від купи розбитого скла на поверхні столу. На одному з осколків наклейка із зображенням квітки, тож Фред зрозумів, що це була ваза з підвіконня.

– Джуді? – він гукає знову.

Він відчуває, як пульсує його кров у грудях і в скронях. Джуді не відповідає, але він чує, що вона нагорі починає співати.

– Баю-бай, дитинко… колише деревинка… вітерець війне…

Фред упізнає цю пісню, але, замість того щоб заспокоїтись, почувши її голос, його навпаки огортає більший холод. Вона співала її Таю, коли син був маленьким. Так вона заколисувала хлопчика. Фред уже багато років не чув цієї пісеньки з її вуст.

Він повертається назад у хол, до сходів. Тепер він помічає те, чого не побачив, коли зайшов. Копію картини Ендрі Вайєта «Світ Христини» знято, і вона стоїть, зіперта на батарею. Під гачком, на якому висіла картина, у кількох місцях видніється гіпсокартон з-під здертих шпалер. Фреду стає ще холодніше, оскільки він розуміє, що це зробила Джуді. Це зовсім не інтуїція – навіть не дедукція. Це можна назвати лише телепатією тривалого подружнього життя. Згори долинає гарний і водночас геть нестямний спів: «…Колиску колихне. Гілочка зламається, колисочка впаде…»

Фред підіймається сходами, гукаючи її на ім’я.

У холі нагорі страшенний гармидер. Це місце, де вони розмістили галерею останніх фото: Фред і Джуді біля блюз-клубу «Медісон Шуз», куди вони іноді ходили, якщо не було нічого цікавого в «Шоколадному годиннику»; перший танець Фреда і Джуді на їхньому весіллі – усі щасливо дивляться на них; Джуді на лікарняному ліжку, виснажена, проте усміхнена, тримає згорток – Тая. Фото сімейної ферми Маршаллів, яку вона завжди зневажала, та інші.

Більшість цих знімків у рамках зняли. Інші, у тому числі світлини, на яких є ферма, валялись на долівці. Скло розлетілось холом, неначе блискучі бризки. Також Джуді розірвала шпалери під шістьма фотографіями. У тому місці, де висіло фото Тая і Джуді в лікарняній палаті, шпалери були майже повністю здерті. Він бачить, що вона подряпала навіть гіпсокартон під ними. Місцями плями засохлої крові.

– Джуді! Джуді!

Двері до кімнати Тайлера відчинені. Фред миттю мчить холом, не зважаючи на хрускотіння скла під мокасинами.

– Заспокоїться Тайлер, колисочка і все.

– Джуді! Джу…

Він стоїть у дверях і не може промовити ні слова.

Кімната Тая, неначе після великого обшуку в детективному фільмі. Шухляди витягнені й валяються всією кімнатою, здебільшого перевернені. Комод відсунено від стіни. Літній одяг перемішаний – джинси, футболки, спідня білизна, білі спортивні шкарпетки. Двері шафи відчинені, більшість одягу знято з вішаків; та ж сама телепатія говорить йому, що вона зривала штани і застібнуті сорочки, щоб переконатися, що під ними нікого немає. Лише піджак Тайлерового костюма криво звисає з ручки шафи. Його плакати зірвано зі стін; Марк Макгауєр розірваний навпіл. Вона ніде не чіпала шпалер, окрім одного місця, де висів плакат із замком («ПОВЕРТАЙСЯ НА СТАРІ ЗЕМЛІ»). Тут вона їх майже повністю зірвала, залишаючи ще більше смужок крові на гіпсокартоні.

Джуді Маршалл сидить на голому матраці синового ліжка. Простирадла звалені в купу в кутку разом із подушкою. Ліжко відсунено від стіни. Джуді сидить, схиливши голову. Він не бачить її обличчя, оскільки його ховає волосся, але вона одягнена в шорти, і він бачить закривавлені засмаглі стегна. Її руки заховані під коліна і Фред думає, що то і на краще. Він не хоче бачити, як сильно вона поранилась, доки дружина не підведеться. Його серце вистукує в грудях. Через надмірний вміст адреналіну нервова система на межі, у роті присмак паленої пластмаси.

Вона знову починає співати колискову Таю, і він більше не може цього витримати.

– Джуді, ні. – Він ринувся до неї через завали, хоча вчора ввечері, коли він заходив сюди, щоб поцілувати Тая на ніч, тут була досить охайна кімната хлопчика. – Припини, люба, все гаразд.

Як не дивно, але вона припиняє. Вона підводить голову, і коли він бачить жахливий погляд у її очах, то остаточно втрачає дар мови. Погляд виражає не просто жах – він виражає порожнечу. Неначе щось усередині жінки відступило вбік, залишивши чорну діру.

– Тай зник, – каже вона. – Я дивилась за кожною світлиною, за якою могла… Я була впевнена, що він саме за тією, якби він і міг бути за однією з фотографій, то був би тільки за нею…

Вона показує на місце, де висів плакат краєвиду в Ірландії, і він бачить, що чотири нігті на її лівій руці поламані. Його шлунок вивертає. Таке враження, що її пальці було занурено в червоне чорнило. Якби ж то було чорнило, думає Фред. Якби ж то.

– Але це лише картинка. Вони всі лише картинки. Тепер я це бачу. – Вона робить паузу, а тоді плаче. – Аббала! Маншан! Аббала-ґорґ, Аббала-дун!

Її язик витягується до неможливого, вона витирає ним і обслинює ніс. Фред бачить це, але не може повірити власним очам. Це неначе потрапити у фільм жахів: зрозуміти, що це все насправді, і не знати, що робити. Що йому робити? Уявіть собі, що людина, котру ви кохаєте, сходить з глузду, лише на хвильку уявіть, що б ви зробили? Що, чорт забирай, ви б зробили?

Але ж він її любить, він закохався в неї по вуха з першого тижня їхнього знайомства, і ніколи про це не жалкував. Любов і зараз керує ним. Фред сідає біля неї на ліжко, обіймає обома руками і просто тримає її. Він відчуває, як тремтіння тіпає тіло, воно тремтить, мов струна.

– Я кохаю тебе, – каже він, сам здивувавшись своєму голосу. Дивовижно, що, коли змішати розгубленість і страх, можна отримати такий удаваний спокій. – Я кохаю тебе, і все буде гаразд.

Вона здіймає на нього погляд, і в її очах з’являється щось. Фред не може сказати, що здоровий глузд, хай би як йому того хотілося, – це лишень вияв свідомості. Вона знає, хто вона і хто біля неї. На мить у її очах виринає вдячність. А тоді під впливом нової хвилі судом вона змінюється на виду й починає ридати. Це остаточно позбавляє його здатності говорити. Це спричиняє душевні муки для його нервової системи, серця і розуму.

– Тай зник, – каже Джуді. – Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його. Аббала-дун! – Звичайно ж, сльози котяться по її щоках.

Вона підводить руки та витирає їх, залишаючи жахливі патьоки крові. Незважаючи ні на що, він переконаний, що з Тайлером усе гаразд (звичайно, у Фреда не було сьогодні жодих передчуттів, окрім хороших – з приводу продаж, які він пророкував новому ґрунтофрезу «Хілер»), він відчуває, як здригається його тіло, коли бачить ці патьоки. Переймається він не через стан Джуді, а тому що вона щойно сказала: Тай зник. Тай зі своїми друзями; син учора ввечері казав Фреду, що він, Ронні, Тіджей і не зовсім приємний Векслер вирішили пробайдикувати весь день. Якщо інші хлопці підуть туди, куди Тай не захоче, він пообіцяв, що одразу повернеться додому. Здається, все мало б бути гаразд… але як не зважати на материнську інтуїцію? Ну, – думає Фред, – це хіба що у світі «Фокс Нетворк».

Він бере Джуді на руки і знову жахається, цього разу від подиву, що вона стала такою легкою. Вона втратила не менш ніж двадцять футів відтоді, як я її так востаннє підіймав, – думає Фред. – Щонайменше десять. Як я міг не помітити? Але він знає. Частково через роботу, але здебільшого через уперте небажання припускати думку, що все настільки погано. Ну, – міркує він, несучи її крізь двері (її руки втомлено обвиваються навколо його шиї), – гадаю, це просто маленьке непорозуміння. Він справді вірить у це, не говорячи вже про те, що відчайдушно вірить у безпеку сина.

Джуді не зачепила їхньої спальні під час свого дебошу, тож для Фреда кімната здалася спокійним оазисом здорового глузду. Для Джуді, очевидно, теж. Вона втомлено зітхає і прибирає руки з шиї чоловіка, витягує язик, але цього разу лише злегка облизує верхню губу. Фред повертається і кладе її на ліжко.

– Я порізалась… подряпалась…

– Так, – каже він. – Зараз я щось придумаю.

– Що?..

Фред на мить сідає поруч із нею. Вона занурюється головою у м’яку подушку, і її повіки опускаються. Він усвідомлює, що досі бачить в її очах жахливу порожнечу та збентеження, але щиро сподівається, що помиляється.

– Ти нічого не пам’ятаєш? – запитує він обережно.

– Ні… Я впала?

Фред вирішує не відповідати. Він починає знову міркувати. Трохи, він зараз просто не в змозі багато думати.

– Люба, що таке ґорґ? Що таке аббала? Це людина?

– Не… знаю… Тай…

– З Таєм усе гаразд, – каже він.

– Ні…

– Так, – наполягає Фред, очевидно, щоб переконати їх обох, присутніх у цій красивій затишній спальні. – Люба, лежи тут. Мені потрібно вирішити кілька справ.

Її очі повільно заплющуються. Він сподівається, що вона засне, але її повіки знову наполовину розплющуються.

– Лежи тут, – каже він, – не підводься і нікуди не ходи. Уже й так досить. Ти налякала бідну Енід Первіс до смерті. Обіцяєш?

– Обіцяю… – Її повіки знову заплющуються.

Фред іде до ванної кімнати, нашорошуючи вуха від кожного звуку. Він ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь був такий виснажений, як Джуді зараз, проте божевілля ще не означає тупість, і хоча він дивовижно вміє заперечувати дійсність, Фред більше не може себе обманювати з приводу психічного стану дружини. Божевільна? Справді збожеволіла? Думаю, ні, проте трохи все ж таки зійшла з рейок, це однозначно. Тимчасово злетіла з котушок, виправляє він сам себе, коли відчиняє шафку з ліками.

Він бере пляшечку з меркурохромом[3], а тоді переглядає ліки з рецептами на полиці вище. Їх там небагато. Він бере крайню зліва: «Аптека Френч Лендінґа, „Соната“, одну капсулу перед сном; не вживайте понад чотири дні поспіль. Призначив доктор медичних наук Патрік Дж. Скарда».

У дзеркалі шафки з ліками Фреду не видно всього ліжка, він бачить лише ніжку, а також ногу Джуді. Вона досі в ліжку. Він бере одну таблетку «Сонати» і склянку з-під зубних щіток, щоб не залишати Джуді наодинці надовго і не йти вниз за чистою.

Він наповнює склянку водою і повертається до спальні з пігулкою і меркурохромом. Джуді лежить із заплющеними очима, дихає так повільно, що він кладе руку їй на груди, щоб перевірити, чи дихає вона взагалі. Він дивиться на таблетку снодійного, вагається і починає трясти її, щоб розбудити:

– Джуді! Джуді! Прокинься на хвильку, люба. Лише щоб випити таблетку, гаразд?

Вона навіть нічого не бурмоче, тож Фред відкладає «Сонату». У ній немає потреби. Вона швидко заснула і глибоко спить – це додавало йому трохи оптимізму. Було таке враження, немов із широко відкритого мішечка розсипалась отрута, яка зробила її немічною і втомленою, проте шанси на зцілення були. Чи може таке бути? Фред не знає, він переконаний лише в одному: вона справді спить. Усі нинішні біди Джуді почалися з безсоння, безкінечного безсоння. Хоча тривожні симптоми – вона почала говорити сама до себе, робила дивні, а точніше, огидні речі зі своїм язиком і таке інше – почали виявлятися лише два-три місяці тому, але спати вона не могла ще з січня. Звідси і «Соната». Тепер, здається, вона нарешті заснула. Можливо, добре виспавшись, вона прокинеться і буде знову такою, як колись. Можливо, хвилювання за сина через появу Рибака цього літа збільшувалися та збільшувалися, і, зрештою, це довело її до крайньої точки. Можливо, так, а можливо, ні… проте, доки вона спить, у Фреда є трохи часу, щоб подумати, що йому робити далі. Тож він не має гаяти жодної хвилини. Одне він знає достоту: якщо Тай буде тут, коли його мати прокинеться, то вона безсумнівно буде щасливою. Негайно постає запитання, як можна якомога швидше доправити Тая додому.

Перше, що йому спадає на думку, це подзвонити додому друзям Тая. Усе просто: номери телефонів приклеєні на холодильнику, акуратно написані нахиленим вліво почерком Джуді, поруч із номерами пожежної, поліції (у тому числі приватний номер Дейла Ґілбертсона – він їхній давній друг) і служби порятунку Френч Лендінґа. Але за мить Фред розуміє, що це погана ідея. Мати Еббі померла, а його батько – рідкісний ідіот (Фред зустрічався з ним лише раз, але цього разу було більш ніж достатньо). На відміну від своєї дружини, Фред не любить говорити ні про кого, хто «нижчий за рангом». (Та за кого ти себе маєш, – запитав він її якось, – королевою якого, в біса, королівства?) Але стосовно Піта Векслера це було якраз доречно. Той усе одно не має жодного уявлення, де зараз хлопці, і зовсім тим не переймається.

Місіс Мецгер і Еллен Реннікер цікавляться дітьми, проте він знає, що таке літні канікули для хлопчика, він і сам таким був – увесь світ перед тобою і щонайменше дві тисячі місць, які треба відвідати, – тож він сумнівається, що вони зможуть йому допомогти. Можливо, хлопці обідають (саме час) у Мецгерів чи Реннікерів, але чи не змусить він хвилюватися жінок своїм дзвінком? Вони ж насамперед згадають про вбивцю, у цьому немає жодого сумніву, як і в тому, що Бог створив маленьких рибок… і рибалок, щоб їх ловили.

Він знову сідає на ліжко біля дружини; Фред відчуває, що його вперше охоплює справжнє хвилювання через побоювання за сина, а тоді різко залишає його. Зараз не час, щоб панікувати. Він має пам’ятати, що проблеми з психічним станом дружини і безпека сина пов’язані лише в її уяві. Його завдання зараз полягає в тому, щоб якнайшвидше довести дружині, що її побоювання безпідставні.

Фред дивиться на годинник над ліжком і бачить, що зараз чверть на дванадцяту. Як швидко летить час, коли маєш забаву, – думає він. Джуді поруч видає звук, схожий на хрипіння. Зовсім короткий тихий звук справжньої леді, проте він усе одно смикається. Як вона його налякала, коли побачив її в кімнаті Тая! Йому досі моторошно.

Можливо, Тай із друзями прийдуть перекусити сюди. Джуді каже, що вони часто приходять, бо в Мецґерів не зовсім є що їсти, а місіс Реннікер зазвичай готує те, що хлопці називають «бридота», – містичну страву, яка складається з локшини і якогось сірого м’яса. Джуді готує їм суп з кампбелл і сандвічі з сосискою, або щось у тому роді. Проте в Тая також досить грошей, щоб пригостити їх усіх у МакДональдзі, розташованому трохи північніше, у маленькому торговому центрі, або вони могли б піти до ресторану «Круїз Сонні», дешевої забігайлівки з паскудним інтер’єром п’ятдесятих. Тай завжди радий їх пригостити. Він щедрий хлопчик.

– Я зачекаю до обіду, – бурмоче він, навіть не підозрюючи, що говорить уголос, а не просто думає. Звичайно ж, Фред не зважає на Джуді; вона глибоко спить. – А тоді…

Тоді що? Він іще не знає.

Він спускається вниз сходами, ставить кавоварку на підставку й телефонує на роботу, просить Іну передати Теду Ґольцу, що його не буде сьогодні весь день: Джуді захворіла.

– Грип, – каже він їй, – блює і все таке.

Він називає їй список людей, з якими в нього було заплановано зустріч на сьогодні, і просить, щоб вона поговорила з Отто Айсменом, аби той підмінив його. Отто буде тільки радий.

Ще під час розмови в нього з’являється ідея подзвонити до Мецґерів і Реннікерів. У Мецґерів йому відповідає автовідповідач, і він кладе слухавку, не залишаючи повідомлення. Еллен Реннікер піднімає рурку після другого гудка. Звичайним веселим голосом – у нього це виходить природно, він усе ж таки продавець, чорт забирай, – просить, щоб Тай зателефонував додому, якщо хлопці з’являться на обід. Фред каже, що йому треба дещо сказати синові, намагаючись дати зрозуміти, що щось хороше. Еллен відповідає, що передасть, проте вона помітила, як чотири чи п’ять доларів стирчали із задньої кишені джинсів її сина, коли він виходив із будинку сьогодні вранці, тож вона сумнівається, що вони прийдуть додому раніше за вечерю.

Фред піднімається сходами і перевіряє, як там Джуді. Здається, вона й досі навіть пальцем не поворухнула, і він сподівається, що це добре.

Ні, нічого тут доброго.

Замість того щоб заспокоїтися, що ситуація певним чином стабілізувалася, здається, його страх лише загострюється. Він повторює сам собі, що Тай зі своїми друзями, але йому це більше не допомагає. У мовчазному будинку панують лише сонячне проміння і тиша, аж моторошно. Фред усвідомлює, що вже хоче розшукати Тая не лише задля спокою дружини. Куди хлопці могли б піти? Чи є якесь таке місце?..

Звичайно, що є. Те, де вони купують картки «Меджик», якими грають у безглузду, незрозумілу гру.

Фред Маршалл поспішає назад до сходів, хапає довідник «Жовті сторінки», знаходить номер і телефонує в «7-11». Як і більшість жителів Френч Лендінґа, він буває в цьому магазині чотири-п’ять разів на тиждень, зазвичай, щоб купити пляшку содової чи пакет апельсинового соку, тож одразу впізнає голос продавця-індійця і згадує його ім’я – Раян Патель. Тримати в активній пам’яті якомога більше імен – це давній трюк продавця. Після того як Фред називає чоловіка на ім’я, той одразу ж стає доброзичливішим, але, на жаль, мало чим може допомогти, оскільки до магазину заходить багато хлопців, усі вони купують картки «Меджик», «Покемонів» і бейсбольні картки, дехто з них торгує цими картками надворі. Він каже, що пам’ятає трьох, які приїздили на велосипедах сьогодні вранці, окрім карток купили «Сліпер», а тоді сперечались про щось надворі. (Раян Патель не згадує про лайку, хоча, правду кажучи, саме через неї він запам’ятав цих хлопчаків.) А тоді він каже, що вони швидко поїхали геть. Фред випиває каву, хоча навіть не пам’ятає коли налив її. Цівки тривоги сплітаються шовковистим павутинням у його голові. Троє хлопців. Троє.

– Це нічого не означає, ти і сам знаєш, чи не так? – каже він сам собі.

Він знає це, і разом із тим не знає, не може повірити, що підхопив від Джуді божевілля, як бактерію застуди. Це… ну… безумство з безумств.

Він просить, щоб Патель описав йому дітей, і зовсім не дивується, що той не може. Йому лише здається, що один із них був трохи огрядним хлопчиком, але навіть у цьому не впевнений.

– Вибач, але я бачу так багато людей, – каже він.

Фред говорить, що розуміє. Він і справді розуміє, проте ніяке розуміння у світі не заспокоїть його думок. Троє хлопців. Не четверо, а троє.

Настав час ланчу, але Фред зовсім не зголоднів. У будинку й далі панує моторошна сонячна тиша. Павутиння і далі плететься. Не четверо, а троє.

Якщо хлопці, яких бачив містер Патель, – компанія Тая, то огрядненький – це Еббі Векслер. Питання: хто інші двоє? І кого не було? Хто з них був таким дурним, щоб поїхати кудись самому?

Тай зник. Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

Маячня, немає жодних сумнівів… проте по руках Фреда пішли мурашки. Він гучно ставить горня з кавою. Він прибере розбите скло, ось що він робитиме. Безсумнівно, таким і має бути наступний крок.

Правильний наступний крок, логічний наступний крок. Він упевнений, що копів останнім часом закидали заявами істеричні батьки, які лишень годинку не знають про місцеперебування своєї дитини. Востаннє, коли він бачив Дейла Ґілбертсона, той мав стурбований і похмурий вигляд. Фред не хоче додавати проблем замість того, щоб допомогти їх вирішити. Проте…

Не четверо, а троє.

У комірчині біля пральні він бере совок і віник і починає змітати розбиті черепки. Потім перевіряє, як Джуді, бачить, що вона досі спить (здається, вона ніколи так глибоко не спала), і йде до кімнати Тая. Якщо Тай побачить кімнату в такому стані, він дуже засмутиться і подумає, що його мама ще гірше, ніж просто блекоти об’їлася.

Тобі не треба хвилюватися, – нашіптував його розум. – Він не побачить своєї кімнати ані сьогодні вночі, ані будь-коли, Ґорґ загіпнотизував його, і аббала забрав його.

– Припини, – каже Фред сам до себе. – Не будь старою бабою.

Але будинок надто порожній, надто мовчазний, і Фред Маршалл боїться.

Прибирання забрало в нього набагато більше часу, ніж він міг очікувати; його дружина пройшла тут як смерч. Як така маленька жінка може мати таку силу? Це сила божевілля? Можливо, але Джуді не треба сили божевілля. Якщо вона щось задумала, то перетворюється на потужний двигун.

Минуло майже дві години, перш ніж він закінчив прибирання; залишився єдиний слід – здертий прямокутник шпалер, де раніше висів плакат із природою Ірландії. Сидячи на перестеленому ліжку Тая, Фред розуміє: що довше він дивиться на це місце, то нестерпніше бачити білий гіпсокартон, який, здається, стирчить, як зламана кістка з рани. Він змив смужки крові, але нічого не може зробити з подряпинами від нігтів.

Ні, можу, – думає він. – І це я теж можу.

Комод Тая виготовлений із цінної деревини, предмет меблів, який їм подарував хтось із далеких родичів Джуді. Щоб його пересунути, знадобиться не одна людина, але у зв’язку з обставинами Фред із цим чудово впорається сам. Він підсуває килим під комод, щоб не залишати слідів на підлозі, і тягне його через усю кімнату. Відсунений до дальньої стіни, комод затуляє майже всю обдерту ділянку. Заховавши оголене місце, Фред заспокоюється. Тай не прийшов додому на ланч, але насправді Фред і не очікував, що хлопчик прийде. Він буде вдома не пізніше від четвертої. Прийде додому, щоб повечеряти. Сто відсотків.

Фред повертається до затишної спальні, дорогою трохи масажує спину. Джуді досі не рухалась, він знову тривожно кладе руку їй на груди, її дихання повільне, але рівномірне. Усе гаразд. Він лягає поруч із нею на ліжко, збирається трохи послабити краватку і сміється, коли розуміє, що його комір розстебнутий. Піджак і краватка залишились у «Ґольці». Гаразд, це був божевільний день. Тепер йому хочеться полежати тут, у прохолодній кімнаті з кондиціонером, щоб полегшити біль у спині. Пересунути комод – це була погана ідея, але він радий, що зробив це. Він надто стривожений, тож немає жодного шансу, що він задрімає. Крім того, він ніколи не спить удень.

З такими думками Фред засинає.

Поруч із ним Джуді, яка також спить, починає шепотіти. Ґорґ… аббала… Багряний Король. І жіноче ім’я.

Це ім’я – Софі.