Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 21

Вона підійшла до письмового столу і схопила слухавку зі змішаним страхом і роздратуванням… але роздратування в її почуттях було більше. Не можна було виключати – звичайно ж, не можна, – що Аменда вирішила відтяти собі вухо у стилі Ван-Ґоґа або перерізати горло замість робити порізи на руках і стегнах, але щодо цього Лізі мала сумнів. Адже протягом усього свого життя Дарла була сестрою, завжди готовою зателефонувати через три хвилини зі словами «я щойно згадала» або «я забула тобі сказати».

– Що там у тебе, Дарло?

На хвилину або дві запала мовчанка, а тоді чоловічий голос – він видався їй знайомим – запитав:

– Місіс Лендон?

Тепер настала черга Лізі зробити паузу, поки вона переглядала подумки список чоловічих імен. У цей період її життя він був у неї досить коротким. Дивовижно, як смерть чоловіка скорочує кількість твоїх знайомих. Це були: Джекоб Монтано, їхній адвокат у Портленді; Артур Вільямс, їхній бухгалтер у Нью-Йорку, який не витратить і долара, поки орел на банкноті не попросить пощади або не помре від задухи; Дік Вільямс – ніякий не родич Артурові – будівельний підрядник із Брайтону, який перебудував горище над сараєм у кабінет Скота й переобладнав другий поверх їхнього будинку, перетворивши раніше темні приміщення на залиті сонячним світлом кімнати; Смайлі Фландерс, сантехнік із Мотона, який знає безліч анекдотів, і брудних, і цілком пристойних; Чарлі Гедонфілд, агент Скота, який час від часу заходив сюди у справах (іноземні права та антології коротких оповідань здебільшого); і ще кілька друзів Скота, котрі зберігали з нею зв’язок. Але жоден із тих чоловіків не зателефонував би на цей номер, безперечно, навіть якби він був у нього записаний. У всякому разі жодне з цих імен не асоціювалося в неї з голосом, який вона впізнала (чи їй лише здалося, що впізнала) по телефону. Але ж, хай йому чорт…

– Місус Лендон?

– Хто це? – запитала вона.

– Моє ім’я не має значення, місіс, – відказав голос, і перед Лізі несподівано постав яскравий образ Ґерда Аллена Коула, чиї губи ворушилися ніби в молитві. Лише в його поетичній руці з довгими пальцями не було пістолета. «Господи, не допусти, щоб цей теж був одним із них, – подумала вона. – Не допусти, щоб це був іще один Білявчик». Але тут вона помітила, що срібна лопата знову у неї в руках – вона бездумно вхопилася за її дерев’яне держално, коли брала телефонну слухавку, – і це здалося їй провістям того, що він був ним, він був.

– Для мене воно має значення, – сказала вона, і була здивована спокійним, діловим тоном свого голосу. Як могло таке лаконічне, змістовне речення вихопитися з так несподівано пересохлого рота? І потім раптом їй пригадалося, де вона вже чула цей голос раніше: сьогодні на автоматичному відповідачі, приєднаному до цього ж таки телефону. І не було нічого дивного в тому, що вона не змогла одразу згадати, де його чула, тому що цей голос промовив тільки три слова: «Я зателефоную ще». – Назвіть себе негайно, бо інакше я покладу слухавку.

На другому кінці лінії почулося зітхання. Воно водночас прозвучало стомлено й добродушно.

– Не будьте до мене в претензії, місус. Я намагаюся допомогти вам. Справді намагаюся.

Лізі подумала про нецікаві голоси з улюбленого фільму Скота «Останній кіносеанс»; їй знову пригадалося, як Генк Вільямс співає свою пісню «Джамбалая». «Одягайся стильно, дивись на все пильно, ох-ох-ой, ох-ох-ой!» Вона сказала:

– Я кладу слухавку, до побачення, бажаю щастя й успіхів.

Проте вона навіть не відірвала слухавку від вуха. Поки що.

– Можете називати мене Зак, місус. Це ім’я не гірше, аніж будь-яке інше. Домовилися?

– Зак, а далі?

– Зак Маккул.

– Дуже добре, а я тоді буду Ліз Тейлор.

– Ви хотіли, щоб я вам назвав ім’я. Я вам його назвав.

Лізі не знайшлася на відповідь.

– А звідки ви взяли цей номер, Заку?

– З телефонного довідника. – Отже, він був занесений до списків. Це все пояснювало. Можливо. – Ви послухаєте мене хвилинку?

– Я слухаю.

Слухаю… і стискаю в руках срібну лопату… і чекаю, поки зміниться вітер. Можливо, саме цього я чекаю найбільше. Бо якась зміна наближається. Про це повідомляв їй кожен нерв у її тілі.

– Місус, якийсь час тому до вас приходив один, щоб переглянути папери вашого чоловіка, і я висловлюю вам співчуття за вашу втрату.

Лізі пустила повз вуха ці останні слова.

– Багато людей просили в мене дозволу переглянути папери Скота, відтоді як він помер. – Вона сподівалася, що чоловік на протилежному кінці лінії не почує й не здогадається про те, як калатає її серце. – Я всім говорила одне й те саме: рано чи пізно я поділюся з ними всім…

– Той, про кого я кажу, працює в колишньому коледжі вашого чоловіка, місус. Він вважає свою поведінку цілком логічною, бо рано чи пізно ці папери все одно опиняться там.

Якусь мить Лізі не казала нічого. Вона міркувала про те, як її співрозмовник вимовляє слово чоловік, майже як човік, так ніби Скот був якоюсь екзотичною стравою, тепер спожитою. І він каже не місіс, а місус. Цей чоловік не зі штату Мейн, він не янкі й, мабуть, не дуже освічений, принаймні в тому розумінні, в якому застосовував це слово Скот; вона здогадалася, що «Зак Маккул» ніколи не навчався в жодному коледжі. Вона також подумала про те, що вітер і справді змінився. Вона більше не боялася. Вона була не злякана, а, принаймні на даний момент, сердита. Більш аніж сердита. Розлютована, як ведмедиця.

Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впізнала, вона промовила:

– Вудбоді. Так звуть чоловіка, про якого ви мені кажете, правда ж? Джозеф Вудбоді. Цей сучий син в образі паршивого інкунка.

На протилежному кінці лінії запала коротка пауза. Потім її новий друг сказав:

– Я не зовсім вас розумію, місус.

Лізі відчувала, як наростає в ній гнів, і була рада дати йому волю.

– Я певна, ви чудово мене розумієте. Професор Джозеф Вудбоді, Цар Інкунків, найняв вас, щоб ви зателефонували мені й спробували мене залякати… але навіщо? Лише для того, щоб я віддала йому ключі до кабінету свого чоловіка й він міг там переглянути рукописи Скота й забрати все, що йому заманеться? Чи він… чи він справді думає… – Вона спробувала зібратися з думками. Це було нелегко. Її гнів був гіркий, але водночас і солодкий, і вона хотіла ним навтішатися. – Скажіть мені тільки одне, Заку. Так або ні. Ви працюєте на професора Джозефа Вудбоді?

– Це вас не стосується, місус.

Лізі не знала, що їй на це відповісти. Вона була геть приголомшена, принаймні на короткий час, нахабством такої відповіді. Скот назвав би це великим-великим пихатим і нікчемним

(вас не стосується)

безглуздям.

– І ніхто мене не наймав нічого робити чи намагатися нічого робити. – Пауза. – Тобто, я хотів сказати, намагатися щось робити. А зараз, місус, я просив би вас стулити вашого рота й послухати. Ви мене слухаєте?

Вона стояла з телефонною слухавкою, притиснутою до вуха, міркуючи над цим «Ви мене слухаєте?», і не сказала нічого.

– Я чую, як ви дихаєте, отже, ви там. Це добре. Коли мене наймають, місус, то син моєї матері не намагається, він робить. Ви мене не знаєте, але це на вашу невигоду, не на мою. Це не вихваляння, повірте. Я не намагаюся робити, я роблю. Ви дасте тому чоловікові все, чого йому треба, гаразд? Він зателефонує або надішле мені листа електронною поштою, як ми з ним домовилися, й повідомить: «Усе гаразд, я маю те, що хотів». Якщо цього не буде… якщо цього не станеться протягом певного часу, то я прийду до вас і зроблю вам боляче. Я зроблю вам боляче в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям, коли танцювали з ними в часи своєї юності.

Лізі заплющила очі на якомусь місці цієї довгої промови, схожої на завчений напам’ять монолог із п’єси. Вона відчувала, як гарячі сльози котяться по її щоках, і не знала, чи то були сльози гніву, чи…

Сорому? Чи справді вони могли бути слізьми сорому? Атож, вона могла заплакати й від сорому, що якийсь незнайомець розмовляє з нею в такому тоні. Вона почувала себе так, як почуває себе мала дівчинка, коли її приводять до нової школи, і вчителька висварить її у перший же день.

«Пошли його до дідька, моя люба дитино, – сказав Скот. – Ти знаєш, що робити».

Звичайно ж, вона знала. Потрапивши в таку ситуацію, ти або знайдеш у собі сили виплутатися з неї, або ні. Вона ще ніколи не була в такій ситуації, але це було для неї цілком очевидно.

– Місус? Ви зрозуміли те, що я вам сказав?

Вона знала, що вона хоче йому сказати, проте він міг не зрозуміти її. Тому Лізі вирішила скористатися більш узвичаєною мовою.

– Заку, ви мене слухаєте? – запитала вона тихим голосом.

– Так, місус, – він так само одразу перейшов на дуже тихий голос. Мабуть, подумав, вона стишила голос із міркувань конспірації.

– Ви спроможні чути мене?

– Ви говорите надто тихо, але… так, місус, я вас чую.

Вона втягла повітря глибоко в легені. Затримала там його на мить, уявляючи собі цього чоловіка, який казав місус і човік і намагатися робити нічого замість намагатися робити щось. Уявила, як він притискає слухавку до вуха, силкуючись розчути кожне її слово. Коли ця картина чітко постала перед її внутрішнім зором, вона з усієї сили прокричала в те вухо:

– ТОДІ ПІШОВ ТИ НАХУЙ!

Лізі поклала слухавку на місце з таким виляском, що над апаратом знялася хмара пилюки.