Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 22

Телефон почав дзвонити майже одразу, але Лізі втратила будь-який інтерес до подальшої розмови із «Заком Маккулом». Вона дійшла висновку, що будь-які шанси на так званий діалог (принаймні так це називали розумники з телебачення) тепер зникли. Вона тепер його не хотіла. Не хотіла також почути його голос на автоматичному відповідачі і з’ясувати, чи не втратив він свій співчутливий доброзичливий тон і тепер назве її сучкою, стервою або й діркою. Її погляд ковзнув по телефонних дротах до стіни – пульт перемикання був поруч зі стосом ящиків – й натисла на вимикач. Телефон замовк десь на третьому дзвінку. Отже, із «Заком Маккулом» покінчено, принаймні на певний час. Їй ще, можливо, доведеться мати з ним справу – або справу, пов’язану з ним, – але на даний момент насамперед треба було щось робити з Мендою. Не кажучи вже про Дарлу, яка чекає її й розраховує на неї. Зараз вона піде до кухні, зніме з кілочка ключі… і загається ще хвилини на дві, щоб замкнути дім, чим вона рідко клопотала собі голову в денний час.

Замкне дім, і сарай, і кабінет.

Атож, насамперед кабінет, хоч хай вона буде проклята, якщо вона приділить цьому стільки уваги, скільки приділяв Скот, для якого це було особливо важливою справою, Справою з Великої Літери. До речі, якщо вона вже згадала про великі літери…

Вона зловила себе на тому, що знову дивиться на горішній ящик. Вона його не закрила, а тому їй було неважко знову побачити заголовковий напис:

АЙК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ

Скот Лендон

Цікаво, – і це, зрештою, забере не більш як секунду, – а що там далі, подумала Лізі, тож вона прихилила до стіни срібну лопату, підняла титульну сторінку й подивилася на ту, яка була під нею. На другій сторінці вона прочитала:

Айк повернувся додому з бума, і все було чудово.

БУЛ! КІНЕЦЬ!

І більше нічого.

Лізі дивилася на ці два рядки протягом не менш як хвилини, хоч Богові було відомо: вона мала невідкладні справи і мала негайно виїхати. Її шкіра знову вкрилася сиротами, але тепер це відчуття було майже приємним… і, прокляття, на цьому «великий роман» Скота й закінчувався, чи не так? Ледь помітна, спантеличена усмішка грала на її устах. Відколи вона почала роботу з наведення ладу в його кабінеті – відколи вона відчинила його й стала розчищати те, що Скот мав звичай називати своїми «меморіальними завалами», якщо висловитися точніше, – вона відчувала його присутність… але ця присутність ніколи не була такою близькою, як тепер. Ніколи вона не була такою реальною. Вона засунула руку в ящик і стала перебирати пальцями грубий шар аркушів, точно знаючи, що саме вона там знайде. І так воно й було, як вона припустила. Усі аркуші були чистими. Вона витягла жмут тих, які були розіпхані обабіч, і вони виявилися несписаними теж. У дитячому словнику Скота «бум» означало коротку подорож, а «бул»… було складніше для зрозуміння, але в цьому контексті воно, безперечно, означало якийсь жарт або безневинну витівку. Скот вигадав цей величезний фіктивний роман, певно, маючи на меті розіграти когось абощо.

А що ж тоді зберігається в двох інших ящиках із цього стосу – також були? А в тих, які складені в закромах і стійлах навпроти? Невже його жарт набув таких масштабів? А якщо так, то кого саме він хотів у такий спосіб розіграти? Її? Інкунків, таких як Вудбоді? Таке припущення було цілком виправданим, Скот любив пожартувати з людьми, яких він називав «схибленими на текстах», але ця думка змусила її припустити ще одну жахливу можливість: Скот інтуїтивно відчував

(адже він помер молодим)

наближення кінця

(помер завчасно)

і нічого їй не сказав. А це приводило до запитання: а чи повірила б вона йому, якби він сказав? Її першим імпульсом було відповісти на це запитання «ні» – сказати, хай навіть лише самій собі, «я була людиною повсякденних потреб, тією, яка переглядала його багаж, аби переконатися, що в ньому досить спідньої білизни, і з’ясовувала по телефону, чи не відкладено той або той авіарейс». Але вона добре пам’ятала, як кров на його губах обернула його усмішку на клоунський вищир; вона пам’ятала, як одного разу він їй сказав – і сказав це, як їй здалося, у стані цілковитої ясності розуму, – що небезпечно їсти будь-які свіжі фрукти по заході сонця, а між північчю та шостою ранку слід утримуватися від споживання будь-якої їжі. На думку Скота, «нічна їжа» часто буває отруйною, і коли він їй це сказав, його слова прозвучали цілком логічно. Тому що

(мовчи)

– Я не могла йому не повірити, обмежмося цим, – прошепотіла вона й опустила голову, й затулила очі долонями, щоб утримати сльози, які так і не полилися. Очі, які плакали, коли вона слухала заздалегідь підготовлену промову «Зака Маккула», тепер були сухі, як два камені. Дурні, паскудні очі!

Рукописи, напхом напхані в усі шухляди його письмових столів, і архіви, що зберігалися в найбільшому з кабінетів, безперечно, булами не були; це Лізі знала напевне. Деякі з них були копіями опублікованих оповідань, інші – альтернативними версіями тих самих оповідань. У письмовому столі, який Скот називав Великим Слоном Ідіота, вона вже виявила три незакінчені романи і щось схоже на закінчену новелу – зрештою, Вудбоді не став би молоти саму нісенітницю. Було там також із півдесятка закінчених оповідань, які Скот, мабуть, ніколи не збирався публікувати, більшість із них дуже давні, судячи зі стану рукописів. Вона не була достатньо кваліфікованою, аби визначити, що там було сміттям, а що – скарбом, хоч і не сумнівалася в тому, що ці оповідання становлять інтерес для дослідників творчості Скота.

Проте… цей бул, якщо застосувати слово Скота…

Вона вхопилася за держално срібної лопати і вхопилася міцно. Це була справжня реальна річ у світі, який раптом здався їй зітканим із павутини. Вона знову розплющила очі й сказала:

– Скоте, чи це тільки безневинний жарт, чи ти знову хочеш заморочити мене?

Ніякої відповіді. А чого ж вона сподівалася? І вона має двох сестер, які потребують її допомоги. Безперечно, Скот її зрозуміє, якщо вона відкладе все це на потім.

У всякому разі, вона вирішила взяти лопату з собою.

Їй було приємно відчувати її у своїй руці.