Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 39

Денді слухав лише вечірні програми, й вони давно закінчилися, але по програмі ВДЕР передавали старі мелодії – якийсь герой п’ятдесятих співав про юне кохання, – коли вона обполоснула склянку з-під вина й повернулася до вітальні, а він був уже там, стоячи у дверях із бляшанкою пива в руці та своєю загадковою усмішкою на обличчі. Мабуть, вона не почула, як під’їздить його «форд» через музику. Або через болюче пульсування в голові. Або через те, й те.

– Привіт, Лізі, – сказав він. – Пробач, я запізнився. Я справді щиро жалкую. Кілька хлопців із семінару Девіда Гонерса засперечалися про Томаса Гарді, й…

Вона відвернулася від нього, не сказавши жодного слова, й повернулася на кухню, назад до звуків «Філко». Тепер там група хлопців співала «Бум-бум». Він пішов за нею. Вона знала, що він піде за нею, це було цілком природно. Вона відчувала, як усе те, що вона хотіла йому сказати, накопичується у неї в горлі, то були гострі слова, отруйні слова, і якийсь наляканий самотній голос просив її не казати їх йому, не казати цьому чоловікові, але вона прогнала цей голос геть. У своєму гніві вона просто не могла вчинити інакше.

Він тицьнув великим пальцем у радіо і сказав, по-дурному гордий зі свого непотрібного знання:

– Це «Струни». Первісна чорна версія.

Вона обернулася до нього й сказала:

– А ти не думаєш, що мені до сраки, хто зараз співає по радіо, після того як я працювала вісім годин і ще п’ять годин чекала тебе? А ти приходиш, коли вже чверть на одинадцяту, з дурною посмішкою на обличчі, пивом у руці й вигаданою історією про якогось давно мертвого поета, що, проте, виявився набагато важливішим для тебе, ніж я?

Широка усмішка ще не зійшла з його обличчя, але вона все звужувалася, зменшувалася, аж поки не перетворилася спочатку на одну вузеньку борозенку, а потім – на ледь помітну ямочку. Тим часом у його очах з’явилася волога. Розгублений, наляканий голос намагався втихомирити її, але вона не звертала на нього уваги. Вона намагалася вколоти його якомога гостріше. І в тому, як в’янула його усмішка, і в тому, як посилювався біль у його очах, вона бачила, як сильно він її любить, але думала тільки про те, що це наділяє її спроможністю завдати йому ще гострішого болю. І вона на всю котушку використовувала цю можливість. Але навіщо вона це робила? Тому що могла.

Стоячи у дверях кухні й чекаючи, коли він піде геть, вона наговорила йому стільки всякої всячини, що вже й не пам’ятає, що тоді говорила, проте знає, що кожне наступне слово було бодай трохи гіршим, трохи ліпше пристосованим для того, щоб завдати гострого болю. Якоїсь миті вона зі страхом усвідомила, як вона тепер схожа на Дарлу в її найгіршому варіанті – ще одна Дебушер, яка метає громи і блискавки, – і на той час його усмішка вже навіть не висіла в повітрі. Він дивився на неї дивним урочистим поглядом, і вона була нажахана, побачивши, якими великими стали його очі, збільшені тією вологою, що блищала на їхній поверхні, такими великими, що незабаром вони, здавалося, проковтнули його обличчя. Вона зупинилась десь на середині фрази про те, скільки в нього бруду під нігтями і як він гризе їх, наче пацюк, коли читає книжку. Вона замовкла, й у цю мить не долинало жодних звуків ані від Шемрока, ані від млинових передмість, ніде не скрипіли шини, не чулося бодай тихої музики від парку Рок, де по вікендах грав оркестр. Тиша була просто неймовірною, і вона зрозуміла, що хоче дати задній хід, але не має найменшого уявлення, як це зробити. Найпростіший варіант – «Я все одно люблю тебе, Скоте, ходімо до ліжка» – спав їй на думку лише згодом. Лише після того, як стався бул.

– Скоте, я…

Вона не уявляла собі, куди йти далі, але, схоже, в цьому й не було потреби. Скот підняв указівний палець лівої руки, як учитель, що має намір зробити якесь надзвичайно важливе зауваження, й усмішка поступово повернулася на його уста. Щось подібне до усмішки принаймні.

– Чекай, – сказав він.

– Чекати?

Він здавався задоволеним, так, ніби вона зрозуміла якусь його дуже важку для зрозуміння думку.

– Чекай.

І перш ніж вона змогла промовити щось іще, він просто пішов у темряву, вийшовши на заднє подвір’я. Він ішов випростаний, ішов прямо перед собою (ніякого сп’яніння вона в ту мить у ньому не помітила), його стрункі стегна грали під вузькими джинсами. Вона лише один раз покликала його на ім’я: «Скоте!», але він лише знову підняв указівний палець: чекай. Потім його проковтнула темрява.