Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 37

йолопа, – думає вона. – Він – йолоп, а я теж ідіотка, бо інакше не приділяла б йому стільки уваги».

Вона досі стоїть у дверях і дивиться на задній моріжок, не бажаючи його кликати, але починаючи нервуватися, бо він вийшов із кухні крізь двері чорного ходу й пішов через моріжок у темряву одинадцятої години ночі майже десять хвилин тому, і що він тепер там робить? Там немає нічого, крім живоплоту і…

Звідкись не дуже здалеку долинули до неї вищання шин, брязкіт розбитого скла, собачий гавкіт, войовничі крики якогось п’яного. Одне слово, всі ті звуки, які характерні для університетського містечка в ніч із п’ятниці на суботу. І вона вже зібралася гукнути його, але знає, що хай навіть вона прокричить тільки його ім’я, він зрозуміє, що вона вже на нього не гнівається. Не так гнівається, як щойно гнівалася принаймні.

Це правда, вона вже перестала на нього гніватися. Але річ у тому, що він обрав невдалу ніч із п’ятниці на суботу для того, щоб ушосте чи всьоме прийти п’яним і вперше по-справжньому спізнитися на побачення. Бо вони планували піти в кіно й подивитися фільм, який він дуже хотів подивитися, фільм якогось шведського режисера, і вона сподівалася, що він принаймні буде дубльований англійською, і їй не доведеться задовольнятися субтитрами. Тож вона швиденько з’їла легкий салат, коли повернулася з роботи, очікуючи, що після кіно Скот поведе її до «Ведмежого Барлогу», де вони з’їдять по гамбургеру. (Якщо він цього не зробить, то вона сама його туди поведе.) Потім задзвонив телефон, і вона сподівалася, що це він, сподівалася, він змінив намір і поведе її на фільм за участю Роберта Редфорда, що демонструвався в Бенґорі, на центральному проспекті (аби тільки не на танці у «Притулок», адже вона вісім годин була на ногах). Але то була Дарла, котра повідомила, що «хоче поговорити», й одразу перейшла до суті, яка полягала в докорянні їй за те, що вона втекла до Невідомого Краю (термін Дарли) і залишила її, Аменду та Кантату давати раду всім проблемам (під якими вона мала на увазі їхню добру матінку, яка на 1979 рік стала гладкою матінкою, сліпою матінкою і – що було найгірше – слабкою на розум матінкою), тоді як вона, Лізі, «розважається там із університетськими хлопчиками». Ніби працювати вісім годин офіціанткою було відпочинком. Для неї Невідомий Край був піцерією за три милі від кампусу Мейнського університету, а «університетські хлопчики» – здебільшого тайцями, які не припиняли своїх спроб залізти руками їй під спідницю. Бог знав про її туманні мрії закінчити кілька курсів – можливо, навчаючись уночі, – але вони швидко випарувалися й розвіялися. Їй бракувало не тями, а часу й енергії. Вона слухала гнівні тиради Дарли й намагалася її заспокоїти, але, звичайно ж, зрештою втратила терпець і вона, й усе закінчилося тим, що вони почали горлати одна на одну через відстань сто сорок миль телефонної лінії та всю ту історію, яка лежала між ними. Це було те, що її бойфренд, безперечно, назвав би цілковитим паскудством, і зрештою Дарла сказала те, що вона завжди казала: «Роби, як знаєш, – ти завжди робиш тільки те, чого тобі хочеться».

Після цієї розмови вона втратила будь-який апетит і вже не стала їсти скибочку сиру, яку принесла з ресторану собі на десерт, і, звичайно ж, їй перехотілося дивитися фільм якогось там Інґмара Берґмана… але їй хотілося бачити Скота. Атож, хотілося. Бо протягом кількох останніх місяців, а надто протягом останніх чотирьох або п’яти тижнів вона потрапила в якусь дивну залежність від Скота. Можливо, це була сльозлива сентиментальність – можливо, – але її опановувало дивне відчуття безпеки, коли він брав її у свої обійми, відчуття, якого вона не переживала з жодним іншим хлопцем; з ними вона відчувала лише нетерпіння або настороженість. (Іноді переживала відчуття скороминущої хоті.) Але у Скота була доброта, й від самого початку вона зрозуміла, що він відчуває інтерес – інтерес до неї, – і вона майже не могла в це повірити, адже він був набагато розумніший і дуже талановитий. (Але доброта для Лізі була важливіша, аніж будь-що.) Проте вона повірила. І він розмовляв мовою, яку вона слухала від самого початку з жадібною цікавістю. Не мовою Дебушерів, проте такою, яку вона все одно знала дуже добре – так, ніби вона розмовляла нею у своїх снах чи мріях.

Але яка користь у балачці чи у спеціальній мові, якщо немає з ким розмовляти? Немає навіть із ким поплакати? А саме цього вона потребувала сьогодні вночі. Вона ніколи не розповідала йому про свою божевільну дебільну родину – о, нехай він мені пробачить, про мою божевільну спадлючену родину, якщо скористатися мовою Скота, – але сьогодні вночі вона хотіла розповісти йому про неї. Вона відчувала, що повинна про це розповісти, бо інакше вибухне від чистого горя. Тому, певно, він і обрав саме цю ніч із усіх ночей, щоб не з’явитися. Поки вона його чекала, вона намагалася переконати себе, що Скот, звичайно ж, не знав, що вона тільки-но витримала найжорстокішу у світі боротьбу зі своєю сучою старшою сестрою, та коли шоста година перетворилася на сьому, а сьома на восьму, невже я справді чую, як видзвонює дев’яту, не може бути, щоб уже настала дев’ята, коли вона трохи надкусила скибочку сиру, а потім викинула її геть, бо вона була надто по-падлючому… ні, надто по-сучому розгнівана, щоб спокійно з’їсти її, настала й десята година, атож, була вже десята, а я досі не бачила «форд-73» з однією миготливою фарою, який би зупинився перед її помешканням на Норт-Мейн-стрит, і вона розгнівалася ще дужче, а точніше було б сказати, розлютилася до нестями.

Вона сиділа перед телевізором зі склянкою вина поруч, якої майже не надпила, і невидющими очима дивилася передачу зі світу природи, коли її гнів та лють перейшли у стан справжнього шаленства, й саме тоді сповнилася переконаністю, що Скот обманює її не цілком. Він був схильний улаштовувати сцени, як то кажуть. У надії, що його кінець стане мокрим. То була ще одна знахідка Скота, яку він виловив у озері слів, куди ми всі закидаємо свої сіті, і як чудово вона звучала! Якими чудовими були всі його знахідки! Наприклад, перенести свої тлінні останки, погасити свій гніт, утворити звіра з двома спинами, випримарити, або елегантний вираз, зґвалтувати уламок. То були справді скарби з Невідомого Краю, і коли вона сиділа там, наслухаючи, чи не гуркоче десь поблизу мотор «форда-73» її Пропащого Хлопця – це булькотіння не можна було сплутати ні з чим іншим, там була дірка у глушителі чи щось таке, – вона згадала слова Дарли: «Ти робиш завжди так, як тобі хочеться». Атож, і ось вона тут, маленька Лізі, королева світу, робить усе так, як їй хочеться, сидить у цій убогій малій квартирі й чекає свого бойфренда, який прийде п’яний і прийде дуже пізно – але ще хотітиме урвати собі шматочок, бо всі вони цього хотіли, був навіть такий жарт: «Гей, офіціантко, принеси мені спеціального вівчарського сиру, чашку какао й шматочок вівці». Тож вона сиділа на недоладному стільці з дешевого магазину, з ногами, які боліли, з одного кінця й головою, що боляче пульсувала, з другого, тоді як на телеекрані – майже білому, бо рогата антена, схожа на вуха кроля, працювала вкрай паскудно – гієна пожирала дохлого ховраха. Лізі Дебушер, королева світу, яка жила розкішним життям.

Проте, коли стрілки годинника переповзли через цифру десять, хіба вона не відчула, як опановує її почуття якоїсь ницої, дратівливої радості? І ось тепер, з тривогою дивлячись на затінений нічною темрявою моріжок, Лізі думає, що на це запитання можна відповісти ствердно. Вона знає, що це так. Бо сидячи зі своїм головним болем і склянкою червоного вина з гострим смаком та дивлячись, як гієна обідає дохлим ховрахом, тимчасом як коментатор пояснює: «Хижак знає, що, можливо, йому не вдасться поїсти так добре протягом багатьох днів», Лізі була абсолютно переконана, що вона кохає його і знає, як завдати йому болю.

Тобто знає, що він її теж кохає? І це ставить його в певну залежність від неї?

Так, але в цьому плані його любов до неї – не головне. Головне в тому, як вона його бачить: а вона бачить його на зовсім іншому рівні, аніж ті його друзі, які бачать лише його талант і засліплені ним. Вона бачить, яких зусиль він іноді докладає, щоб витримувати погляди незнайомих йому людей. Вона знає, що попри його розумну, а іноді й блискучу дотепність, попри його два вже опубліковані романи, вона спроможна тяжко його поранити, якщо захоче. Він, за словами її тата, напитує собі лиха. На це його штовхає все його чарівне паскудство – тобто вся чарівність його паскудного життя. Але сьогодні цю чарівність буде зламано. І хто зламає її? Вона.

Маленька Лізі.

Вона вимкнула телевізор, пішла на кухню зі своєю склянкою і вилила з неї вино у зливальницю. Їй уже його не хотілося. Воно здавалося їй тепер кислим і неприємним на смак. «Ти сама зробила його кислим, – подумала вона. – Бо ти надто роздратована й люта». Вона в цьому не сумнівалася. На підвіконні, над зливальницею, у неї стояв на самому краєчку старий радіоприймач, старий «Філко» з розбитим корпусом. Він належав татові; він тримав його в сараї і слухав, коли робив якусь повсякденну роботу. Це єдина річ, яка залишилася в Лізі від нього, і вона тримає його на підвіконні, бо лише там він може ловити місцеві станції. Джодота подарувала йому цей приймач колись на Різдво, й навіть тоді він уже був не новий, та коли тато розгорнув пакунок і побачив, що це, він заусміхався так радісно, що, здавалося, його обличчя зараз розколеться навпіл, і як він їй дякував! Знову й знову! Джоді завжди була його улюбленицею, і саме вона, Джоді, якось у неділю, коли всі вони сиділи за обіднім столом, повідомила своїх батьків – хай їй біс, повідомила їх усіх, – що вона вагітна, а хлопець, який зробив їй цього подарунка, подався кудись у широкий світ і завербувався до флоту. Вона запитала, чи тітка Синтія, яка жила у Вулфборо, штат Нью-Гемпшир, не змогла б її взяти до себе, й вона пожила б у неї доти, доки дитину не заберуть на всиновлення – саме так висловилася Джоді, ніби йшлося про те, щоб продати якусь річ. Цю новину вітали незвичною мовчанкою, яка запанувала за обіднім столом. У пам’яті Лізі це був один із небагатьох випадків – а може навіть, і один-єдиний, – коли безперервне клацання ножів та виделок, у міру того як сім голодних Дебушерів обгризали смаженину до кісток, припинилося. Нарешті добра матінка запитала: «А ти поговорила про це з Богом, Джодото?» А Джоді відрубала їй у відповідь: «Це Дон Клутьє нагородив мене животом, а не Бог». Саме тоді тато покинув стіл і свою улюблену дочку, не сказавши жодного слова й жодного разу не озирнувшись. А через кілька хвилин Лізі почула звуки радіо, які долинали із сараю, дуже тихенькі. А за три тижні тато дістав свій перший удар. Тепер Джоді поїхала з дому (щоправда, не в Маямі, туди вона поїде через багато років у майбутньому), а вона, Лізі, стала об’єктом роздратованих дзвінків Дарли, а чому саме вона, маленька Лізі? Тому що Канті на боці Дарли, а телефонувати Джоді марно, це ні до чого доброго не призведе. Джоді відрізняється від інших дівчат із родини Дебушерів. Дарла називає її холодною, Канті – егоїсткою, й обидві звинувачують її в байдужості, проте Лізі думає, що тут ідеться про інше – про щось ліпше й піднесеніше. З п’яти дівчат лише Джоді змогла по-справжньому вижити, анітрохи не отруївшись тим димом провини, який клубочиться над старим віґвамом їхньої родини. Колись бабуся Дебушер створила цей дим, потім їхня мати взялася активно допомагати їй, Дарла й Канті теж готові підключитися до цього, вони вже зрозуміли, що коли ти називаєш цей отруйний наркотичний дим обов’язком, то ніхто не наважиться вимагати, щоб ти загасила це полум’я. Що ж до Лізі, то вона тільки прагне більше бути схожою на Джоді й, коли Дарла знову зателефонує, засміятися і сказати: «Запхай свої поради собі в зад, люба Дарло; ти сама стелила собі ліжко, то й спи на ньому».