Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 34

– Ти певна, що все буде гаразд? – запитала Дарла.

Вона стояла у відкритих дверях невеликого будиночка Аменди через годину чи трохи пізніше, лагідний червневий нічний вітерець лоскотав їм литки й гортав сторінки журналу, що лежав у холі на столі.

Лізі сердито скривилася:

– Якщо ти запитаєш у мене про це ще раз, я виштовхаю тебе геть. У нас усе буде чудово. Трохи какао, яке я допоможу їй випити, бо з чашкою в неї можуть бути проблеми в її нинішньому стані…

– Ти маєш слушність, – сказала Дарла. – Враховуючи те, як вона використала останню.

– Потім ляжемо спати. Лише двоє старих дівчат Дебушер, без ніякого чоловічого члена між ними.

– Дуже дотепно.

– А завтра прокидаємося із сонцем! Кава! Вівсянка! Вирушаємо по ліки за її рецептами. Повертаємось додому й промиваємо їй лікувальною рідиною руки! Після чого, люба Дарло, заступаєш на чергування ти!

– Гаразд, якщо ти так певна.

– Я певна. Іди додому й нагодуй свого кота.

Дарла подивилася на неї востаннє із сумнівом у погляді, після чого цмокнула її в щоку й обняла, за своїм звичаєм, стоячи збоку. Потім рушила потрісканим асфальтом до свого маленького автомобіля. Лізі зачинила двері, замкнула їх і подивилася на Аменду, яка сиділа на кушетці в нічній сорочці, втихомирена і заспокоєна. У її свідомості виникла назва старовинного готичного роману… що його, мабуть, вона прочитала ще в підлітковому віці. «Мадам, ви будете розмовляти?»

– Мендо, – тихо покликала вона.

Аменда подивилася на неї, і її сині очі, очі родини Дебушерів, були такі великі й такі довірливі, що Лізі подумала, їй, певно, не вдасться заговорити з Амендою про те, що вона хотіла б від неї почути: про Скота й про були, Скота й криваві були. Якби Аменда прийшла до цього сама, скажімо, тоді, коли вони лежатимуть удвох у темряві, це була б одна річ. Але заговорити про це з нею самій, після того як Аменда пережила такий день?

Та й для тебе день видався нелегкий, маленька Лізі.

Це була правда, але це не давало їй права порушувати той мир, який вона бачила тепер в очах Аменди.

– Що ти хотіла, Лізі?

– Ти хочеш випити трохи какао перед сном?

Аменда усміхнулася. Ця усмішка зробила її на багато років молодшою.

– Какао перед сном – це буде просто чудово.

Тож вони випили какао, і коли Аменда мала проблеми зі своєю філіжанкою, вона знайшла собі химерно скручену пластикову соломинку – така соломинка почувала б себе якраз на місці на полицях крамниці всіляких дрібничок Оберна – в одному зі своїх кухонних буфетів. Перш ніж занурити її одним кінцем у какао, вона подала її Лізі (затиснувши між двома пальцями, тим жестом, який їй показав лікар) і сказала:

– Поглянь-но, Лізі, це мій мозок.

На якусь мить Лізі лише роззявила рот від подиву, неспроможна повірити, що справді почула, як Аменда пожартувала. Потім зареготала. Вони обидві зареготали.