Читать книгу Історія Лізі - Стівен Кінг - Страница 40

І ось тепер вона стоїть і з тривогою вдивляється в темряву, яка висить над моріжком. Вона вимкнула світло на кухні, думаючи, що так їй буде легше його побачити, але навіть світло ліхтаря на сусідньому подвір’ї, підвішеного на високому стовпі, неспроможне розігнати темряву, яка клубочиться трохи нижче по схилу. На сусідньому подвір’ї хрипко гавкає собака. Того собаку звати Плутон, бо вона чула, як люди там іноді покрикують на нього, хоча користі з цього мало. Вона думає про брязкіт розбитого скла, який почула хвилину тому; як і гавкіт, цей брязкіт пролунав десь дуже близько. Ближче, аніж інші звуки, що населяють цю сповнену тривоги й нещасливого передчуття ніч.

Чому, чому вона так напустилася на нього? Адже їй зовсім не хотілося дивитись той ідіотський фільм шведського режисера. І чому вона відчувала таку радість, коли вичитувала йому? Таку підлу і бридку радість?

На це вона не має відповіді. Весняна ніч дихає солодкими пахощами навколо неї, і скільки він уже пробув у тій темряві? Лише дві хвилини? Чи, може, п’ять? Їй здається, що набагато більше. І той брязкіт розбитого скла, чи мав він якесь відношення до Скота?

Там нижче – оранжерея. І парки.

Немає жодної причини для того, щоб її серце так калатало, але воно калатає. І саме тієї миті, коли вона відчуває, як наростає ритм її серцебиття, вона помічає якийсь рух за тим місцем, за яким її очі втрачають спроможність бачити. Через секунду рухлива річ перетворюється на чоловіка. Вона відчуває полегкість, але це не розвіює її страх. Вона не перестає думати про брязкіт розбитого скла. І рухається він якось не так. Це вже не його гнучка, випростана хода.

Тепер вона називає його ім’я, але з її губів зривається лише тихий шепіт: «Скот?» Водночас її рука обмацує стіну, шукаючи вимикач, яким вона хоче увімкнути світло над ґанком.

Її поклик прозвучав дуже тихо, але постать, яка волочить ноги вгору по схилу – авжеж, вона волочить ноги, не йде, а волочить ноги, – підводить голову саме в ту мить, коли невідомо чому затерплі пальці Лізі знаходять вимикач і натискають на нього.

– Це бул, Лізі! – кричить він, коли спалахує світло, і чи міг би він зробити все це краще, якби заздалегідь відрепетирував цю сцену й поставив її в театрі? Вона думає, що не зміг би. У його голосі вона чує божевільну й радісну полегкість, так, ніби він усе спланував наперед. – І не просто бул, а кривавий бул!

Вона ніколи не чула цього слова раніше, але вона не сплутала його з жодним іншим словом, такими, як «бум» або «бук», або щось подібне. Це бул, ще одне Скотове слово, і не просто бул, а кривавий бул. Світло з кухні скочується по моріжку йому назустріч, і він простягує їй свою ліву руку як подарунок, вона певна, що він хоче її дати їй в подарунок, і так само вона певна, що рука десь є під тим, що він їй подає, о святі Маріє, Ісусе та Йосипе-тесле, благаю вас, щоб рука знайшлася під тим, що він мені подає, бо інакше йому доведеться закінчувати книжку, яку він зараз пише, а також усі ті, які він може написати після неї, друкуючи на машинці однією рукою. Бо там, де була його ліва рука, вона тепер бачить червону масу, з якої капає кров. Кров стікає між розчепіреними пальцями, які тепер схожі на промені морської зірки, і коли вона біжить йому назустріч, цокаючи підборами по приступках заднього ґанку, вона рахує ці розчепірені червоні обрубки, один, два, три, чотири і, Богу дякувати, стримить і п’ятий, що є, мабуть, великим пальцем. Усе поки що на місці, але його джинси заляпані червоною рідиною, і він усе ще простягає до неї свою закривавлену пошматовану руку, ту саму, якою він пробив товсте скло оранжереї, продершись крізь живопліт у кінці моріжка, щоб добутися до неї. А тепер він простягає їй цей свій подарунок, свою спокуту за те, що запізнився на побачення, свій кривавий бул.

– Це тобі, – каже він, зриваючи з неї блузку й обмотуючи нею закривавлену масу, відчуваючи, як тканина одразу просякла червоною рідиною, відчуваючи її божевільне тепло і знаючи, – звичайно ж! – чому цей тоненький голос із таким жахом говорив про все те, що вона на нього вилила, бо ж вона завжди знала: цей чоловік закоханий не лише в неї, він також наполовину закоханий у саму смерть і більш ніж готовий погодитися з кожним обвинувальним і образливим словом, які хто завгодно кидатиме йому в обличчя.

Хто завгодно?

Ні, не зовсім. Не такий уже він і вразливий. Не хто завгодно, а лише той, хто любить його. І Лізі несподівано усвідомлює, що не тільки вона майже нічого не розповіла про своє минуле.

– Це тобі. Аби ти знала, що я прошу в тебе пробачення за свою забудькуватість, і більше такого ніколи не станеться. Це – бул. Ми…

– Замовкни, Скоте. Усе гаразд. Я не…

– Ми називаємо це кривавий бул. Це спеціальне випробування. Тато казав мені й Полові…

– Я на тебе не гніваюся. Я ніколи на тебе не гнівалася.

Він зупиняється під розтрісканими приступками заднього ґанку, дивлячись на неї. На його обличчі такий вираз, як у хлопчика років десяти. Її блузка, обмотана навколо його руки, нагадує їй латну рукавицю рицаря. Раніше жовта, вона тепер почервоніла від крові. Вона стоїть там, на моріжку, у своєму бюстгальтері дівочої форми, відчуваючи, як трава лоскоче їй голі литки. Неяскраве жовте світло, яке ллється на них із кухні, утворює глибоку вигнуту тінь між її персами.

– Ти візьмеш його?

Він дивиться на неї з виразом такого дитячого благання. Усе те, що було в ньому від чоловіка, тепер його покинуло. Вона бачить біль у його довгому й тужливому погляді і знає, що це біль не від покаліченої руки, але вона не знає, що сказати. Це виходить за межі її розуміння. Вона хотіла б зробити все від неї залежне, щоб накласти бодай якийсь компрес на ту жахливу рану, яку він зробив собі нижче від зап’ястка, але тепер вона ніби вся заклякла. Чи спроможна вона буде сказати щось правильне? А що як вона знову скаже не те, що слід, і він знову піде?

Він допомагає їй.

– Якщо ти приймеш бул, – а надто кривавий бул, – тоді ти мені прощаєш. Так казали мій тато. Тато казали це мені та Полові знову й знову.

Не тато казав, а тато казали. Він повернувся до мови свого дитинства. О Боже. О Боже, на що це схоже.

Лізі каже:

– Мабуть, я приймаю його, бо в мене не було найменшого бажання йти дивитися хай там який ідіотський шведський фільм із субтитрами внизу. У мене болять ноги. Я лише хотіла лягти з тобою до ліжка. А тепер замість того нам треба йти до препаскудного пункту невідкладної допомоги.

Він заперечливо хитає головою, повільно, але твердо.

– Скоте…

– Якщо ти на мене не гніваєшся, тоді чому ти кричала й називала мене психодіотом?

Психодіотом. Мабуть, іще одне слівце з його дитинства. Вона звертає на нього увагу, але свої коментарі відкладає на потім.

– Бо я вже не могла кричати на свою сестру, – каже вона.

Таке пояснення здається їй дуже кумедним, і вона сміється. Вона сміється гучно, і ці звуки так її приголомшують, що вона починає плакати. Потім відчуває полегкість. Вона сідає на приступки ґанку, бо їй здається, вона зараз зомліє.

Скот сідає поруч із нею. Йому двадцять чотири роки, волосся спадає йому майже на плечі, його обличчя вкрите дводенною щетиною, і він тонкий, як лінійка. Його ліва рука обмотана її блузкою, один рукав тепер розмотався й висить. Він цілує її у скроню, під якою пульсує кров, потім дивиться на неї, і в його погляді вона читає глибоке й ніжне розуміння. Коли він нарешті озивається, його голос знову звучить, як його голос.

– Я розумію, – каже він. – Родичі – лайно.

– Атож, лайно, – шепоче вона.

Він кладе їй на плечі руку – ліву руку, про яку вона вже думає як про руку кривавого була, його дарунок їй, його клятущий дарунок у ніч на суботу.

– Не звертай на них уваги, – каже він. Його голос дивно спокійний. Ніби він щойно не перетворив свою ліву руку на шматок сирого закривавленого м’яса. – Послухай, Лізі: люди можуть забути про все.

Вона подивилася на нього із сумнівом.

– Ти так думаєш?

– Атож. Тепер наш час. Ти і я. Лише це має значення.

«Ти і я». Але чи вона цього хоче? Тепер, коли їй стало очевидно, на якій вузькій межі він балансує? Тепер, коли вона може уявити собі, яким може виявитися для неї життя з ним? Потім вона думає про те, як його губи притулилися до впадини на її скроні, знайшовши там потаємне місце, і вона думає: «Можливо, й хочу. Хіба в центрі кожного урагану не існує тихе й затишне місце – так зване «око урагану»?

– Ти впевнений? – запитує вона.

Протягом кількох секунд він не каже нічого. Лише тримає її в обіймах. Від брудного передмістя Клівз долинають гуркіт машин, крики та дикий регіт. Це ніч на суботу, й Неприкаяні Хлопці розважаються. Але це відбувається не тут. Тут витає запах її широкого спадистого подвір’я, що спить у чеканні близького літа, вона чує гавкіт Плутона на сусідньому подвір’ї, під підвішеним на стовпі ліхтарем, і відчуває його руки, які її обіймають. Навіть теплий дотик його пораненої руки, що наче тавром позначає голу шкіру на її спині та животі, для неї приємний.

– Моя дитино, – озивається він нарешті.

Пауза.

Потім:

– Моя люба дитино.

Для Лізі Дебушер, дівчини двадцяти двох років, яка втратила будь-які почуття до своєї родини і стомилася бути сама-одна, цього досить. Цілком досить. Він покликав її додому, й, перебуваючи в темряві, вона віддається тому Скотові, якого бачить у ньому. Відтоді й до самого кінця вона вже ніколи не озирнеться назад.