Читать книгу Оголений нерв - Светлана Талан - Страница 10

Частина перша
Розділ 5

Оглавление

Іванна вже кілька днів ходила насуплена, як сич на негоду. Насті було прикро через таку поведінку доньки. Складалося враження, що дівчина не дуже радіє поверненню брата додому. З одного боку, її можна зрозуміти: вона молода, хочеться мати хоч мінімальний власний простір, куди можна запросити подружок чи принаймні послухати музику, а не дивитися бабусин телевізор і вимикати світло об одинадцятій вечора, бо бабуня не може спати при світлі. З іншого боку, брат їде додому живий, нехай після поранення, але він приїжджає, а Небесна Сотня вже ніколи не повернеться.

Раніше в одній із кімнат на правах господарки мешкала свекруха, в другій – Настя з чоловіком, а третя була дитячою. Іванна непогано уживалася з братом в одній кімнаті. Все було, як у звичайних дітей: інколи сварки з приводу черги прибирання кімнати, миття посуду та підлоги або навіть поділу робочого стола, який у них був один на двох. Коли Іванна досягла підліткового віку, Настя не раз пропонувала їй подумати про те, щоб перейти до кімнати бабці.

– Не хочу! Не піду! – репетувала дівчина. – Бабуня хропе, як трактор! Вона буде змушувати мене вимикати світло і лягати з курми спати, а я хочу перед сном почитати книгу!

– Ми слухаємо разом музику! – підпрягся Геннадій. – Я Чебурека не відпускаю!

Іванна не піддалася на вмовляння. Зробити небажане, але необхідне переселення змусив випадок. Одного дня у Насті була перша зміна, тож вона пішла з дому, коли діти ще спали, свекруха кілька днів поспіль ночувала на дачі за містом, вдома залишився чоловік, у нього був вихідний. Вранці батько розігрів сніданок і пішов будити дітей. Валерій торкнувся плеча сина, а той аж палає.

– О-о-о! Та ти, друже, захворів? – батько приклав руку до гарячого чола сина. Поміряв температуру. Так і є! – Сьогодні у тебе буде вихідний, – сказав він хлопцеві, – а ти, доню, збирайся швиденько, сніданок на столі.

Валерій викликав лікаря і знову повернувся до дітей.

– Чому валяємося? – спитав він доньку, яка доти не підвелася з ліжка. – Генику, йди снідати, – покликав сина.

– Я не хочу, – прохрипів він.

– Я теж не хочу і сьогодні не піду до школи, – заявила Іванна, натягуючи ковдру до самого підборіддя.

– Та ти теж хвора! – промовив батько, помітивши червоні щоки доньки. Він хотів підійти до неї, щоб подати термометр, але дівчина істерично скрикнула: «Дайте мені спокій! Покличте маму!» Чоловік сказав доньці не вередувати, бо вже не маленька, але дівчина ще більше дратувалася. Він багато разів намагався додзвонитися до дружини, але марно, бо у неї зламався телефон. Стаціонарний телефон у робочому кабінеті теж мовчав, і це не дивно: Настя рідко бувала там, бо корпусів багато і потрібно бути на місцях, щоб керувати процесом роботи.

Врешті-решт, опівдні прийшов дільничний педіатр і спочатку оглянув Геника. Лікар діагностував у нього застуду і виписав рецепти на ліки. Іванна в цей час мовчки замоталася в ковдру, ніби в кокон, та блискала переляканими очицями. Коли лікар зробив спробу до неї наблизитися, вона зарепетувала:

– Не чіпайте мене! Дайте мені спокій! Де мама?!

– Доню, що трапилося? – стривожився батько, бо ніколи не бачив нападів істерики.

– Вийдіть усі з кімнати! Негайно! Зараз же! Геть усі! – кричала дівчина та трусилася всім тілом.

– Добре, заспокойся, – спокійно сказав батько. – Ми з лікарем уже йдемо. Зараз із нами піде Геник. Так, синку?

– Ні, не піде! – заперечив хлопець. – Я сестру не покину. Нехай вередує, може мені роздряпати пику, але я її в такому стані не покину.

– Потрібно викликати психіатра, – порадив лікар Валерію, коли вони вийшли з кімнати. – З дівчинкою не все гаразд.

Тоді вже психанув Валерій і, ледь стримуючи себе, виставив лікаря за двері.

За дверима кімнати чулося, як досі істерично вже не кричить, а плаче донька, обзиваючи брата бовдуром і роблячи заяви, що усім їм на неї начхати, що вона нікому не потрібна і вона хоче негайно бачити маму. Довелося телефонувати керівництву і відпросити з роботи дружину хоч на дві години.

Вдома Настя негайно виконала головну вимогу доньки – звільнила кімнату від сторонніх.

– Замкни двері, – схлипуючи попросила Іванна.

Настя виконала і це прохання, хоча знала, що ніхто сюди не зайде. Іванна вилізла зі свого «кокона», і мати побачила закривавлені штанці доньки.

– І ось, дивись, – дівчина відкинула вбік ковдру і вказала на кров’яну пляму на простирадлі.

– Моя крихітка! – Настя обняла доньку, поцілувала в маківку. – Ти стала дорослою, у тебе почалися місячні, а ти нас так усіх перелякала.

Іванна притислася усім своїм гарячим тілом до матері.

– Мій халат залишився там, – кивнула туди, де біля дверей на стільці висів її одяг. – Як я могла його взяти, коли вони прокинулися раніше за мене? Мені потрібно було вдягтися і пройти до ванної, але вони вперто не хотіли вийти з кімнати. Я хотіла обмотатися ковдрою і підвестися, але ж простирадло теж брудне, – розповідала донька, обнявши матір, – до того ж вони би причепилися з питаннями, чому я так ходжу, а Геник міг взагалі відібрати в мене ковдру. Що б я тоді робила?

– Можна було б лікарю шепнути на вушко, що в тебе почалася менструація.

– Він теж чоловік. Як йому я мала показати оце?

Того ж дня Іванна перенесла свою постіль та речі до кімнати бабуні.

– Мамо, як ти думаєш, – прошепотіла дівчина на вухо матері, – вони ні про що не здогадалися?

– Звісно, ні, – в тон їй тихо відповіла мати, – чоловіки не дуже здогадливі…

Дзвінок у двері сповістив про гостя. Настя відклала картоплину, яку не дочистила, пішла відчиняти.

– Можна? – на порозі з усмішкою та величезним прямокутним тортом стояв Вадим. Не чекаючи дозволу, зайшов у вузький коридор. «З поверненням!» – Настя прочитала шоколадний напис по діагоналі поміж квітів, які прикрашали виріб. – Це мо`лоді, нехай смакують, – пояснив чоловік, передаючи торт Насті.

– Навіщо ти витрачався? Ми стільки всього готуємо, що не поїдять.

– Ось побачиш, нічого не залишиться! Компанія велика, усі молоді, тільки давай їсти! – промовив Вадим жваво, проте Настя добре знала його, тому таки почула нотки суму в голосі. Вона ледь знайшла вільне місце в холодильнику, щоб вмістити там об’ємний торт. Настя подякувала і спитала: «Підемо посмалимо?»

Вони вийшли на балкон, де стояли дві табуретки та попільничка. У ній було кілька недопалків, як жартувала Настя, «жіночки» – тонкі залишки її цигарок – та «чоловічки» – товщі, Валерки. Настя присіла, а Вадим запалив цигарку й обперся на поручні. Звідси відкривався вид на головну вулицю.

– Гарний краєвид, – сказав він, порушивши мовчанку. – У мене на першому поверсі все чути, але нічого не видно.

– І що ти там таке цікаве побачив? – запитала Настя, помітивши, як пильно Вадим на щось задивився.

– Пішов третій місяць, як зник мій Левко, – відповів чоловік, глибоко затягнувшись димом. – Я постійно вдивляюся в натовп людей, шукаючи його постать. Вночі прислухаюся до кроків за дверима, очікуючи, що ось зараз теленькне дзвінок і він зайде. Геник повертається, а з ним – надія на те, що мій син також повернеться.

– Не треба втрачати надію, – сказала Настя, хоча сподівання на повернення Лева танули з кожним днем.

Вісімнадцятирічний син Вадима наприкінці листопада минулого року поїхав у Київ на Євромайдан, коли почалися мітинги. Батькові сповістив уже тоді, коли стояв із студентами на головній площі Києва. Левко телефонував щодня, а в ніч на перше грудня о четвертій ранку батько востаннє чув його голос. Вадим не відходив від увімкненого телевізора, дивлячись новини, де показували, як трьохсот беззахисних студентів-євромайданівців нещадно били кийками дві тисячі спецназівців. Він по сто разів передивлявся відео, викладені в Інтернеті, намагаючись серед натовпу побачити сина, аби хоч щось дізнатися про його долю. Далі були пошуки сина. Вадим чотири рази їздив до Київа, писав заяву до міліції, роздавав листівки з фотографією Лева, звертався до волонтерів, шукав по лікарнях і моргах. Усе марно. Сина не було ані серед живих, ані серед загиблих. І все-таки Вадим вірив, що Левко живий. За кілька днів до того син сказав йому, що познайомився з гарною дівчиною, студенткою, навіть натякнув, що, можливо, переведеться на навчання в столицю, щоби бути поруч із нею. Тоді Вадим зауважив, що йому ще рано думати про одруження, на що син відповів: «Кохання не має віку». Пізніше, напруживши пам’ять, Вадим згадав, що син називав її ім’я. Дівчину звали Юля. Вадим дуже шкодував, що не дізнався від сина її прізвище або адресу – можливо, Юля могла щось прояснити.

– Ось дочекаюся Гену, потім візьму відгули і ще раз поїду у Київ, – сказав Вадим.

– Незабаром у нас буде своє бюро розшуку, – ляпнула Настя й одразу ж прикусила язика. – Вибач за недоречний жарт, – сказала вона, – від’їзд матері вивів мене з рівноваги. Сама вже думаю, що мені робити. У першу чергу потрібно вилікувати сина, поставити його на ноги. Не знаю, скільки часу піде на його одужання, викличу лікаря, тоді вже буде видно. А тут іще мама таке утнула…

Настя зітхнула, зробила затяжку й розчавила недопалок у попільничці.

– Я її не засуджую, – сказав Вадим, – вона хоче знайти свою доньку. І ти повинна це розуміти.

– Та хіба я проти?! Але ж безглуздо кидати все і їхати туди – не знаю куди.

– Які звістки від неї?

– Каже, що все добре, шукає Ніну, розпитуючи місцевих про той містичний будинок, який бачила уві сні.

– А де вона зупинилася?

– На вокзалі.

– У неї ще не вмерла віра, тож є надія.

– Знаєш, Вадику, що я помітила? – Настя підвелася, стала з ним поруч. – Раніше я говорила «Ніна любить…», «Ніна робить…», тобто вживала дієслова в теперішньому часі, ніби вона є, лише кудись вийшла з дому ненадовго і зараз повернеться. А потім, навіть не замислюючись, не усвідомлюючи, почала говорити про неї в минулому часі. Це було після одного року мовчання сестри. Тоді я подумала, що її вже нема серед живих, що якась невидима сила підказала моїй підсвідомості, що її життя вже обірвалося.

– Тобто ти хочеш сказати, що люди, які не поруч із нами, живі, поки ми не почнемо говорити про них у минулому часі? – запитав Вадим, зупинивши пильний погляд на Насті.

– То лише мої здогадки. – Настя тяжко зітхнула. – Я розумію маму, бо невідомість – тяжка ноша. Досі ми не знаємо, чи за здоров’я Ніни ставити у церкві свічку, чи за упокій. Ставимо за здоров’я, хоча, можливо, її душа в цей час не має спокою. Господи, що я плету?! – Настя схаменулася. – Я зробила тобі боляче?

– Я живу в постійному болю вже майже сто днів. Ти пропонувала матері повернутися?

– Вмовляю щодня, коли телефоную, але марно. Сказала, що повернеться тільки з Ніною. Не виключено, що мені самій доведеться їхати в Росію та забирати маму силою, – Настя ледь усміхнулася куточками вуст.

– Наша домовленість залишається в силі? – Вадим перевів розмову на інше. – Залишаєте з Валеркою молодь наодинці, а самі приходите до мене. Пиво за мною, обіцяю свіженьке та холодне.

– А я прихоплю рибку до пива, – пообіцяла Настя, – а також Алісу з Андрієм. Ти не проти?

– Ти що?! Я не уявляю тебе без подружки-товстушки! – усміхнувся Вадим. – Зберемося разом, як завжди, посидимо, відпочинемо, не будемо заважати молоді. До речі, а свекруху куди подінете? Дачний сезон іще не відкрився.

– У сусідній під’їзд до Семенівни спровадимо, – пояснила Настя. – Її Натан познайомився з черговою подружкою, живе у неї, тож Семенівні самотньо. Ходімо, бо я вже змерзла, – сказала жінка, – та й картопля лежить нечищена.

– Я тобі допоможу, – викликався Вадим.

Настя не заперечувала. Вона розуміла, що Вадим шукає будь-який привід, аби не залишатися наодинці з сумними думками. Син Левко – єдине, що було в його житті. Дружина померла під час пологів, тож Вадим самотужки виховував сина, без бабусь та дідусів, без няньок і коханок. Він так і не одружився, хоча мав тисячу шансів. У свої сорок чотири роки чоловік виглядав набагато молодшим, бо привабливе обличчя з правильними рисами ще не поорали зморшки, волосся не засивілося. При широких плечах, високому зрості, без випуклого черева, Вадим притягав до себе погляди жінок. До того ж чорний позашляховик та трикімнатна квартира у «Мріївському» будинку[3] з автономним опаленням та сучасним ремонтом змушували тріпотіти жіночі серця. Напевно, не одна була готова стати дружиною самотнього красеня та господаркою ошатної затишної квартири, і навіть матір’ю Левка. Але вдівець не поспішав одружуватися. Чому? Настя не наважувалася сама запитувати, проте Вадим іноді сам пояснював розриви стосунків дуже коротко: «Не склалося», «Не зрослося», іноді кидав щось філософське, на кшталт того, що сімейне життя – мистецтво, а в нього руки не звідти виросли.

За студентських часів у Насті з Вадимом був короткий роман. То було кохання палке, пристрасне, всепоглинаюче, гаряче, як спалах сірника – швидко розгорілося, засвітилося, обдало жаром. Настя гадала, що на все життя, але не судилося. За два місяці вона вийшла заміж за однокурсника, який уже довгий час упадав за нею. З Валерієм інше кохання: неквапливе, розмірене, спокійне. Вадим навчався на четвертому курсі, а Настя з Валеркою на третьому, коли вона погодилася вийти заміж за свого давнього залицяльника. Після одруження вона ніколи не розповідала чоловікові про свій короткий, але такий гарячий студентський роман. Вона навіть не знала, чи були чоловіки знайомі в ті роки.

Коли Настя вийшла з декретної відпустки на роботу, то дуже здивувалася, побачивши свого чоловіка разом з Вадимом. Валерій сказав, що то його колега і друг і він уже запросив його на вечерю до них додому. Відтоді Вадим став другом сім’ї, як і її подруга Аліса зі своїм чоловіком. Так утворився маленький дружний колектив з трьох родин, які час від часу збиралися разом, щоб попити пива та відпочити.

Одного разу з дітьми вибралися на Азовське море і два тижні вилежувалися на піску в Бердянську, давши малим удосталь нахлюпатися в теплих мілких водах моря. Більше їм зібратися гуртом та поїхати туди на відпочинок так і не вдалося, хоча щозими планували. Приходило літо зі своєю неймовірною донбаською спекою, але завжди щось заважало. Тепер уже й не вийде, бо діти стали дорослими, їм нецікаво відпочивати разом з батьками, вони вже виросли з моря, яке по коліна тягнеться далеко-далеко. Життя внесло свої корективи, і діти, як виявилося, вже не дітлахи, а справжні борці за свободу своєї країни. Ось тільки б знайти Левка!

3

«Мріївські» будинки – ті, які збудувала МЖК «Мрія-Інвест».

Оголений нерв

Подняться наверх