Читать книгу Оголений нерв - Светлана Талан - Страница 20

Частина перша
Розділ 15

Оглавление

Біля гаража, де довго чекала свого господаря старенька батьківська «копійка», вовтузилися біля «форда» Геник і Льоня. Спочатку вони вирішили довести до ладу «копійку», бо, як сказав Льоня, «нема у сиротинки господаря, нема». Уже потім кілька днів поспіль возилися коло «форда». Льонька скомандував поміняти фільтри, мастило, привести до ладу днище авто.

– Ось тепер не машина, а лялечка! – Льоня задоволено потер брудні руки. – Німці знають, як робити машини. Тепер можеш братися до роботи, буду за тебе спокійний.

– Так-так! – почули хлопці голос Івана, що підійшов до гаража разом із Яшкою. – Цілий автопарк!

– Тепер ти крутіший, ніж Денис, – сказав Яшка, потиснувши друзям руки.

– З якого дива? – сказав Льоня невдоволено.

– У Дениса один мікрик, а у тебе і легкова автівка, і мікроавтобус! – прозвучало з легкою іронією.

– Куди мені до Дениса, – знітився Гена, – у нього великий бус, а у мене – коротун, та й то не мій, а так поки… – Він торкнувся кузова машини, поплескав її, як товариша по плечу.

– А ти ніби заздриш… – Льоня звернувся до Яшки. – Чи то мені здалося?

– Хіба не можна позаздрити? – Яшка дістав цигарку, прикурив від запальнички, затягнувся димом. – Заздрість, Льончику, буває різна, – почав він, але не встиг розповісти про види заздрощів, бо під’їхав на своєму «китайці» Никон.

– О! Ще один крутий, – сказав Яшка. – Щастить же людям з батьками! І квартиру на тобі, і фірму з виготовлення меблів бери, ще й іномарочку на додачу!

– Привіт! – вийшов з автівки усміхнений Нік, потис усім руки. Мішкувата куртка, сережка у вусі, матня до колін – усе, як завжди. – Ну, як ви тут? Запрягли вже «коника»?

– Усе як слід! – похвалився Льоня, намагаючись витерти ганчіркою руки.

– Тоді вітаю, Генику!

– Прибий його, – Геннадій вказав пальцем на Льоню, – бо він мене принижує.

– Зараз зробимо, – у тон йому жартома відказав Никон. – Зізнавайся, як ти принижував нашого революціонера?

Никон підійшов до Льоні, наставив на нього вказівний палець, імітуючи пістолет.

– Він ставився до мене, як до вагітної жінки, – навмисно пискляво поскаржився Геник, – не дозволяв мені нічого робити, лише «подай те, подай се» або «сиди й не рипайся, тобі не можна важке піднімати». Ось так!

– Не плач, дитинко! – Никон жартома пригорнув до себе Геника. – У мене для тебе є подаруночок.

Никон підійшов до своєї автівки, скрутив значок з «китайця» у вигляді трьох іксів, собі прикріпив з «хонди». Потому підійшов до «форда», прикріпив свій значок з «ксинкая» на радіаторну решітку мікроавтобуса.

– Дарую! – сказав він і широко та щиро всміхнувся. – Це на згадку про мене, – додав він. – У разі війни вороги будуть думати, що в тебе не «форд», а поганенька китайська машина.

– Сплюнь, щоб не наврочити!

– Тепер у добру путь?

– Дякую! – сказав Геннадій. – Чудовий подарунок!

– А обмити? – запитав Яшка. – Ні, друзі, так не можна! Навіть кораблі у плавання не йдуть, поки не розіб’ють об борт пляшку шампанського. Традиція!

– То зганяй за пивом, – Геннадій дістав з барсетки гроші, – тільки не забудь одноразові стакани та банку безалкогольного пива для мене.

– І чогось солоненького до пива! – нагадав Іван.

– Потрібно запросити Антона, – нагадав Геннадій.

Зателефонували, але виявилося, що він на роботі. Дениса не запрошували, бо все одно дружина не відпустить.

Хлопці поскладали інструмент, який великим віялом лежав біля мікроавтобуса, зайшли в гараж, примостилися хто де може. Незабаром вони пили пиво й говорили про автівки. Усі зійшлися на тому, що «форди» витривалі та надійні, але будь-яку автівку потрібно тримати в належному стані.

– Тепер можна оформляти ліцензію, брати свідоцтво та патент, – сказав Геннадій. – Підкажеш, Іване, з чого починати?

– Ти що?! Який патент? Яка ліцензія? Спочатку дай об’яви у місцеві газети та на сайти, «набий» своїх клієнтів, а тоді вже думай про оформлення документів.

– А якщо зупинить ДАІ? – поцікавився Гена.

– Скажеш, що знайомих везеш або собі щось купив. Узагалі, дешевше впхати менту в кишеню купюрку, аніж офіційно все оформляти. Звідки ти знаєш, що у тебе буде стільки замовлень, що вистачить усе сплатити? Тебе ніхто не запитуватиме, чи заробив ти на патент і податки, чи ні – маєш сплатити день у день, бо буде штраф, пеня і таке інше. Та й з оформленням не все так легко. Потрібно визначитися і вказати, що саме ти будеш возити. Якщо харчі, то санстанція тебе дістане, якщо людей, то страховка дорога.

– Ого скільки проблем, – почухав потилицю Геник, – може, й справді поки без оформлення попробувати?

– Ти прислухайся до порад Івана, – зауважив Яшка, – він у нас бізнесмен і вже на цій підприємницькій діяльності собаку з’їв. Везунчики ви! – зітхнув він. – А в мене ніколи не буде ні автівки, ні власного житла. Усе, що зароблю, йде на комунальні платежі, деякі харчі та горілку для батьків, – мовив сумно. – Дістали вже так, що далі нікуди! Усе життя зводиться до випити-похмелитися і так до безкінечності. Мені здається, що вони колись давно один раз випили й до цього часу похмеляються.

– Усе у твоїх руках, – сказав Льоня. – Якщо нічого з ними не можна зробити, йди з дому.

– Куди?

– Винайми квартиру, хоча б кімнату в гуртожитку, влаштуйся на гарну роботу, візьми кредит у банку й купи автівку, – порадив Льоня.

– Усе по поличках розклав, – зіронізував Яша. – Є такі, хто вляпався в кредити, а тепер не знають, як з того лайна вилізти.

Усі знали, що йдеться про батьків Івана. Його мати взяла кредит під забудову. За два роки побудували та відкрили невелику продуктову крамницю, бо доти роками стояли на ринку в металевих контейнерах і в спеку, і в морози. Усе було добре, поки курс долара не зріс удвічі. «Приватбанк» не пішов ні на які поступки, тож взяли ще один кредит на батька, потім ще й на Івана, але їх знову чекала невдача – фінансова криза в країні. Врешті-решт, банк вчинив за напрацьованою схемою: він найняв бандюків із Луганська, які, попри те, що частина магазину була в оренді і ще тривала судова тяганина, силоміць викинули матір Івана на вулицю, без усяких судовиконавців. А на додаток, щоб тітка Аліса не здіймала галас, вдарили її пляшкою по голові на очах доблесної сєвєродонецької міліції.

– Як у вас зараз справи? – поцікавився Геннадій. – Є світло в кінці тунелю?

– А ніяк! Навіть справу про завдання тілесних ушкоджень не відкрили!

– Чому?! Тітка Аліса ж пройшла судову експертизу? – спитав Гена.

– І що з того? У нас правий той, хто має владу і гроші. Хто я і хто такий Коломойський?

– Для всіх є одна буква закону.

– Можливо, десь у якійсь країні й існують закони, а у нас їх нема. Закони тебе торкаються тоді, коли ти щось винен державі або тому ж Коломойському. Не є великим секретом, що всі банки щомісяця несуть хабарі нашим суддям, щоб ті приймали рішення на їхню користь, – пояснив Іван. – Ось ми вивернулися навиворіт, щоб заплатити адвокату, але що він може зробити?

– Господи, справи ще гірші, ніж я гадав, – зітхнув Геннадій. – Конче потрібна люстрація суддів.

– Гадаєш, щось можна змінити? – Іван налив пива у пластиковий стаканчик, відсьорбнув піну. – Не можна. На зміну одним прийдуть такі ж самі тільки з іншими обличчями.

– Згоден з Іваном на сто відсотків, – втрутився в розмову Яків. – Вибач, Генику, але мені здається, що ти марно поїхав у Київ, втратив здоров’я… І заради чого?

Розмова знову перейшла у політичну площину і затяглася до півночі. Геннадій намагався довести, що вся країна підвелася з колін чи не вперше за роки незалежності не для того, щоб отримати поразку, а заради кращого життя для всіх. Іван та Яків палко сперечалися, намагаючись довести, що марно бандерівці та правосєки розбурхали народ і зробили ще гірше, ніж було, що саме вони заради свого зиску та за гроші зчинили бурю, яка призвела до загибелі людей, а працьовитий Донбас ніхто так і не почув, не запитав, чого він хоче. Никон у суперечки майже не встрявав, тому важко було зрозуміти, якої він думки про останні події. Геннадія підтримував Льоня, і то майнула думка, що робить він це лише заради їхньої дружби.

Додому Геннадій повернувся схвильований. Тихо ввімкнув у коридорі світло, намагався роззутися тихо, щоб нікого не розбудити, але, як на зло, з тумбочки впала на підлогу материна парасолька. Зі своєї кімнати прошмигнула в туалет Іванна, вдаючи, що не помітила брата. Вона досі з ним не розмовляла й уникала зустрічі. Мати казала, що вона почувається винною, але не може пересилити себе, щоб помиритися. Нехай ще трохи побіситься, потім попустить. А ось вечір закінчився не зовсім вдало. Геннадій вимкнув світло, у пітьмі дістався свого ліжка. Почувався так, ніби його розчавили, як поганого клопа. Розмова з друзями не йшла з голови. Не хотілося навіть роздягатися, тому приліг в одязі, закинув руки під голову. Геннадій знав, що довго не зможе заснути. Минули ті часи, коли міг впасти на ліжко і прокинутися вже вранці у тій самій позі. Усе змінилося в його житті там, на Майдані, і сам він став іншим. Його друзі були тут, у Сєвєродонецьку, у столиці сепаратизму – так жартували побратими-майданівці, коли дізнавалися, звідки він приїхав.

Аналізуючи нещодавню розмову, Геннадій відчув себе зрадженим. Ним оволоділо почуття спустошеності. Напевно, так буває завжди, коли близькі люди не виправдовують твоїх сподівань. Так людська душа реагує на втрату мрії. Чому він вважав, що його друзі мають таку ж думку і переконання, як і він? Чому події у столиці не розкрили очі хлопцям? Його душевний біль – наслідок розчарування в тих, кому він вірив. Потрібно не зациклюватися на ньому, а по краплі випустити з себе розчарування, бо все минає, а люди, які були поруч упродовж багатьох років, залишаються.

Можливо, він себе обманював, надаючи їм рис, створених своєю уявою? А зараз намагається звалити на них провину за власне розчарування? Можливо, помилявся, розраховуючи на більше? Не розчаровується лише той, хто ні на що не сподівається і нічого не чекає. Можливо, і в ньому хтось розчарувався? Попри все, не можна зненавидіти того, кого душа бажає любити. Всі вони залишаються його друзями, тому потрібно послати їм промінь любові та прощення. І взагалі, треба пам’ятати, що люди не можуть бути ідеальними для всіх. Він і надалі буде поруч зі своїми друзями, лише думки про них змінилися, стали іншими.

Оголений нерв

Подняться наверх