Читать книгу Ніхто й ніколи - Валентина Михайленко - Страница 2

А випускний вечір шаленів танцями. Шість одинадцятих класів із двох шкіл невеликого містечка прощалися з дитинством і вступали в доросле життя…

Музики перебралися на великий асфальтований майдан перед будинком культури. До гурту танцюючої молоді долучилися всі охочі. Вчителі, батьки, друзі разом з випускниками завзято хвицали ногами. Що більше час котився до півночі, то веселішим ставало свято. Юнаки, а за ними й дівчата, по одному та парами, почали зникати у заростях парку, який темною завісою зачаївся за будинком культури, напівобнімаючи його південне крило.

Поверталися з неприродньо блискучими очима, голосно реготали та обнімалися при всіх…

– Таню, ходімо й ми? – взяв дівчину за руку Олег.

Вони сторожко оглянулися й пірнули в темряву. Під розлогим каштаном навпочіпки сидів гурт хлопців та дівчат. По колу ходила пляшка…

– Олежку, я не хочу, – смикнула Таня друга вбік. – Нехай собі, а ми давай погуляємо.

І вони тихо пішли алеєю. Зупинились аж там, звідки нікому й нічого не було видно, де збентежений гамором парк, врешті трохи заспокоївся і озвався солов’їною руладою. Олег поклав дівчині руки на талію і притягнув її до себе, й вони завмерли, дивлячись одне одному у вічі. Серпик західнього місяця відбився в їхніх зіницях двома парами жаринок-зір, що таємниче світилися, здавалося, із самої глибини Всесвіту.

– Олежку, – прошепотіла Таня, – ну, як це так могло трапитись, що ми стільки років були поруч і не помічали одне одного?

– Я-то давно тебе помітив, але ти завжди була така недосяжна, – ніяково опустив очі хлопець.

– Дурненький, – засміялася Таня, – вигадав таке…

Вона трошки пригнулась і торкнулася губами Олегових вуст. А він припав до неї, немов спраглий подорожній до джерела. Таня лише щасливо зітхала та думала про себе лукаво, що він таки правду каже. Ще рік тому Таня зовсім не звертала уваги на цього сором’язливого, кремезного й невисокого однокласника, який, до того ж, і вчився абияк. Вона ж була відмінницею з першого класу і заводієм будь-яких компаній. У дев’ятому її обрали президентом учнівського колективу школи. Спуску не давала нікому: ні малечі, ні старшокласникам. Її запальної гарячої натури іноді побоювались навіть учителі. Дуже легко могла затіяти бійку із здоровенними хлопцями, коли бачила, що ті зобижають менших, лаються або на перерві смалять цигарки.

Граніт шкільної науки «гризла» ніби граючись. З першого до одинадцятого класу щороку отримувала похвальні грамоти, а сьогодні директор школи вручив їй золоту медаль.

У випускному класі Таня дивно погарнішала: зникли хлоп’ячі риси з круглого повненького обличчя, в невеликих сірих очах з’явилися мрійливість і раніше не властива їй ніжність.

На випускному екзамені з математики зовсім випадково сіла з Олегом. Вже дописуючи відповідь на свій білет, звернула увагу на порожній лист паперу, що сумно білів перед ним, на червону фарбу, що заливала його обличчя…

Мовчки смикнула з-під Олегового ліктя білет. Так само мовчки, за кілька хвилин, написала відповідь і посунула до нього папір. Він підвів голову, вони стрілися очима, і Таня відчула, як запашіли і її щоки.

Того ж таки вечора, вже в сутінках, вийшла на подвір’я й загледіла невисоку постать, що причаїлася під парканом. Трошки повагалася й вийшла за хвіртку. Поволі побрели тихою вечірньою вулицею.

І вже за півгодини Таня щиро дивувалась: чому вона раніше не помічала цього чудового хлопця? Такого відкритого, щирого й надійного. Сором’язливий, щоправда, дуже: кілька вечорів поспіль захоплено дивився на неї, не насмілюючись не те, що поцілувати – навіть доторкнутись. Довелося проявити ініціативу…

А скільки вони переговорили за ці вечори. І з радістю виявляли, що подобається їм одне й те ж, що не люблять також однакове: зверхність і нечесність, жадібність і нахабство. Наче дві рідні душі зустрілися, – раділа Таня. І поклала собі – цього хлопця за будь-що з рук не випускати…

Їй раптом замлоїло серце – це ж розлучатися скоро. Вона вже зарахована студенткою Київського політеху: навчаючись в одинадцятому класі, закінчила факультет довузівської підготовки, який працював при школі. А Олег вступив до педуніверситету в обласному центрі. На нього там уже два роки чекають: один з кращих легкоатлетів області додасть престижу факультету фізичного виховання. З приводу цього однокласник Левко Макуха, який теж став студентом політехнічного, не забарився пустити колючку: «Таким, як ти, Олеже, якраз і місце на дурфаці. Там більше ногами треба, ніж головою». За що отримав від Тані добрячого стусана.

– Олежку, скоро їхати на навчання… – зовсім по-дитячому жалісно вирвалося в Тані.

– Ну, то й що? Ми ж будемо часто зустрічатися, приїздитимемо додому на вихідні. Або – ти до мене, а я – до тебе, – голос Олега звучав розважливо й ніжно, в ньому прокинулись не знайомі для них обох чоловічі нотки.

– Я тебе нікому не віддам, – щасливо видихнула Таня й від повноти почуттів закрила повіки.

Їй так нетерпеливилося розповісти про все Люді…