Читать книгу Ніхто й ніколи - Валентина Михайленко - Страница 7

Частина І
РОЗДІЛ ІІ
Ніч
2. Ірина Миколаївна

Оглавление

Чому б то не полинути короткої літньої ночі у тихе царство Морфея молодій успішній жінці?

Мабуть, на те є важлива причина… Давно в своїй спальні на горішньому поверсі похропує мати, сонно затих увесь великий будинок, а Ірині Миколаївні не спиться. Колючі кігті образи й ненависті розривають на частини серце. Як завжди в такі хвилини, її збурена енергія шукала виходу. Тому у вітальні дзижчав пилосмок, визбирував неіснуючі порошинки на килимовому покритті.

Не спав і кіт – величезний попелястий перс. Здивовано водив очима за господинею: давно вже час додивлятися третій сон, притулившись до її теплих грудей, а вона чомусь розбігалася, прибирання затіяла…

Ірина Миколаївна підскочила до крісла, вхопила кота, занурилась обличчям у пахучу пухнасту шерсть.

– Геракле! Котику мій! Нікому, крім тебе, я не потрібна… Ну скажи, як можна жити з отакою скотинякою?

Кіт співчутливо замуркотів і лизнув її в підборіддя. Коли б він умів говорити, то сказав би, можливо, таке: «А на що ж інше ти сподівалася, забираючи з сім’ї чоловіка й батька? Схотіла ситого життя? Тож, люба моя, за все треба платити. Он я на тому тижні спробував потягти ласий шматок із миски у нашого добермана Біма, то й зараз кістки болять, добре, що хоч живим залишився…»

Але, як відомо, коти не розмовляють і діалогу не вийшло. Та коли б Ірина Миколаївна почула котячу мову, то відповіла б приблизно так: «Я й сама знаю, Геракле, що моя вина в усьому. Але ж, розумієш, справді хотілося пожити в достатку. Хіба я не варта цього? Подивись лишень, яка красуня. У кого ще в нашому місті є таке пишне чорне волосся, такі очі кольору переспілої вишні? А моє розкішне тіло – чи не варте воно найвишуканішої оздоби? Не віддаватися ж мені було за Олексу…»

На це кіт міг би зауважити: «Але ж він тебе чекав шість років, поки ти навчалася…»

«Ну, то й що?! – вибухнула б Ірина Миколаївна. – Треба б і йому було навчатися. Хто це бачив таке, щоб лікарка віддалася за пожежника?»

«Не лукав, господине, не лукав, – муркотнув би кіт, – тобі схотілося ситого життя, над людьми вивищитись…»

«Авжеж, що так…» – зітхнула Ірина Миколаївна, опускаючи кота на крісло.

Так… У неї тепер є все і навіть більше. Триповерховий красень будинок, не будинок, а палац. У Максима – «Мерседес» і «Вольво», у неї – «Ауді». Чималенькому обійстю дають лад покоївка, кухарка, садівник і двірник. Це тут. А ще – чотирикімнатна квартира в Києві, катер на «Дніпрі», рахунки в банках… Скільки в неї костюмів, суконь та взуття – вона й сама не пам’ятає… Все є, нема лише жіночого щастя, любові немає.

Інтернатуру вона проходила в рідному містечку. Вже тоді почала ховатися від Олекси, хоч і щеміло серце, бо любила його ще зі школи. Неймовірними зусиллями задушила в собі щире почуття й почала шукати гідного її жениха.

І тут у місті з’явився Максим Кривець. Приватизував птахофабрику, що ледь животіла, прибрав до рук два величезні сади колишнього колгоспу, почав будувати віллу… Швидко переобладнав пташники й налагодив виробництво тротуарної плитки, наступної весни заклав пальметний сад, потім побудував завод і почав виробляти концентровані соки, а ще за кілька років увійшов до кола найбагатших людей регіону. Сім’ю – дружину й двох доньок-близнючок – чомусь до себе не забирав. Їздив до них майже щодня аж до сусідньої області. Подейкували, що й там у нього бізнес.

Якось він підвернув ногу і потрапив до Ірини Миколаївни на прийом. Без черги зашкандибав до кабінету. Незважаючи на те, що вона розмовляла з пацієнтом, по-хазяйськи всівся на кушетку й вимогливо кинув:

– Докторе, робіть щось швидше, бо мені за дві години необхідно бути в Києві.

Обмацуючи його спухлу стопу, Ірина Миколаївна вловила тонкі пахощі дорогих парфумів, хвилюючий чоловічий дух… пташкою затріпотіло серце, запалало обличчя. Підвела очі, стрілася з пильним поглядом, і враз обох блискавкою пронизала хіть.

Того ж таки вечора вона стала Максимовою коханкою…

В інтимних стосунках він був ненаситним і вимогливим. Так виснажував її за ніч, що, йдучи вранці на роботу, аж хиталася від недосипання та втоми. А що він не хотів оберігатися, не дивлячись на пігулки, які регулярно ковтала, вона кілька разів «залітала» і мусила робити аборти. Максим сказав, що байстрюків плодити не збирається…

Їхні взаємини стали головною темою місцевих пліток. Максимові це було байдуже, він жив у зовсім іншому світі – світі бізнесу й грошей. Що йому були прості люди? Він би щиро здивувався, коли б хтось насмілився зробити йому у вічі закид щодо приватного життя. Вона ж, скріпивши серце, теж вирішила не зважати, бо в неї була велика мета…

На її здійснення пішло три роки. Яких лише принижень не перетерпіла, щоб стати Іриною Миколаївною Кривець. Але виявилось, що більшість із них ще попереду.

За тиждень після одруження Кривці перебрались у новий будинок, а на ранок Максим заявив:

– Сьогодні ж розраховуйся з роботи. Мені не потрібні твої копійки. Я хочу мати в домі ідеальний порядок, у будь-який час, коли мені знадобиться, має бути накрито на стіл, і ти повинна мати вигляд королеви.

Колись вона прагнула не працювати, пожити задля себе, та зараз відчула себе в тісній клітці, на яку чіпляють важкий замок.

Її слабкі протести Максим звів нанівець жорстким поглядом і однією фразою:

– Я не хочу бачити тебе втомленою і заклопотаною чимось іншим, аніж мною.

Вона спробувала поринути з головою у свої нові обов’язки і з жахом виявила, що є для чоловіка зручною й потрібною, але всього на всього річчю. Ніколи не казав їй куди їде, коли повернеться, нічого не розповідав, не радився. Часто дзвонив із мобільного:

– Накрий стіл на двох… трьох, чотирьох… Я буду за годину.

Вона тоді літала, збиваючись з ніг. Це була якась віддушина. Вишукано вдяглася, робила макіяж, приязно прислуговувала чоловікові та гостям, слухала на свою адресу компліменти. За тим знову наставала сіра одноманітність. Треба було слідкувати за ладом у величезному будиноку – не дай Боже Максим запримітить десь порошинку чи засохлу квітку, а в хатніх квітах, так само, як і в надвірніх, він дуже кохався і наставляв кілька сотень вазонів на всіх поверхах з різними екзотами. А ще в її обов’язки входило їздити на ринок за свіжими домашніми продуктами та забивати ними два величезні холодильники.

Їй це так остогидло, що вирішила набрати прислугу. Максим на це охоче згодився («Правильно, справжньою господинею стаєш»). Але тепер її починала заїдати нудьга. Забрала до себе матір, стало трохи веселіше. Порались удвох у саду, в квітниках, заважали садівникові: Максим разом із зведенням будинку заклав сад, розбив клумби, викопав невелике озеро й запустив сріблястого коропа. Розігнатися було де: п’ять гектарів землі приватизував майже задарма, користуючись добрими взаєминами з місцевим начальством.

Про колишню сім’ю Ірина його не розпитувала – все одно не сказав би нічого. Та «добрі» люди розповіли, що й там у нього лад: великий маєток, дружина й діти всім забезпечені. Максим у них бував щотижня, іноді ночував або й затримувався на два-три дні. Ірина заплющила на це очі. Нехай – там бізнес, там діти… Але на самому дні серця борсалася гірка образа.

Всі її сподівання завагітніти, народити Максимові нащадка й тим наміць прив’язати до себе, виявились марними – скалічилась абортами.

Свіжий струмінь у сіру буденщину розкішного життя вносив відпочинок: на Кіпрі, в Єгипті або в Ізраїлі. Іноді Максим возив її до столиці і там вони проводили гарний вечір у престижному ресторані, а потім цілу ніч кохалися в київській квартирі. На якийсь тиждень Ірина заспокоювалась, а тоді знову навалювалась душевна гризота.

Але за якийсь час тихе нудьгування скінчилося, й Кривці вступили в період затяжної домашньої війни, яка зовсім несподівано їх зблизила. Подумки Ірина Миколаївна похмуро жартувала: «Хоч одна спільна тема знайшлася – постійні сварки».

Що Максим не порвав інтимних стосунків з дружиною і вже не крився з цим, сприймала зовсім спокійно. Хоч і шкрябало на серці, та відчувала й свою вину. Та ось до неї почали доходити чутки, що чоловік не обминає жодну звабливу спідницю. А охочих переспати з ним, звісно, було багато, бо коханець він гарячий та щедрий… Ірині постійно кололи цим очі знайомі й подруги, навіть матері натуркотіли, що зять «безбожно тягається», малечу й ту возить у машині…

Терпець увірвався, коли Ірина без попередження повернулася з Києва, куди возила матір до лікаря, і застала Максима на подружньому ліжку з худющою розколошканою дівулею.

Отут і злетіла з Ірини Миколаївни вся вдавана роками покірність. З диким вереском і відбірною матірною лайкою вчепилася дівулі в патли, витягла з постелі, в чому мати народила, прогуркотіла з нею східцями з другого поверху і викинула за двері, прямо на вулицю.

Виявилось, що були свідки, і цю подію довго смакувало та потішалося з неї все містечко.

Лють, яка охопила Ірину, вимагала виходу. Вся тремтячи, увірвалася до спальні. Максим лежав на ліжку, нічим не прикрившись, і від душі реготав. Підскочила до нього з кулаками… й не зрозуміла, як опинилася на ліжку, в дужих обіймах. Так солодко вони вже давно не кохалися…

– Запам’ятай, Максиме, – сказала вона через півгодини, відпочиваючи на його лікті, – більше я такого не потерплю. Щоб у моїй постелі…

– Даю слово, – притиснув він руку до грудей.

«Та що з того, що тримає своє слово, – зітхнула Ірина Миколаївна під завивання пилосмока, – все одно нікого не обминає».

Вже було й змирилася, хоч сварки влаштовувала частенько, аж ось Максим почав ночами когось звати крізь сон. Прислухалась – якусь Люду, а потім в момент інтимного апогею, назвав її Людочкою…

Такого ще не було, й Ірина запанікувала. Закохався чи що?… А як же вона?! Це ж так можна все втратити… Якщо раніше, потерпаючи від чоловікових зрад, ладна була розлучитися з ним – нехай лише віддасть київську квартиру, то тепер їй зовсім не хотілося волі – приручила золота клітка…

Поклала собі негайно довідатися, що ж це за Люда така, що навіть уві сні її кличе? Колись, задля власного спокою, поклала собі ніколи не порпалась у його речах, та тепер – інша справа. Ірина почала нишпорити всюди, де щось могло бути сховане.

Ніхто й ніколи

Подняться наверх