Читать книгу Життя як сон. Одна людина – два життя - Валерій Олександрович Псьол - Страница 3

До ранку дощ припинився, і лише іноді на землю падали краплі з мокрих дерев. Але вже до десятої години ранку листя на деревах висохло під теплим, але ще не жарким літнім сонцем. Коли Дмитро прокинувся, а прокинувся він того дня рано, навколо вже вирувало життя. Сусіди, які звикли вставати з першими променями сонця, вже займалися сільським господарством. Дімині батьки разом із невеликою присадибною ділянкою та городом тримали ще й невелику кількість худоби. Але юнак, який тільки недавно приїхав з інституту тепер не особливо в це вникав. Більш того, він неодноразово намагався довести своїм батькам невигідність такого промислу, обґрунтовуючи це з економічної точки зору, але хіба їм що доведеш?

Не можна сказати, що відносини у хлопця з батьками були натягнутими – здебільшого їх взагалі не було. А майже всі розмови між цими представниками поколінь зводилися до «доброго ранку – смачного», але не варто в цьому когось особливо звинувачувати, просто сьогодні схоже відбувалося в більшості сімей. Люди стали більш незалежними, більш вільними, але в той же час більш самотніми, і популярні сьогодні соціальні мережі тільки сприяли цьому. Але Дмитро не був яскравим фанатом соціальних мереж – це лихо обійшла його стороною.

І все ж, як би дивно це не звучало, юнак того дня прокинувся раніше батьків, що було вкрай рідкісним явищем, адже частіше, навіть майже завжди, мама заходила і будила хлопця до сніданку. Але сьогодні все було по-іншому. Ще, перед тим як заснути Діма вирішив зробити якийсь незвичний вчинок і здивувати тим самим Лізу. Навіщо? Він сам не знав. Просто відчував, що повинен був щось зробити.

Прокинувшись ще до сьомої ранку, заправивши ліжко і викуривши ранкову сигарету, Діма тихенько вийшов із дому і направився до Єлизавети. З собою цього разу цигарки він не брав, адже Ліза завжди була категорично проти того, щоб її хлопець палив. Варто сказати, що відстань між ними було немаленькою, так що звичайна прогулянка пішки займала не менше півгодини. І прийшовши до неї, від нього вже не залишалося ніякого запаху тютюну.

Весь шлях юнак думав про те, що йому вчора наснилося: про ту грозу, про їхнє розлучення. І тільки один факт залишав його в повному нерозумінні того, що відбувалося з ним – що такого термінового йому потрібно було вдома, що він пішов від Лізи в сильний дощ. Адже ніяких важливих справ не було, більш того, такий вчинок тепер здавався Дімі дуже дивним, навіть божевільним. Та й весь вчорашній вечір якось вивітрився з його голови через цей божевільний сон, через ту грозу, а можливо, і ще по якійсь причині.

Вже підходячи до Лізиного подвір’я, він згадав, що хотів чимось здивувати свою кохану, але не тільки ж своєю присутністю в такий ранній час. Збентежений він зупинився на перехресті. Рука автоматично полізла до кишені, але грошей він там не знайшов – ще б пак, адже він забув удома гаманець. Хоча, з іншого боку, навіщо йому зараз би знадобилися гроші?

– Так, заспокойся, треба прийти в себе. Я не маю права виглядати дурником, – неголосно про себе сказав хлопець, поплескавши долонею по щоках. «Хоча зазвичай у мене це непогано виходить», – цю останню частину речення він додумав уже без слів.

Раптом його погляд упав на троянди, що росли на сусідній клумбі. Обернувшись на всі боки і не помітивши там нікого, юнак підійшов до клумби і акуратно зламав собі кілька квіток. Ясна річ, що ніякої гарної обгортки у нього не виявилося, – це були просто три червоні троянди. І визнавши це досить романтичним, Дмитро пішов далі.

Ліза все ще спала, а тому розбудити її букетом троянд було б гарним вчинком. Саме так вирішив Діма, зупинившись напроти її будинку. Ближче підходити він не став, вирішив зателефонувати та запросити її вийти. Діставши телефон з кишені, і вже за звичкою набравши номер своєї коханої, юнак різко видихнув для впевненості і натиснув на виклик. Як, напевно, і слід було очікувати, Ліза не взяла слухавку. Проте хлопець не зневірився, і це було абсолютно логічним, адже вона, напевно, ще спала.

Десь у свідомості у Дмитра навіть прокралася думка залишити квіти біля її дверей, але така ідея була швидко відкинута, і він зателефонував коханій ще раз. Потім іще раз. І ще. Разу з шостого Ліза, нарешті, взяла слухавку. Незважаючи на те, що її голос був ще досить сонним, в ньому вже була присутня якась нота енергійності, а її жіночний тембр міг би, напевно, закохати в себе навіть того, хто жодного разу її не бачив. І це було сильним контрастом того незрозумілого сонного бурмотіння, яке вчора звучало із Діминого роту – Єлизавета добре знала що відбувається. Вона завжди знала.

– І навіщо, скажи мені, ти будиш мене о восьмій ранку? Тобі що, робити більше нічого? І, по-моєму, ми вчора і до цього один одному вже все сказали. Тим більше у мене завтра такий важливий іспит. Дай мені виспатися, врешті-решт! – сказавши це, Єлизавета кинула слухавку.

Ось вже чого-чого Дмитро точно не очікував, так це такої короткої розмови. Звісно, у неї завтра іспит, але яка муха її могла вкусити, що вона така зла? Юнак стояв, оторопівши, тримаючи в лівій руці квіти, а в правій телефон. Він навіть не помітив, як знову автоматично набрав її номер. Але Ліза в черговий раз скинула виклик.

– Та що ж це таке з нею! – не витримавши, викрикнув Діма. Невже для Лізи настільки важливим був цей іспит? Так, ясна річ, він був важливим, а сам Дмитро навіть часто допомагав їй до нього готуватися. Тому її образа або злість виглядали якимись дивними, можна було навіть сказати, неприродними. Адже ніяк не могла дівчина всього за декілька годин сну так розлютитися. Хоча, саме вона якраз і могла, але не настільки ж. Виходить, у неї щось трапилося, щось погане. Саме до такого висновку після недовгих роздумів прийшов Дмитро і почав друкувати їй SMS-повідомлення. Юнак явно нервував, тому кілька разів видаляв написане. Цей процес, таким чином, у нього зайняв не менше п'яти хвилин, хоча на час Дмитро якраз звертав уваги найменше. Упевнившись, що нічого кращого все одно не напише, він відправив Лізі повідомлення:

«Доброго ранку, Сонце, я біля твого будинку. Виходь, я чекаю».

В кінці повідомлення він спершу хотів додати запитання, «Що трапилося?», потім думав додати слово «цьомки», але зрештою передумав – краще він так це запитає, безпосередньо у коханої, а не за допомогою SMS-листа.

Повідомлення було відправлено, але відповіді від Лізи ніякої не було, і юнак вирішив, що вона просто одягається перш ніж вийти до нього. Так і виявилося. Але що більш здивувало хлопця, так це вираз крайнього невдоволення на обличчі дівчини. І слід сказати, що навіть ця емоція її тільки прикрашала. Хоча, нічого дивного в цьому не було, адже як Діма знав із курсу дискретної математики, що не додавай до одиниці, в нуль вона все одно не перетвориться.

«Хм, досить оригінальний комплімент», – подумав Дмитро.

Єлизавета підійшла ближче, але замість того, щоб обійняти або поцілувати хлопця, вона зупинилася в двох кроках від нього, сказала лише багатозначне «І?», після чого злегка покосилася на квіти.

Від такої реакції у Дмитра просто відняло голос, і він швидко зрозумів, що вже нічого розумного сказати не зможе, тому вирішив говорити просто. Точніше, не він вирішив – слова якось самі виривалися з його горла, нагадуючи скоріше мову неандертальця, ніж інтелігентної людини, якою поза всіляких сумнівів був Дмитро:

– Ну, я це… Вирішив, як би… Ось, так, ось, – і після своєї явно не Нобелівської промови юнак протягнув дівчині квіти. Але Ліза їх брати не стала, а продовжувала просто дивитися на нього. – Пробач, я… Коротше, що трапилося, чому ти така зла? – нарешті, разом з черговим ударом здивування до Діми знову повернулася здатність нормально говорити.

– Тобто, я зла? А чого ти чекав, що я кинуся в твої обійми? – голос у Лізи був спокійний і незворушний, хоч і трохи суворий.

– А що не так? Що взагалі з тобою? Та що в решті-решт взагалі відбувається? Чому я нічого не розумію? – і тут Діма точно не брехав, він дійсно нічого не розумів: ні що зіпсувало настрій його коханій, ні чому вона дивилася на нього з такою неприязню.

– Тому що пити треба менше.

– Та ти ж знаєш, я максимум там раз на тиждень з хлопцями по келиху пива, а вчора взагалі ні краплі, Богом клянуся. І взагалі, до чого тут це?

– Ось навіщо, скажи, ти зараз робиш із себе дурника? По-моєму, вчора ми все обговорили, і вирішили, що в наших відносинах необхідно поставити, як мінімум, паузу і, як мінімум, до кінця моїх іспитів. І зараз ти приходиш сюди з цими нещасними трояндами, які вирвав на клумбі, як ні в чому не бувало! – цю останню фразу Ліза сказала, наголошуючи на кожному слові, так, як ніби вона хотіла, щоб ці слова пробивались до самого серця, до самого кісткового мозку. – І це у мене ще щось трапилося? Все, до побачення!

– А?..

– А квіти залиш собі, або піди і назад посади їх в клумбу, де вирвав, може, виростуть ще, – з цими словами дівчина посміхнулася і попрямувала назад до будинку.

Це вже був удар нижче поясу. Дмитро, який був майже на голову вище Лізи, швидко наздогнав її і схопив за руку.

– Почекай, що ти зараз таке кажеш? Ти мені сама вчора вночі дзвонила, і все було нормально, – кажучи це, юнак все ще тримав Лізу за руку, що їй чомусь явно не подобалося.

– Відпусти, мені ж боляче, – владно сказала вона, і Діма слухняно відпустив її зап’ястя, помітивши на шкірі дівчини свіжі червоні сліди – він трохи не розрахував сили. – І коли це, скажи на милість, я тобі дзвонила?

– Не знаю, годині о третій ночі, напевно. Я точного часу не пам'ятаю.

– О третій я вже давно спала, і ніяк не могла тобі дзвонити, – тепер уже прийшла черга дивуватися Лізі. Напевне, тільки почуття інтересу і залишало її на вулиці поруч зі своїм колишнім.

– Так ось, сама дивися! – юнак дістав телефон і почав перевіряти вхідні дзвінки. – Почекай, ну він же тут повинен бути, десь-десь тут. Ну не міг же він зникнути. Чорт, як же так? – Дмитро почухав собі потилицю.

– Що таке, невже немає? Чи може я просто тобі не дзвонила? – здивування на Лізиному обличчі махом змінилося на легку, ледве помітну посмішку, але Діма не звернув на це уваги. Всі його помисли цієї миті були зосереджені на екрані телефону. – Усе? Я пішла? Або у тебе може ще якісь послання є? Може інопланетян по дорозі бачив?

– Та ні. Просто у мене вчора… Точно, в мене батарея сіла вночі, якраз після нашої розмови. І твій дзвінок через це, може, й не зберігся. Ти що, хіба сама не пам'ятаєш, як ми говорили? Я ще якусь нісенітницю ніс. Ну як же так? Ми ж говорили…

– Ти постійно якусь нісенітницю несеш. Все, давай, – дівчина закотила очі і зайшла до будинку, і перед тим, як закрити за собою двері, додала. – Я пішла знову лягати спати, а тобі раджу тут не затримуватися і піти додому. І навіть не думай мені знову дзвонити чи писати.

Однак останні слова Лізи до Дмитра дійшли не відразу. Ще якийсь час він стояв стовпом в її подвір’ї, не розуміючи до кінця, що взагалі з ним відбувалося, або це не з ним? Може, це з Єлизаветою щось трапилося, чи все ж це він сам божеволіє?

Трохи оговтавшись, юнак все ж залишив квіти біля її порогу, а сам чимчикуючи побрів додому.

Зворотну дорогу Дмитро майже не помітив, хіба що якийсь знайомий підійшов привітатися, та мама телефонувала, цікавлячись, де він, і чи буде він сьогодні вдома. Діма навіть не пам'ятав, що він їй відповів, настільки він був шокований останньою розмовою із Лізою.

Коли він вирішив навідатись до неї зранку, хлопець міг чекати чого завгодно, але точно не такого непорозуміння. Ще й її вхідний виклик кудись дівся з пам’яті його телефону. Всьому цьому мало бути якесь логічне пояснення, але Дмитро його не знаходив.

Вернувшись додому, хлопець помітив маму на кухні, точніше мама першою зустріла його.

– Ти сьогодні знову вдома не ночував? Дім, ти ж і так рідко приїжджаєш з навчання, так тебе і не видно вдома взагалі, – мама не сердилася на нього, вона все чудово розуміла: молодий вік, закоханість. Просто їй хотілося, щоб хоча б якась увага приділялася і їм, батькам, адже вони стільки сил і емоцій витратили на те, щоб виховати сина, виростити. І тепер майже повне ігнорування – яких батьків це може влаштовувати?

– Та ні, якраз сьогодні й ночував. Просто ось недавно з ранку по справах виходив, – голос у Діми був втомленим і байдужим до всього, а на годиннику була всього дев'ята ранку.

– Гаразд, по справах, так по справах. Снідати будеш? – незрозуміло було, повірила йому мама чи ні, але в даний момент хлопцю було зовсім не до цього.

– Ні, дякую, мам. Я спати, – не очікуючи нічого почути у відповідь, Дмитро побрів до себе в кімнату, де, не роздягаючись, завалився на ліжко і майже тієї ж миті заснув. Все-таки емоційна перевтома нічим не слабша фізичної.

***

О-пів на першу дня юнака розбудила мама:

– Дім, прокидайся, вже майже година дня, – мама завжди любила округляти час до більшого. – Так і весь день проспати можна.

– Окей, добре, встаю уже, мам.

– Просто я бачила, що ти пізно сьогодні прийшов, і не хотіла будити зрання. Я піду до магазину, а ти розігрій собі сніданок, він стоїть на плиті, – сказавши це, мама вийшла з кімнати.

І тільки через кілька хвилин після розмови Дмитро остаточно відкрив очі, встав із ліжка і пішов умиватися. Потім, повернувшись до кімнату за ранковою цигаркою, його погляд упав на ліжко, яке було постеленим. Це вкрай здивувало парубка, адже він точно пам'ятав, що коли прийшов вранці, то в нього не було ні бажання, ні сил його розстеляти. І тільки зараз Діма усвідомив до того ж, що прокинувся в нижній білизні, тоді як лягав спати у верхньому одязі.

– Так, однією цигаркою тут не звільнишся, – сказав про себе юнак, взяв всю пачку і вийшов на подвір’я.

На вулиці стояла сонячна погода. На небі лиш де-не-де пропливали хмарки. І тільки бруд під ногами говорив про те, що ще вчора тут була страшна злива. Сонце, перебуваючи в зеніті, вже починало по-літньому припікати, хоч і про спеку говорити ще не доводилося.

– Гаразд. Гаразд, стоп. Всьому є логічне пояснення. Повинно бути логічне пояснення, – Діма іноді говорив сам із собою, особливо при вирішенні якихось складних завдань, які ставило перед ним життя або професор математики Олег Петрович – розумна людина, але моторошно вимогливий. Говорив хлопець із собою напівпошепки і тільки тоді, коли був на сто відсотків упевнений, що нікого поруч немає, і ніхто не вважатиме його божевільним.

Але ніхто навіть і не думав вважати Діму божевільним, адже він був найзвичайнісіньким хлопцем, розумним, майже зразковим студентом, люблячим іноді похизуватися своїм розумом. Він був трохи сором'язливим, трохи вродливим, зросту трохи вище середнього і такої ж звичайної худорлявої статури. Загалом, ніяких відхилень від норми виявлено в ньому не було.

– Так, ліжко останній раз я розстелив вчора вночі, коли прийшов від Лізи. Сьогодні вранці, виходячи до неї, я його заправив. І тут ліжко знову розстелене. Але коли я вранці лягав спати, все було нормально, – Діма походжав назад-вперед по подвір’ю, дотягуючи цигарку. – Як простирадло знову опинилася на ліжку? Яким магічним чином? На сон все це було явно не схоже, аж надто все, що трапилося вранці, було реалістичним. Хоча, стоп, сон. А чом би й ні? Бувають же сни, які добре запам'ятовуються. Тим більше що я останнім часом дуже переживав за свої стосунки із Лізою, ось мені і наснилося, що вони зруйнувалися. Так, так воно і є, сподіваюся. Але як перевірити це? Точно, зателефонувати… – парубок так і тримав у руці не підпалену другу сигарету і зрозумів, що якщо і спалить її, то точно не зараз.

Дмитро швидко забіг до будинку і схопив телефон. Він люто перегортав телефонну книгу, але ніяких вранішніх дзвінків Лізі, а він добре пам'ятав, що сьогодні вранці телефонував їй, причому неодноразово, не було. І ніяких SMS він їй не писав. Більш того, останній дзвінок в телефонній книзі значився на «Сьогодні, 2:54», і це був дзвінок від абонента «Кохана».

– Слава Богу! Слава Богу! Наснилося, – прошепотів Діма і щасливий впав на ліжко. Однак повний енергії він вже через декілька секунд підхопився готувати сніданок і робити каву.

Поснідавши, і попиваючи за столом з чашки каву, Діма крутив в іншій руці телефон. Він все-таки зважився зателефонувати Лізі, щоб остаточно довести собі, що вся ця нісенітниця з розлукою йому наснилася. Але, як тільки він про це подумав, то тієї ж миті дівчина сама подзвонила йому.

– Привіт, Льово. Чим займаєшся? Виспався? – Діма дійсно був левом по зодіаку, але якось не вірив у все це, хоча йому, звичайно, було приємно, коли його так називали. Ліза ж, в свою чергу, була козерогом, в зв'язку з чим, він свою дівчину не міг називати подібним чином.

– Та ось, каву п'ю, думав саме тобі подзвонити.

– О, так ти виспався, здорово! Я теж, тільки ось прокинулася. Ти ж мене завтра проведеш на іспит?

– Звісно, я навіть з тобою з'їжджу.

– Але ж тебе не пустять до аудиторії.

– А куди вони подінуться?

– Ні, я серйозно, проведеш і побажаєш удачі. Мені б вона не завадила. А їхати зі мною зовсім не обов’язково, – грайливий голос Лізи не міг не підняти настрій. Та він би й мертвого з могили підняв, не те, що якийсь настрій.

– Я ж сказав, що з тобою поїду. Почекаю на вулиці. Мені все одно завтра робити нічого, а так хоч тебе підбадьорю, – Діма постійно говорив своїй дівчині, що йому або нічого робити, або він просто нічим не зайнятий. Звичайно, це не завжди було правдою, але ж хіба є що в світі важливіше, ніж кохана людина?

– Спасибі, цілую, кохаю тебе. Гаразд, піду теж снідати.

– І я тебе кохаю. Смачного, до речі.

Ліза поклала слухавку, а Діма тим часом сидів із чашкою кави в руці, немов зачарований і все думав про щастя. Він ніколи не зміг би відповісти на запитання, що ж це взагалі таке, щастя. Та й зараз не зміг би, напевно. Просто, ось це і було щастя. Ось саме ця мить, ці хвилини. У них нічого особливого не було. Були і більш яскраві моменти в житті, але таких миттєвостей справжнього щастя було зовсім небагато. Та й чи були вони взагалі? Яка різниця. Тепер вже точно були. Напевно, якби Дмитро був Фаустом, то він би прямо цієї миті промовив рокове: «Зупинись, мить, ти прекрасна!» – і ні про що б не пошкодував. Адже і найвище щастя – воно у кожного своє, його не можна визначити якийсь сумою витрачених або придбаних грошей, якимись матеріальними речами, і навіть якимись певними подіями. Не можна сказати з певністю, що якщо ти виграєш в лотерею мільйон доларів або твоя улюблена команда виграє у заклятих суперників з різницею в п'ять м'ячів, ти будеш абсолютно щасливим. Хтось, може, і буде, але, певна річ, не всі. Біологи, звичайно, скажуть, що все це нісенітниця, і щастя залежить лише від кількості ендорфінів, які виділив гіпофіз, але, а від чого саме тоді залежить така кількість, – незрозуміло…

Всі ці високі роздуми несподівано перервала мама, яка повернулася з магазину і попросила розібрати пакети з продуктами.

***

Поговоривши з Лізою іще раз перед сном, і побажавши їй доброї ночі, Діма й сам направився лягати спати. Незважаючи на те, що за сьогодні він нічого фактично не зробив, ні з ким не бачився і півдня провів за комп'ютерними іграми, які непогано допомагали відволіктися від усіх проблем, лягав спати юнак задоволеним. Адже їхні стосунки з Лізою за цей день просто розцвіли – вони жодного разу не посварилися, не було ніяких навіть найдрібніших образ чи непорозумінь. Правда, цей нічний кошмар змусив добряче понервувати, але оскільки це був всього лише кошмар, то він ніяк не в силах був зіпсувати минулий день. Так, це хороший був день. І як же не хотілося самому їхати на навчання. А це належало зробити вже післязавтра.