Читать книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Иван Драч - Страница 6

Ніч розписала небо в синю домашню вазу.

Захлинулася електричка. Комар в спориші принишк.

Замурзався я на роботі – і мати примітила зразу

Заплямлені солідолом ще путні сірі штани.

Баняк на плиту поставила. Дістала з полиці мило.

А місяць у білих споднях з батьком у шахи грав.

Далеко овогнене місто на сон голубий мостилось.

Смачною була після пива густа кабачкова ікра.

Відгонили грушами хмари. У вітрі топилися шепоти.

Сад колихався солодко на гойдалці тишини.

А на пружинистій шворці, звішені за манжети,

Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.

(Повні образи, повні огуди

Мої пишногубі етюди.

«Це вже занадто, це вже занадто», —

Мені нашіптували сонати,

І розсипались по панелі

Мої рондо і ритурнелі —

Я обійшовся без них,

Оспівуючи штани.)