Читать книгу Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко - Страница 12

Любов й Надію нам Всевишній дав,

як шлях важкий до щасної вершини.

Та навесні від них – чверть половини,

і ждати свіжих сил нема підстав.

В схололім серці знову льодостав,

на голові посіялись сивини.

У відчаї, можливо, без причини

я кличу смерть для ігрищ і забав.

О смерте, друже, символе покою,

я – дерево з опалою листвою:

не сльози їй потрібні – ручаї!…

Надіюся, що стрінешся з мольбою

і, люблячи закоханих, рукою

закриєш очі втомлені мої.